asyan.org
добавить свой файл
1


IV



“Слово рідне, мова рідна,

хто вас забуває,

Той у грудях не серденько –


Тільки камінь має”.

Про значення мови в житті народу великий педагог К.Ушинський писав у статті “Рідна мова” : “Коли зникає народна мова – народу більше немає… Доки жива мова народна в устах народу, доти живий і народ. І нема насильництва більш нестерпного, як те, що хоче відняти в народу спадщину, створену багатьма поколіннями його відважних предків”.

Українська мова є однією з найдавніших індоєвропейських мов. Про це свідчить архаїчна лексика, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних вчених: Павло Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатанел Кримський та ін.

Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні. Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка “А ми просо сіяли” існувала в Україні вже у 1 тис. до н.е. Невже вона співався іншою мовою? А колядки про створення світу птахами (тобто ще дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь зовнішньої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби.

Щодо існування письменності в українських землях, то археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо ще за трипільської доби ( У – ІІІ тис.до н.е.). Завершення виникнення української мови збігається з розпадом Давньоруської держави – Київської Русі.

Тяжка доля судилася нашій мові, та вона жила. Після занепаду Київської держави вона була визнана за державну в Литовському князівстві. Про це свідчать пам’ятки ділового письменства, грамоти ХІУ – ХУІ ст., “Судебник” Казимира Ягайла 1468 р., “Литовський статут” 1566 р., 1588р.

Ось що написано в “Литовському статуті” про мову: “А писар земський маєть по-руську літерами і словы руськими вси листы, выписы и позовы писати , а не иным языком и словы”.

Світські і релігійні книги в Литовському державі писалися також руською (українською) мовою.

Не було й однозначним після 1654 р. ставлення до української мови. На жаль, не всі відомі вчені Росії визнавали нашу мову повноцінною національною мовою. Михайло Ломоносов називав українську мову діалектом. Цариця Катерина повторювала слідом за Ломоносовим, що “малороссийское наречие” – це ні що інше, як “российское на польський лад примененное”. Тому й приклад цариці наслідували всі вчені Московії, як її сучасники, так і наступні “ученые мужи” Росії.

Упереджено ставився до української мови і Микола Карамзін, називаючи її “варварським языком”. Не зміг об’єктивно оцінити українську мову й літературу російський критик Віссаріон Бєлінський, який не бачив потреби в їхньому розвитку: “Мы , москали, немного горды, а еще более того ленивы, чтобы принуждать себя к пониманию красот малороссийского наречия”.

Микола Чернишевський спочатку не сприйняв творчості Тараса Шевченка, а його “Кобзар” оцінив лише після смерті великого поета.

В цілому російський уряд, керуючись великодержаним, шовіністичними принципами, протягом багатьох століть неухильно проводив політику русифікації українських земель, заборони української мови.

У 1784 р. Київській академії було наказано читати лекції “c cоблюдением выговора, который наблюдается в Великороссии”. Для тих викладачів, які будуть проводити навчання українською мовою, було передбачено звільнення з посади.

Протягом століть подібних заборон та наказів видавалося десятки. Та найганебнішим став “Валуєвський циркуляр” 1863 р. Ось кілька цитат з цього циркуляру: “…Обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах южнорусского языка нигде не допущено”. “Никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши”.

В 1876р. цей циркуляр було доповнено Емським указом, за яким заборонялося ввозити українські книги з-за кордону, друкувати ноти до українських пісень, ставити українські театральні вистави тощо.

Законами 1869 і 1886 рр. передбачалося збільшення заробітної плати особам російського походження, крім місцевих уродженців, за сприяння русифікації українських земель.

Подібні заборони часом доходили до абсурду. Заборонялося вживати слова ^ Україна, українець, наголошувати промови, влаштовувати концерти, вистави українською мовою.

У 1899 р. у Києві відбувся археологічний з’їзд, на якому читалися реферати всіма слов’янськими мовами, а українською не дозволялося. Заборонялися наукові праці, написані українською мовою, неологізми та наукові терміни.

У 1908 р. указом Сенату культурну і освітню діяльність в Україні визнано шкідливою, “могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности”.

