asyan.org
добавить свой файл
1 2 3
Іван АНДРУСЯК СТЕФА І ЇЇ ЧАКАЛКА

Дівчача повістина

1.

Стефа – сміхотунчик.

Точнісінько як тато.

І мама, і сестричка, і навіть бабуся теж сміхотунчики.

Але Стефа – татійка.

Ось Ірця в садочку – вона мамійка. Коли її мами довго нема, вона плаче. І в лясельній групі плакала, і в молодшій, і в середній. Навіть у старшій іноді плаче, коли не заграється з Сіяром. Це тому, що вона мамійка.

А Стефа – татійка. Стефа сміється.

І сестричка Ліза – татійка, хоча вона цього й не показує. Це тому, що вона вже велика – їй аж десять років. Саме стільки, скільки пальчиків на руках. Цікаво: коли їй років буде більше, ніж десять, – як вона це показуватиме?!

Але мама – найбільша татійка. Бо вона он яка велика, а теж хоче спати з татою. Себто, треба казати «з татом» – бо Стефа вже аж у старшій групі, ще кілька місяців – і до школи піде, а дітки, яким скоро до школи йти, мають говорити правильно. Ось коли Стефа була у лясельній, себто й-асельній (і як же воно іноді важко – правильно говорити), тоді вона казала «з татою». А тепер – «із татом». Хіба коли забуде…

Отож, Стефа теж хоче спати з татом. І з мамою хоче. Тому найчастіше вона біжить у їхнє ліжечко і лягає посередині. Одну ніжку на тата покладе, іншу – на маму. Тато справа казочку розказує, мама зліва пісеньку співає. Так і заснути недовго…

Узагалі, Стефа і татійка, і мамійка, і сестрійка, і навіть бабусійка іноді – коли бабуся приїжджає. Але родимка під лівою пахвою є тільки у тата й у Стефи. І авторитет тільки у тата й у Стефи є. Ось лише в тата великий авторитет, а в Стефи – маленький авторитетик. Коли Стефа була зовсім маленькою, вона каталася на татовому авторитеті – животику, себто, – й так засинала. Тепер теж катається, бавлячись. Лише обережно, щоб не буцнути тата нізею в болюче місце. Він тоді сердиться – і це так кумедно!

А все тому, що тато – хлопчик, а Стефа – дівчинка. Адже тільки у хлопчиків болюче місце там, де закінчується авторитет. А в маленьких дівчаток болючого місця взагалі нема, лише у великих. Це коли їм більше ніж десять років і вони вже не можуть це показати на пальчиках.

У мами авторитета – того, котрий животик, – немає. Тому що мама худне. Весь тиждень. Доки не прийдуть вихідні. Стефа полюбляє вихідні – тоді вона не йде в садочок і може досхочу погратися з татом і з мамою. А ще тато готує у вихідні смакоту. Мама ту смакоту їсть, і тому весь тиждень худне. А Стефа не худне – Стефа весь тиждень їсть смакоту, яку готує мама. І тато весь тиждень їсть смакоту, яку готує мама. Тому в тата й авторитет, а в Стефи – авторитетик.

Ще у Стефи є Чакалка. Точніше, не зовсім у Стефи – Чакалка є взагалі. І Стефа її боїться.

Узагалі, Стефа нічого не боїться – лише висоти і стоматолога. Бо саме цього – висоти і стоматолога – боїться тато. Він сам так сказав! Але Чакалку Стефа теж боїться. Бо Чакалка – страшна. Яка – Стефа не знає. Вона ніколи не бачила Чакалку. Але знає, що Чакалка страшна. Особливо та, що з двома або й із трьома хвостами. А якщо вона ще й ходить із чакалятами – то взагалі… Тоді Стефа ховається під ковдерку, міцно-міцно пригортається до тата або мами, а краще одразу до обох, – і засинає…

2.

…Але так бувало не завжди.

Одного разу Стефа розсердилася.

У неї тоді був, як іноді каже тато, невдалий день. Точніше, невдалий вечір.

Усе почалося з того, що мама, забираючи Стефу з садочка, не повела її, як завжди, на майданчик. Мамі не було коли – вона перевіряла модулі. Це такі папірці, на яких написано багато-багато слів, але дуже мало розумних. Так каже мама, а вона знає все. Адже мама працює вчителькою вчителів. Це старші дітки, які вчаться на те, щоби вчити діток маленьких. І мама їм задає писати модулі, а вони пишуть дулі. Так каже тато, і Стефа сміється. Але мама не сміється – мама весь вечір викреслює з тих папірців нерозумні слова, і гратися з нею не можна.

