asyan.org
добавить свой файл
1
Екоетика як універсальна етика людської життєдіяльності і засада екологічної культури.
Необхідність відповідального (правового і морального) ставлення людини до природи набула загального визнання лише в другій половині XX ст. Правда, й нині її схвалюють не всі.

Великі сподівання у справі охорони природи пов'язані з екологічною етикою.

Екологічна етика (грец. oikos - оселя, середовище і logos - слово, вчення) - галузь міждисциплінарних знань, предметом якої є моральні та духовні аспекти ставлення людини до живої і неживої природи18.

У зарубіжній літературі екологічна етика, або інвайроментальна (навколишня), етика, - напрям філософсько-етичних досліджень, що орієнтується на перегляд ціннісних основ західної цивілізації та цілісного розвитку людини.

Проблема етичного ставлення до природи, моральних проблем взаємовідносин людини і природи, етики відносин до тварин і інше мають різноманітну спрямованість і простежуються у творах відомихмислителів, таких як Піфагор, Геракліт, Сенека, Августин Блаженний,І. Кант і багатьох інших та у релігійних концепціях, що спрямовані навирішення глобальних проблем людства.

Власне сам факт появи екологічної етики багато в чому обумовлений проблемами, які виникали в історико-культурному поступі людської ци-вілізації та досягнули своєї актуальності в кінці XX — початку XXI ст.

Засновником екологічної етики вважається американський еколог Ольдо Леопольд (1887—1948) і німецько-французький теолог, лікар та філософ Альберт Швейцер (1875—1965).

На сучасному етапі розвитку екологічної етики, характерним є множинність підходів та різноманітність світоглядних напрямів, що викликали різнобічні точки зору стосовно предмета та визначення екологічної етики, розглядаючи екологічну етику як прикладну етику, професійну етику та ін.

Так, екологічна етика як професійна етика виступає своєрідною діяльністю з охорони природи еколога/органу/організації, що здійснюють контроль за станом навколишнього середовища. Як зазначає американський дослідник Р. Атфілд, це особливі сфери екологічної етики, які безпосередньо пов'язані з людською діяльністю: сільськогосподарська етика, етика ставлення до тварин, етика розвитку, а також проблеми розвитку транспорту, господарства, індустрії туризму та ін. Водночас екологічна етика як особлива система цінностей і принципів, що регулює відносини людини і природи, виступає неодмінною складовою усіх видів діяльності у рамках різноманітних професій, адже бережливе ставлення до навколишнього середовища є обов'язком не лише тих людей, чия професійна діяльність пов'язана з охороною довкілля або впливом на нього, а й обов'язком кожної людини.

Погляд на екологічну етику як на прикладну дисципліну наголошує на тому, що екологічна етика є закономірною відповіддю на усвідомлення людиною уразливості екосфери і власної уразливості, що не проходить безслідно. Тому структурними елементами екологічної етики як прикладної етики виступають:

- етичні норми і принципи, моральні погляди і почуття, що висловлюють ціннісно-світоглядне ставлення людини до природи;

- нова енвайроментальна свідомість, яка синтезує глобальне бачення світу з істинно гуманістичними цінностями;

- безпечні для природної рівноваги навики поведінки і технології діяльності людини в навколишньому середовищі.

Незважаючи на таке різноманіття у визначенні екологічної етики в загальному контексті, виникає розуміння, що основною проблемою екологічної етики є сама природа людини, як вона (людина) має вести себе стосовно до навколишнього середовища і до будь-чого живого Іншого.

Таким чином, екологічна етика у своїй цілісності є невід'ємною складовою різних рівнів людської життєдіяльності і розглядається:

♦ як етика екологічної відповідальності, що розробляється на засадах єдності біологічної еволюції і соціального прогресу;

♦ як етично значущої цінності, як збереження природного гомеостазу, бо вона включена в більш загальну моральну цінність - сприяти життю людини.

Така етика не змінює уявлення про природу, а змінює ставлення до природи, "коли етика стає екологічною за сутністю, якщо моральність виводиться з цілісності екосистеми. Слідування екологічній сутності речей при такому підході до екологічної етики стає фундаментальною метою. І вже сама єдність людини з її оточенням визнає основу для людських цінностей" .

