asyan.org
добавить свой файл
1
Оксана ЯВОРСЬКА,

учитель української мови і літератури загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № З

Калуської міської ради

ДО ЗЕМЛЯКІВ

(роздуми про наболіле)
«Які викривлені, глухі, вузькі, непрохідні, що заносять далеко в сторону, дороги вибирало людство в прагненні досягти вічної істини, тоді як перед ним була вся відкрита пряма дорога, схожа на дорогу, що веде до чудових хоромів, призначених цареві в чертоги. Від усіх доріг ширша і розкішніша вона, осяяна сонцем і освітлена всю ніч вогнями, але повз неї кудись у глухій темноті пливли люди. І скільки разів уже наведені смислом, що сходив з неба, вони й тут уміли відсахнутися і збитись у сторону, зуміли серед білого дня потрапити знов у непрохідні нетрі, зуміли напустити знов сліпого туману один одному в вічі і, тягнучись за болотяними вогниками, зуміли таки добратись до прірви...

Бачить тепер усе це теперішнє покоління ... але сміється теперішнє покоління і самонадійно гордо починає ряд нових збочень». Ці слова великого Гоголя стосуються і нас, вирваних із коренем, національно неприкаяних і збайдужілих, позбавлених спадку традиції, блудних синів - українців, які адаптувалися між здаватись і бути.

Гойдаємось на велетенській хвилі історичного маятника тисячоліть.

Маємо чотири Євангелія, наче велетенські чотири дзвони в блакитній дзвіниці неба.

Маємо джерела високої гідності, що дзвенять молитвою серця, величчю храмів.

Маємо глибоку душу, яка щоденно підносить нас над колесом користі і стримує від падіння.

Маємо вічні цінності, які роблять нас багатими незалежно від майнового цензу.

Чому ж тоді вітри часу, страху, пристрасті так безжально змивають із наших лиць подобу Божу?

Чому честь стала погашеним вівтарем?

Чому воля розмінялася на бажання?

Чому принципи зійшли на правила?

Чому почуття спростилися до відчуттів?

Чому іронія і сміх скотилися до блазнювання?

Чому повінь розуму без русла, напряму і міри?

Чому інфляція слова затопила маєстат слова?

У численних «чому», у многотрудних спорудах вавилонських веж та в гомоні ярмарку марнослав'я вже важко чистити джерела. Нині стало модою шукати те, що викидали і розкидали ще позавчора. А ось великого, вічного ми у своїй масі ні тоді не бачили, ні тепер.

Потаємне добро, неголосна цнота, некорислива милостиня, тиха молитва і любов - це все звичне для морально високих, тих, що брали на свої плечі найважчий хрест - боронити долю свого народу, свого незрячого народу.

«Нема на світі України, немає другого Дніпра... В своїй хаті своя правда... Схаменіться, будьте люди... Бо хто матір забуває, того Бог карає», - громом упали ці слова на голови оглухлих, котрі не мали права на своє обличчя і свою пам'ять. Світло Шевченкового слова зіслане з високих небес милостивим Господом супроти дрімотної стихії, що нівелювала українців і м'яла їм крила.

Велика українська драма роздоріж!

«...Що ми? Чиї сини? Яких батьків?.. Оглухли, не чують... Несли, несли, з чужого поля... Бодай ті діти не росли... Коло їх постав ти ангели свої», - від цих слів і прояснилось, і зазвучало в самозневаженій душі, яка забула головне -- бути собою. Любов, Воля, Істина, Матір, Україна - це великі світила Шевченкового світу, це ті залізні стовпи, що підпирають небо.

Він перший заговорив, як той, що має владу і силу, що стоїть над усім. Це було забуте і збіднене людьми слово, близьке до євангельського.

Я на сторожі коло їх поставлю слово, - вістить Господь в одинадцятому Псалмі.

Але для того, щоб підняти над часом і поставити на сторожі Слово, треба було прийняти за правду муки Христа, бо слово освячує офіра.

...Даруй словам святую силу

Людськеє серце пробивать...

