asyan.org
добавить свой файл
1


УРОК №3

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО ІТАЛІЇ. «ЕПОХА ТИТАНІВ»

Мистецтво розвивалося поступово, усвідомлюючи самоцінність людини, її велич і красу, а також те, що тенденції гуманізму в образотворчому мистецтві тісно пов'язані з епохою, її історичними подіями.

Ренесанс (від фр. Кепаіззапсе — Відродження) - перехідний етап від Середньовіччя до Нового часу. У період XIII ст. Відродження було суто італійським явищем. Це був час розквіту міст, центр культури перемістився з монастиря й замка до міста.

У виникненні феномену Відродження велику роль відіграв особливий характер міст Італії — Флоренції, Сієни, Мілана, Генуї, Пізи, Венеції та Рима. Вони були містами майстрів. Наприклад, у Флоренції в майстерні цеху вовнярів працювала третина міського населення. А також цьому сприяло географічне розташування міст-портів «чобітка» Італії між Західною Європою і Сходом. У містах-портах переважав республіканський метод правління. Селяни були звільнені від феодальної залежності в ХНІ ст. У незалежних містах-комунах не було чітко сформованих станів, цінувалася свобода повноправних громадян, їхня рівність перед законом. Звідси широка освітня мережа, створення університетів - - вільні громадяни повинні бути розумними й грамотними. Активно поширювались ідеї гуманізму.

У другій половині XIII ст. у результаті запеклої боротьби сеньйори не просто втратили владу над містами, а навіть право з'являтися в них (городяни просто відкупилися від них). Затверджується цінність людини незалежно від майнового стану походження. Формується новий ідеал людини • - особистості яскравої, сильної, що постійно прагне до самовдосконалення, розвитку своїх здібностей. Людина — творець своєї долі. Вона в центрі всього, а не Бог.

Мистецтво Відродження звертається до тих часів, де людина теж займала чільне становище,— до античності. Мистецтво італійського Відродження прийнято поділяти на п'ять періодів:

1250-1330 рр.— дученто (Проторенесанс);

1330-1400 рр.— треченто (Проторенесанс);

1400-1500 рр.— кватрочепто (Раннє Відродження);

1500-1525 рр.— чинквеченто (Високе Відродження);

до кінця XVI ст. — Пізнє Відродження.

В епоху Відродження було зроблено чимало кардинальних винаходів і відкриттів: з'являється хвилинна стрілка на годиннику, поліфонія в музиці, перекладається перший східний трактат про медицину, вивчається анатомія, алхімія (винайдення пороху Бертольдом Шварцем), ви-найдення таблеток. Основним у науці стає «гомо-універсал>> ■ титан Відродження, творець, що може багато чого.

Проторенесанс становлять два періоди: дученто і треченто. Для цих періодів характерним є початок індивідуалізації художньої творчості, інтерес до зразків античного мистецтва. Архітектурні принципи Середньовіччя сполучаються з новими віяннями. У XIII ст. в Італію проникає готична архітектура. Але для готичних соборів Італії не характерне містичне піднесення, їх вирізняє величний спокій, притаманний для романського зодчества. Провідною спорудою в архітектурі стає світська будівля — палаццо (палаццо Веккіо, палаццо дель Подеста).

Один із провідних художників Проторенесансу — Джотто ді Бон-доне, що зіграв у становленні живопису Відродження таку ж роль, як Данте в літературі. Джотто перший почав писати персонажів своїх робіт із натури, замінив мозаїку на фреску. Здійснив перехід від площинного зображення до планового, увів замість умовних, сакральних жестів пе-редання реальних, сильних емоцій («Поцілунок Іуди» - - фігури твердо стоять на землі, складки їхнього одягу матеріальні). Замість умовного золотого тла ввів у живопис пейзаж або реальні предмети. Це містецтво почало трактувати євангельські сюжети як події людського життя, що становило суто людський погляд на світ.

Натуральне зображення людини розвивається далі. Образ Цариці Небесної поступається місцем Мадонні Смиренності, що сидить прямо на землі, і Божественна дитина більше не піднімає руку в благославен-ному жесті, а просто ссе груди. Якщо раніше дитину Христа зображували як мініатюрну дорослу людину, щоб підкреслити його божественне походження, то тепер його образ земний і зрозумілий простим людям. Відбувається загальна гуманізація євангельських сюжетів. Подивіться на ангелів в «Оплакуванні» Джотто, вони більше не стоять як байдужі глядачі, а наділені людськими емоціями. У композиціях на євангельські теми з'являється безліч сторонніх персонажів, представлених у всій розмаїтості поз і одягу, що створює враження реальності.