Уже за радянських часів витворилися антинаукові теорії “злиття націй”, “двох рідних мов”. Нехтувалося значення мови, як системи мислення, забувалося, що рідна мова невіддільна від рідної землі, народу, рідної історії.

У 1933 р. в Україну надійшла телеграма Сталіна про припинення українізації, після якої почалося знищення діячів української культури.

Цьому сприяли також і постанови ЦК КПРС та ЦК КПУ (травень 1983р.) про посилення вивчення російської мови, поділ українських класів у школах на дві групи для вивчення російської мови, а також підвищення плати вчителям російської мови.

Відомий також припис захищати дисертації тільки російською мовою, якщо навіть ці дисертації були з української мови чи фольклору.

Залишається досить непростою нинішня мовна ситуація в Україні.

Звернемося до друкованих засобів масової інформації, ми бачимо, що з більше ніж 450 загальнодержавних видань, які розповсюджуються на території України, трохи більше 200 (тобто 46%) видаються українською мовою, а з усього тиражу видань українською мовою видається лише 3,7 млн., тобто 35%. З 214 газет українською мовою видається лише 78.

У той час за даними перепису населення 1982 р. кількість українців в Україні становить 72,7%, росіян – 22,1%.

Інший приклад. За статичними даними Міністерства освіти майже половина всіх студентів України навчаються державною мовою. Але чому українською мовою навчаються майже 50%, а не 72%?

Мовне каліцтво заполонило також телебачення, радіо, естраду та рекламу.

Завдання полягає в тому, щоб створити в Україні такий мовний простір, де б усі мови мали змогу розвиватися і використовуватися згідно з їхнім функціональним “рангом”. А оскільки на державну мову лягають найбільш важливі функції в державному і суспільному житті, їй, природно, мають бути надані пріоритети щодо підтримки, вивчення і застосування. Такі пріоритети в Росії надаються російській мові, у Німеччині – німецькій, у Франції – французькій.

Для проведення ефективної мовної політики потрібна серйозна правова база. На сьогодні її основу складають фундаментальні засади, продекларовані в статтях 10 і 11 Конституції України.

Прийнятий в 1989р. Закон про мови хоча й відіграв позитивну роль – призупинив небезпечне для збереження ідентичності українців, як нації звуження використання української мови у сферах державного і громадського життя – на сьогодні застарів. Життя випередило його. За дорученням Президенту України розроблено проект нового закону – “Про розвиток і застосування мов в Україні”. Він грунтується на згаданих уже конституційних положеннях і відображає нові реалії України як суверенної держави.

Шляхи піднесення авторитету і престижу української мови, забезпечення її повноцінного функціонування як державної окреслені у Комплексних заходах щодо всебічного розвитку і функціонування української мови, затверджених постановою Кабінету Міністрів від 8 вересня 1997 р. № 998.

На нашу думку, інтерес до української мови істотно підвищиться, коли цією мовою, як рідною заговорить вища школа, наука, культура , медицина тощо.

Серед гострих питань, які необхідно вирішувати невідкладно – захист національного інформаційно-культурного простору, державна підтримка української преси, книговидання.

Комплексними заходами передбачено провести серію конференцій мовно-мистецьких свят, “круглих столів”, буде сформована пересувна виставка “Українська мова: історія і сучасність”. Великі надії покладаються на проведення акції “Передаймо нащадкам наш скарб – рідну мову”

Ініціатори тут – Всесвітня федерація українських жіночих організацій, Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т.Шевченка та департамент із здійсненням мовної політики Державного комітету у справах національностей та міграції.На землі Тараса Шевченка має розвиватися мова українських степів і річок, українських осель і Дніпра. “Утвердження мови – утвердження держави”, - так сформулював Президент України Л.Кучма важливість впровадження рідної мови в усі сфери життя суспільства. Віриться , що вона стимулюватиме духовну енергію нашого народу в сучасних умовах, активно сприятиме утвердженню в суспільстві свідомості ідеї незалежності України, зміцнюватиме почуття національної гордості, національний дух нашого народу в його прагненні до вільного демократичного життя.

Керівник заняття

_________________________