Щоб милість душу осінила... Щоб пізнати суть Шевченкового слова, треба розуміти трагедію української душі: зґвалтована любов, потоптана краса, змарнована сила; злочин іде потоком беззаконня - без суду і кари, а жертви гинуть, як бджоли, випустивши жало, або ховаються в пісню і божевілля. Але в мить просвітління вони вертаються до своєї християнської суті - прощають мучителям і моляться за них. Молитва, тиха і категорична, трепетна і бунтарна, зрошена сльозами і прокльонами, жертовна, розпачлива, чиста - це його, Шевченкова, розмова з Богом там, у недосяжній високості Духу і Любові.

Там, у недосяжній високості, він вписався без дозволу... Звідси всі «демократичні» намагання стягнути його вниз. Коли читаєш офіційні епітети, схожі на медалі, запобігливі пояснення Шевченкового «інтернаціоналізму», то здається, що за цим частоколом тріскотні приховуються хитрість і лукавство. Річ у тому, що Шевченко зовсім не писав про тих росіян, що фігурують у Пушкіна і Некрасова, ні про тих поляків, що у Міцкєвича, ні про тих євреїв, що постають зі сторінок творів Шолом Алєйхема. Шевченко писав про український народ і про тих зайд, що влаштовувалися господарями в нашій хаті, що зневажали наші святині. Його ставлення до них було таке, як і в народу. Що ж тут пояснювати? Нічого дивного і в тому, що своїх яничарів і лакеїв він судив ще суворіше, бо тут була уже національна зрада.

Лютий час духовних спустошень поцілив у найдорожче так боляче, що аж «заридала в серці віра і вжахнулася душа». Донині пече українську свідомість канонізована і професійна любов до Шевченка. Страшна, черства і бездушна любов гірша за ненависть. Його слова нахабно видирали шматками і комбінували у лукаві гасла. Знайшли і намацали тему вогню, борні, повстання, помсти - і похапцем зліпили більшовицький образ. У важкому поідеологічному похміллі нинішнє покоління хоче повернутися до Шевченка справжнього, але вже не вміє, не має сили перейти через частокіл стереотипів.

Написавши слово Бог з малої літери у всіх виданнях «Кобзаря», наш лютий час дав свій, антишевченківський ключ до книги. Справа в тім, що таке переосмислення центрального образу перевернуло призму Шевченкового світосприймання і здрібнило великі світила його світу. Знову нам шукати Шевченка треба починати від залізних стовпів...

Естетичний примітивізм і духовна глухота стоять скляною стіною між нами і нашим Пророком. Але ж Пророк бачить те, чого інші не добачають. Пророк передбачає майбутнє. Проблема нашого визволення у двох словах: «розкуйтеся, братайтеся!». Сьогодні, поки ми мовчки чухаєм чуби і пориваємося створити культ порожнього храму, розкуймося нарешті і повернімося лицем до святині.

...Ідуть на Чернечу гору українці. Часто наввипередки, поспіхом, для маскараду, байдуже переказуючи святі Тарасові слова, перекидають із руки в руку святого «Кобзаря». Хочеться голосно запитати: «Панове-земляки, чи не горять ваші руки від лукавства, чи не терпне ваше серце від байдужості?»

Розумію, що відповісти має кожен за себе. Станемо Україною тоді, коли Чернеча гора буде для кожного Голгофою, коли шлях до Тараса стане для кожного з нас дорогою очищення від бруду і скверни.

^ Віхи життєпису
9 березня 1814 р. - народився у селі Моринці (нині село Звенигородського району Черкаської області) в закріпаченій селянській родині Григорія Івановича Шевченка та Катерини Якимівни Бойко козацького походження. Згодом сім'я переїхала у село Кирилівка (нині село Шевченкове Звенигородського району Черкаської області).

Осінь 1822 р. - розпочав учитися грамоти в місцевого дяка.

1 вересня 1823 р. - померла мати, залишивши напівсиротами шестеро дітей.

19 жовтня 1823 р. - одружився батько з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей.

1823-1824 рр. - чумакував з батьком: бував у містах Звенигородка, Умань, Єлисаветград (тепер Кіровоград).

2 квітня 1825 р. - помер батько.

1822 р. - наймитував у дяка Петра Богорського, який приїхав з міста Київ: носив воду, опалював школу, обслуговував дяка, читав псалтир над померлими, продовжував навчання.

1826 р. - утік від П. Богорського, навчався малярства у дяків, малярів.