Скульптура треченто відокремлюється від стіни, починає самостійно існувати в церковних кафедрах, надгробках, міських фонтанах.

^ Раннє Відродження (кватроченто). У XV ст. змінилося розташування політичних сил Італії: був вибраний папа Мартіи V, що обрав своєю резиденцією Рим; життя Італії визначали такі регіональні центри, як Флоренція й Венеція. Основним у культурі стає світське начало. Провідне місце в гуманізмі XV ст. зайняв неоплатонізм. Усіх гуманістів цього століття поєднує уявлення про людину як найдосконаліший витвір природи.

Відбуваються зміни в становищі художників, митці починають підписувати свої доробки, а синьйорія Флоренції вводить правило, за яким зодчі й скульптори можуть не входити до цехової організації того міста, у якому працюють.

Кватроченто відкрило пряму перспективу. Першим її використав Ф. Брунеллескі у двох краєвидах Флоренції. Сутність архітектури XV ст. визначається її служінням людині. Популярною стає ідея античної міри: співвіднесеність пропорцій будинку з пропорціями людського тіла. Архітектурним утіленням сутності епохи Відродження стала робота архітектора, математика та інженера Брунеллескі (купол собору Санта-Марія дель Фьоре — величезний, діаметр 42 м, складався із двох оболонок). Брунеллескі виявив себе як реформатор, створюючи портик Виховного будинку Флоренції.

Скульптура остаточно відокремлюється від стіни й ніші собору («Давид» Донателло). Донателло ставить перший у мистецтві Нового часу бронзовий пам'ятник Гаттамелаті.

^ Мистецтво Високого Відродження (чинквеченто). Центральні імена — Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель.

Леонардо да Вінчі народився в 1452 р. поблизу містечка Вінчі між Флоренцією та Пізою. Він був позашлюбним сином нотаріуса, рано виявив свої незвичайні таланти. Леонардо прекрасно музикував, грав на лірі, співав, був геніальним живописцем, крім того, інженером і натуралістом. Протягом усього життя Леонардо неодноразово звертався до сильних світу цього в пошуках заступництва. У 1481 р. він приходить на службу до володаря Мілана Лодовіко Моро. У нього на службі митець звертається до можливостей олійного живопису, недавно винайденого в Нідерландах. І в картині «Мадонна в гроті» втілює відкриту ним повітряну перспективу. Леонардо вносить зміни в портретний живопис («Дама з горностаєм»). «Малюй його так, щоб тебе не бачили», — говорить він. Тобто слід уникати навмисного позування в портреті.

Під час перебування в Мілані, між 1495 і 1498 р., Леонардо написав фреску «Таємна вечеря» в трапезній монастиря Санта-Марія делла Граціє, що займає всю ширину торцевої стіни приміщення. Вона розташована на рівні 3-х метрів від підлоги, має 4,5 м заввишки й 8,6 м завширшки. Завдяки тому, що художник орієнтував її перспективу на глядача, фреска органічно ввійшла в інтер'єр трапезної.

У «Таємній вечері» Леонардо відкрив для мистецтва нову сферу — психологічний конфлікт. Про те, наскільки цікавила художника проблема втілення в живописному творі людських характерів і пристрастей, свідчать не тільки його твори, а й численні замітки до задуманої ним «Книги про живопис». «Справжній живописець повинен писати дві головні речі: людину й уявлення про її душу», — стверджував Леонардо. Із властивою йому аналітичністю мислення він прагнув знайти закономірності вираження рухів душі в позах людей, їхніх жестах і міміці. «Картини або написані фігури мають бути зроблені так, щоб глядачі могли з легкістю розпізнавати стан душі за їхніми позами» — подібні численні зауваження знаходимо в записках художника.

Користуючись усіма цими способами, Леонардо вперше спробував витлумачити «Таємну вечерю» не тільки як реальну подію, а й як драматичний момент викриття й осуду зрадництва. Точність жестів і міміки, упізнаваність образів, розраховане розміщення акцентів дозволили художникові виразити надзвичайну розмаїтість відтінків почуттів.