Утім, це був лише початок. Бо потім тато прийшов із роботи голодний, як пес, і злий, як пантера. І доки він кого-небудь не перекусить, до нього краще не соватися, лише поцілувати – і все.

Отож, доки тато на кухні когось перекушував, а насправді їв борщик, який невідомо коли встигла приготувати мама, – Стефа думала про пантеру. Вона бачила цю звірину в зоопарку, але та пантера була зовсім не зла. Певно, тому, що постійно спала. Це через те, – казав тато, – що вона не голодна. Бо і пантері, й людині треба поїсти, щоб подобрішати.

Одначе, навіть подобрішавши, тато зі Стефою не грався. Він увімкнув комп’ютер і сів писати статтю.

– Вибач, доню. У мене сьогодні запарка, – сказав, приголубивши Стефу. – Пограйся з Лізятком.

Запарки у тата були щотижня. Їх вигадували політики. Це такі погані дяді й тьоті, яких показують по телевізору. Чакалки теж погані, але їх не показують. Це тому, що Чакалки не платять копієчку. А політики платять, але їм треба писати статтю. Не буде статті – не буде копієчки, а не буде копієчки –смоктатимемо лапу. Як ведмідь у барлозі. Ведмедеві добре, у нього лапа смачна. А у Стефи не дуже – Стефа пробувала. Краще смоктати цукерку. Але все одно образливо, що тато не грається.

Лізі, одначе, теж було не до ігор. Ліза вчила вірша. Напам’ять. Таке в неї було домашнє завдання.

– Ти чого сюди прийшла, малявко? – огризнулася Ліза, коли Стефа відчинила двері дитячої. – Йди собі! Не заважай!

– Я не малявка! – обурилась, як завжди, Стефа, – я вже у старшій групі і скоро піду до школи…

– Подумаєш! – на сестричку цей аргумент не подіяв. – Ось коли я була у старшій групі, ти ще спала у мами в животику.

– Я не спала. Я буцалася.

– То йди собі буцайся деінде. Мені нема коли.

– А що ти робиш? – Стефі хотілося гратись, а не лаятися.

– Вірша вчу.

– Якого? Про зайчика?

– Це ви, малявки, про різних там зайчиків у садку шепелявите! А в мене тут ого як серйозно. Ось задали аж два вірші, на вибір. Скажи, який мені вибрати:

Росте Антонич, і росте трава,

і зеленіють кучеряві вільхи.

Чи цей:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, які оспівував Шевченко?

Хоча, чого це я тебе питаю! Ти ж навіть не знаєш, хто такий Шевченко.

– Як це не знаю?! – обурилася Стефа. – Нам про нього в садочку розказували, як він неба шукав. І тато книжечку читав…

– Та не неба він шукав, а стовпів, які небо підпирають. І лише тоді, коли був такою малявкою, як ти.

– А цей… А-ан…тонич – хто? Пташка така?

– Яка пташка?

– Та… на вишнях жив…

– Поет він. Хрущем був.

– Ким?!

– Жуком таким. Травневим.

– Поет був жуком?

– Ага. І жив колись на вишнях.

…І тут Стефа не витримала:

– Ти з мене знущаєшся! Поети не живуть на вишнях! На вишнях живе пташка!

– Ага, пташка-какашка…

– Сама ти какашка! – ображено вигукнула Стефа і кинулася на сестричку з кулаками. – Ти все вигадуєш, щоб тільки зі мною не гратися! І всі вигадують! Усі! Усі! Усі!

Зачувши крики, мама відірвалася від модулів і гукнула:

– Стефо! Не заважай Лізі робити уроки!

– А я буду заважати! Буду! Буду! Буду!

– Хто це там не слухається маму?! – сердито відірвався від комп’ютера тато.

– Я не слухаюся! І не хочу слухатися! І не буду!

Подивовані батьки зайшли у дитячу, але Стефа настільки на всіх образилася, що не хотіла й розмовляти. Вляглася, як Пепі Довгапанчоха, ногами на подушку і, надувши щоки, демонстративно відвернулася до стіни.

Тато завважив, що треба було б іще поскреготіти зубами, – але це не подіяло.

Тоді мама нагадала, що саме по таких неслухняних дітей і приходить уночі Чакалка.

Але Стефі було все одно.

Чакалка – то й Чакалка.

Може, у Чакалки немає модулів і статей.

Може, Чакалка не вчить напам’ять незрозумілі вірші.

Може, з нею можна погратися…

3.

…І тоді прийшла Чакалка.

Тихесенько.

Крадькома.

Серед ночі.