1827 р. - пас громадську отару овець у Кирилівці; зустрівся з Оксаною Коваленко, яку не раз згадував у своїх творах і саме їй присвятив вступ до поеми «Мар'яна-черниця».

1826-1827 рр. - наймитував у кирилівського попа Григорія Кошиці.

1828 р. - став козачком (слугою) в панському дворі Павла Енгельгардта у селі Вільшана.

18 грудня 1829 р. - зазнав шмагання різками за наказом пана тому, що захоплювався малюванням уночі.

^ Осінь 1828 - початок 1831 рр. - перебував з П, Енгельгардтом у місті Вільно; можливо відвідував лекції малювання у професора Віленського університету И. Рустемаса, став очевидцем Польського повстання 1830 р.

1831 р. - переїхав з П. Енгельгардтом до міста Петербург, відданий на навчання малюванню до живописця Василя Ширяєва.

Літо 1836 р. - познайомився зі своїм земляком - художником Іваном Сошенком, а через нього - з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим, які, в свого чергу, познайомили його з впливовим при царському дворі поетом Василем Жуковським.

17 квітня 1838 р. - відвідав Ермітаж, де оглянув твори видатних художників.

7 травня 1838 р. - звільнений від кріпацтва.

1838-1845 рр. - навчався в Петербурзькій академії мистецтв у художника Карла Брюллова; почав писати вірші.

1840 р. - видана збірка «Кобзар», куди увійшло 8 поезій: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».

1841 р. - видана поема «Гайдамаки».

25 травня 1843 р. - розпочав мандрівку Україною: навідав поета Віктора Забілу; побував у селі Качанівка на Чернігівщині в маєтку поміщика Григорія Тарновського; побував у Києві, де познайомився з Михайлом Максимовичем та Пантелеймоном Кулішем; відвідав Євгена Гребінку на Полтавщині; познайомився з поетом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським та офіцером Яковом де Бальменом; відвідав Олексія Капніста; відвідав Миколу Рєпніна-Волконського у місті Яготин, познайомився з Варварою Рєпніною; 2 жовтня 1843 р. гостював у рідній Кирилівці.

Лютий 1844 р. - виїхав з України до Петербурга через місто Москва, де пробув один тиждень і зустрівся з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським.

Листопад 1844 р. - вийшли друком перші 6 офортів («У Києві», «Видубицький монастир у Києві», «Судня рада», «Старости», «Казка» («Солдат і Смерть»), «Дари в Чигирині 1649 року») серії «Живописна Україна».

12 квітня 1845 р. - виїхав із Петербурга через Москву до Києва: проживав у знайомих, малював портрети і краєвиди, зустрічався із селянами, відвідував рідних.

Листопад 1845 р. - закінчив Петербурзьку академію мистецтв з отриманням звання «некласного художника».

1845 р. - став співробітником Київської археографічної комісії: мандрував Київщиною, Полтавщиною, Поділлям, збирав етнографічні матеріали, історичні документи, змальовував архітектурні та археологічні пам'ятки; познайомився з Миколою Костомаровим, Миколою Гулаком, Опанасом Марковичем.

Квітень 1846 р„ - прибув до Києва; долучився до діяльності Товариства Святих Кирила і Мефодія.

5 березня 1847 р. - зарахований на посаду учителя малювання у Київському університеті Святого Володимира.

17 квітня 1847 р. - арештований; відправлений під конвоєм до Петербурга й ув'язнений в казематі так званого третього відділення.

11 червня 1847 р. - засуджений до заслання рядовим солдатом в окремий корпус міста Оренбург, що в теперішній Росії.

^ Червень 1847 - травень 1848 рр., травень 1850 - вересень 1850 рр. - карався в Орській фортеці теперішньої Оренбурзької області Росії.

Травень 1848 - вересень 1849 рр. - брав участь в науково-дослідній експедиції, зокрема, на острові Косарал, що в Аральському морі, де працював художником.

Квітень 1850 р. - заарештований і після піврічного* ув'язнення запроторений в Новопетровське укріплення на півострові Мангишлак (тепер Форт-Шевченко Тупкараганського району Мангістауської області Казахстану), де перебував до літа 1857 р.

Травень 1851 p. - брав участь у Каратауській експедиції.

Серпень 1857 р, - звільнений із заслання за умови заборони проживання у Москві та Петербурзі.

Серпень 1857 р. - проживав у місті Астрахань.

