asyan.org
добавить свой файл
1 2




Зміст.
Вступ………………………………………………………………………. 3

Розділ І. Процесуальне положення свідка ……………………………… 6

    1. Свідок як учасник процесу…………………………………. 6

    2. Особи, які не можуть бути свідками……………………… 9

    3. Права та обов’язки свідка………………………………….. 15

Розділ ІІ. Привід свідка та його відповідальність……………………... 23

Розділ ІІІ. Забезпечення безпеки участі свідка в кримінальному

судочинстві…………………………………………………… 28

Висновок …………………………………………………………………. 32

Список використаної літератури………………………………………… 35

Вступ.
В системі доказів показання свідків займають дуже важливе місце. Це пояснюється тим, що практично жодна кримінальна справа не обходиться без них. Показання свідків – це показання живих людей, що повідомляють та пояснюють факти, дії, вчинки, які складають предмет доказування та дослідження по кримінальній справі.

Значення показань свідків для правильного розслідування та вирішення справи дуже велике. Тільки за їх допомогою можливо з’ясувати та встановити важливі для справи обставини та факти.

Практика вказує на те, що свідки – це, у більшості випадків, чесні люди, які сумлінно виконують свій громадський обов’язок – добровільно та з охотою повідомляють слідству та суду все, що їм відомо, та тим самим допомагають встановленню об’єктивної істини по справі.

Разом з тим по відношенню до показань свідків слід ставитися критично, оскільки трапляються випадки, коли свідок помиляється у фактах, або дає неправдиві показання.

А тому у своїй діяльності слідчим необхідно виявляти певну обережність щодо цих показань, а також завжди враховувати можливість того, що той чи інший свідок може дати помилкові або неправдиві свідчення. Якщо це не буде своєчасно виявлене, це може привести до неправильного вирішення справи.

Слід сказати, що раніше закон не гарантував захисту свідка від залякування та примушення до дачі неправдивих показань на чиюсь користь. Але сучасний стан законодавства безупинно рухається у бік гарантування безпеки осіб, які приймають участь у судочинстві, у тому числі і свідків. Про це, зокрема, свідчить прийняття 13 січня 2000 року Закону “Про внесення змін та доповнень до Кримінально-процесуального кодексу”, а саме, що стосується цього питання. В свою чергу це виступає ще однією гарантією, яка забезпечить дачу свідком правдивих показань.

Виходячи з цього, можна казати про особливу важливість свідка для кримінального процесу. А тому, дослідження його правового положення у судочинстві є актуальним.

Щодо теорії кримінально-процесуального права, то дослідники питання про свідка вирішують по-різному. Так, Шпілев В., Кокорев Л., Ракунов Р., Міхеєнко М., відносять питання про свідка до аспекту (інституту) учасників кримінального процесу. Натомість, що стосується показань свідка, то таке питання належить до теорії доказів (Горський Г., Корнієва М., Тертишник В. та інші).

Крім того, що стосується літератури на цю тему, то у процесі дослідження буде використано не тільки діючий процесуальний закон, а й його проект, закони України, підручники з кримінально-процесуального права як радянського періоду так і України. Будуть використані монографічні статті та дослідження науковців з поставленої теми.

Об’єктом дослідження є інститут свідка у кримінальнім процесі.

Предметом вивчення є правове положення свідка, як учасника процесуальної діяльності.

Завданням дослідження є визначення:

  • прав та обов’язків свідка;

  • обставин, які виключають можливість участі особи у якості свідка;

  • правових приписів, що гарантують безпеку участі свідка.

Відповідно до завдань та предмету дослідження робота отримала таку структуру: вступ, три розділи, висновок та список використаної літератури.

^ Розділ І. Процесуальне положення свідка.


    1. Свідок як учасник процесу.


При аналізі структури чинного Кримінально-процесуального кодексу була виявлена певна особливість, яка стосується визнання свідка як учасника процесу. Процесуальне положення його визначено у главі 5 “Докази”, а не у главі 3 “Учасники процесу”. А звідси витікає, що закон ставить свідка на другорядну роль як суб’єкта процесуальної діяльності, та на одну з провідних як джерела одержання доказів.