Композиція твору побудована на математичному розрахунку. Фігура Христа, що становить логічний центр оповіді, посідає центральне положення, підкреслене тим, що точка сходження перспективи збігається з його головою. Щоб ще більше акцентувати цю фігуру, Леонардо помістив її на тлі середнього, найбільшого прорізу задньої стіни, відокремивши проміжками від фігур апостолів. Христос щойно вимовив: «Один із вас зрадить мене», і його слова глибоко вразили оточення. їхні жести й міміка виражають складну гаму переживань.

Усі дванадцять апостолів і Христос перебувають по один бік довгого стола, що розташований на передньому плані паралельно картинній площині її займає майже нею її ширину: почутим загадкові слова, дехто продовжує сидіти за столом, інші підхопилися з місць і кинулися до Христа. Однак при цьому фігури апостолів чітко розділені на чотири групи, по три фігури в кожній.

Усупереч давній традиції, що йде від мистецтва західноєвропейського Середньовіччя, Іуда не поміщений окремо від інших, з другого боку стола. Щоб виділити його, Леонардо вдався до свого улюбленого прийому контрастного протиставлення і помістив Іуду в групі праворуч від Христа разом із лагідним Іоаном і запальним, гарячим Петром. Хижий профіль зрадника поруч із прекрасним обличчям Іоана, його переляк, викликаний словами Христа й гнівним жестом Петра, який схопився за ніж, і, нарешті, тінь, що впала на звернене до Христа обличчя Іуди, дозволяють глядачеві легко й безпомилково впізнати його.

Створення «Таємної вечері» стало подією в художньому житті Італії. Багато молодих художників їхало до Мілана, щоб побачити твір Леонардо.

Фреска в трапезній монастиря Санта-Марія делла Граціє — останній великий твір Леонардо, виконаний у Мілані. У 1499 р., після вторгнення французів, він покинув Мілан і після нетривалого перебування в Мантуї та Венеції повернувся в 1500 р. до Флоренції. Там художник пробув до 1507 р. з перервами в 1502 і 1503 рр., коли він вступив на службу до Чезаре Борджа як військовий інженер, здійснив кілька поїздок містами Середньої Італії.

Увесь цей час Леонардо безупинно займається науковими пошуками. У колі його інтересів — анатомія людини, природа світла і звуку, закони руху.

Близько 1503 р. Леонардо почав портрет «Мони Лізи», над яким працював чотири роки. На сьогодні ця картина є найвідомішим у світі витвором живопису.

«Мона Ліза» вважається одним із кращих творів Високого Відродження в жанрі портрета. На шляху розвитку ренесансного портретного мистецтва вирішальним кроком став портрет Мони Лізи. Основна проблема полягала в «іконографії» портретних зображень. Портретні роботи XV ст. за всієї їхньої безперечної фізіономічної подібності й випромінюваного ними відчуття внутрішньої сили все ж відзначалися зовнішньою та внутрішньою скутістю. Усе те багатство людських почуттів і переживань, що характеризує біблійні й міфологічні образи живописців XV ст., звичайно, не було надбанням їхніх портретних робіт.

Портрет Мони Лізи став результатом гігантського якісного зрушення. Уперше портретний образ за своєю значущістю став на один рівень із найяскравішими образами інших живописних жанрів.

«Навряд чи існує на світі яка-небудь інша картина, про яку художні критики написали б таку прірву дурниць, як про цей прославлений твір леонардівського пензля. (...) Якби Ліза ді Антоніо Маріа ді Нольдо Герар-діні, доброчесна матрона й дружина одного найповажнішого флорентійського громадянина, все це почула, вона була б, без сумніву, щиро здивована. І ще більше був би здивований Леонардо, що поставив собі набагато скромніше й водночас набагато важче завдання — подати таке зображення людського обличчя, що остаточно розчинило б у собі останні пережитки кватрочентистської статики й психологічної нерухомості. (...) І тому тисячу разів правий був той художній критик, що вказав на марність розшифровування цієї усмішки. її сутність полягає в тому, що тут робиться одна з перших в італійському мистецтві спроб зобразити природний психічний стан заради нього самого, як самоціль, без будь-яких привхідних релігійно-етичних мотивів. Тим самим Леонардо зумів настільки пожвавити свою модель, що порівняно з нею всі старші портрети здаються застиглими муміями» (В. М. Лазарев). Невловима усмішка Мони Лізи написана за допомогою так званого сфумато — повітряної перспективи, особливого прийому, який винайшов Леонардо.

