asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 7 8
n=1. Економічні погляди в суспільствах Стародавнього Сходу~sz=1219865;pg=8;te=Найбільш цікаві статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварства. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храму, державних службовців та воїнів~cat=~t=~!~1. Економічні погляди в суспільствах Стародавнього Сходу.

Одним із найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія (Дворіччя). Держава намагалася за допомогою законодавства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватноправові відносини. Відомою пам'яткою економічної думки XVIII ст. до н.е. є закони вавилонського царя Хаммурапі, що є системою правових норм, спрямованиx на регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні. Основна мета законів — усебічне зміцнення економічної влади держави. Найбільш цікаві статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварства. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храму, державних службовців та воїнів.

Економічна думка Стародавньої Індії була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв'язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. Писемними джерелами середини І тисячоліття до н.е. є переважно релігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема власності, майна. Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Найвідомішими книжками про обов'язок (дхарму) є «Закони Ману», про вигоду (артху) — «Артхашастра», про кохання (каму) — «Камасутра». «Закони Ману» (близько II ст. до н.е. — І ст. н. е.) — це збірка релігійних, моральних, політичних та правових вказівок, що приписувалися міфічному родоначальникові людей Ману. У «Законах Ману» економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя. Вона об'єднувала тваринництво, землеробство, торгівлю та лихварство. «Артхашастра» (між IV та III ст. до н.е.) — це зведення правил, адресованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій діяльності. У ньому подано ґрунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику індійської держави. В «Артхашастрі» податки розглядаються як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів. Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм (IV — III ст. до н. е.). Провідним напрямом було конфуціанство, яке, перетворившися на державну ідеологію. Основні постулати вчення Конфуція викладено у збірці «Лунь юй» («Бесіди й міркування»), записаній його учнями. Конфуцієм було запропоновано своєрідну соціально-економічну програму для правителів. На його думку, правитель мав дотримуватися економії у витратах та дбати про людей. Мен-цзи, висунув концепцію поділу китайського суспільства на керуючих та керованих, уважаючи, що такий поділ є «загальним законом у Піднебесній». Мен-цзи пропонував відродити колишні общинні форми виробництва та ввести систему «криничних полів» Сюнь-цзи у своєму вченні, на відміну від Конфуція і Мен-цзи, виходив з «лихої природи» людини. На його думку, тільки практична діяльність породжує доброчесність. Основними принципами економічної політики держави, на його думку, мають бути: економія у витратах, забезпечення достатку народові, необхідність збереження надлишків. Конфуціанство прагнуло міцного, незмінного соціального порядку. Легісти велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на досконалому законодавстві. Школа легістів виникла в VI — V ст. до н.е. Одним з її засновників був Лі Куй. Він склав «Зведення» усіх наявних до нього законів, котре стало основою законодавства у період III ст. до н.е. — III ст. н.е. Держава, як він уважав, мусить регулювати ціни на зерно, закуповуючи його у врожайні роки і продаючи за твердими цінами з державних комор у роки стихійних лих та голоду. Гунсунь Ян (Шан Ян) (390 — 338 до н.е.). Його економічні погляди викладено у «Книзі правителя області Шан», складеній його учнями у кінці IV — першій половині III ст. до н.е. Шан Ян уважав, що держава досягає процвітання за допомогою двох засобів: землеробства й війни. Хань Фей (280 — 233 до н.е.) був прихильником жорсткої централізації влади в державі, зміцнення її економічної та військової могутності завдяки беззаперечному виконанню законів. Накопичення багатств схвалювалося лише в державній скарбниці. Засновник школи моїстів Мо Ді (Мо-цзи) (479 — 400 до н.е.). Учення Мо Ді та його послідовників викладено в книжці «Мо-цзи», написаній у III — II ст. до н.е. Моїсти виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабство, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й закликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту. Лао-цзи (VI — V ст. до н.е.) (книжка «Дао де цзин»)— основоположник даосизму. Цей рух не допускає будь-якого зовнішнього втручання. Усе соціальне зло, на думку Лао-цзи, є наслідком порушення цього закону, заміни його «людським дао» через несправедливість правителів. Даосизм виступав проти соціальної нерівності людей, гноблення народу, накопичення вельможами багатств, розбою та чванства багатіїв. Лао-цзи та його послідовники ідеалізували минуле та закликали повернутися до колишніх «добрих» часів.

Економічну думку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у трактаті невідомих авторів «Гуань-цзи» (IV ст. до н.е.). Зміни в громадському житті пояснюються чергуванням урожайних і неврожайних років.
^ 2. Економічна думка Давньої Греції.

