asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 4 5

~ ~




Вступ


Актуальність теми “Проблеми сучасної миротворчості та примус до миру” зумовлена тим, що в умовах глобальних трансформацій міжнародних відносин (особливо протягом останнього десятиліття) війни, збройні конфлікти, тероризм та інші прояви силового розв’язання проблем набувають загальносвітового значення. Зникає межа між національною, регіональною та глобальною безпекою. На інституційному рівні поява нових загроз та визначення нових пріоритетів забезпечення національної безпеки впливають на кардинальні зміни систем безпеки національного, регіонального та глобального рівня,  що потребує чіткої уяви про вплив цих змін  на національну безпеку України. Розпад Організації Варшавського Договору та подальша дезінтеграція Радянського Союзу докорінно змінила ландшафт європейської та міжнародної безпеки. Ці трансформації дали поштовх до наукового та політичного осмислення суті змін, що відбуваються, призвели до практичних кроків, спрямованих на перегляд існуючих та пошук нових теорій безпеки, пошук засобів, які могли б попередити розгортання конфліктів та забезпечити мирне співіснування усіх націй на землі, зокрема за допомогою миротворчості.
Різні аспекти миротворчості та безпеки розглядалися у роботах вітчизняних та закордонних дослідників. В Україні цим питанням були присвячені роботи С.І. Пирожкова, В.П. Горбуліна, В.М. Селіванова, Г.М. Перепелиці1, О.М. Гончаренка, О.С. Власюка, О.С. Ємельянова, І.Ф. Бінька, О. І. Гуржій, С. П. Мосов, В. Д. Макаров,1 В.І. Мунтіяна, А.І. Сухорукова, Д.К. Прейгера, Я.А.Жаліла, В.М. Гейця, В. Богдановича, М. Гончара, О. Маначинського, О. Соболева та ін. Проблеми створення систем безпеки та засобів забезпечення миру становили предмет колишніх і сучасних досліджень західних науковців: Т. Гоббса, Н. Макіавеллі, Ш. Монтеск’є, Е. Азера, Ч. Мура, Є. Ротшильда, С. Брауна, Б. Броді, У. Ліппмана, М. Каплана, Г. Моргентау, С. Хоффмана А. Волферса, К. Норра, Ф.Трегера, Д. Кауффмана, А. Ахарія , Н. Спікмена, Б.Баді, С. Тітлі,   Дж. Гудбі, П. Бувальда2, та ін.
Серед російських дослідників роботи з питань безпеки та миротворчості мають: В. Ярочкін, О.Дугін, О. Мітрофанов, В.С.Денисенко3 М. Шелепін, Д. Тренін, Ю. Тіхонравов, Л. Івашов, Федосов В. І.4,5, Нікітін А. І. 6,7 та ін.
Крупянко І.М. у своїй праці розглядає теоретичні аспекти миротворчої діяльності Організації Об’єднаних Націй, нормативну базу участі різних країн та організацій в цій діяльності, проблеми миротворчості на сучасному етапі. Особливо детально аналізується практика здійснення операцій з підтримки миру в Камбоджі та на Східному Тиморі у конці XX — на початку XXI ст. 1
У колективній монографії під редакцією  А. С. Заікіна здійснюється огляд правової бази та системи організації миротворчих операцій, що склалися в СНД з застосуванням збройних сил в конфліктних ситуаціях на території СНД. Досліджуються витоки та характер конфліктів в СНД, по відношенню до яких Росією та іншими країнами СНД проводяться операції з підтримки миру чи встановлення миру, політичні та організаційні аспекти операцій (аналізуються конфлікти та операції у Таджикистані, Абхазії /Грузії, Північної Осетії/Грузії, Придністров’ї/Молдові). Правові основи та практика проведення операцій в СНД розглядається у порівнянні з практикою операцій з встановлення та підтримки миру, що проводяться під егідою ООН. Виявляється схоже та відмінне в операціях СНД у порівнянні зі світовою практикою. 2
У праці Нікітіна А. І. розглядаються підходи головних міжнародних організацій та об’єднань (ООН, ОБСЄ, ЄС, ЗЄС, НАТО, СНД) до організації та проведення миротворчих операцій в конфліктних регіонах.3
Також питаннями миротворчості та співробітництвом СРСР та ООН займалася Запарій Юлія Володимирівна4
Разом з тим, бракує досліджень щодо впливу факторів, які з’явилися після розпаду СРСР та ОВД, на розвиток миротворчості на регіональному та глобальному рівні, що і зумовило актуальність обраної теми дослідження.  
^ Мета і задачі дослідження. Враховуючи важливість такого виду забезпечення безпеки на регіональному та локальному рівнях, як миротворчість, в роботі була поставлена мета дослідити особливості конфліктів, що виникають у сучасному світі та можливість зупинення їх за допомогою миротворчості, участь ООН у вирішенні питань миру та безпеки та роль України у цьому процесі.