Вересень 1857 ~ березень 1858 pp. - проживав у місті Нижній Новгород.

Березень 1858 р. - перебрався до Петербурга; познайомився з Іваном Тургенєвим, Марком Вовчком; працював у Петербурзькій академії мистецтв.

Літо 1859 р. - приїхав в Україну: відвідав рідних та знайомих, переїхав до Києва.

Серпень 1859 р. - заарештований і (14 серпня 1859 р.) відправлений на постійне місце проживання до Петербурга.

2 вересня 1860 р. - визнаний академіком гравюри «на повагу майстерності та пізнань у мистецтвах».

1860 р. - взяв участь у підготовці першого числа журналу «Основа»; видрукувано нове видання «Кобзаря».

Січень 1861 р. - випущено окремою книжкою «Буквар», посібник для навчання у недільних школах України, виданий коштом автора накладом 10 000 примірників.

10 березня 1861 р. - помер у Петербурзі.

13 березня 1861 р. - похований на Смоленському православному кладовищі.

8 травня 1861 р. - розпочалася процедура перепоховання. Домовина перенесена через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею доправлена до Москви. Далі її шлях пройшов через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Ланцюговим мостом, випрягши коней з воза, студенти провезли прах до університету Святого Володимира і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.

20 травня 1861 р. - продовжилася процедура перепоховання. З Києва прах потрапив до Канева на пароплаві «Кременчук». Дві доби домовина знаходилась в Успенському соборі.

22 травня 1861 р. - завершилася процедура перепоховання. В Успенському соборі відслужена панахида, і домовину віднесли на Чернечу гору. На могилі установили дерев'яний хрест.

^ Феномен долі і слави
* * *

Сучасний прикарпатський літератор Степан Пушик обґрунтував цікаву версію про те, що прадідом Тараса Шевченка, можливо, є наступник опришка Олекси Довбуша Іван Бойко. Він, після сутичок з польськими військами, відступив на Запорізьку Січ і восени 1759 р. спільно з гайдамаками боровся проти шляхетського панування. Натомість, біографам Великого Кобзаря достеменно відомо про його діда по матері Катерині, який мав імення Яким Бойко й прибув на Наддніпрянщину із Прикарпаття. Версія наддніпрянсько-галицького родоводу Тараса Шевченка є глибоко символічною для розуміння цілісності і соборності сучасної незалежної України.
* * *

У батьків Тараса Шевченка народилося семеро дітей: Катерина, Марія (померла в дворічному віці), Микита, Тарас, Ярина, Марія і Йосип. У 1824 році, в другому шлюбі Григорія Шевченка і Оксани Терещенко, народилася дівчинка, яку також назвали Марією. Загалом, у родині майже тисяча нащадків. Розкидані вони по світу, живуть у різних куточках України, зокрема й у Львові, де ніколи не бував Тарас Шевченко, а також у Росії (навіть на Камчатці), країнах Прибалтики, у Польщі, Франції, Швейцарії, США. А от у селі Моринці із рідні нікого не зосталося. Серед численних родичів є відомі академіки, художники, поети.
* * *

Тарас Шевченко часто говорив про свою «волячу хохляцьку впертість». При цьому мав надзвичайно емоційну вдачу, легку на радість і сльозу, бував запальним і несправедливим, але завжди відкритим для чужих страждань. Подальша його доля видалася такою тяжкою, що без муки він не міг про те говорити й писати

.

* * *

Напередодні звільнення Тараса Шевченка з кріпацтва його нерви не витримали напруження, і юнак звалився з гарячкою та потрапив до лікарні. Лише там він дізнався, що викуплений. У лікарні доля звела його з людиною, про роль якої в історії Росії тоді ніхто не міг здогадуватися. Друзі поклали Тараса до шпиталю Марії Магдалини, бо там працював медик з доброю репутацією. Він дійсно швидко витягнув Т. Шевченка з важкої хвороби. Це був єврей-вихрест родом із Старокостянтинова, його звали Олександр Дмитрович Бланк. Він доводився дідом по матері Володимиру Іллічу Ульянову-Леніну.