Те, що свідок є суб’єктом кримінально-процесуальних правовідносин – це факт. Але, згідно з п.8 ст. 32 КПК України, він не є учасником процесу.

Звідси випливає питання про дійсну його належність до кола суб’єктів цього виду суспільних відносин.

Щодо цього слід зауважити, що процесуальний закон вирізняє такі категорії осіб:

  • особи, які беруть участь у справі (ст. 19, 20, 87 тощо);

  • учасники процесу (глава 3);

  • учасники судового розгляду (ст. 261).

Вкладаємий сенс у поняття кола учасників процесуальної діяльності ширше ніж коло учасників процесу. Натомість, термін “учасники процесу” у більшості випадків вживається у спеціальному і дуже вузькому значенні. Це пояснюється тим, що всі особи, які вступають між собою в процесуальні правовідносини, незалежно від обсягу їх прав і обов’язків, є суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності.

Не можна бути суб’єктом процесуальних правовідносин і не бути суб’єктом кримінального процесу.

Отже слід дати визначення цьому поняттю. “Суб’єкти кримінально-процесуальної діяльності – це всі державні органи, посадові і приватні особи, які ведуть кримінальний процес або залучаються до нього, вступають у процесуальні правовідносини, незалежно від обсягу їх прав і обов’язків”.1

Характерною властивістю, яка перетворює звичайного очевидця у свідка є визначення цієї особи таким суб’єктом певним компетентним органом чи посадовою особою.

Кожний з суб’єктів, в тому числі свідок, має свою роль у процесі. Так, що стосується нашої теми, то правове положення свідка, а, зокрема, його права та обов’язки, зазначені у ст.ст. 69, 69 1 КПК України.

Виходячи саме з ролі кожного, теорія кримінально-процесуального права вирізняє такі категорії суб’єктів:

  1. Державні органи й посадові особи, які ведуть кримінальний процес і залучають до його сфери інших суб’єктів;

  2. Особи, які захищають свої або представлені інтереси;




  1. Особи, які відіграють допоміжну роль у кримінальному процесі1

З числа осіб, які виконують процесуальні дії, особливе місце займають особи, які сприяють правосуддю. Ці особи забезпечують більш успішнішу боротьбу зі злочинністю та розслідування злочинів.

Саме до цієї категорії й належать свідки.

Роль та значення свідка обмежується виконанням допоміжної функції – допомоги у проведенні окремих слідчих та судових дій. Постійного положення в кримінальному процесі він не займає, юридичну сутність справи не обговорює, самостійної зацікавленості в справі не має. Після виконання своїх обов’язків він вибуває з процесу.

Разом з тим значення його вагоме. Без нього неможливо, у більшості випадків, отримати значної доказової інформації. Від співпраці свідків та органів попереднього розслідування в подальшому буде залежати успіх в розслідуванні справ та боротьбі зі злочинністю.

По вагомості для процесу показання свідків можна протиставити хіба-що значимість показань експертів-криміналістів.

А тому, зважаючи на відведену роль свідкам, стає зрозумілим чому закон навиває серед інших доказів показання свідка першими.



    1. ^ Свідок. Особи, які не можуть бути свідками.


“Як свідок може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи.”1

Він може бути допитаний про обставини, які підлягають встановленню по даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ними. Кримінально-процесуальний закон не встановлює, але на практиці свідок не повинен бути зацікавлений у результатах справи, або бути учасником процесу: потерпілим, підозрюваним, обвинуваченим чи підсудним.

Так, на практиці, недосвідчені слідчі інколи припускаються такої помилки. Вони допитують як свідка особу, щодо якої в них є підозра на причетність останнього до злочину. Але це не є вірним, бо правове становище підозрюваного суттєво відрізняється від правового становища свідка.

Будь-який громадянин України, якщо він став очевидцем злочину, незалежно від його положення (адвокат, священик, міліціонер, Президент, депутат), може бути допитаний у якості свідка. При цьому набуває значення громадянський обов’язок кожного з’явитися до правоохоронного органу за власною ініціативою та дати правдиві свідчення.