Через балконні двері – тато, коли надворі тепло, їх завжди залишає відчиненими. Не для Чакалки – для свіжого повітря. Але Чакалка цим скористалася.

Навшпиньках – нечутно, мов повітря – пройшла вона повз татове й мамине ліжко, прошмигнула в дитячу й легесенько, мов пір’їнку, перенесла Стефу до свого мішка. Ніхто нічого не чув, і Стефа навіть не прокинулася.

Розплющила очі аж тоді, коли вони були вже в кущах поза домом, і Чакалка взялася перекладати Стефу з меншого мішка у великий, де вже були інші дітки, котрих Чакалці вдалося цієї ночі вполювати.

Дівчачий голос протяжно й жалібно плакав.

Хлопчачий щось сердито вигукував не по нашому й буцався.

Стефа буцнула нізею у відповідь і спросоння забурмотіла:

– І не хочу слухати! І не буду вас слухати! Не буду! Не буду!

– Ось тому я вас і забрала, що ви не хотіли нікого слухати. Тепер мусите слухати мене. І не треба буцатися, бо зв’яжу!

Голос у Чакалки був учительський, скрипучий і неприємний – точнісінько як у чужої виховательки, котра якось заміняла улюблену Катерину Іванівну і дуже не полюбилася Стефі – настільки, що доки Катерина Іванівна хворіла, Стефа навіть не хотіла ходити в садочок.

Утім, далі Чакалка спробувала говорити трішечки лагідніше, наскільки надавався до того її деренчливий голос:

– І не треба мене боятися, дівчинко, – це вона до тієї дитини, що постійно хникала. – Я вам не яка-небудь костромська Баба Яга, а справжня дипломована Чакалка. Між іншим, кандидат педагогічних наук. І я буду вас перевиховувати.

– А кричати й плакати, – глухо додала по хвилі, зав’язуючи мішок, – можете скільки завгодно. Все одно вас ніхто не почує. Бо мішок у мене звуконепроникний.

 Стефа, хоч як це дивно, зовсім не боялася. Не те, щоби зовсім, звичайно, – але майже не боялася.

Насправді, звісно, їй було страшно, і навіть дуже. Але Стефа вчасно згадала, що вона, взагалі, татійка, що вона, тим паче, сміхотунчик, а головне – що нічого страшнішого від висоти і стоматолога на світі нема і бути не може. Як там казав тато? Проблеми вирішуються з усмішкою, а з плачем лише нагромаджуються.

А крім того, Стефі все ще було образливо, що ніхто з нею не погрався. Та й до Чакалки вона сама напросилася – тож нема чого тепер нарікати на долю. Пригода – вона і в Африці пригода, і в Чакалчиному мішку. Отже, доведеться гратися з Чакалкою, доки не набридне. А коли набридне – тоді вона щось неодмінно придумає. І тато, тим паче, придумає – він я-ак прокинеться, я-а-ак побачить, що Стефи нема, я-а-а-ак кинеться навздогін, я-а-а-а-ак улаштує Чакалці веселе життя – не позаздриш їй…

– Ти хто? – запитав хлопчачий голос, що буцався.

– Я Стефа. А ти?

– О! Самі свої! А це я, Сіяр. Я розбив вікно у своїй кімнаті, і ця… зараза… пролізла…

– А чого розбив?

– Як чого! Стріляв!

– І я-а-а лозби-и-ила-а-а… – знову заплакала дівчинка.

– Що розбила?

– Голня-а-а, ма-а-амине улю-у-у-ублене…

– Та це ж Ірця! – радісно вигукнула Стефа.

– Та-а-ак, І-і-і-іла-а-а…

– І що, мама тебе налаяла?

– Ні-і, мама зітхну-у-ула…

– І що?

– А нісьо-о-ого… Я так обла-а-азилась…

– На кого?

– На се-е-е-ебе-е-е…

– Ото клопіт! – здивувався Сіяр. – Образилася! На себе! Та я вам усе, що завгодно, розіб’ю! Як жаль, що мене ця… біда… так зненацька захопила. А мій пістолет і мій кинджал під подушкою залишилися. Та нічого, я їй помщуся! Виберуся з цього мішка – і помщуся!

– А тебе за сцьо? – запитала Стефу Ірця, трохи вже заспокоївшись.

– Та я… сестричку набила.

– Сестлицьку?

– Ага. Вона не хотіла зі мною гратися…

– Та вона ж у тебе велика! – здивувався Сіяр.

– Велика, – підтвердила Стефа. – Їй аж десять років.

– І ти набила?

– Набила!

– Ого!

І Сіяр та Ірця глянули на Стефу з повагою.