^ Для досягнення мети в роботі були поставлені і вирішені такі завдання:


  • визначено типи та види усіх видів конфліктів, що виникають на сучасному розвитку цивілізації;

  • прослідковано роль Організації Об’єднаних Націй у засобах підтримки миру у період “ холодної війни ”, розглянуто операції з підтримки миру і миробудівництва, що використовує ООН та недоліки в роботі цієї організації;

  • проведене дослідження щодо вкладу та впливу України на світову миротворчість та щодо ролі українських миротворців у світових засобах забезпечення миру.


^ Об’єктом дослідження є миротворча діяльність що напрямлена на припинення локальних та регіональних конфліктів, що загрожують світовій безпеці.
Предметом дослідження є засоби щодо забезпечення миру у світі за допомогою миротворчості.
^ Методи дослідження. Дослідження ґрунтується на принципах системного підходу з використанням методів аналізу подій та фактів у розвитку миротворчості.
У своїй роботі я намагалася розкрити найважливіші аспекти ситуації, що склалася в сучасних умовах розвитку регіональних та світових конфліктів. Формування нової системи європейської безпеки в Європі, причетність до якого має і Україна, передбачає створення ефективних механізмів підтримання стабільності та забезпечення миру на континенті. В цьому контексті важливим напрямком формування системи протидії є забезпечення її спроможності реагувати на нові виклики та загрози безпеці європейського континенту, які стали актуальними після закінчення холодної війни. Однією з головних загроз є регіональні конфлікти, що виникли в результаті розпаду старої біполярної системи та держав соціалістичного табору, а також утворення нового геополітичного ландшафту в Європі. Вакуум безпеки, що виник в результаті таких доленосних геополітичних трансформацій, створив сприятливі умови для загострення напруженості, виникнення зон потенційних та існуючих збройних конфліктів. Головним напрямком нейтралізації таких загроз є миротворча політика європейських країн, а також миротворча діяльність міжнародних організацій.

Для України її миротворча діяльність має ключове значення, оскільки вона розглядається з одного боку, як засіб зміцнення її національної безпеки через створення стабільного зовнішньополітичного середовища, а з іншого - як її внесок в зміцнення загальноєвропейської безпеки і побудову нової стабільної і безпечної Європи. Завдяки миротворчій діяльності Україна стверджує себе як повноправний суб'єкт міжнародних відносин, підвищує свій міжнародний авторитет та демонструє миролюбну політику.

Стратегічний курс України на європейську інтеграцію передбачає її активну політику та глибоке співробітництво з такими організаціями як НАТО, ЄС,ОБСЄ в галузі безпеки. Очевидно, що саме в рамках цих організацій буде формуватись майбутнє європейської безпеки. Події останніх років засвідчили, що серед зазначених організацій саме НАТО продемонструвало свою здатність забезпечувати безпеку не тільки власних членів, але й країн-партнерів. НАТО також продемонструвала свою спроможність щодо подолання кризових ситуацій та врегулювання конфліктів. Зсув акцентів в діяльності цієї організації з проблем "колективної оборони" на проблеми забезпечення колективної безпеки буде передбачати концентрацію зусиль Альянсу на нейтралізації таких загроз як регіональні конфлікти шляхом розгортання миротворчих операцій.

^ Структура та обсяг курсової роботи. Текст курсової роботи містить вступ та три розділи з висновками до них, загальний висновок та список літератури та джерел використаних під час написання.


Розділ I

Збройні конфлікти та їх типи
В останні десятиліття на світовій арені відбулися суттєві зміни, які протягом тривалого часу визначатимуть головні напрями розвитку людства. Внаслідок глобальних трансформацій формуються принципово нові риси світового порядку – деякі міжнародні процеси існують лише у вигляді суперечливих тенденцій, постійно виникають нові виклики і загрози міжнародній стабільності, однак головні напрями розвитку країн світу тісно пов’язані з формуванням сучасного простору безпеки.
Інтеграційні процеси в сучасному світі створили такі могутні міжнародні структури, які вже зараз перебирають на себе вирішення долі будь-якої держави, незважаючи на норми міжнародного права та існуючі міжнародні домовленості. При цьому роль силових засобів досягнення цілей змінюється, а самі війни набувають характерних рис збройних конфліктів п’ятого та шостого покоління.
Війни поділяються на кілька типів (притаманних певним періодам історії людства), принципово відмінних як у засобах, так і меті ведення бойових дій.