Теорія кримінального процесу визнає незамінність свідка. Тобто, якщо особа допитувалась або підлягає допиту як свідок, вона не може бути в даній справі суддею, народним засідателем, прокурором, слідчим, дізнавачем, захисником, громадським обвинувачем, громадським захисником, представником потерпілого, цивільним позивачем та цивільним позивачем.

Крім того запорукою ефективної боротьби зі злочинністю є положення ч. 2 ст. 14 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, а саме, що учасник організованого злочинного угруповання може бути частково або повністю звільнений від кримінальної відповідальності та покарання, якщо він у процесі оперативно-розшукової діяльності, попереднього розслідування чи судового розгляду справи сприяє викриттю організованих, злочинних угруповань та вчинених ними злочинів, притягненню до відповідальності, відшкодуванню шкоди фізичним чи юридичним особам та державі.

Таким чином, логічно випливає з наведеної норми, що дана особа, якщо вона виступить свідком по кримінальній справі, то її звільнення від відповідальності є обов’язковим.

Неможна не відзначити той факт, що згідно з Міжнародною Декларацією про права людини, ніхто не повинен примушуватися давати показання проти самого себе. Тому, з одного боку, свідок може відмовитися відповіді на питання, якщо ці питання викривають його самого у скоєнні злочину або можуть потягнути для нього шкідливі наслідки. З іншого боку, якщо громадянин підозрюється у скоєнні злочину, то він, начебто, не повинен допитуватися як свідок та попереджатися за відмову від дачі показань або дачу завідомо неправдивих показань, інакше це й буде “примушенням до свідчення проти себе”.

Виходячи з цієї Декларації Конституція України визначила у ст. 63: “Особа не несе відповідальності за відмову давати пояснення по відношенню до себе, членів сім’ї або близьких”.1

Вік, за досягненням якого особа може бути допитана як свідок, у законі не встановлений; це може бути як малолітній так і особа похилого віку. Малолітні допитуються по справі у виключних випадках, якщо той чи інший факт не може бути встановлено іншим шляхом. В необхідних випадках, з метою вирішення питання про здатність свідка правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, та давати по них правильні показання, провадиться, по відношенню до нього, судово-психіатрічна експертиза.2

Закон забороняє домагатися показань від свідка шляхом насилля, погроз чи інших протизаконних заходів. Будь-який фізичний вплив є неприпустимим. Психологічний вплив (так звані “комбінації”) припустимі, якщо вони не пов’язані з повідомленням свідку завідомо неправдивих відомостей та не усувають свободне волевиявлення, залишають можливість свободного вибору лінії поведінки.1

Згідно з кримінально-процесуальним законом та деякими іншими нормативними актами не підлягають допиту такі свідки:

“1) захисник підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного про обставини, які стали йому відомі у зв’язку з виконанням обов’язків захисника;2


  1. адвокат, представник спілки та іншої громадської організації про обставини, які стали відомі у зв’язку з виконанням ним обов’язків представника потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача;

  2. особи, які у зв’язку зі своїми фізичними або психічними вадамине здатні правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, і давати про них показання”.3

Доктринальне тлумачення положення цієї статті процесуального закону вирізняє два види нездатності бути свідками: абсолютну та відносну.

“Абсолютна нездатність бути свідком – це нездатність бути свідком завжди, за будь-якої справи:

  1. не можуть бути свідками юридичні особи;

2)не можуть бути свідками особи, які нездатні в силу своїх психічних вад правильно сприймати обставини, або давати показання”.1

“Відносна нездатність – це така, робить нездатним давати свідчення за наявності якихось фактів:

1)перелічені у п. 1-2 ст. 69;

2)особи, які в силу своїх фізичних недоліків нездатні правильно сприймати обставини, які мають значення для справи”.1

Якщо абсолютна нездатність зрозуміла, то дещо незрозумілим є підгрунтя відносної обмеженості бути свідком. Її положення базуються як на кримінально-процесуальному законі, так й на інших законах.

Так, закон “Про адвокатуру” передбачає, що забороняється вимагання від адвоката, або інших працівників адвокатської контори, відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути допитані як свідки.

