asyan.org
добавить свой файл
1
ОСОБИСТА ДУМКА
У березневому номері нашої газети „Життя лікарні” була висловлена думка про те, що є сенс перейменувати нашу лікарню з психіатричної на „Душевна допомога душі”. Цікава думка. Не менш цікавим є і її обгрунтування: „У наш час ніхто не сумнівається в тому, що мозок – це орган душі”. А я – маю сумніви. І не тільки я один їх маю.

По-перше, я маю сумніви, що саме мозок – це орган душі. Жодного хоч крихітного доказу цієї тези ще ніхто, ніколи і ніде не надав. По-друге, я маю сумніви відносно того, що душа взагалі існує як така. Бо доказів існування душі також не існує. Жодного. По-третє, якщо під терміном „психіатрія” розуміти лікування саме душі, то навіщо нам перейменування на „допомогу душі”? Тому що лікування – це і є наша з Вами допомога. Тобто, виходить - масло масляне.

Погодитись з псевдонауковими поглядами на медицину я ніколи не зможу. І як казали древні: „Платон мій друг, та істина дорожче”. В зв′язку з цим вважаю, що на сторінках нашої лікарняної газети є сенс відкрито подискутувати з приводу питання: „Що саме лікують психіатри? Чи дійсно душу, або щось інше?” Питання це дуже актуальне і серйозне. Дивиться самі – стоматологи лікують зуби і точно знають який орган вони лікують та де він знаходиться. Кардіологи лікують серце і точно знають – що до чого. Нефрологи лікують нирки і не мають ніяких сумнівів, що аналіз сечі після лікування нирок повинен покращитись. Всі лікарі знають, що саме вони на роботі роблять. Більше того, всі лікарі, коли збираються компанією вдома, жваво сперечаються і щось доводять один одному за своїм фахом.

І тільки серед психіатрів існує якась недомовленість, якесь непорозуміння, якесь безперервне приховане від сторонніх табу на розмови за фахом. Після роботи вдома так і кажуть між собою: „Про психіатрію – ні слова”. Та й не тільки вдома. Бував я і на багатьох наукових конференціях, в тому числі, присвячених дослідженням епілепсії. Там теж саме. Доповіді почитали-послухали, посиділи, поаплодували. А за межами аудиторії – про що завгодно, тільки не про той орган, який лікують. В найкращому випадку, можна почути розмови про організаційні питання психіатричної допомоги. А головне – фуршет.

І хай хтось мені скаже, що це не так. А якщо скаже, то відповідь у мене є. Я одразу скажу те, що багаторазово чув на епілептологічних конференціях від нейрохірургів. Після деяких дуже вразливо-сплутаних доповідей деяких психіатрів про лікування душі у хворих на епілепсію нейрохірурги одразу вставали і казали: „Пане психіатр, нагадуємо Вам, що у людини є мозок!” І все, бо більше казати доповідачу було нічого. Це – вирок. Вирок тим, хто не тільки не знає, а ще і вперто не бажає знати чим саме він займається. Це вирок нісенітницям.

І ось Вам один з парадоксів психіатрії – ми весь час згадуємо про Гіппократа, про його клятву (яку жоден лікар нашої країни ніколи не давав, до речі), про його вчення і таке інше. Навіть той самий березневий номер газети „Життя лікарні” на першій сторінці виносить в заголовок: „Батько медицини – Гіппократ”. А батько медицини, між іншим, ще задовго до нашої ери ретельно вивчав дуже відому нам з Вами психічну хворобу, про яку ми вже двічі згадували вище – епілепсію. Ось що він писав про епілепсію: „Але ця хвороба вважається мені аніскільки не божественіша інших, але має таку ж природу як і інші хвороби, і чинник звідки кожна з них походить... Але чинник цієї хвороби, як і інших всіляких хвороб, є мозок”. От Вам і парадокс: Гіппократ у нас – батько медицини, який вчив про мозок, а ми говоримо – про душу. Як кажуть: „Був батько, да весь вийшов”.

Те ж саме можна сказати і про нобелевського лауреата, відомого канадського нейрохірурга Уайлерда Пенфилда (W.Penfild). Він теж вивчав епілепсію і під час операцій саме з цією метою встромляв у живий людський мозок електроди. Його особистий внесок в теорію і практику нейрохірургії взагалі, а в теорію епілепсії окремо неможливо переоцінити. Його книги викликають справжнє захоплення. Так от, цей батько нейрохірургії про якусь там душу нічого не писав. Він писав про мозок і його функції. Він писав про функціональну анатомію головного мозку людини. На то він і батько, щоб вчити розумному, доброму та вічному. А ми ніби не чуємо, та своє – про душу. І якби W.Penfild писав про душу, бачив би він нобелевську премію, як свої вуха.