  • Перше покоління: контактний спосіб протидії (врукопаш), холодна зброя, обладунок.

  • Друге покоління: контактні і дистанційні війни, поява пороху та вогнепальної зброї.

  • Третє покоління: переважно дистанційні окопні (траншейні) війни, нарізувана багатозарядна зброя, підвищені скорострільність, точність і дальність стрільби.

  • Четверте покоління: дистанційні війни, автоматична і реактивна зброя, танки, авіація, транспортні засоби та засоби зв’язку.

  • П’яте покоління: безконтактна ядерна війна, ядерна зброя.

  • Шосте покоління: безконтактне масоване застосування високоточної самонавідної зброї, засобів радіоелектронної боротьби, техніки з дистанційним управлінням без участі людини — оператора.

  • Сьоме покоління: інформаційна війна й інформаційна зброя.1


Історія війн свідчить, що прагнення воюючих сторін до застосування нових, більш сучасних, ніж у противника, засобів збройної боротьби має характер об’єктивної закономірності.

^ Джерела дестабілізації цивільно-військових взаємин та виникнення конфліктів

Джерелами або причинами, що можуть дестабілізувати цивільно-військові стосунки, є:

1. Зміни міжнародного оточення (як це сталося після розпаду СРСР і утворення нового геополітичного простору). Це зумовлює нове визначення місії військових, необхідність реформування структури військових сил та визначення їх ролі, аби задовольнити нові вимоги. Все це супроводжується суспільними дискусіями про національні цілі й стратегію, про роль військових та їх місію, чисельність збройних сил та про обов'язки громадян і військових. Дискусії точитимуться доти, доки у цивільно-військових стосунках не настане рівновага.

2. Проблеми і напруженість, що зростають в критичні перехідні етапи (приміром, розпад Радянського Союзу і націоналізація військових сил, розташованих на українській території), питання наступництва або відмови від минулих традицій, прагнення асиміляції нових традицій, а також проблеми лояльності.

3. Скорочення військових сил, що породжує невпевненість і тривогу офіцерів, особливо вищого рангу, стосовно їх майбутнього, а також проблеми, пов'язані з інтеграцією демобілізованих військових у цивільне суспільство.

4. Невдоволення військових цивільним урядом і його політикою внаслідок погіршення соціально-економічного становища та його негативного впливу на рівень їх життя. Відчуття або брак реальної підтримки з боку цивільного істеблішменту (малий бюджет, низька якість озброєння, невисока платня, відсутність житла) є причиною розчарування, втрати надій і навіть, відчуження військових від цивільного уряду й суспільства.

5. Громадський імідж і сприйняття військових цивільними (а саме: соціальне походження військових і почуття егалітаризму серед них, як, наприклад в Австралії; зневажання окремих аспектів військової субкультури, таких, як "професіоналізм", надмірний мілітаризм і консерватизм; ключові відмінності у філософії; невдоволення цивільних внутрішніми порядками в армії, які призводять до "дідівщини", високий рівень самовільних відлучень чи дезертирства). Пов'язаною з формуванням іміджу військових, є потенційна роль військових як будівничих нації чи, з іншого боку - їх участь у придушенні внутрішніх заколотів.

6. Слабкість цивільних установ, що впливає на сприйняття військовими законності цивільного уряду, а також на лояльність військових.

7. Сила і вплив військових порівняно з цивільними установами, що зростають у відповідності до рівня зовнішньої і внутрішньої, уявної чи реальної загрози безпеці держави. (Передумова: більша небезпека - ще більший вплив і роль військових)

8. Поразка у війні чи важливому військовому конфлікті, за що військові й цивільні звинувачують одні одних, може ще більше загострити і без того напружені цивільно-військові стосунки (В'єтнам, Афганістан, Чечня).1


Друга половина ХХ століття характерна створенням і накопиченням величезної кількості ядерної і інших видів зброї масового знищення. Нарощується питома вага звичайних високоточних засобів, часто співставних по своїй бойовій ефективності із зброєю масового ураження. Величезні, причому нетрадиційно вражаючі можливості несе реальна перспектива матеріалізації нових принципів у розроблюваних зразках озброєння і техніки.2

Відмова від глобальної військової та ідеологічної конфронтації, заяви про припинення холодної війни і початку ери партнерства не привели до радикальних змін в арсеналах засобів вирішення міждержавних національно-етнічних, релігійних та інших протиріч, не виключили війну із цих арсеналів. Миролюбна, “партнерська” політична риторика не може приховати того незаперечного факту, що більшість держав у національній і міжнародній безпеці керуються по суті старими підходами. Підтвердження тому - Балканська, центральноазійська кризи, локальні війни і збройні конфлікти, котрими насичена так звана “постконфронтаційна” епоха.