Основні ідеї мислителів Стародавньої Греції лягли в основу всієї економічної науки. Економічна думка періоду раннього рабовласництва (X — VI ст. до н.е.), що знайшла відображення в грецькому епосі (поеми Гомера «Ілліада» та «Одіссея», Гесіода «Роботи і дні»), законах міст-держав (так звані закони Лікурга), економічній політиці (реформи Солона, Пісістрата), свідчить про перехідний характер суспільних відносин від родового ладу до рабовласницького. Якщо перші прояви економічної думки стародавніх греків зв'язані з ідеалізацією общинного ладу, натурального господарства, звеличуванням землеробства, то згодом усе більша увага приділяється питанням землеволодіння, приватної власності, рабства, становища селянства, розвитку ремесла, торгівлі, грошового обігу. Перікл) практично ліквідував майновий ценз, увів плату за державну й військову службу, запровадив громадські роботи, що давали заробіток бідним, створював колонії, заохочував торгівлю та ремесло. Ідеї економічного характеру були висловлені філософами Демокрітом та Сократом. Свої економічні погляди Ксенофонт виклав у багатьох творах, головним з яких є «Домострой». У них дано характеристику рабовласницького господарства. Він давав поради щодо поліпшення організації господарства й підвищення продуктивності рабської праці. Сільське господарство — це, на його думку, найважливіша галузь економіки («землеробство — мати й годувальниця всіх професій»). Ксенофонт одним із перших зрозумів важливість поділу праці, визнавши потребу в спеціалізації виробників на виготовленні певних предметів. Заслугою Ксенофонта є постановка питання про подвійне використання блага — як споживної цінності та як мінової. Поняття «цінність» він уживає у двох значеннях. Як споживна вартість «цінність є чимось добрим», залежить від корисності речей, уміння ними користуватися. Водночас цінність розглядається як здатність речі вимінюватися на іншу річ, тобто як мінова цінність. Платон– основні твори, в яких викладено його економічні погляди («Держава» та «Закони»), присвячено проблемам держави. Поділ праці у Платона є основним принципом побудови держави та її природною основою. Платон поділяв усе вільне населення в ідеальній державі на три стани: філософів та землеробів, ремісників і торговців. Раби не належать до жодного стану. Гроші, на думку мислителя, потрібні для обміну, а тому мають виконувати функції засобу обігу та міри вартості. Арістотель — найвидатніший мислитель давнини. З його численних праць слід назвати «Політику» і «Нікомахову етику», в яких містяться міркування з економічних питань. Соціальною основою такої держави мають бути громадяни, які володіють «власністю середньою, але достатньою». Населенням держави є землероби, скотарі, ремісники, торговці, воїни, наймані працівники та раби. Найбільш привілейованими і шанованими громадянами є політичні діячі, а також філософи. Уся земля держави поділяється на дві частини, одна з яких перебуває у державному володінні, а інша — у приватному. Основою виробництва, на думку Арістотеля, має бути рабська праця. Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей і багатство як накопичення грошей. Під економікою він розумів мистецтво надбання благ, необхідних для життя чи корисних для дому, а також для держави, тобто природну господарську діяльність, зв'язану з виробництвом продуктів. Безперечною заслугою Арістотеля є аналіз зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу. Вихідним пунктом, за Арістотелем, була мінова торгівля, тобто безпосередній обмін продукту на продукт. Природними функціями грошей Арістотель вважав функції засобу обігу й міри вартості. У своєму дослідженні етапів розвитку торгівлі Арістотель показав перехід від форми Т—Т до форми Т—Г—Т, а від неї до Г—Т—Г.
^ 3. Економічна думка Давнього Риму.