Коли надрукували «Кобзар» 1840 року та «Гайдамаки», Росія прийняла Тараса Шевченка на рівні інстинкту - од великих княгинь Марії Миколаївни, доньки царя Миколи І, і Єлени Павлівни, дружини рідного брата царя, аж до різночинної інтелігенції. Тому що всі чекали остаточного визволення селянства, а символом цього упослідженого селянства на його шляху до визволення став Тарас Шевченко.

Треба віддати належне доньці Миколи І, великій княгині Марії Миколаївні, яка не боялася батькового деспотизму. Вона зробила все можливе, аби висмикнути Тараса Шевченка із солдатчини. Згодом Т. Шевченко передав Марії Миколаївні свої композиції на знак подяки за те, що витягла його із заслання.
* * *

На початку 1843 року Тарас Шевченко виконав малюнок «Король Лір» і зробив гальванічним способом кліше до видання Франца Кобелля «Гальванографія, або спосіб виготовляти гальванічні мідні дошки для друкування виконаних пензлем малюнків». Ця робота вважається першою гальванічною друкарською формою в Східній Європі. У результаті наполегливої праці Т. Шевченко досяг надзвичайних успіхів у гравюрі. В Академії мистецтв його називали «російським Рембрандтом». Копії з офортів голландського майстра, виконані Т. Шевченком, навіть фахівцям важко відрізняти від оригіналів. Український художник не лише відродив техніку офорта, але й підніс її до рівня найкращих світових зразків.
* * *

18 березня 1847 р. викрито діяльність Кирило-Мефодіївського товариства. Розпочалися арешти й слідство. Загальний висновок слідчої комісії, підготовлений графом О. Орловим, містив таке твердження: «...Шевченко набув між друзями своїми славу значного малоросійського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими віршами в Малоросії могли посіятися і згодом вкоренитися думки про уявне блаженство часів гетьманщини, про щастя повернути ті часи і про можливість України існувати у вигляді окремої держави». За це Тараса Шевченка, як відомо, заслали в солдати із забороною писати й малювати.
* * *

Тарас Шевченко провів в Україні надзвичайно мало часу. Два роки і дев'ять місяців! У травні 1843 р. він з Петербурга приїхав в Україну, і перебував на батьківщині близько восьми місяців. Весною 1845 р., після закінчення Академії мистецтв, Т. Шевченко вдруге побував в Україні. 5 квітня 1847 р. його арештували. Після десятилітньої солдатчини, котра закінчилася влітку 1857 р., Тарас Шевченко приїхав в Україну у 1859 р. на якихось два тижні.

В останні роки життя Тараса Шевченка російський письменник Іван Тургенев описав вид поета: «Широкоплечий, присадкуватий, кремезний, це був козак зі слідами солдатської муштри. Голова в нього гостроверха, майже зовсім лиса, чоло високе, зморшкувате, очі невеликі, сірі, ніс широкий, губи покриті широкими густими вусами. Погляд, здебільшого, суворий, недовірливий, іноді світився ніжною ласкою разом з гарною, доброю усмішкою. Постать -вайлувата. Рухи спокійні. Хода поважна. Голос трохи хрипкий. Взимку одягався у високу смушкову шапку і кожух».
* * *

В неділю 19 лютого 1861 р. (за старим стилем) до хворого Т. Шевченка зайшов його знайомий інженер Ф. Черненко. Вся Росія сподівалася, що в той день буде оголошено маніфест про скасування кріпацтва. Тарас Шевченко очікував цієї події особливо напружено. Як тільки Ф. Черненко увійшов до поета, той замість звичного привітання запитав: «Що? Є? Є воля? Є маніфест?» - і, глянувши у вічі Ф. Черненкові, зітхнув важко й мовив: - «Так нема? Нема? Коли ж буде?» - тоді затулив обличчя руками і, впавши на ліжко, заплакав.

Інженер почав заспокоювати хворого: є певна звістка, що цар у той день підписав маніфест, але оголошувати його до початку посту заборонив, щоб народ зустрів свою волю не по шинках, а по церквах.

Тарас гірко всміхнувся і відпустив з цього приводу круте слівце.
* * *

Останній день життя Тараса Шевченка описав Костянтин Паустовський. «Ніч пройшла без сну. Мокрий сніг йшов над Петербургом. В цьому снігу, серед холоду невських криг, серед камінних заснулих громадь, в задушливій кімнаті, просякнутій запахом кислот і ліків, ніби відрізаній від світу нічним мороком, сидів і задихався самотній, набряклий від водянки старий. Старий, якому ледве минуло сорок сім років.