У своїй новаторській роботі митець переніс центр ваги на обличчя портретоваиої. Водночас використав і руки як потужний засіб психологічної характеристики. Зробивши портрет поколінним за форматом, художник отримав можливість використовувати ширший діапазон образотворчих прийомів. А найважливішим в образному ладі портрета є підпорядкування всіх деталей керівній ідеї. «Голова й руки — це безсумнівний центр картини, якому принесені в жертву інші її елементи. Казковий ландшафт ніби просвічує крізь морські води, настільки він здається далеким і невловимим. Його головна мста — не відволікти уваги глядача від них. І цю ж роль покликане виконувати вбрання, що розпадається на дрібні складочки. Леонардо свідомо уникає важких драпі-рувань, які могли б затемнити виразність рук і обличчя. Таким чином він змушує останні виступати з особливою силою, тим більшою, чим скромніші й нейтральніші ландшафт і вбрання, що вподібнюються до тихого, ледь помітного акомпанементу».

«Леонардо зумів внести у свій витвір ту міру узагальнення, що дозволяє розглядати його як образ ренесансної людини в цілому» (Є. І. Ротеиберг).

^ Рафаель Санті (1483-1520) народився в місті Урбіно, у родині придворного живописця й поета; 1500 р. прийшов у майстерню Перуджино, під впливом якого написав вівтарний обрав «Заручини Марії». Сцена заручин подана на тлі круглого храму, колорит підкреслює врочистість того, що відбувається. Близько 1504 р. Рафаель переїжджає до Флоренції, де вивчає перспективу, анатомію. Він стає визнаним майстром відзначених тонким ліризмом картин із зображенням мадонн.

Головна тема живопису флорентійського періоду — Мадонна з дитиною, якій присвячено не менше 10 робіт. Флорентійські мадонни Рафа-еля — це надзвичайно витончені, миловидні, зворушливі й чарівні юні матері. Серед них виділяються три близьких за композиційним рішенням картини: «Мадонна зі щиглям» (бл. 1506-07, Уффіци), «Мадонна в зелені» (1506, Музей історії мистецтв, Відень), «Прекрасна садівниця» (1507, Лувр). Варіюючи в них той самий мотив, зображуючи на тлі ідилічного пейзажу юну матір і маленьких дітей, які граються біля її ніг, — Христа й Іоана Хрестителя, він поєднує фігури стійким, гармонійно врівноваженим ритмом композиційної піраміди, яку любили використовувати майстри Відродження.

Найкраща з них «Мадонна в зелені». Створюючи цю картину, Рафаель, безумовно, згадував «Мадонну в гроті» Леонардо.

У картині використана пірамідальна композиція Леонардо. Схожі обличчя дітей, тут і там пірамідальна побудова групи, схожа й техніка письма. Утім, різниця між творами принципова: у Леонардо всі жести символічні. Майбутній Іоан Хреститель молиться Ісусу, той його благословляє. Марія із загадковою усмішкою одну руку поклала на плече хлопчикові Іоанові, другу простягла над сином, чи то бажаючи захистити його, чи то піймати. Ангел, дивлячись на глядача, показує пальцем на жінку.

У Рафаеля Марія з ніжністю дивиться на здорових малят ■ Ісуса й Іоана, які граються біля її колін. На зеленому лузі біліють ромашки, червоніють маки, удалині — річка, за нею — оповиті синявою гори. Марія зображена босоніж, у синьому одязі, без будь-яких дорогих прикрас, які так любив Перуджино. Обличчя молодої золотокосої матері втілює тут ідеал жіночої краси, який Рафаель шукав протягом усього життя і не зміг, за його власним зізнанням, знайти в одній реальній жінці.