Визнаючи на словах пріоритет політичних аргументів, провідні країни Заходу фактично продовжують удосконалювати військово-силові засоби. Більше того, власне на останні вони найчастіше покладаються в досягненні своїх політичних цілей у визначених на власний розсуд “зонах життєво важливих інтересів ”. При вирішенні протиріч використовуються різні види зброї, в тому числі найсучаснішої. Постійно існує загроза переростання локальних війн у війни більш небезпечного масштабу.

Найбільш показовим свідченням незмінності підходу ряду провідних західних країн до війни як продовженню політики іншими, насильницькими засобами, є рішення про розширення військового блоку НАТО на схід. При цьому ініціаторами і апологетами цього рішення, що базується на мілітарних стереотипах, ігнорується та об’єктивна обставина, що геополітична ситуація в Європі і у світі радикально змінилась, що ні СРСР, ні Організації Варшавського Договору, проти яких створювався Північноатлантичний союз з його гігантською військовою машиною, уже не існує. По суті, НАТО - найбільш одіозний, маючий ядерну зброю і звичну для військової організації психологію, рудимент старої, конфронтаційної епохи, котрий просто пересаджується, імплантується в нову епоху партнерства. І робиться це не дивлячись на те, що подібна “пересадка” здатна знищити створюваний організм європейської і міжнародної стабільності, безпеки і миру.1

Збройні конфлікти – внутрішні і міжнародні – жорстока реальність XX та XXI століть. Незважаючи на всі зусилля, які робляться заради того, щоб на постійній основі заміняти застосування зброї мирними переговорами, вантаж людських страждань, смерті і руйнації, що неминуче приносить війна, продовжує зростати.
Конфліктні відносини у воєнно-політичному конфлікті – це такий тип воєнно-політичних відносин між суб’єктами, в якому їхні інтереси є непримиренними та несумісними. Особливістю конфліктних відносин у воєнно-політичному конфлікті є те, що вони виступають як форма реалізації конфліктної свідомості , що знаходить своє матеріальне втілення у використанні військової сили кожною із ворогуючих сторін.2
Аналізуючи мотивації виникнення різних конфліктів і війн в умовах сучасності, їх можна класифікувати як територіальні, міжетнічні, міжобщинні, міжплемінні, міжконфесійні конфлікти; економічні війни, що переходять у збройні протистояння; громадянські, сепаратистські, ідеологічні, терористичні війни; війни національних інтересів; миротворчі операції; війни-казуси. 1
Територіальні конфлікти, як правило, мають прикордонний характер. Усього на Земній кулі мешкає близько трьох тисяч народів-етносів, із яких менше трьохсот мають власні державні утворення та автономії. Глобальне протистояння наддержав значно стримувало відкриті прояви конфліктів, які назрівали чи жевріли. Під час його ослаблення національно-територіальні протистояння посилилися. Безумство територіальних війн у Нагірному Карабасі або Югославії вийшло за межі здорового глузду. Однак саме такі конфлікти, які посилюються релігійною ненавистю, економічними претензіями та кровною помстою, потребують втручання світового співтовариства.
Міжетнічні, міжобщинні, міжплемінні та міжконфесійні — це конфлікти, яким властиве протиставлення сторін за принципами “ми — вони”, “друг — недруг”, “старший — молодший”, що є спонукальними мотивами до початку силових дій. Вони зберігаються й за умов, коли переселення етносів і великих соціальних груп різних конфесій було здійснено силоміць (етноцид, депортація) у процесі реалізації імперської політики або в результаті перерозподілу територій чи колонізації. Створення деяких моноетнічних і моноконфесійних держав внаслідок розпаду колоніальних і тоталітарних імперій стало потужною міною, яка загрожує стабільності і цивілізованому світовому правопорядку2
^ За застосованою зброєю всі конфлікти, відповідно до традиційної класифікації, можуть бути: ракетно- ядерними; із використанням звичайних засобів (конвенційними); комбінованими; із застосуванням зброї масового знищення й інших неконвенційних засобів ураження.
^ Залежно від використовуваної воєнної організації, можна виділяти такі воєнно-політичні конфлікти: із застосуванням регулярної армії; із застосуванням поліції; воєнно-політичні конфлікти реалізовані органами безпеки; воєнно-політичні конфлікти недержавних збройних загонів.
Типи воєнно-політичних конфліктів за масштабністю цілей і засобів:

