asyan.org
добавить свой файл
1
Як стверджує народна мудрість, у цьому світі не можна уникнути двох речей: смерті і податків. Усі повинні платити податки й усі хочуть робити це швидко, зручно та спокійно.

Щоб ввести стосунки податків і платників податків в нормальне річище, слід негайно прийняти Податковий кодекс, який точно визначатиме, хто повинен платити податки і скільки, та законодавчим шляхом упорядкувати систему стягування податків, що має окреслити, як саме їх треба сплачувати та які механізми примусового стягнення податкової заборгованості можна застосовувати.

12 грудня 2000 року Верховна Рада України зробила спробу покращити законодавче забезпечення адміністрування податків, прийнявши закон "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетними та державними цільовими фондами". Даний закон був покликаний запровадити нову ідеологію відносин між платником податків та податковими органами, уніфікувати процедури сплати податків і дати можливість платнику податків відстоювати свої права та інтереси.

Однак цкй закон викликає багато запитань. Намагання уніфікувати певні норми спричинилося до розкриття багатьох супутніх проблем українського податкового законодавства.

Прийнятий більш ніж 5 років тому Закон України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21 грудня 2000 р. № 2181-III (далі – Закон № 2181) і досі породжує численні проблеми при застосуванні його норм у конкретних ситуаціях. Не є виключенням і стягнення штрафних санкцій за порушення норм законів, які не стосуються сфери оподаткування.

Враховуючи вимоги п. 9 ст. 11 Закону України “Про державну податкову службу в Україні” від 4 грудня 1990 р. № 509-XII (далі – Закон про ДПС), податкові органи можуть стягувати суми недоїмки, пені та штрафних санкцій виключно в порядку, передбаченому законом. Тобто сам Закон про ДПС безпосередньо не встановлює загального порядку, за яким податкові органи мають стягувати згадані суми. В протилежному випадку ця норма забезпечила б податковій службі можливість використовувати отримані повноваження в порядку, затвердженому власним відомчим актом. Як відомо, єдиним спеціальним законом, яким на сьогодні керуються податкові органи при стягненні коштів з підприємств та фізичних осіб, є Закон № 2181. У його преамбулі зазначено, що “цей Закон є спеціальним законом з питань оподаткування, який установлює порядок погашення зобов’язань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов’язкових платежів), нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовуються до платників податків контролюючими органами, у тому числі за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності, та визначає процедуру оскарження дій органів стягнення”.

Діючий закон має дуже багато недоліків і шпарин Скажімо, пункт 4.3 діючого закону обумовлює можливість "визначення суми податкового зобов’язання за непрямими методами", а в пункті 4.3.2 цієї ж статті, міститься такого роду формулювання: непрямі методи передбачають можливість визначення податкових зобов’язань на основі оцінки витрат платника податків. Оскільки ж цей пункт поширюється і на платників податків-фізичних осіб, це означає, що якщо ви задекларували в податковій декларації, що ви отримуєте щорічно середню заробітну плату розміром, грубо кажучи, приблизно в 300 гривень, а потім хтось побачить у магазині, як ви купуєте баночку ікри чи ананас, і повідомить про це податківцям, то вони матимуть підстави вважати, що ви збрехали у своїй податковій декларації, бо ваші витрати перевищують ваші оперативні доходи.

У цьому законі, як і в інших наших податкових законах, вживається таке дуже дивне для наших закордонних партнерів словосполучення "ухилення від сплати податків". Такого поняття в законодавстві розвинених країн узагалі не існує. Там існує точний термін —"приховування доходів від оподаткування". Тим часом така термінологічна неточність дає необмежені можливості тому, хто хоче задавити конкретний суб’єкт господарювання.

Варто привернути увагу до розділу "Податкові зобов’язання". Не деталізуючи загальний зміст цього розділу, розглянемо пункт 4.4.2, цей пункт суперечить діючому законодавству. Фактично в ньому дозволено трактування законів. А право на трактування законів, як усі знають, у нас має тільки Конституційний суд, проте аж ніяк не посадові особи чи орган державного управління.

Є ще одна дуже цікава стаття. Пункт 5.2.7 встановлює: працівник податкового органу, уповноважений розглядати скаргу платника податків у рамках адміністративної апеляційної процедури, має право пропонувати такому платнику податків компромісне рішення спору, яке полягає в задоволенні частини скарги платника податків під зобов’язання останнього погодитись із рештою податкових зобов’язань, нарахованих контролюючим органом. Деякі фахівці визначають цкй пунктяк законодавче забезпечення корупції, Адже це означає уможливлення ситуацій відповідного гатунку: « Якщо представником цього контролюючого органу є мій кум чи кума, або ж інший добрий мій знайомий чи знайома, то всі мої питання будуть вирішені позитивно. Він погодиться на те, щоб задовольнити мої претензії в розмірі 95% з тим, щоб я погодився на відшкодування тієї частки, що залишилася, тобто 5%!»

Потрібно зазначити принагідно, що цей закон запроваджує достатньо чіткі регулювання в плані спрощення порядку подання податкової звітності.