Якщо людина створює загальнолюдські цінності, то вона звичайно мусить узгоджувати їх з екологічними законами. Це ставлення до природи, яке визначене розумними потребами цілісної особистості. Саме воно виступає моральним обов'язком людини та науковим пошуком реальної альтернативи, що відповідає сучасній екологічній ситуації та відповідає на три основні питання: якою є природа природи? якою є природа людини? і як людина повинна ставитися до природи?

Внаслідок, екологічна етика орієнтована на збереження універсально-життєвих, а не винятково людських цінностей і її головним завданням є оберігаюча діяльність.

Екологічна етика переосмислює метафізичні засади нашого мислення та розповсюджує етичні принципи на всі живі істоти, і природу взагалі виступаючи універсальною етикою людської діяльності. Адже людська діяльність здатна виконувати позитивну роль лише при моральному осмисленні, усвідомленні її у рамках людяних смислів, де окреслюється один із важливих моментів розуміння меж людської діяльності, а саме проблема лімітів інструментальної дії, абсолютизації її перетворюючих дійсність функцій. А діяльність завжди реалізується через співвідношення цілей і засобів досягнення, але не всі дії людини інструментальні. Існують форми діяльності, пов'язані не з фізичним перетворенням світу, а з маніфестацією духу та людської гідності (самопожертва, героїзм, безкорисливе служіння ідеалу).

Діяльність людини може виступати як смислодіяльність і самодіяльність як відтворювальна сила. Це призначення людини є цінним саме по собі і потребує особливого типу діяльності, на думку українського дослідника В. Крисаченка, що здатна зберігати, а не перетворювати природу. Технологічне гетеротрофне ставлення до природи має бути таким, де утилітарно-технічний компонент становить підпорядкований елемент та конструювання системи ціннісних нормативних настанов, які визначають ставлення людини, поведінку людини, дії людини, направлені на довкілля.

Екологічна етика виступає універсальною етикою в умовах кризового стану сучасного буття та є дієвим засобом у поліпшенні відносин між людиною та природою, внесенням екологічної орієнтації у різних галузях людської діяльності, доповнюючи ставлення людини до людини ставленням її (людини) до живої природи. Та є мірою сутності людини та її гідності, вона створює передумови дій, зорієнтованих на збереження і розвиток людського природного буття і відображає становлення нової форми свідомості, яка синтезує глобальне бачення природи людини (де єдність і спільність набувають практичного значення).

Нормативний характер екоетики та її принципи:

Систему моральних категорій та регулятивів екологічна етика розміщує на двох рівнях: теоретичному (що розробляє основи екологічної моралі як належного, пошук цінностей та їх критерії і висуває базові екоетичні принципи регуляції) та нормативному (що формулює правила життєвих моральних суджень у взаємодії природи і людини, що відповідають на запитання "що я маю робити?", та засоби вирішення соціоприродних конфліктів).

Нормативна етика стосується практичних питаньБільшість етичних суджень, що включають “погано — добре”, “випливає”, “повинні” чи “потрібно” — це нормативні вимоги. Вони визначають поведінку, наприклад: “види, що знаходяться під загрозою знищення, варто охороняти”, “полювати на тварин для розваги — погано”. Нормативні судження явно або неявно звертаються до певних норм чи стандартів етичної поведінки.

Велике значення нормативної екологічної етики ~ в розробці спеціальних етичних правил і етичних принципів поведінки. Етичні правила стосуються більш вузьких питань і іноді можуть суперечити одне одному. У цьому випадку звертаються до етичних принципів, які є узагальненнями більш високого порядку. Принципи набагато універсальніш!, ніж правила, і в будь-якій системі моралі їх не буває багато. Причому їх буває важко застосувати до конкретної ситуації без таких проміжних ланок, як правила.

Відповідальність людини перед природою

У наші дні особливого значення набуває відповідальне ставлення людини до природи. Збереження здоров’я людей, забезпечення їх продуктами харчування, енергією, охорона природного середовища від забруднення і розрухи, збереження генетичної різноманітності біосфери стали глобальними проблемами, які потребують негайного вирішення.