Предмет адвокатської таємниці становить інформація, яка одержана адвокатом у процесі своєї захисної (професійної) діяльності.2

Закон “Про нотаріат” теж визнає неможливість використання інформації нотаріусом, при свідченні на суді та слідстві. Тобто, як і адвокат він має такі ж самі гарантії, але з певним обмеженням: відповідні посадові органи все ж можуть робити запити на вчинені нотаріальні дії.1

Крім того не може бути допитаний у якості свідка Уповноважений Верховної Ради з прав людини, згідно з законом, що регламентує його діяльність, про обставини суті справ, які закінчені, або перебувають у його провадженні.2

Крім того не знайшли процесуального закріплення положення, які забезпечують нерозголошення відомостей, що були отримані в ході їх професійної діяльності такими особами як: священик та лікар. Хоча закони, які регламентують їх діяльність вимагають додержання ними професійної таємниці вчинених дій.3

Частина 3 ст. 68 КПК України встановлює правило про неприпустимість використання як доказів у справі показань, що грунтуються на чутках, бо достовірність їх не можна перевірити через невідомість джерела даних.

За необхідності вони повинні бути перевірені та використані як орієнтуючі, для висування версій по справі.

Так припустився помилки слідчий Жовтневого РВ ЗМУ коли у протоколі допиту свідка зазначив, що той чув від якоїсь особи, що підозрюваний хвалився про вчинений злочин.

У цьому випадку слідчий повинен був би докладно допитати свідка про цю особу, чого не було зроблено.


    1. ^ Права та обов’язки свідка.


Свідок викликається для повідомлення суду та слідству фактів та відомостей, які мають значення для справи. Разом з тим свідок займає певне процесуальне становище, що обумовлене колом його прав та обов’язків.

Слід зазначити, що донедавна КПК України не містив якоїсь зведеної норми, яка б передбачала права свідків. Але, згідно із Законом України “Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України”, процесуальний закон доповнено ст. 691, яка саме й передбачила коло прав свідка.

“Свідок має право:

  1. давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє, і користуватися допомогою перекладача;

  2. заявляти відвід перекладачу;

  3. знати у зв’язку з чим і у якій справі він допитується;

  4. власноручно викладати свої показання в протоколі допиту;

  5. користуватися нотатками і документами придачі показань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які важко тримати в пам’яті;

  6. відмовитися давати показання щодо себе, членів сім’ї та близьких родичів;

  7. знайомитися з протоколом допиту і клопотати про внесення до нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити такі доповнення і зауваження;

  8. подавати скарги прокурору на дії дізнавача і слідчого;

  9. одержувати відшкодування витрат, пов’язаних з викликом для дачі показань.

У разі наявності відповідних підстав, свідок має право на забезпечення безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законом і в порядку, передбаченому ст. 521 – 525 КПК України”.1

Необхідно відзначити, що раніше визначення цих справ та їх реалізація здійснювалася виходячи з приписів інших статей кримінально-процесуального закону. Але існуючий стан законодавства не відповідав принципам кримінально-процесуальних відносин. Адже, оскільки закон передбачає обов’язки, то він повинен і надати права. Бо суб’єкт правовідносин без прав – це не є суб’єкт.
А тому законодавець, вбачаючи це вніс відповідні зміни до КПК України.

До внесення змін реалізація прав свідка не була такою ефективною, бо раніше учасники процесуальної дфльності повинні були врахувати як усі принципові положення, так і практику.

Так скажімо, раніше рпаво свідка давати показання рідною мовою реалізовувалосу у межах принципу кримінального процесу, який визначав мову судочинства (ст. 19 КПК україни).

Що стосується правил допиту та прав свідка під час його проведення, то слідчий та ця особа повинні були керуватися (та ц керуються зараз) статтями 167 – 170 КПК України.

Парво оскарження дій слідчого чи спрокурора реалізується у порядку статей 234, 236 КПК України.

Прраво на відшкодування понесених витрат здійснюється за вимогами статті 92 КПК.

Що ж стосується ч. 2 ст. 691, то взагалі, раніше необхідно було звертатися до іншого нормативно-правового акту, а саме до закону “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у судочинстві”.