Знаю, дехто одразу скаже, що W.Penfild не один на нашій планеті вивчав функціональну анатомію головного мозку людини. І згадають про відомого в нашій країні академіка, нейрохірурга Н.Бехтереву, в минулому - директора Ленінградського інституту мозку. І нагадають її слова про те, як вона все життя вивчала людський мозок, але так і не збагнула принципи його діяльності. І після цього заговорила про існування загадкової людської душі.

Любі мої можливі оппоненти! Те, що Н.Бехтерева нічого не збагнула говорить тільки про те, що особисто вона нічого не збагнула. Ні про що інше. Вона власноруч розписалася в своїй повній неспроможності, як провідний вчений. І свою особисту наукову нездатність намагається прикрити стандартним фіговим листочком – розмовами про незбагненну душу. Ви випадково не здогадуєтесь, чому вона не стала ще одним нобелевським лауреатом з медицини? Чи підказати?

Але це ж не все. У теоретиків душі фантазія на вигадки аргументів невичерпна. І в останні десятирічча вони вигадали отаке: посмертний досвід. А потім співають: люди після реанімації розповідають про коридори зі світлом в кінці, про якісь білі постаті, про відділення від свого тіла і бачення навколишньої ситуації і таке інше. Ці балачки можна побачити і почути по телевізору хоч кожен день.

Проявимо пильність, панове! Нам говорять про якийсь посмертний досвід, а насправді розповідають про досвід кліничної смерті, з якою реаніматологи і змагаються. І треба розуміти: клінична смерть – не є смерть біологічна. Це дві зовсім різні речі: при біологічній смерті мозок необоротно гине, а при кліничній смерті мозок не гине. Він ще працює і його тимчасово зруйнована функція має шанс на відновлення.

Так от, оцей самий живий ще людський мозок під час катастрофи знаходиться в тяжкому патологічному стані внаслідок гіпоксії та отруєння вуглецем (як мінімум). Не треба бути генієм, щоб не зрозуміти – під час кліничної смерті, внаслідок різкого порушення обміну речовин, людина страждає на масивні напливи зорових галюцінацій. Тих самих, які ми, психіатри, лікуємо нейролептиками. А вже після виходу з кліничної смерті ті, хто не розуміє, що у них є мозок, починають базікати про свої галюцінації: ах, посмертний досвід! А це – справжнісіньке вторинне марення породжене первинними галюцінаціями. Ці люди навіть не розуміють, що вони насправді і не вмирали. Вони не розуміють, що у них від переляку розвинувся реактивний параноїд. А суспільство не розуміє, що цих хворих треба не слухати, а лікувати.

Тепер поговоримо про ще один, найсучасніший аргумент від теоретиків душі: буцімто якісь там басурманські вчені зважили не що небудь, а саму самісіньку душу під час смерті людини. Та й як точнісінько зважили: душа у них важить 5-15 грамів. І нікому в голову не приходить проста думка про те, що зважити можна тільки речовину, тобто матерію (в її існуванні вже точно ніхто сумнівів не має). А душа, як нам кажуть знавці цієї справи, – не матеріальна. Знов у нас виникає парадокс: ми ж дорозмовлялися до поняття „не матеріальна матерія”. Масло в нас тепер вже не масляне, а невідомо яке! Де ж логіка, панове? Ми, все ж таки, психіатри і повинні з логікою хоч трохи рахуватись.

А логіка підказує: намагаючись збагнути результати своїх дослідів, щось басурманські вчені не врахували, щось недооцінили, щось недоміркували. І не сформулювавши хоч якесь пристойне наукове пояснення, теж знайшли собі фіговий листочок – заспівали чергову мелодію про незбагненну душу.

Між тим, наукове пояснення існує. Тільки щоб його зрозуміти, треба знову і знову говорити про людський мозок. Бо саме його існування і не врахували басурманські вчені. Все дуже просто: живий мозок – це потужна електрична машина середньою вагою біля 1,5 кілограмів. Сіра речовина – це нервові клітини або генератори електричної енергії, а біла речовина – це провідники електричного струму. А там, де існує електрична енергія та електричний струм, обов′язково існує електромагнітне поле. Тобто наш живий мозок має своє особисте електромагнітне поле, яке взаємодіє з магнітним полем Землі. І, як два магніти, притягуються між собою.