Відповідальне ставлення до природи – це здатність і можливість свідомо, а значить, цілеспрямовано, добровільно, виконувати вимоги і вирішувати задачі морального вибору, досягаючи певного економічного результату. Метою поведінки повинні бути такі вчинки, які спрямовані на підтримку відтворюючих сил природи, нанесення найменшого ущербу її естетичним і матеріальним цінностям, на збереження природи для майбутніх поколінь. Добровільне, вільне дотримання моральних вимог, зв’язаних з відношенням до природи, передбачає розвинуту переконаність в необхідності такої поведінки, а не страх за можливе осудження з боку оточуючих.

Відповідальність, як внутрішня якість особистості, є поєднання раціонального і емоціонального, гармонійне поєднання розуму і почуття. Необхідно знати, що екологічна відповідальність, як і інші явища соціальної відповідальності, виражається в таких емоційних станах, як турбота, занепокоєння, старанність, тривога, напруженість, хвилювання, зосередженість, сумнів та ін.

Відповідальне ставлення до природи ми розглядаємо як аспект утвердження відповідальності в якості стійкої риси характеру особистості. Екологічна відповідальність як внутрішня якість, як елемент свідомості є формою прийняття системи відповідальної залежності людини і природи. Вона характерна в вищій мірі позитивним відношенням до суспільних потреб і заснована на глибокому розумінні своїх вчинків, в усвідомленні своєї цінності і соціальної ролі в екологічній ситуації.

Обов’язок перед майбутніми поколіннями.

Ефективність формування екологічної відповідальності людини залежить від того, наскільки в навчальному процесі будуть враховані основні складові перебудови суспільних відносин в компонентах внутрішньої структури особистості: суспільні відносини – потреби – інтереси – цілі – мотиви – установки – ціннісні орієнтації. Кожна складова частина зображеної послідовності має відносну самостійність. Завдання екологічного навчання і виховання відображається в тому, щоб найбільш повно перетворити суспільну необхідність збереження природи у внутрішні потреби та інтереси людей.

Характерною рисою екологічного ідеалу, як вищого прояву і способу освідомлення цінносного відношення, - є моральна необхідність турботи про майбутні покоління. Екологічний ідеал повинен відповідати історично прогресивному розвитку, визначати такі ціннісні орієнтації, які здатні випереджати дійсність, виражати гармонійне поєднання суспільних і особистих інтересів по відношенню до природи.

З точки зору моралі відповідальне ставлення до природи повинно базуватися на переконанні, що природа належить як сучасним, так і майбутнім поколінням.

«Етика виживання» (німецько-американський філософ Ганс Ионас) — напрям екологічної етики, що дотримується монологічної відповідальності людини за все живе на землі, де сформовані такі етичні імперативи екологічного спрямування: «Чини так, щоб наслідки твоєї дії узгоджувались з неперервністю істинного людського життя на Землі»; «Чини так, щоб наслідки твоєї дії не зруйнували б можливого життя у майбутньому як такого».

Висуваючи ці імперативи, Г. Ионас зазначав: «Нам потрібна така етика, яка б стримувала надмірні сили людства, яка б впорядковувала діяльність людини для регулювання її могутності». Існує безумовний обов'язок людства щодо збереження свого існування, адже ми відповідальні за дії перед прийдешніми поколіннями. Г. Ионас наголошує на тому, що у людства є один основний обов'язок — здатність відповідати цьому обов'язку, здатність дбати про обов'язок стосовно майбутніх людей. Тільки тоді зміст цих обов'язків можна буде звести в етику солідарності, симпатії, справедливості і навіть співчуття.

Етика відповідальності Г. Йонаса.

Етика відповідальності німецько-американського філософа Г. Йонаса є продовжен-

ням ідей, започаткованих А. Швайцером. На думку вченого, принцип відповідальності

повинен стати центром етичних поглядів. Технологічна сила людства, що зросла, на думку Г. Йонаса, вводить нові фактори в «моральне рівняння»: розширюється сфера колективних дій, відбувається кумулятивне нагромадження результатів технологічної зміни світу, зростає їхня масштабність і нез воротність. Сформована безпрецедентна ситуація вимагає перегляду традиційних етичних категорій, нової етики, нового масштабу відповідальності. «Жодна попередня етика не навчить нас нормам добра й зла, які вмістили б зовсім нові модальності влади і її можливих творінь. Цілина колективного праксису, на яку ми вступаємо з високими технологіями, фігурує для етичної теорії ще нічийною землею» .