Стародавній Рим виник у VIII ст. до н.е. як місто, а з кінця ІІІ ст. до н.е. до кінця V ст. н.е. був середземноморською державою. Центральне місце серед соціально-економічних проблем Стародавнього Риму займали проблеми рабства й аграрні проблеми. Саме вони насамперед знайшли відображення в законах, аграрних проектах, спеціальних творах, які є важливими джерелами з історії економічної думки. Трактат «Землеробство», написаний Марком Порцієм Катоном Ст., узагальнює досвід і містить практичні рекомендації щодо ведення натурального рабовласницького господарства з певною ринковою орієнтацією. Катон дає поради щодо облащтування господарства, організації в ньому виробництва і праці рабів. Крім рабів, Катон передбачав залучення до роботи в господарстві вільних громадян, зокрема половинщиків, але тільки як тимчасовий і допоміжний захід. Брати Гракхи — Тіберія і Гая). Пропоновані ними реформи полягали, по-перше, у відновленні та зміцненні дрібного землеволодіння; по-друге, у поверненні пролетарів (зубожілих дрібних виробників) до господарської діяльності; по-третє, у обмеженні розмірів земельних ділянок, що можуть бути у розпорядженні одного господаря. Пізніше аграрні проблеми досліджували такі представники економічної думки Стародавнього Риму, як Марк Теренцій Варрон (116 — 27 до н.е.) і Луцій Юній Модерат Колумелла (І ст.н.е.). У трактаті Варрона «Про сільське господарство» знайшло відображення зростання товарності рабовласницьких господарств та їх перетворення на господарства напівнатурального-напівтоварного типу. Називаючи дві цілі, досягнення яких мають прагнути землевласники — користь і задоволення, Варрон на перше місце ставить користь, тобто отримування доходу. Варрон, виокремлював два типи рабовласницького господарства: приміські маєтки та віддалені господарства. Землеробство він пропонував поєднувати зі скотарством, прибутковість якого була тоді високою. Виходячи з низької продуктивності рабської праці, Варрон уважав, що вигідніше користуватися працею найманих працівників, особливо для обробітку великих сільськогосподарських угідь і в нездорових місцевостях, де велика смертність рабів могла б завдати їхньому власникові значних збитків. Праця Луція Колумелли має таку саму назву «Про сільське господарство». Це своєрідний огляд стану античного сільського господарства в період кризи рабовласництва. Узагальнивши тогочасну сільськогосподарську практику, він запропонував цілу систему заходів для раціональнішої організації рабовласницького господарства. Колумелла рекомендував запровадити поділ праці, її спеціалізацію, використання кваліфікованої рабської праці. Власникам віддалених господарств він рекомендував здавати землю в оренду вільним колонам, оскільки на той час це вже стало вигіднішим, ніж використання рабів.

У І ст. н. е. у Римській імперії за умов глибокої економічної, політичної й моральної кризи суспільства виникло християнство. Яскравим виразником економічних поглядів раннього християнства був відомий християнський теолог Августин Блаженний (354 — 430). Він проповідував необхідність праці для всіх, говорив, що, створивши світ, Бог звелів людині працювати, і посилався на слова апостола Павла: «Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть». Понад усе Августин поважав роботу на землі. Він називав землеробство «найчистішим серед усіх мистецтв». До торгівлі в Августина ставлення було зовсім інше. На його думку, мета купця — «дешево купити і дорого продати». Августин уважав це очевидною вадою і засуджував. Проти рабства він не виступав. Завдання церкви, на його думку, полягало не в тім, щоб звільнити рабів, а щоб зробити їх добрими.
^ 4. Особливості формув. економ. думки європейського середньовіччя. Економічні концепції Ф.Аквінського Європейське середньовіччя охоплює історичний період від розпаду Римської імперії V ст. до буржуазних революцій XVI - XVIII ст. На руїнах Західної Римської імперії поволі утворювались централізовані феодальні держави. Потрібно розрізняти три якісно відмінних етапи розвитку феодальних відносин у Європі:

  • раннє середньовіччя — етап становлення феодальних держав і феодальних відносин (V - XI ст.);

  • розвинуте, або класичне, середньовіччя — етап найвищого розвитку, який характеризується феодальною роздробленістю і її подоланням (XII - XV ст.);

  • пізнє середньовіччя — етап занепаду і розкладення феодалізму (XVI - XVIII ст.).

Економічна думка на кожному із виділених етапів мала свої особливості.

У літературі країн Західної Європи в добу раннього середньовіччя під впливом християнства висловлюються ідеї про рівність людей перед Богом, про працю як єдине джерело існування, про необхідність ділитися майном з бідними; прагнення багатства визнається пороком, що не личить справжньому християнину. Проблеми общини знайшли відображення в «Салічній правді» — записі давнього звичаєвого права племені салічних франків. У ньому було відбито економічний лад франків у період розкладу родових відносин і виникнення майнової нерівності. Інша пам'ятка західноєвропейської економічної думки раннього середньовіччя «Капітулярій про вілли» (початок IX ст.) Карла Великого дає уявлення про організацію й управління вотчиною. Згідно з «Капітулярієм» вся земля вотчини була у власності її володаря, а більшість населення становили закріпачені селяни. Господарство мало натуральний характер, король приписував продавати тільки надлишки, а купувати те, що не вироблялося у вотчині, стягувати оброки натурою і створювати продуктові запаси.