Двадцять шостого лютого (за старим стилем - упор.) вранці він покликав старого солдата, наказав прибрати кімнату і пішов до своєї майстерні. В дверях зупинився, скрикнув і тяжко упав на підлогу.

А через кілька годин він уже лежав у кімнаті на столі, покритий простирадлом, спокійний і величний. Тонкі свічки тріщали у головах і освітлювали змучене обличчя ... великого народного співця.

Чорне сонце піднялося в той день над милою його Україною».

Несанкціоноване, сповнене таємниць перепоховання Тараса Шевченка у 1939 році мало кому відоме. Тоді в Каневі до 125-річчя від дня народження Т. Шевченка на його могилі мали встановити монумент, котрий височіє донині. Тодішня могила була високим курганом, дощі розмивали землю, люди підсипали, і ніхто не знав, напевне, де саме лежить труна з тілом Т. Шевченка. Під вагою гранітного пам'ятника домовина могла розламатися, тому вирішили розкопати курган і знайти склеп з труною. Спеціально створена урядова комісія, куди входили партійні діячі, наркоми, енкавеесівці, місцеві владоможці мала чітку мету - знайти могилу. Коли ж кирка наткнулася на склеп, членам комісії закортіло подивитися, що всередині? Далі почалася, як то кажуть, самодіяльність. Ніхто не мав права виймати труну, відкривати її. Але відкрили. І побачили, що Тарас Шевченко лежить у трьох домовинах! Одна в одній!

Сталося так не випадково. Поки у 1861 р. виробляли дозвіл на перепоховання, академіка Т. Шевченка з почестями поховали на Смоленськом}^ цвинтарі російської столиці. Тоді, спускаючи дубову домовину в землю - а Петербург, відомо, стоїть на болотах, -побоялися, що ґрунтові води зруйнують труну і поставили гріб у другий, свинцевий. Коли ж за два місяці дістали дозвіл на перепоховання, домовину витягли з землі, але ж не пасувало везти відомого поета через усю Росію в металевому ящику. Так з'явилася третя, пишно оздоблена соснова труна.

У канівській благословенній землі Тарас Шевченко пролежав 78 років, аж поки урядова комісія розкопала могилу і відкрила труну. Підозрілі до всього більшовики, хоч і не мали дозволу, розбили стіну склепу, вийняли одну домовину, тоді - другу, до речі, закриту на замок. Зірвавши замок, вийняли третю і не встояли перед спокусою глянути на прах поета. Коли відкрили домовину, то побачили, що Т. Шевченко лежить у труні, як живий. Через стільки часу по смерті сподівалися побачити кістяк, зотлілий одяг, але і обличчя, і костюм покійного добре збереглися, - так, наче поховали його зовсім недавно. Поряд з тілом лежав незотлілий «Кобзар», кілька сухих гілок і майже неушкоджена релігійна стрічка. Перехрестилися навіть партійні діячі! За кільканадцять секунд, що була відкрита труна, на очах присутніх обличчя Тараса Шевченка поволі сірїло. Перелякані побаченим, а ще більше - можливим покаранням за незаконні дії, члени комісії закрили труну і замурували три домовини у склеп.
* * *

Творча спадщина Тараса Шевченка складається із збірки його поезій під загальною назвою «Кобзар», драми «Назар Стодоля», фрагментів двох незакінчених драм, 9 повістей, щоденника, автобіографії, близько 250 листів і 835 картин, малюнків та ескізів (зокрема 150 портретів, з них 43 - автопортрети). Рукописи­оригінали більшості творів Т. Шевченка зберігаються в Києві, в Інституті літератури імені Тараса Шевченка HAH України. Твори Т. Шевченка перекладені близько 100 мовами світу.

Існує кілька повних видань творів Тараса Шевченка: у 16 т. (Варшава, 1934-1938; вийшло 13 томів; у 1950-х рр. усі 16 т. перевидано у Сполучених Штатах Америки); у 10 т. (Київ, 1939-1964); у 6 т. (Київ, 1963-1964); у 12 т. (Київ, 2001-2003).