Щодо прав свідка, то також слід відмітити, що більша половина з них, як і його обов’язки, пов’язана з правами на допит. Тож з’ясуємо ці права докладніше. По-перше, свідок викликається для допиту повісткою, або за допомогою засобів зв’язку. Тому крім того він підлягає допту тільки про ті обставини, які стосуються справи, а також особи підозрюваної або обвинуваченої у вчиненому злочинові. Також свідок може попоросити викласти показання особисто у протоколі допиту та винести зауваження до нього.

Як і у інших суб’єктів права свідка тісно пов’язані з його обов’язками. Останні закріпленні у ст. 70 КПК. “Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як свідок зобов’язана з’явитися в зазначене місце і час і дати правдиві показанні про відомі їй обставини справи”1.

З’ясуємо докладніше обов’язки свідка.

  1. Обов’язок вчасно з’явитися до органу слідства чи суду. У випадку невиконання цього обов’язку з поважних причин (хвороба) порушення засобів зв’язку тощо), свідок повинен надати дані, які підтверджують ці причини. Не є поважною причиною неявки зайнятість свідка службовою або професійною діяльністю, оскільки інтереси останньої підпорядковуються інтересам держави2. “Якщо свідок не з’явиться без поважних причин , орган дізнання, слідчий, прокурор або суд мають право застосувати привід через орган внутрішніх справ в порядку, передбаченому статтями 136 і 137 КПК України”

  2. Свідок зобов’язаний дати показання, розповісти усе відоме по справі та відповісти на питання слідчого та суду. В разі порушення цього він підлягає відповідальності за ст. 178 КК України. За змістом закону чи орган попереднього розслідування не повинен залишати без дослідженн важливі для справи обставини на тій підставі, що свідок вважає за необхідне зберегти ці відомості у таємниці.

  3. Свідок зобов’язаний дати правдиві показання. За дачу завідомо направдивих показань свідок несе кримінальну відповідальність. Коло питань, що підлягають з’ясуванню т які ставляться свідку, визначається судом чи слідчим.

Щодо цього, то процесуальний закон відзначає, що свідок не зобов’язаний відповідати на питання, відповіді на які можуть привести до притягнення його до кримінальної відповідальності за вчинені дії.

У слідчій практиці припускається можливість допиту свідка, щодо якого є підозра про причетність до злочину але тільки про ті дії, які ця особа скоїла як свідок, а не як підозрюваний. В цьому випадку особа, яка провадить попереднє розслідування, має передбачити можливість майбутнього притягнення цієї особи до відповідальності, а тому порушення прав свідка не відбувається.

Обов’язком свідка та основним його призначенням є повідомлення слідству та суду сприйняті ним факти і тільки факти, а не свої умовиводи.

Але у сприйнятті та відтворенні свідком того чи іншого факту обов’язково певною мірою залучається уявлення, робляться висновки та умовиводи. У більшості випадків свідок не може просто переказати обставини події. Це пояснюється тим, що сприйняття піддається певний переробці у його свідомості, а звідси – неминучість того, що в показання свідка входять його висновки по фактах.

Заборонити свідку викладати свої умовиводи не є необхідним заходом, оскільки це може ускладнити йому виклад показань. А тому слідчий та суд повинен пам’ятати, що доказову силу мають тільки повідомлення свідка про факт, а не умовивід. Тому при перевірці показань слід відокремлювати факти від висновків, інакше кажучи, перевіяти та оцінювати докази при отриманні показань свідка слідчий та суддя можуть спиратися тільки на факти, які встановлені свідком, але не на його умовиводи.

Певні особливості у своєму процесуально-правовому положенні мають неповнолітні свідки. Це обумовлено не стільки колом їх прав та обов’язків, скільки обов’язками, які покладені на особу, що провадить попереднє розслідування, кримінально-процесуальним законом.

Допит неповнолітнього свідка віком до 14 років, а за розсудом слідчого – віком до 16 років, про водиться за загальними правилами в присутності педагога, а при необхідності – лікаря, батьків чи інших представників неповнолітнього.