А мертвий мозок електричної енергії не генерує, ніякого електричного струму в такому мозку немає. Електромагнітне поле в такому мозку вимикається. Одночасно зникає взаємодія з магнітним полем Землі. Сила тяжіння одразу зменшується. І людина з точки зору важелів стає легше на ті самі 5-15 грамів ваги. Для того важелі і існують, щоб вагу вимірювати, у тому числі і в грамах. Треба знати ще одне: вага мозку у різних людей коливається від 1 до 1,7 кілограмів. А тому і індивідуальна мозкова потужність електромагнітного поля відрізняється при постійній потужності магнітного поля Землі. А тому і виникають різні цифри. То у нас 5 грамів, то 15 грамів. Кожному своє.

Таким чином, наш черговий парадокс перестав бути парадоксом. Зверніть увагу, парадокс миттєво зник, як тільки ми, в котрий вже раз, згадали про свій мозок. А згадавши про нього, ми повинні зрозуміти, що всіляка психічна (тобто, розумова, а не душевна) діяльність зумовлена перш за все електрохімічними процесами. Порушення ж нормальної течії електрохімічних процесів призводить до різноманітних психічних захворювань. А тому, саме електрохімічні процеси і треба лікувати. Цим ми і займаємося – призначаємо препарати, які нормалізують порушену течію електрохімічних процесів в мозку. Наслідком їхньої нормалізації стає нормалізація психічного стану, як розумової функції мозку. Оце і є лікування, в тому і є допомога.

І знов хтось скаже: „А як же наше лікування словом, як бути з психотерапією, як бути з добрим словом до пацієнта?” Відповідь проста: електромагнітні коливання мозку лікаря викликають механічні коливання голосових зв′язок у лікаря. З′являється мова. А мова – це механічні коливання повітря, які доходять до вуха пацієнта. Вухо ж пацієнта переробляє механічні коливання повітря на електромагнітні коливання в мозку пацієнта. Якщо електромагнітні та механічні коливання в цьому ланцюгу лікарем підібрані правильно, наступить гальмівна реакція патологічних вогнищ збудження в мозку пацієнта. Або навпаки, наступить збудження патологічних вогнищ гальмування. Наслідок – одужання пацієнта.

Це вже відомі, хоча і презирливо забуті всіма, дані з вчення великого вченого І.П.Павлова про електричні рефлекторні дуги все того ж таки людського мозку. Тільки треба завжди пам′ятати: про помилковість вчення І.П.Павлова більше всіх презирливо волають ті, хто його або зовсім не знає, або не має достатньо інтелекту для його розуміння. Бо для розуміння цього вчення треба мати не аби які знання з фізики електричного струму.

Кінцевий висновок маємо один: ми лікуємо не душу, а мозок людини. Ми лікуємо психічну діяльність, як розумову функцію мозку. Ми лікуємо патологію розумової функції мозку. Це і є моя відповідь на поставлене з самого початку запитання: „Що саме лікують психіатри?”

Що стосується всіляких перейменувань, то маю особисту і давнішню думку: психіатрів давно треба перейменувати на церебропатологів. А нашу лікарню треба перейменувати в Кіровоградську обласну церебропатологічну лікарню. І тоді наша лікарня дійсно стане такою ж нормальною лікарнею, як і всі інші лікарні, котрі лікують конкретні органи і тканини, а не абстракції. Під абстракції фінансування не дочекаємось, як не дочекаємось і поставок потрібного нам сучасного дорого коштуючого медичного обладнання для обстеження мозку. Бо навіщо лікувати те, що і без лікування заздалегідь безсмертно (це якщо душа все ж таки існує). Або - навіщо лікувати те, що заздалегідь взагалі не існує?

І коли ми відмовимось від хибних теорій, які своєю незрозумілістю тільки дезорієнтують та залякують людей, тоді і нас будуть не боятися, а поважати. Тількі з допомогою точних наукових знань ми позбавимо від стигматизації хворих, змінимо ставлення до них суспільства і змінимо саме суспільство.

І хоч би як там не було, а у протиепілептичному відділенні №11 лікували, лікують і будуть лікувати саме людський мозок та його порушені функції. Бо іншого шляху в медицині, окрім науково-доказового, не існує.
М. Кічанов, завідуючий відділенням №11