Розвиток економічної думки класичного середньовіччя відбувався під величезним впливом християнської церкви. ^ Фома Аквінський (Аквінат) (1225/26 — 1274), висловив багато важливих економічних ідей. Основними творами Фоми Аквінського є «Сума проти язичників» та «Сума теології». У своїх поглядах на політичний і соціальний устрій суспільства він виступав за централізацію влади і визнавав соціальну ієрархію, оскільки поділ на стани «походить від Бога». Приватну власність він розглядав як необхідний інститут людського життя. Він висловив свої міркування з проблем обміну, ціни, торгівлі, торгового прибутку, грошей та ін. Так, він дав своє тлумачення «справедливої ціни». Ціна товару є справедливою тоді, коли враховується кількість праці, затраченої на його виробництво. Правомірним уважався прибуток і як плата за працю, коли продавець поліпшив якусь річ, і як відшкодування витрат на транспортування товарів. Фома Аквінський дотримувався думки, що гроші виникли внаслідок домовленості між людьми. Їх призначення — полегшити справедливий обмін. Визнаючи необхідність грошей як засобу обігу, він розглядав їх і як міру вартості. Фома Аквінський виділяв «внутрішню цінність» та «номінальну цінність» грошей. Аквінат погоджувався з тим, що процент можна розглядати як винагороду за ризик утратити позичені гроші та як своєрідне відшкодування втрачених доходів, котрі позичкодавець міг би мати, використавши позичені комусь гроші у власних інтересах. Тим самим Фома Аквінський займав компромісну позицію не тільки з питання торгового прибутку, а й процента.
^ 5. Економічна думка Київської Русі. "Руська Правда"

Історія економічної думки України часів раннього та класичного середньовіччя зв'язана з добою Київської Русі — першої держави на українській етнічній території. Літературними джерелами, що з них можна дізнатися про економічні погляди тієї доби, є літописи, угоди, грамоти князів, кодекси й записи норм світського й церковного права тощо. Визначною пам'яткою соціально-економічної та політичної літератури доби Київської Русі є «Руська правда» — зведення законів давньоруського права XI—XII ст. Відомі 106 списків «Руської правди», які складено в ХШ—XVIII ст. Статті «Руської правди» відбивають соціальну структуру й відносини власності давньоруського суспільства. Вони регулюють майнові відносини, захищають право власності князів та феодальної знаті на землю і кріпаків; право стягувати податки, отримувати ренту; визначають обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодальне залежного населення та ін. У них знайшла відображення організація князівської та боярської вотчини в XI ст., що грунтувалася на кріпацькій і рабській праці. У цілому в «Руській правді» певною мірою відображено всі основні процеси економічного та суспільного життя Староруської держави.

Одним із головних писемних джерел для дослідження економічної думки доби Київської Русі є літописне зведення «Повість временних літ» — монументальний історіографічний і літературний документ початку ХІІ ст., що належить перу ченця Печорського монастиря Нестора. У «Повісті временних літ» розглядаються джерела доходів Київської держави: надходження з господарства, данина і збори з населення, штрафи (судове мито), торговельне мито і воєнна здобич. Данина збиралася продуктами, хутром або грошима. Виплата данини грошима сприяла розвиткові товарного виробництва й товарно-грошових відносин. У літопису йдеться також про активні зовнішньоторговельні зв'язки Київської Русі з іншими державами, наявність суспільного поділу праці: повне відокремлення ремісництва від землеробства й розвиток різних ремесел.

«Повчання дітям»^ Володимира Мономах (початок XII ст.). Цей твір містить чимало важливих господарських спостережень та узагальнень, показує відносини між землевласниками й залежними селянами, дає поради щодо подолання соціальних суперечностей, яскраво свідчить про розуміння вже в ті часи значення землеробства, скотарства, промислів, торгівлі для зміцнення могутності держави.
^ 6. Меркантилізм, його характерні риси, етапи розвитку та нац.особливості. Основи критики меркантилізму. Меркантилізм — перша в історії економічної думки спроба теоретично обгрунтувати необхідний напрям національної економічної політики. Ця система економічних поглядів характеризується такими загальними ознаками: 1) об'єктами дослідження є торгівля і грошовий обіг як джерела і сфера багатства; 2) багатство ототожнюється з золотими і срібними грошима та скарбами; 3) безпосереднім джерелом багатства вважається прибуток від зовнішньої торгівлі, хоча його передумови створюються у виробництві; 4) нагромадження грошового багатства можливе тільки за відповідної економічної політики держави, яка бере під контроль зовнішню торгівлю.

Відкривши одне із джерел нагромадження капіталу — торговельний прибуток, теорія меркантилізму показала більш зріле і ефективне вирішення економічних проблем доби первісного нагромадження капіталу.

Меркантилісти не тільки дали назву економічній теорії — «політична економія», але й фактично започаткували її як науку. Вони ввели поняття «національне багатство», «грошовий баланс», «активний торговий баланс» та інші, поставили питання про економічну роль держави, започаткували спеціальну економічну літературу.