До початку допиту зазначеним особам роз’яснюється їх обов’язок бути присутніми при допиті, а також право викладати свої зауваження і, з дозволу слідчого, задавати свідкові питання. Ці запитання, а також їх зауваження заносяться до протоколу.

Неповнолітній свідок (до 16 років) не несе кримінальної відповідальності за дачу неправдивих показань, а це також повинно бути зараховано при оцінці його показань.

На практиці неповнолітні свідки досить часто міняють сої показання, що обумовлює обережність до таких свідків. Щодо цього слід навести приклад з практики. Судова колегія по кримінальним справам Верховоного Суду СРСР, переглядаючи справу у порядку нагляду, встановила протиречивість показань неповнолітнього свідка.

Одним з доказів винності Каждояна С.М. у вбивстві своєї жінки та дочки явилось показання сина обвинуваченого – 5-річної дитини, який спочатку показав, що батько не торкав матір та сестру, а потім став показувати, що він штовхнув їх у воду. Суд пояснив про тиречивість цих показань тим, що дитина була піддана впливу з боку батьків обвинуваченого. Судова колегія звернула увагу на те, що за показанням одного х свідків, що дитина не казала нічого з приводу того, що батько вчинив такі дії. Судова колегія скасувала вирок, направила справу на додаткове розслідування, вказавши на необхідність детальної перевірки показань малолітнього свідка шляхом допиту ряду свідків відносно того, що саме казала дитина у день події, та коли він міг бути підданих чіємусь впливу1.

Виходячи з усього викладеного слід зазначити, що процесуальний закон визначив права та обов’язки свідка, визнавши його рівноцінним суб’єктом кримінального судочинства.

На підставі викладеного вище, можна казати, що свідок є самостійним учасником кримінально-процесуальної діяльності. Виходячи з його ролі, теорія кримінального процесу відносіть свідка до групи осіб, які сприяють здійсненню правосуддя. Це обумовлено тим, що свідок не має ніякого самостійного інтересу по справі, а тільки діє згідно з приписами закону, виконуючи свій єдиний головний обов’язок – надаання правдивих свідчень.

Самостійність відка у кримінальному судочинстві тісно пов’язана з колом його прав та обов’язків. Які в свою чергу тісно пов’язані один з одним. Так , передбачивши в ст. 70 КПК України обов’язки свідка, законодавець у ст. 691 КПК встановив його права. Останні в свою чергу гарантують як певну незалежність свідка, так і захищеність його від свідчення проти себе та своїх близьких.

Кримінально-процесуальний кодекс, передбачивши права свідка, не встановив обов’язку органу попереднього розслідування роз’яснити останньому його права.

Крім цього КПК України у ст. 69, хто не підлягає допиту як свідок. А з цього випливає, що ці особи, якщо вони є очевидцями події, мають добровільно відмовитись від виконання тих чи інших функцій та виконати свій громадський обов’язок.

^ Розділ ІІ. Привід свідка та його

відповідальність.
Привід – це примусовий захід, який застосовують ОВС за мотивованою постановою відносно осіб, які не з’явилися до органу попереднього розслідування чи суду у встановлений час та місце1.

З наведеного визначення та приписів закону можна вивести певні ознаки приводу.

  1. Привід – це примусових захід. Примус при його проведенні проявляєься в тому, що свідок без його волі доставляється в потрібне місце (суд, ОВС).

  2. Привід свідка здійснюється за мотивованою постановою слідчого. Це положення визначає кримінально-процесуальний закон у статтях 70, 135.

  3. Привід свідка, крім виняткових випадків здійснюється удень.

  4. Привід здійснюється у разі неявки свідка без поважних причин.

Згідно ст.135 КПК України поважним причинами неявки визнаються: несвоєчасне одержання повістки, хвороба та інші обставини, які фактично позбавляють його можливості своєчасно з’явитися до слідчого.

Щодо інших обставин, то слідчий визнає їх поважними за своїм власним переконанням. У випадку приводу свідка суд вправі також накласти на свідка грошове стягнення до половини мінімального розміру заробітної платні. Питання про грошове стягнення вирішуються судом у судовому засідання при розгляді справи, по якій свідок викликався.