тотальні та обмежені. Тотальний воєнно-політичний конфлікт – це збройна сутичка, у якій ворогуючі сторони ведуть збройну боротьбу з граничною напругою сил і засобів, людських, матеріальних і воєнних ресурсів з тим, щоб змусити противника піти на беззастережні поступки стосовно об’єкта конфлікту. Метою тотального конфлікту вважається повна політична капітуляція супротивника, що досягається за допомогою знищення його збройних сил, людських, матеріальних і воєнних ресурсів.
Обмежений воєнно-політичний конфлікт – це збройна сутичка ворогуючих сторін із залученням обмежених сил і засобів для досягнення обмежених цілей. В обмеженому воєнно-політичному конфлікті сторони йдуть, як правило, добровільно на різного роду обмеження, щоб не допустити безконтрольної його ескалації. Масштаби такого воєнно-політичного конфлікту можуть бути обмежені політичними завданнями і воєнними цілями, вибором зброї та об’єктів для нападу, а також

характером і формами використання військової сили. В обмежених конфліктах сторони не мають на меті досягнення радикальних цілей, їхні зусилля спрямовані на здобуття певного контролю над об’єктом конфлікту або переваги над суперником або необхідних умов для взаємоприйнятного компромісу. Досягнення цих цілей здійснюється нанесенням або загрозою нанесення обмеженої шкоди супротивнику (частковим виведенням з ладу його військово-економічного потенціалу, розгромом або відбиттям наступу угруповання військ) і т.д.. В обмеженому конфлікті бере участь не вся регулярна армія й відмобілізоване населення, а тільки їх певна частина. Зазначені обмеження можуть бути обумовлені заздалегідь виробленими правилами: міжнародними правовими нормами й офіційними угодами або примусовими діями третьої сторони, що виконує посередницьку, миротворчу місію.
Конфліктна діяльність і конфліктні відносини, які виникають впродовж неї, обумовлюють особливості перебігу воєнно-політичного конфлікту. Найважливішими характеристиками їх є види воєнних дій, форми прояву і форми перебігу конфлікту, масштаб, інтенсивність і наслідки конфлікту. Всі ці характеристики визначають ще одну велику групу воєнно-політичних конфліктів. Залежно від виду воєнних дій, воєнно-політичні конфлікти традиційно поділяються на маневрені та позиційні.
Маневрений конфлікт – вид воєнно-політичного конфлікту, в якому переважним способом дії виступає маневр збройними угрупованнями і характерними рисами якого є висока інтенсивність воєнних дій, відсутність тривалих операційних пауз, рішучість цілей.
Позиційний конфлікт – вид воєнно-політичного конфлікту, в якому переважне місце займають воєнні дії на суцільних стабільних фронтах великої протяжності, з глибоко ешелонованою обороною і тривалою стабільністю фронту, повільними і малорезультативними методичними фронтальними наступальними діями. 1

Отже, нині світове співтовариство переживає перехідний період розвитку - від біполярного світу до мультиполярного через монополярність - із ґрунтовними системними змінами. США прагнуть використати ситуацію, що виникла у зв’язку з розпадом СРСР і Організації Варшавського Договору для свого ствердження в якості єдиного глобального центру сили. Однак неухильне прагнення інших центрів сили, передовсім України, Німеччини, Японії, Китаю, Франції, Індії зайняти своє місце у світі складає головний зміст перехідного періоду і створює базу для становлення якісно нової системи міжнародних відносин.

Очевидно, процес цей є непростим, він супроводжується загостренням старих і появою нових протиріч. Для того, щоб вони не стали джерелами війн та конфліктів, принципово важливим є забезпечити баланс інтересів усіх країн світу на регіональному і глобальному рівнях. А це є можливим лише в контексті загальної системи безпеки, в котрій повинні визнаватись і виконуватись усіма без виключення сторонами принципи рівноправності, взаємовигідного співробітництва, однакової безпеки і добросусідства.



следующая страница >>