Меркантилізм — перша в історії економічна школа, яка мала багатьох прибічників і послідовників. Вона виникла ще до епохи великих географічних відкрить на гребені європейського Ренесансу, існувала протягом XVI - XVIII ст. і у своєму розвитку пройшла два-етапи — раннього і зрілого меркантилізму.

Ранній меркантилізм, виникнувши ще у кінці XV ст., проіснував до початку XVII ст. У ХІУ-ХУ ст. у країнах Західної Європи зростання товарообігу наштовхувалось на нестачу грошей — золотих і срібних монет. Склалось уявлення, що існування великого запасу благородних металів — ключ до вирішення проблем розвитку вітчизняної економіки і зростання національного багатства.

Теоретичні дослідження і економічна політика держави, які були спрямовані на нагромадження грошей у національному масштабі шляхом державного регулювання грошового обігу і зовнішньої торгівлі, одержали назву монетаризму. Ранній меркантилізм — це система монетаристських економічних поглядів, яка грунтувалась на теорії грошового балансу. Суть останньої зводилась до обґрунтування необхідності ввезення якомога більшої кількості грошей із-за, кордону і заборони вивозу грошей за кордон, обмеження імпорту іноземних товарів шляхом встановлення митних бар'єрів, а також посилення добування золота і срібла.

Провідними представниками монетаризму стали такі купці і банкіри, як Скаруффі (1519 - 1584) із Італії, Вільям Стаффорд (1554 -1612) із Англії, Маріана (1575 -1624) із Іспанії. Італійський банкір — Г. Скаруффі — пропонував скликати всеєвропейську конференцію з питань грошового обігу і створити єдину монету для усіх країн. Англійський купець В. Стаффорд доводив шкідливість вивозу монети за кордон, пропонував заборонити ввезення до Англії деяких товарів. Ідеолог іспанського монетаризму Маріана вимагав від свого уряду заборони зовнішньої торгівлі, окрім експорту іспанських товарів в обмін на повноцінні монети.

Монетаристи радили більше продавати за кордон і менше купувати зарубіжних товарів, зменшувати ваговий вміст своїх золотих і срібних монет для збільшення їх кількості.

Монетаризм як суто адміністративна система накопичення грошового багатства із середини XVI ст. у більшості європейських країн породив глибоку економічну кризу, що зумовило необхідність перегляду теоретичних основ меркантилізму.

Зрілий меркантилізм. Після епохи великих географічних відкрить економічна ситуація в Європі докорінно змінилась. До Європи ринув справжній потік заморського золота, що призвело до його значного здешевлення і «революції цін». «Грошовий голод» було ліквідовано, що сприяло швидкому зростанню торгівлі і грошового обігу.

За цих економічних умов нові ідеологи меркантилізму висунули більш зрілу теорію — теорію активного торгового балансу, яка грунтувалась на таких основних положеннях: 1) джерелом національного багатства є прибуток від зовнішньої торгівлі; 2) держава збагачується тим більше, чим більше товарний експорт переважатиме імпорт товарів; 3) головними засобами збільшення активного торгового балансу країни визнаються посередницька торгівля, розвиток експортних галузей промисловості, які працюють на вітчизняній і дешевій імпортній сировині; 4) недоцільними визнаються заборона вивезення грошей за кордон і обмеження імпорту іноземних товарів.

Томас Мен був фундатором теорії активного торгового балансу. Вже тільки одна традиційно довга для того часу назва його основної праці — «Багатство Англії в зовнішній торгівлі, або Баланс нашої зовнішньої торгівлі як регулятор нашого багатства» (1630) — дає класичне формулювання теорії торгового балансу.

Мен доводив, що зовнішня торгівля — основа процвітання держави і що не існує інших способів збільшення національного-грошового багатства, окрім активного зовнішньоторгового балансу. Ідеологом пізнього меркантилізму у Фр. став Жан-Батист Кольбвр, проводив економічну політику із позицій активного торгового балансу — стимулював розвиток промислових мануфактур, які виробляли продукцію на експорт, запровадив високе мито на імпортні товари. Французький меркантиліст Антуан Монкрвтьєн — у 1615 р. опублікував невеличку працю «Трактат політичної економії», у якій дав назву економічній науці – політ.економія.
^ 7. Характерні риси та етапи еволюції класичної школи політичної економії.

Починаючи із XVII ст., у передових європейських країнах швидко розвиваються ринкові економічні відносини. Із розвитком промисловості з'явились нові джерела доходу, формується промисловий капітал, який все більше підпорядковував собі торговельний. Виникла необхідність у формуванні нової економічної ідеології, яка б теоретично узагальнила і пояснила нові економічні процеси. Цю місію виконала класична політична економія, об'єктом дослідження якої стало матеріальне виробництво і об'єктивні закони економічного життя.