Серед найбільш відомих дослідників життєвого і творчого шляху Тараса Шевченка - І. Франко, О. Кониський, О. Огоновський, М. Комаров, В. Доманицький, А. Єнсен, II. Зайцев, С. Єфремов, О. Білецький, Є. Кирилюк, А. Плющ, Г. Грабович тощо.
* * *

Соцреалізм однозначно зараховував Тараса Шевченка до атеїстів. Але відомий український літературний критик Микола Гнатишак в 1936 році систематизував творчість Кобзаря. В результаті з'явилися цікаві цифрові дані: усіх віршованих творів у «Кобзарі» - 218; кількість поем, в основу яких покладено біблійний сюжет - 7; кількість творів, у яких наявні поетичні молитви - 17 (у деяких творах - по кілька молитов); кількість творів, у яких наявні вислови «молитися», «Богу молитися» - 150; кількість творів, у яких наявні вислови «Господа благати», «Бога благати» - кілька десятків; кількість творів, у яких наявний вислів «перехрестився» (автор оповідач або персонаж) - 20; кількість творів, у яких мовиться про Святе Причастя - 6; слово «Бог», в тому числі «Ісз^с Христос», у «Кобзарі» вживається 600 разів; кількість віршів, у яких не згадано Бога- 75 (переважно «дрібна лірика»); про Бога згадано у 143 творах; Матір Божа у «Кобзарі» згадується 25 разів.
* * *

Національний музей Тараса Шевченка знаходиться у місті Київ за адресою- бульвар Т.Шевченка, 12. Це- головний шевченківський музей країни. Більш, ніж 4 тисячі експонатів розміщені у 24 залах. До експозиції музею ввійшли оригінали малярських робіт Тараса Шевченка, документи про його життя і творчість, рукописні списки віршів, рідкісні фотографії поета та його друзів, першодруки книг із автографами. Зібрані майже всі видання творів, розпочинаючи із прижиттєвих.

У музеї знаходяться понад 800 картин, портретів, малюнків, офортів Тараса Шевченка, особисті речі поета, фотокопії його рукописів і 533 одиниці архівних справ.

Книжковий фонд музею складає 34 867 примірників, з них шевченківської тематики - 8 181 екземпляр.

В експозиційних залах музею представлені твори видатних художників, скульпторів, письменників і композиторів, в яких відображені епоха Тараса Шевченка, його життя і діяльність: К. Брюллова, І. Рєпіна, В. Тропініна, І. Кримського, В. Штернберга.

«Незлим тихим словом…»
* * *

Широко він обняв Украшу з її могилами кривавими, з її страшною славою, і з того часу всі в нас поділились на живих і мертвих.

^ Пантелеймон Куліш

* * *

У його віршах мова наша зробила той великий крок, який робиться тільки спільними зусиллями цілого народу протягом тривалого часу або чарами генія, що в своїй особі втілює вроджену художність рідного племені.

^ Пантелеймон Куліш

* * *

Шевченко як поет - це був сам народ, що продовжував свою поетичну творчість. Шевченкова пісня була сама по собі народною піснею, яку міг заспівати тепер увесь народ...

^ Микола Костомаров

* * *

Я не знаю іншого поета, який би так повно поєднав у собі поета національного і поета народного, як Шевченко.

Безстрашна революційність, запорізька жадоба до волі, залізна впертість, зосереджений гнів і велика любов, славне минуле в боротьбі з гнобителями, лукавий гумор, незрівнянна музика української мови, запах квітучих вишневих садів, пірамідальні тополі над білими хатами - все це в поезії Шевченка.

Любити Шевченка - любити Україну. Любити Україну - любити Шевченка.

^ Вікентій Вересаев

* * *

Огненне слово його наскрізь проймало серце не тільки тих, кому близьке було народне горе, а й тих, кому й байдуже було до того. Всі дивувалися красі та силі тієї простої мови, якою Шевченко виливав свої вірші. Увесь світ став прислухатися до його мови, а на Вкраїні вірші приймали як благовісне, пророче слово.

^ Панас Мирний

* * *

Невмираючий дух поета, як і раніше, витає над рідною Україною, невмовкаюче роздається його віще слово і сіє на народній ниві живе насіння оновлення.

^ Павло Грабовсъкий

* * *

Дух попередньої козацької доби, мілітантний і мілітарний дух «козацької шаблі», переданий Шевченком не лише поколінню «живих»,, а й поколінню «ненароджених». Переданий через бездоріжжя і тьму ночі бездержавності і всупереч тій ночі.