 Утім, був у мішку ще хтось більший і, певно, трішки старший, але Стефа так і не розібрала, хлопчик то чи дівчинка. Старша дитина спокійнісінько собі спала, час від часу похропуючи і смачно плямкаючи губами.

– А це хто? – запитала Стефа.

– Не знаю, – відповів Сіяр. – Спить собі, мов ніде нічого. Хоч із гармати під вухом стріляй. Оце витримка! Я теж так хочу!

– То й спімо! – запропонувала Стефа. – А що нам заважає? До ранку ця Чакалка нас кудись принесе, і треба буде з нею воювати. А щоб воювати – треба виспатися.

– Що правда, то правда, – підтвердив Сіяр. – Мій тато казав, що в доброго воїна мусить бути міцна рука і гостре око. А яке може бути гостре око, якщо воно зранку злипатиметься? Ні – виспимось, а тоді їй задамо чортів!

– Ага, влаштуємо веселе життя.

І діти невдовзі справді поснули.

А Чакалка все сунула й сунула з важким мішком за плечима.

Уже й місто минула, і село за містом.

Попереду був великий ліс…

4.

…Баба Яга жила в хатинці на курячих ніжках. Це Стефа знала із казки.

Бабай жив у пам’ятнику якомусь лисому дядькові з кепкою в простягнутій руці, довкола якого час від часу водили хороводи старенькі дядьки й тітки з червоними шматами. Про це Стефі розповів тато, коли вони якось проходили мимо того пам’ятника.

Бабаїха так само жила в пам’ятнику – але у величезній потворній тьоті з мечем над схилами Дніпра. Коли Стефа із сестричкою й батьками їздила до ботанічного саду, доводилося проїжджати мимо того пам’ятника – і Стефі там завжди було страшно. Бо перед тією велетенською тьотею стояла така ж велетенська, із басейн завбільшки, тарілка, у якій Бабаїха миє голови неслухняним діткам. Із кусючим милом і щипучим шампунем…

Де жив Чахлик Невмирущий, не знав навіть тато. Здогадувався, одначе, що десь на Печерських пагорбах, де зазвичай водяться політики… Але душа того Чахлика жила в яйці, яйце – в качці, качка – в зайці, заєць – у скрині, скриня – на дереві, дерево – в лісі, а де той ліс – цього Стефа вже й не пам’ятала. Але так писалося в книжечці, яку Стефі читала мама, і тато казав на це, що того лісу просто за деревами не видко.

Змій жив у печері – і щоб його добути, треба було печерувати.

Відьма жила у звичайній людській хаті чи квартирі. Проблема лише в тому, щоб розпізнати, де справжня відьма, а де просто лиха сусідка.

А ось Чакалка жила… у школі.

Так, у справжнісінькій школі, притому лісовій.

Але школа ця далеко не завжди була лісовою. Ще недавно тут було село – та загуло. Молодші попереїжджали до міста, старші – хто теж переїхав на асфальті дні свої коротати, а хто й повмирав, – і про те, що тут колись було село, нагадували тільки покинуті пусткою хати, вже почасти зруйновані дощами, вітром, а найдужче – невблаганним часом, який біжить дуже швидко тоді, коли в хаті ніхто не живе.

І ще – вишні, котрі росли тут особливо рясно, незважаючи на те, що довкола і справді був ліс.

І була, звісно, школа, до якої колись ходило чимало дітлахів – а тепер не ходили навіть звірята. Бо ту школу облюбувала Чакалка.

 

…А сама Чакалка тим часом спала без задніх ніг.

Нелегке, ой, яке нелегке життя у Чакалки!

Ось лише мішок доволокти з міста аж сюди, до лісу – і то чималого вартує…

Бо ж не вантажником вона все життя працювати хотіла.

З її дипломом…

З її дисертацією…

Ох, що й казати…

Але таки дотягнула. Бо чого не зробиш заради улюбленої педагогічної праці!

Дотягнула, покинула під вишнею, – добре, що хоч розв’язати не забула, бо ще б задихнулися, і пропала б уся її надія на власну зразкову школу, – а тоді ледве допленталася до ліжка і впала на нього, мов підкошена.

Останнє, що вона встигла подумати: а якщо попрокидаються і розбіжаться? Але тут же себе заспокоїла: та куди вони подінуться? Ліс же довкола! Жодної живої душі. Вовки – і ті давно перевелися. Тож нікуди вони, голубчики, не почезнуть – завтра ж і виховувати почну!

Із цим і заснула.

І не снилося їй нічого.

Геть нічого.

Абсолютно нічого.

Так утомилася…



следующая страница >>