Економічна наука як самостійна галузь знань з'явилась тоді, коли предметом їі дослідження стало виробництво. Найбільший вклад у формування і розвиток класичної політичної економії внесли англійські і французькі вчені XVII - XIX ст. — В. Петті, П. Буагільбер, Р. Кантильон, Ф. Галіані, Ф. Кене, А. Тюрго, А. Сміт, Ж. Б. Сей, Т. Мальтус, Д.- Рікардо, Дж. С. Мілль та інші.

Певний час панувала думка, яку пропагував К.Маркс, що до класичної школи відносяться ті вчення, які грунтуються на трудовій теорії вартості, тобто вчення Пені, Буагільбера, Кене, Сміта, Рікардо і Сисмонді. У той же час, погляди таких видатних економістів, як Сей, Мальтус, Дж. С. Мілль та інших, оголошувались вульгарними і ненауковими.

Проте уявлення про поняття «класичний» стосовно розвитку економічної науки розширились. Отже, до класичної політичної економії варто віднести усі концепції, в основі яких знаходяться принципи свободи підприємництва і вільної торгівлі, тобто економічного лібералізму. При цьому із кінця XVII - початку XVIII ст. ідея «економічного лібералізму» перетворилась у своєрідний девіз ринкової ліберальної економічної політики. І саме з цього часу зароджується нова теоретична школа економічної думки, яку пізніше й назвуть класичною політичною економією. Класична школа повела рішучу боротьбу з протекціоністською ідеологією меркантилістів, звернувшись до найновіших досягнень економічної науки тієї доби і розгорнувши фундаментальні теоретичні дослідження. «Класики», на відміну від меркантилістів, по суті, заново сформулювали і предмет, і метод вивчення економічної" теорії, перенісши теоретичні дослідження із сфери товарного і грошового обігу у сферу виробництва і застосувавши для цього нові методологічні прийоми, які забезпечили проведення достатньо глибокого наукового аналізу економічних явищ і процесів. У розвитку класичної політичної економії можна виділити такі етапи:

перший етап етап зародження; він пов'язаний з іменами таких видатних дослідників, як В. Петгі, П. Буагільбер, Р. Кантильон, Д. Юм, а також фізіократів Ф. Кене і А. Тюрго;

другий етап повністю пов'язаний із творчістю засновника економічної науки А. Сміта;

третій етап — етап розвитку класичної школи; це період творчості великих послідовників та інтерпретаторів вчення А. Сміта; йдеться про Ж. Б. Сея, Т. Мальтуса, Д. Рікардо;

четвертий етап етап завершення; він пов'язаний із занепадом класичних принципів у дослідженнях Ж. Сисмонді, Н. Сеніора, Ф. Бастіа, Г. Ч. Кері, Дж. С. Мілля.
^ 8. Економічні погляди У.Петті. В.Петті став основоположником класичної політичної економії. Свої економічні погляди В. Петті виклав у працях «Трактат про податки і збори» (1662), «Політична арифметика» (1662), «Слово мудрим» (1665), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Дещо про гроші» (1682) та інших. У своїх перших працях економічні проблеми Петті розглядав ще із позицій теорії активного торгового балансу, проте, на відміну від меркантилістів, намагався проникнути у суть економічних явищ і процесів, дослідити їх причинну залежність. Пошуки зрештою привели його'до розуміння того, що багатство створюється працею у матеріальному виробництві, а торгівля його тільки розподіляє. Вільям Петті вперше оголосив джерелом багатства працю і землю, що стало його історичною заслугою. Досліджуючи матеріальне виробництво, В. Петті першим в Європі сформулював основні положення трудової теорії вартості. Основним джерелом вартості (багатства) він визнавав працю. Це положення В. Петті обгрунтував вченням про «природну ціну», під якою фактично розумів вартість товару. На думку Петті, вартість створює не будь-яка праця, а тільки та, яка витрачена на виробництво золота і срібла, тоді як інші товари проявляють свою вартість тільки при прирівнюванні до грошей (золота і срібла). Петті, таким чином, не відділяв вартість товару від його ціни.

Водночас Петті робить висновок, що участь у створенні вартості (багатства), окрім праці, бере й земля (природа).