Питання про те, чи стало легше платникам податків у зв’язку з прийняттям цього закону, можна вважати риторичним. Даний закон визначає розмір передбачених ним штрафних санкцій і порядок їх застосування. Якщо звернутися до старих законів, то згідно з ними максимальна штрафна санкція становила не більше 100% від суми податкового боргу. В новому законі, як спершу здається, штрафні санкції невеличкі. Але якщо їх усі скласти разом, урахувавши місячний термін, який установлюється, то штрафна санкція виростає до розміру 100%, але ж, окрім того, на цю штрафну санкцію і на суму недоїмки накладається ще й пеня. Понад те, в різних пунктах даного закону й неозброєному оку видно розбіжності стосовно цієї пені. Пункт 16.1.1 визначає, що після закінчення встановлених строків погашення узгодженого податкового зобов’язання пеня нарахується на суму податкового боргу. Тут це чітко написано. А далі йде стаття "Розмір пені", де вказано, що пеня нараховується на суму податкового боргу, а в дужках зазначено: "включаючи суму штрафних санкцій за їх наявності". Ось і всі штрафні санкції, передбачені законом. Тепер рахуйте: сума первинного податкового боргу складає 1000, якщо минуло 6 місяців — додається ще одна тисяча. Після цього терміну податковий орган накручує пеню вже на дві тисячі. Окрім того, якщо платник податків сплачує суму податкового зобов’язання частинами, то згідно з даним законом банк не має права приймати платіжні доручення без зазначення суми податкового боргу плюс нарахованої пені. Ось вам така ситуація, що її моделює цей закон.

Отже, закон містить достатньо норм, які не те що не полегшують і не регулюють цивілізованими методами відносини платників податків із податковою службою, а натомість роблять методи стягнення податків більш жорсткими і навіть жорстокими. З огляду на це тим нормам закону, які погіршують становище платників податків або які суперечать одна одній, треба давати належну оцінку і саме їх слід відміняти.

Воднораз варто відзначити й те, що новий закон має багато плюсів. Скажімо, те, що віднині має подаватися лише одна податкова декларація, — це плюс цього закону. Те, що платникам податків даються строки на сплату цих податків, — це плюс цього закону. І сама постановка питання про порядок вирішення спорів платників податків з податковими органами — це великий плюс. Завдяки цьому платник податків отримує право скаржитися і таким чином припинити стягнення податків до вирішення питання про їх правомірність. Для вирішення спору з податковим органом платникові податків дається термін у 3 місяці. Раніше цього не було.

Проте основною похибкою закону є надання права податковим органам самостійно, без участі суду, накладати арешт на активи платника податків .Отже, стаття 10 цього закону дозволяє продаж активів порушника порядку сплати податків без рішення суду. А ви знаєте, як це в нас відбувається. В газеті була опублікована стаття, в якій ішлося про підприємство, що заборгувало податківцям 49 тисяч гривень. Тож у податкову заставу взяли його майно на 2,5 мільйона гривень, яке продали за 79 тисяч. Усі задоволені, крім, звичайно, підприємця. А якби ця справа йшла через суд, то він міг би себе захистити, отримавши змогу перекласти свої грошові зобов’язання в майнові за рішенням суду, і тоді б нічого подібного і не було. Отже, тут свідомо проігнорована Конституція, де записано, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. А в нас згідно з новим законом правосуддя віддано на відкуп податковим органам.

Окрім того, податковим органам надається ще й право виконувати функції судових виконавців. У пункті 9.4.1 закону описано дії податкового органу та його посадових осіб, які самостійно здійснюють позасудовий арешт, у пункті 10.1.1 — порядок стягнення грошових коштів, продаж майна боржника, у пункті 10.6.1 — порядок звернення стягнення на майно третіх осіб. Понад те, законодавчо закріплюються можливості порушення податкових законів з боку податкових органів. Тут ідеться про славнозвісний пункт 5.2.7, який регламентує процедуру податкового компромісу. Але ж якщо платник податків оскаржує присуд цього органу і має на це підстави, то пропонувати йому такий компроміс — це аморально. Якщо він правий, то слід просто скасувати рішення податкового органу. А якщо неправий, то повинен сплатити все до копійки. Адже в нас є Конституція і є податкові закони, згідно з якими ми повинні платити те, що належить. А якщо ми надаємо право вирішувати це питання нашим податковим органам, які самі будуть це визначати, то таким чином законодавчо уможливлюємо корупцію.