Воно може бути вирішено в іншому судовому засіданні з викликом цього свідка. Його неявка без поважних причин не перешкоджає розглядові питання про накладення грошового стягнення.

Привід свідка без попереднього виклику може бути застосований тільки в тих випадках, коли обвинувачений ухиляється від слідства або не має постійного місця проживання.

Постанова про привід оголошується перед її виконанням.

До цього слід додати практику, за якою діють слідчі в ОВС. Слідчі узгоджують зі свідком порядок їх явки для дачі показань. Здебільшого засобами їх зв’язку є телефон. Викликами за повісткою слідчі зневажають, бо це пов’язано зі строками, які входять на доставку повістки

Але у жодному випадку не було порушено вимог ст. 70 , 135, 136, КПК України за 2000 рік слідчими Орджонікідзевського РВ ЗМУ УМВС. Тобто цей факт вказує на те, що навіть незастосування повісток не є перешкодою для неявки громадян до органів розслідування вчасно. А з цього випливає висновок про високий рівень розуміння кожним свідком свого громадського обв’язку.

Щодо відповідальності свідка, то вона настає у таких випадках:

  1. За дачу завідомо неправдивих показань (ст. 178 КК України).

  2. За відмову від дачі показань (ст. 179 КК).

  3. За злісне ухилення від явки до суду, в орган попереднього слідства або дізнання (ст. 1854, ч. 1 ст. 1853 КпАП України).

Оскільки метою цього дослідження є з’ясування процесуального становища свідка, а не приписів кримінального кодексу, то з’ясування відповідальності слід провести тільки з питань, що стосуються порушення норм кримінального процесу, яке й тягне цю відповідальність.

  1. Кримінальну відповідальність свідок несе лише за дачу завідомо неправдивих показань, тобто коли він діє з прямим умислом повідомити слідчому або судові вигадані або перекручені відомості, заперечити обставини, які мале місце. Добросовісна помилка свідка щодо достовірності повідомлюваних ним даних, а також замовчування відомих йому обставин не можуть розцінюватися як дача завідомо неправдивих показань. Завідомо неправдиві показання свідок може дати не тільки під час допиту, але й при проведенні очної ставки, пред’явленні особи чи предметів для впізнання, відтворенні обстановки та обставин події. Згідно з ч. 1 ст. 270 КПК, порушення суддею чи судом кримінальної справи щодо свідка за завідомо неправдиві показання може мати місце лише одночасно з постановлянням вироку, тобто після оцінки всієї сукупності доказів у розглядуваній справі.

  2. Кримінальну відповідальність за відмову дати показання свідок несе лише тоді, коли у нього була можливість їх дати, але він не виявив бажання зробити це. Якщо ж свідок не дає показань через те, що йому нічого не відомо в даній справі, що він нічого не пам’ятає, то це не може розцінюватись як його відмова давати показання.

Факт відмови свідка дати показання фіксується в протоколі допиту або ж якомусь іншому документі.

Свідок може дати пояснення про причини відмови, яке також фіксується в протоколі.

Злісне ухилення свідка від явки за викликом слідчих органів чи суду може діставати вияв, наприклад, у ситематичній неявці без поважних причин після вручення йому повісток, в переміні чи приховуванні місця свого проживання, у подання фіктивних документів про хворобу.

Якщо ухилення свідка від явки за викликом не є злісним, до нього може бути застосовано привід і накладено грошовіе стягнення відповідно до ч.ч. 2 і 3 ст. 70 КПК.

Синтезуючи отримані дані по цьому питанню слід сказати, що правове регулювання з нього, а значить і процесуальне положення свідка певною мірою визначено не тільки в кримінально-процесуальному законі. Крім нього підлягає застосуванню: Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Інструкція “Про порядок виконання прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених підсудних свідків і потерпілих” тощо.

Як вже було зазначено кримінальна відповідальність може бути встановлена щодо свідка тільки тоді, коли його дії мають умисну форму вини. З необережності з добросовісної помилки не можна порушити кримінальну справу щодо свідка.




следующая страница >>