Петті обгрунтував свою концепцію заробітної плати, яка стала одним із класичних варіантів в економічній теорії. Величину заробітної плати трактував через «природну ціну праці», рівень якої визначається фізіологічним мінімумом засобів існування найманого робітника і членів його сім'ї. Звідси він робить два важливих висновки: по-перше, рівень заробітної плати визначається економічними, а не правовими чинниками, по-друге, працівник отримує тільки частину створеної ним вартості, а решту присвоює власник підприємства. Ренту він розглядав із двох сторін: як загальну форму привласнення додаткового продукту, під яким розумів надлишок над витратами виробництва, і як власне диференціальну земельну ренту, що виникає у зв'язку із відмінностями в родючості земельних ділянок, та іх розташування відносно ринків збуту продукції. На основі ренти Петті намагався розв'язати питання про ціну землі, яку він визначав сумою ренти із даної ділянки за 21 рік (час спільного життя трьох поколінь, який починається тоді, копи фермеру, що орендує дану землю, 50 років, його синові — 28, а внукові — 7 років). Отже, ціну землі Петті розглядав як наперед закуплену певну кількість річних рент або як капіталізовану ренту.

Позичковий процент англійський теоретик визначав як функцію від земельної ренти і ціни землі, тобто як грошову ренту.
^ 9. Економічні погляди П.Буагільбера. Родоначальником французької класичної політичної економії став П'єр Буагільбер.

Гроші трактував одним із різновидів товару і цим пояснював дію механізму руху золота між країнами: золото і товари рухаються із тієї країни, де вони дешеві, у країну, де вони дорогі. Він обгрунтував кількісну теорію грошей, ставши одним із її фундаторів, гадав, що коливання цін на місцевих ринках є результатом нерівномірності розподілу грошей, а отже, і доходів, між окремими регіонами і країнами. Як і інші дослідники періоду раннього капіталізму, він вважав земельну ренту складовою частиною додаткового продукту взагалі. Він вбачав різницю між вартістю робочої сили і вартістю, створеною працею, хоча підкреслював, що «дійсна вартість» товару створюється як працею, так і землею. Непересічним досягненням стала побудова схеми суспільного відтворення, в якій він намагався показати кругообіг виробничого капіталу і сукупного продукту. Це була перша в історії спроба проведення макроекономічного аналізу виробництва. Тим самим він започаткував теорію відтворення суспільного виробництва.

Він вперше розглядав суть підприємництва як господарської діяльності, спрямованої на одержання доходу, вивчав господарську роль підприємця, якого вважав «головним рушієм економіки». Багато положень, розроблених ним, зокрема відмінність прибутку і підприємницького доходу, аналіз впливу девальвації валют на торгівлю, залежність між кількістю грошей в обігу і масою товарів, були пізніше сприйняті і розвивались класичною і неокласичною економічною теорією.
10.Фізіократична система Ф. Кене. "Економічна таблиця".

Во Франции в середине XVIIIв. возникает школа физиократов. Автором самого термина «физиократия» был основатель, глава и душа школы Франсуа Кенэ.

Относительно неболь­шая работа «Эконом. таблица» (1758г), в которой Кенэ с помощью элементарных матем. расчетов показал, как создаваемый в земледелии валовой и чистый продукт обращается в натуральной и денежной форме.

В ней Кенэ впервые в истории эконом. науки проанализи­ровал процесс воспроизводства всего общественного капитала. Он ввел и сам этот термин «воспроизводст­во», трактуя его как постоянное повторение производ­ства и сбыта. В 1766 г. Кенэ сделал второй вариант «Экономической таблицы».

Свою главную задачу Кенэ видел в том, чтобы вы­явить воспроизводственные пропорции, обеспечиваю­щие гармоничное экономическое развитие страны. Его таблица — это схема движения годового продукта, в которой приняты необходимые для определения наи­более общих закономерностей абстракции: рассматри­вается только простое воспроизводство, предполагает­ся неизменная стоимость денег, стабильность товар­ных цен, исключается влияние внешней торговли на процесс реализации.

Общество рассматривалось здесь как единый организм, наподобие человеческого, объединяющий три основных класса, между которыми совокупный годовой продукт цир­кулирует и перераспределяется посредством, процесса обра­щения.

Основные классы, по Кенэ, это:

1) П — класс производительный: крестьяне, фермеры, сельскохозяйственные рабочие; он создает чистый приба­вочный продукт;

2) С — класс собственников — король, землевладель­цы, церковь, чиновники, прислуга; он получает ежегодный чистый продукт;

3) Б — класс бесплодный — рабочие промышленнос­ти, ремесленники, капиталисты, купцы, мелкие торговцы; он не создает чистого продукта, а лишь ровно столько создает своим трудом, сколько и потребляет.

Главная проблема, которую поставил и решил Кенэ в «Экономичес­кой таблице» — выявление основных народнохозяйствен­ных пропорций, обеспечивающих развитие страны в целом.