Порушення конституційних прав громадян проглядається й у тім, що закон поширює порядок примусового відчуження майна громадян за рішенням податкових органів на фізичних осіб. Цим він порушує статтю 41 Конституції України, згідно з якою така санкція, як конфіскація майна, може застосовуватися виключно за рішенням суду в випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Ця ж само стаття 64 Конституції України порушується й з огляду на те, що в законі, наприклад, написано, що в тому випадку, якщо фізична особа, котра має податковий борг, від’їжджає за кордон (а вона, між іншим, може їхати у відрядження), то на неї може накладатися адміністративний арешт. Ми знаємо, що згідно зі статтею 64 Конституції України окремі обмеження прав громадян можуть вводитися лише в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Як відомо, податкова застава є в багатьох країнах. Ми розуміємо, що держава повинна все робити для того, щоб забезпечити сплату податків до бюджету. Але ж не в такий спосіб! До цього часу податківці ще хоч реєстрували факт податкової застави в реєстрі застав рухомого майна. У законі ж записано, що віднині вони не будуть реєструвати факт податкової застави ніде. Але ж коли ви працюєте з заставою, то в цей процес включаються банки, страхові організації, інші фінансові установи. Виходить, відтепер навіть сам платник податку іноді може не знати, що вже виникла податкова застава. Кому вигідно це не реєструвати? Кому вигідно, щоб платники були інформаційно незахищені? Крім того, як бути в таких випадках, коли, наприклад, в один день виникають податкова і звичайна застава. Здоровий глузд вимагає, щоб тут діяв закон про заставу — зареєструй її: хто перший зареєстрував — той і має на неї право. Виводячи податкові органи з-під дії закону про заставу, ми тим самим порушуємо Конституцію, тому що в ній записано положення про рівність прав власників. Не може бути такого підходу, щоб для одних суб’єктів права діяв закон і про заставу, і про власність, а водночас інші, тобто держава з податковою адміністрацією, працювали за своїми законами — й у полі їх дії наші права хтось забирав.

ВИСНОВКИ

Проведений нами аналіз дає можливість дійти кількох висновків.

По-перше, Закон № 2181 не може й не має застосовуватись до стягнення будь-яких інших коштів, окрім встановлених Законом про систему оподаткування податків і зборів (обов’язкових платежів) і санкцій за порушення, пов’язані зі сплатою виключно цих платежів.

По-друге, закони України не встановлюють процедуру стягнення інших коштів, а тому положення вказаних вище нормативних актів, що передбачають застосування і стягнення пені та штрафів, не можуть бути реалізовані, незважаючи на існування будь-яких підзаконних актів.

Зрозуміло, що практика розгляду спорів судами не звільняє органи державної податкової служби від обов’язку використовувати в повному обсязі надані їм права й застосовувати санкції, які, безсумнівно, підлягають застосуванню відповідно до законів України. Декрет Кабінету Міністрів України “Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів” від 21 січня 1993 р. № 8-93 практично не обмежував права податкових органів на стягнення. Однак після втрати ним чинності Державна податкова адміністрація України замість ініціювання внесення змін до законодавства запропонувала стягувати будь-які кошти в порядку, передбаченому Законом № 2181. Цей порядок конкретизований в Інструкції про порядок застосування штрафних (фінансових) санкцій органами державної податкової служби (наказ ДПА України від 17 березня 2001 р. № 110), Порядку направлення органами державної податкової служби України податкових повідомлень платникам податків (наказ ДПА України від 21 червня 2001 р. № 253), Порядку направлення органами державної податкової служби України податкових вимог платникам податків (наказ ДПА України від 3 липня 2001 р. № 266).

Разом з тим, очевидним є також усвідомлення вищим податковим органом неможливості безпосереднього застосування норм Закону № 2181 до стягнення згаданих санкцій. Про це свідчить доповнення пп. 3.1 Порядку направлення органами державної податкової служби України податкових повідомлень платникам податків (даний підпункт дублює положення пп. 4.2.2. п. 4.2. ст. 4 Закону № 2181 в частині чотирьох випадків самостійного визначення податкового зобов’язання податковими органами) підпунктом ”ґ” (наказ ДПА України від 11 березня 2002 р. № 98). Згідно з новим підпунктом, податкові зобов’язання розраховуються в податкових повідомленнях не лише у випадках, встановлених Законом № 2181, а й “в інших випадках, коли здійснення такого розрахунку передбачено чинним законодавством”. ДПА України, очевидно, мала намір таким чином визначити конкретний порядок стягнення санкцій, передбачених Законом про розрахунки в іноземній валюті та іншими законами, про які згадувалось вище, але, як показує судова практика, лише безпідставно розширила власні повноваження, вже вкотре взявши на себе функції законодавця.

Викладене підтверджує те, що застосування і стягнення санкцій, що не є санкціями за порушення норм законів України про оподаткування, в порядку чинного Закону № 2181 є неправомірним. Виправлення такої ситуації шляхом внесення змін до останнього вбачається неможливим, адже для цього слід не тільки відредагувати більшість із його статей, а й змінити всю концепцію Закону. Тож, до прийняття відповідного спеціального законодавчого акта порушники зазначених вище норм до відповідальності не притягатимуться.
^ ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА ІНФОРМАЦІЇ
1.сайт Українського центру політдосліджень www./ucipr.kiev.ua-круглий стол

2.сайт журналу «Дт-Кт» www./dtkt.com.ua

3.Вісник податкової служби України-online Bisnuk.com.ua

4. «ЗУ 2181 .Порядок застосовування санкцій податковими органами»

justinian.com.ua

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ

СЛУЖБИ УКРАЇНИ

ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА

НА ТЕМУ : “Здобутки та недоліки Закону України 2181№”

ВИКОНАВ СУДЕНТ ГР ОБК32

КОМЕНДАНТОВ І.М.

ІРПІНЬ2006