Г. Йонас доходить висновку, що класична етика в явній або неявній формі виходить із декількох нерозривно пов’язаних настанов, які вимагають перегляду у зв’язку із характером людських дій.

Перш за все, фундаментальним принципом традиційної етики є переконання в тому,

що природа людини й природа речей у своїх сутнісних властивостях незмінні й невраз-ливі (це пояснюється антропоцентризмом традиційної позиції). Однак нещодавно людство

постало перед шокуючим фактом – природа вразлива та її ресурси не безкінечні, у тому

числі і її здатність до самовідновлення. Тепер, на думку Г. Йонаса, природа – це те, що

залежить від нас. По-друге, Г. Йонас розглядає відповідальність не лише у персонально-

му, а й у колективному вимірі (як відповідальність за наслідки технізованого способу життя). Однак йдеться не тільки про загрозу довкіллю й тим самим фізичному існуванню

людства. Сучасна техніка впливає на фундаментальні характеристики людини, поступово

перетворюючи її в елемент власного функціонування. Або, як формулює Г. Йонас, техніка стає «професією» людини. Головним завданням нової етики є встановлення контролю

над можливостями та здібностями людини. «Досягнення біотехнології свідчать, що фізична “природа” людини теж не є чимось незмінним. Homo faber зробив себе самого об’єктом техніки. У результаті те, що раніше здавалося “грою спекулятивного розуму”, технологічна міць перетворила в конкуруючі ескізи можливих проектів» [4].

Особливу увагу, на думку Г. Йонаса, слід приділити передбаченню масштабів віддалених наслідків, враховуючи їх можливу незворотність. Як особливо складну та важливу проблему Г. Йонас розглядає питання генетичних маніпуляцій, тобто застосування

технології для людини з метою генетичного контролю над майбутніми людьми: людина

прагне контролювати власну еволюцію з метою не лише збереження роду, а з метою його

зміни й поліпшення за власним проектом. Штучна підтримка життя, генетичний контроль

майбутніх поколінь, клонування й трансплантація органів – реалії, здатні істотно зміни-

ти людські уявлення про «природу» людини й там, де тепер пролягає межа між physis й

techne у людському бутті. Навіть така фундаментальна характеристика, як смертність,

уже не здається чимось невід’ємним і невідворотним у світлі сучасних досягнень біології й медицини. У цьому є певна іронія: сучасна технологія обіцяє людині безсмертя на тлі усе більш похмурих прогнозів, що обіцяють загибель людству і його довкіллю.

Тому постає питання щодо морального права експериментувати з майбутніми людьми.

Необхідність кардинальних змін у етиці Г. Йонас пояснює тим, що завдяки неухильно-

му розвитку нашої могутності змінилася сутність людської діяльності. Оскільки етика

має справу з діяльністю, то зміна природи людської діяльності вимагає також змін і в етиці.

«Евристика страху» – одна з головних складових етики відповідальності Г. Йонаса.

Відповідальність має два основних спрямування – на збереження природи та збережен-

ня людської гідності. Страх за майбутнє людства, страх перед можливою зміною істот-

ності й вигляду людини стає головним принципом. Як каже Г. Йонас, сама передбачувана

небезпека повинна слугувати компасом нової етики. Людство не може дозволити собі

ризикувати, коли під загрозу поставлене його існування. Тому страх стає необхідним

елементом відповідальності. У його контексті повинна відбутися переоцінка всіх цін-

ностей традиційної етики.

Засадою етики відповідальності, за Г. Йонасом, повинен бути імператив, що відпо-

відає кардинально новому типу діяльності людини: «Дій так, щоб наслідки твоєї діяльності

були сумісні з підтримкою справді людського життя на Землі» [1, с. 45]. Всі інші етичні

вимоги відносно майбутнього людства мають тільки гіпотетичний характер.

Практично безмежна влада людини над природою й власною сутністю вимагає

включення в сферу етичного нових об’єктів моральної відповідальності. Якщо в традицій-

ній етиці акцентувалася сфера спілкування між людьми, то нова етика припускає відпові-

дальність людини за саме існування природи та її цілісність.