Исходным пунктом процесса воспроизводства является урожай, который; по оценкам Кенэ, составлял пять милли­ардов ливров: на три из них — продовольствие, на один миллиард — семян, и еще на один — сырья. Кроме того, производительный класс владеет двумя миллиардами лив­ров денег.

Бесплодный класс имеет промышленную продукцию на два миллиарда ливров. Совокупный общественный продукт, таким образом, составляет семь миллиардов ливров.

Затем в модели Кенэ происходит следующее движение товара и денег:

♦ производители выплачивают деньгами два миллиарда ливров собственникам в виде годовой арендной платы;

♦ собственники приобретают у фермеров на один мил­лиард продовольствия и у непроизводительного класса на один миллиард промышленной продукции, обеспечивая се­бе, тем самым, средства существования на весь год;

♦ непроизводительный класс на полученный у собствен­ников один миллиард приобретает у фермеров продовольствие для своего питания в течение года, затем продает ферме­рам на один миллиард промышленной продукции и покупа­ет у них на эти деньги сырье для будущего производства. Окончательный расклад таков:

♦ у собственников — на один миллиард продовольст­вия и на один — промышленных товаров;

♦ у непроизводительного класса — на один миллиард продовольствия и на один сырья — так что они опять про­изведут на два миллиарда;

♦ у фермеров — на один миллиард продовольствия, на один семян, на один промтоваров и два миллиарда денег, которые опять будут выплачена собственникам как рента с земли.

От Таблицы доктора Кенэ идут прямые линии к важ­нейшим научным изысканиям XIX и XX вв. — к теории общего рыночного равновесия, к теориям исчисления национального дохода, к модели «затраты — выпуск» нобелевского лауреата В. В. Леонтьева и к теории межо­траслевого баланса.

Ученики Кенэ оценивали «Таблицу» как важнейшее приобретение человечества после изобретения письма и книгопечатания.
^ 11 .Економічні погляди та економічна політика А.Тюрго. Особливе місце серед фізіократів займав Тюрго (1727 - 1781), фізіократична система якого була найрозвиненішою і реально відбивала зародження нових економічних відносин, розвиток капіталізму.

Теоретична доктрина Тюрго викладена в його головній праці «Роздуми про створення і розподіл багатства» (1766). У ній Тюрго узагальнив фізіократичну систему, розглянув проблеми ціноутворення, вартості і грошей, дав аналіз капіталу і доходів. Він сформулював один із перших варіантів раціоналістичної теорії суспільного прогресу. Визнаючи роль економічних відносин як одного із факторів прогресу суспільства, Тюрго пов'язував різні форми політичного устрою з етапами господарського розвитку. Економічне життя він розглядав результатом дії універсальних законів природи і суспільства.

Тюрго деталізував трикласову суспільну структуру Кене, розділивши клас фермерів на два — підприємців, які авансують виробництво, вкладаючи «щорічні» і «початкові аванси» (оборотний і основний капітал), і найманих сільськогосподарських працівників, що живуть на заробітну плату. «Безплідний» клас він також поділив на два — капіталістів-підприємців, які отримують прибутки, і найманих робітників, які одержують заробітну плату.

Найманого робітника Тюрго характеризує як такого, що позбавлений засобів виробництва, які протистоять йому як чужа власність іншого класу. Відносини між робітниками і підприємцями, на думку Тюрго, регулюються законом мінімуму засобів існування, до якого тяжіє заробітна плата. Він вважав, що механізм, який зводить заробітну плату до мінімуму засобів існування найманих робітників, полягає у відставанні попиту на працю від її пропозиції і конкуренції між робітниками. Тюрго визнавав прибуток особливою формою доходу, хоча й трактував його частиною ренти, а із іншого боку, Тюрго вважав прибуток також винагородою підприємцям за їх виробничі турботи, працю, здібності і ризик. Він допускав поряд із промисловим прибутком існування й торговельного прибутку.

Капітал Тюрго визначав «нагромадженою цінністю» і намагався виявити суть і способи його зростання. Однак основною формою капіталу він все ж вважав землеробський капітал, а основною формою доходу — земельну ренту. Значною заслугою Тюрго стала розробка ним «закону зменшення землеробського продукту», згідно із яким зростання витрат праці на землі призводить до того, що кожна наступна одиниця праці виявляється менш продуктивною. Це означає, що Тюрго сформулював закон спадної родючості землі, який згодом ліг в основу розробки більш універсального економічного закону — закону спадної віддачі ресурсів.

А. Тюрго завершив економічну теорію фізіократів, намітив шляхи наступного розвитку політичної економії, які реалізувались у вченні А.Сміта.




следующая страница >>