^ Євген Маланюк

* * *

Тарас Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілу націю.

Остап Вишня

* * *

Тарас Шевченко народився на українській землі, під українським небом, проте він належить до тих людей-світочів, що стають дорогими для всього людства і що в пошані всього людства знаходять своє безсмертя.

^ Олесь Гончар

* * *

Феномен Шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприйняття, наше минуле і нашу надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух і пам'ять...

^ Євген Сверстюк

* * *

Шевченко - єдиний поет-художник в усій світовій культурі, який врятував націю від винародовлення в умовах колонізації.

Микола Жулинський

* * *

...Крім переслідувань, він нічого не надбав для себе, зате здобув Україну і весь світ... Таке надається геніям. Не треба ходити пагінці попідтинню у так званих цивілізованих держав, що ми нібито непомітні, - треба ходити гордо, повноросто. позаяк ми зберегли те, що цивілізовані постіндустріальні країни втратили - відчуття живого чорнозему через кілька шарів асфальту... Відчуття цього чорнозему дає нам саме Тарас Григорович Шевченко.

^ Борис Олійник

* * *

Тарас не був ані політичним діячем у прямому розумінні, ані істориком, але він був мислителем-оракулом, який напрочуд блискуче і об'єктивно оцінював весь історичний поступ людства, не кажучи вже про історію українську, викристалізовуючи окремі факти і явища, поєднував їх у послідовний ланцюг боротьби добра із злом. Тому шукати себе в Шевченкові може і повинен не лише кожен українець, а й взагалі будь-яка людина. У цьому й полягає підтвердження універсальності генія Тараса.

^ Степан Хмара

* * *

Про поетичний талант Шевченка може бути тільки одна думка: ... Тарас Григорович належить до числа найбільш народних поетів, яких тільки знає всесвітня історія літератури.

^ Георгій Плеханов

* * *

Він - поет цілком народний, такий, якого ми не можемо вказати у себе... Він вийшов з народу, жив з народом і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв'язаний.

^ Микола Добролюбов

* * *

Він був живою піснею ... живою скорботою і плачем. Він босими ногами пройшов по колючих тернах; весь гніт епохи впав на його голову; не було спокою цьому вдовиному сину ... Вийшовши з простого народу він не одвертався від жебрацтва і злиднів - ні, навпаки, - він і нас повернув лицем до народу, і змусив полюбити його і співчувати його скорботі. Він ішов попереду, вказуючи і чистоту слова, і чистоту думки, і чистоту життя.

^ Лев Жемчужников

* * *

Коли у поляків з'явився Міцкевич, їм уже не потрібні стали поблажливі відгуки якихось французьких чи німецьких критиків: не визнавати польську літературу означало б тоді тільки виявляти власну дикість. Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоросійська література також не потребує нічиєї ласки.

^ Микола Чернишевський

* * *

Кожна нація вважала б за найбільшу для себе честь назвати такого поета своїм,

Віктор Острогорський

* * *

Шевченко з його сонячним темпераментом - це такий вогонь, який кидає свої відблиски на всі народи, що борються за справедливість і красу. Треба ширше відчиняти всі вікна й двері поетичному вітру Шевченка, що лине з берегів Дніпра.

^ Рене Депестр

Шевченко - це голос душі українського народу, його крик, сльози, стогін і, разом з тим, поклик гніву.

Браніслав Нушич

* * *

Любіть свою Батьківщину і рідну мову так, як любив ... Тарас Шевченко. Для його пам'яті це буде найкращою нагородою і нерукотворним пам'ятником.

^ Акакій Церетелі

* * *

Я радий, що можу додати свій голос до тих, які вшановують великого українського поета Тараса Шевченка. Ми вшановуємо його за великий вклад у культуру не тільки України, яку він дуже любив і так промовисто описував, а й культуру світу. Його творчість є благородною частиною нашої історичної спадщини.

^ Джон Кеннеді

* * *

Шевченко цілком заслуговує на почесті, якими оточується. Він був більше, ніж українець - він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше, ніж поет - він був хоробрим войовником за права і волю людей.

^ Ліндон Джонсон

* * *

Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.

Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.

Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм.

Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті - невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.

Іван Франко