У традиційній етиці передбачається наявність деяких незмінних властивостей люд-

ської природи, спираючись на які можна вказати критерії моральності вчинку. Але при

цьому сам вчинок виявляється вписаним у вузький просторовий і часовий контекст.

Вірніше, часовий вимір практично не має жодного значення: вічність моральних норм і

незмінне «тепер» самого вчинку. Щоразу, починаючи діяти, людина ніби починає «з нуля» і не бере до уваги, до яких наслідків це може призвести через 100 або 200 років. Нова етика повинна містити часовий вимір, стати етикою майбутнього. Жодні обіцянки майбутніх благ і поліпшення якості життя не можуть виправдати ризик, навіть якщо його ймовірність незначна. Неконтрольована технологічна міць перетворює утопію, як проекцію наших

бажань і надій на майбутнє, в найбільш небезпечну спокусу сучасного людства. Перебороти

дану спокусу повинен допомогти принцип відповідальності. Насамперед, ми відпові-

дальні за те, щоб майбутні покоління взагалі могли жити, і лише з урахуванням даної

вимоги ми можемо будувати змістовні проекти майбутнього «гарного життя».


Урбоекологія

Урбоекологія (від лат. urbs – місто) − наука про взаємозв'язки та взаємодію у часі й просторі двох систем − міської (її соціальної, технічної, енергетичної, інформаційної, адміністративної підсистем) і природної, а також про ноосферне управління екосистемою. Урбоекологія є розділом екології.

Об'єкт вивчення урбоекології − міські біогеоценози. Урбоекологія розглядає урбанізацію не лише як об'єктивний історичний процес зростання ролі міст у розвитку цивілізації, а й як процес перебудови всього середовища проживання людини, тобто спираючись на екологічний підхід, згідно з яким місто є складним організмом у системі зв'язків між елементами, які його утворюють, та «зовнішнім» соціальним і природним середовищем.

Урбоекологія досліджує урболандшафти, зміни природно-просторових ресурсів міста, його ґрунтового покриву, повітряного басейнуповерхневих і підземних водрослинного ітваринного світу, різні види забруднень. В свою чергу, урбоекосистема – це природно-територіальний комплекс (геокомплекс) зі всією його ієрархічною структурою – від ландшафту дофації, який знаходиться під безпосереднім впливом ( минулим, сучасним, майбутнім) міста.

Основний напрям урбоекології − вивчення популяції людини, що хоч і є явищем соціальним, з погляду популяційної екології являє собою таку, яка протягом свого життя переміщується з однієї екологічної ніші в іншу (житло, місце роботи, транспортрекреація тощо). З розвитком процесів урбанізації та зростанням відчуження природного середовища міська людина повинна включати нові адаптивні (фізіологічні, психологічні, соціальні) механізми, які не є безмежними. Місто є середовищем не тільки для проживання людей, а й для існування різних видів рослин і тварин. Частково вони існують в одомашненому (окультуреному) стані, інші можуть існувати тільки, в специфічних домашніх умовах (оранжереяхтеплицяхакваріумахтощо) зустрічаються також дикорослі рослини та дикі тварини. Усі живі організми міського середовища, що оточують людину, мають також пристосовуватися до зміни умов.[1]

Урбоекологія включає також раціональне проектування та екологічно оптимальні варіанти будівництва міських структур. Вона спирається на багато галузей знань, предметом яких є дослідження різних аспектів взаємодії суспільства та природи — екологіюботанікумістобудуваннягеографіюсоціологіюсанітарію, техніку та ін. Урбоекологія тісно пов'язана з проблемою збереження живої природи в умовах неминучого наступу міст на природне середовище та прогресуюче погіршення його якості.[2]

Теоретична база з цього приводу постійно оновлюється за рахунок і завдяки практичним проектам по всьому світу у вигляді екопоселеньекополісівекоміст себто міст, які спеціально побудовані на засаді гармонії природньго і соціального середовища. В СРСР, наприклад, це відбувалося за участю психолога А.А. Брудного, еколога Д.Н. Кавтарадзе, соціолога О.М. Яницького та інших в підмосковному наукограді Пущино. Міждисциплінарні проекти, експерименти, досліди вивчали всі процеси, які стосувалися "урбо-сфери" — збір мешканцями грибів, квітів у місцевому лісі, бродячих собак, побудову мережі доріг, тощо [3].