Мадонни, створені ним у Римі, відрізняються від мадонн флорентійського періоду. Флорентійські мадонни Рафаеля — це прекрасні, миловидні, зворушливі й чарівні юні матері. Мадонни, створені ним у Римі, тобто в період його повної художньої зрілості, набувають інших рис. Це вже володарки, богині добра й краси, владні своєю жіночністю, які облагороджують світ, пом'якшують людські серця й обіцяють світові ту одухотворену гармонію, що вони втілюють. Нове, поліфонічне, складне трактування образу Мадонни знайшло найбільш повне вираження в одному з найдосконаліших творінь Рафаеля — вівтарі «Сикстинська Мадонна» (бл. 1513, Картинна галерея, Дрезден). Усесвітньо відоме зображення Мадонни знаменує нові пошуки Рафаеля, шлях його до досконалості у втіленні ідеального образу Мадонни.

«Афінська школа» — великий твір Рафаеля. Фреска прославляє міць розуму, що об'єднує увесь світ. У її центрі - - фігури натхненного Арис-тотеля й величного старця Платона з портретними рисами Леонардо да Вінчі. Платон представляє високу філософію, а Аристотель, немов обводячи рукою навколишній світ, представляє природну філософію. Про це свідчать указівні жести: Платона — на небо, Аристотеля — на землю.

Ліворуч, унизу біля сходів, оточений учнями Піфагор, який пояснює чергову теорему зачарованим слухачам. Один із них притримує грифельну дошку. Піфагор уособлює арифметику й музику. Заглиблений у задуму, в одязі муляра, Геракліт Ефеський — філософ, який журиться через нерозсудливість людини. Насправді ж ця людина ■ Мікеланджело. Вражений могутнім талантом старшого побратима по цеху, Рафаель у такий спосіб склав йому хвалу. Неподалік від Платона розмовляє зі слухачами Сократ, а на східцях напівлежить засновник філософської школи кініків Діоген.

Головна перевага композиції в тому, що юрба персонажів не переповнює простір, не задихається в ньому, незважаючи на грандіозність архітектонічних структур. Композиція лише підкреслює просторову глибину щодо фігур, розташованих фронтально, і тих, що оточують головних героїв.

Біля краю фрески Рафаель зобразив самого себе й живописця Содому, що почав роботу до нього. їхні пози виражають яскраву індивідуальність, природно узгоджуються зі строгою симетрією композиції. Фігури людей утворили кілька живописних груп, і Рафаелю вже не треба було так ретельно стежити за субординацією в їхньому розташуванні, як це було з Отцями Церкви й богословами в «Диспуті». Кожна група фігур — зразок величної гармонії та витонченого узгодженого руху. Вка-зівні жести Платона й Аристотеля пов'язують фігури в єдину групу, яка зачаровує глядачів своєю гармонією. Зображення видатних людей в «Афінській школі» ніби відбивають їхню причетність до створення великих істин семи вільних мистецтв, представлених у вигляді статуй Аполлона й Мінерви, а також Граматики, Арифметики, Музики, Геометрії та Астрономії, Риторики й Діалектики.

Особливість перспективного зображення центральної частини фрески, відчуття глибини простору, безпосередньо пов'язаного з Платоном і Аристотелем, створюється, умовно кажучи, стінами, оскільки підлога закрита групою філософів, а стеля зображена складною криволінійною поверхнею, що не має звичного плоского вигляду. Якщо спробувати визначити на око, не прикладаючи до зображення лінійки, знайти точку стику верхніх частин стін, то вона ляже десь між головами філософів. Легко переконатися, що формально геометрична точка стику лежить помітно нижче.

Особливості перспективи пояснюються тим, що зображення розміщене вище від голови глядача. Він дивиться на фреску знизу вгору. Архітектура на фресці вигадана, але її розміри, пишнота й гармонія втілюють ідеали Високого Відродження, — щоправда, скоріше надлюдські, що переходять розумну межу.

Рафаель знайшов рівновагу між величчю та могутністю людини Мікеланджело та спокійною привабливістю, іронічністю й загадковістю Леонардо. У Мікеланджело весь світ сконцентрований саме в людині. У Леонардо людина наче іронічно спостерігає за подіями космічного всесвіту. Людина Рафаеля ближче нам, вона цілком щира, гармонійна й красива.

Непроминальне значення творчості Рафаеля полягає в тому, що він синтезував усі попередні досягнення Відродження, визначивши розвиток подальших гуманістичних тенденцій у мистецтві).

Пізнє Відродження. Домінує Венеціанська школа живопису. Представники - Веронезе, Тінторетто, Тиціан. Відбувся перехід до станкового живопису.