asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 29 30


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. І.І.МЕЧНИКОВА

О.Ю.КАРПЕНКО
ПРОБЛЕМАТИКА
КОГНІТИВНОЇ ОНОМАСТИКИ

Монографія

Одеса

Астропринт

2006
УДК

ББК
Відповідальний редактор: доктор філологічних наук,

професор І.М.Колегаєва
Рецензенти:

доктор філологічних наук, професор О.О.Селіванова

доктор філологічних наук, професор В.Г.Таранець
Рекомендовано до друку Вченою радою Одеського національного університету ім.І.І.Мечникова 25 жовтня 2005 р.

Карпенко О.Ю. Проблематика когнітивної ономастики. Монографія. – Одеса: Астропринт, 2006. - ___ с.

Становлення когнітивної лінгвістики в світі з необхідністю веде до когнітивної ономастики, яка тільки зароджується. Основа її проблематики – буття власних назв у ментальному лексиконі, у мові мозку. Оніми проникають у ментальний лексикон щодня у великих кількостях, але затримуються там тільки потрібні, суб’єктивно значущі. Більшість новопізнаних онімів з ментального лексикону одразу вилучається, а ті, що затримуються, зазнають трансформації, перекодовуються у концепти. У мові мозку оніми, як і все інше, існують у вигляді концептів, які наявні тільки там, у ментальному лексиконі. При виході їх у мовлення вони зазнають переробки, звужуючи свій обсяг (вилучається індивідуальне і невербальне) й перекодовуючись у слова. У складі ментального лексикону оніми існують в активній і пасивній (символічній) формі, причому їх є там більше, ніж загальних назв. При цьому оніми не просто перебувають у ментальному лексиконі, а слугують його організаторами, координуючи ментальну картину світу й сприяючи виведенню інформаційного вмісту пам’яті в мовлення та мову.

^ Для мовознавців, фахівців з ономастики й когнітивістики, для викладачів, аспірантів, студентів – для всіх, хто цікавиться власними назвами та їх пізнанням.


ISBN

© О.Ю.Карпенко, 2006

© Одеський національний університет

Musae

ВСТУП

Нинішня ономастика дійшла визначних здобутків, особливо в галузі етимології та етноісторичної реконструкції. У цій царині маємо вже солідний досвід, лише у східних слов’ян представлений визначними працями А.Білецького [1972], В.Бондалетова [1983], Д.Бучка [1990], І.Желєзняк [1987], Р.Козлової [2000-2003], О.Купчинського [1981], В.Лучика [1996], О.Матвєєва [1980], С.Медвідь-Пахомової [1999], А.Непокупного [1976], В.Никонова [1974; 1988], Є.Отіна [1977; 2002], Ю.Редька [1966], О.Стрижака [1988; 1991], О.Суперанської [1973; 1990], О.Трубачова [1968], Б.Успенського [1969], І.Фаріон [2001], М.Худаша [1977; 1995; 2004], П.Чучки [1970; 2005], В.Шульгача [1998; 2001]. Ще більші осягнення мають тут ономасти західної та південної Славії. Своїми великими досягненнями зустріла ХХІ століття історична ономастика Західної Європи та США.

Менших, але істотних результатів досягла літературна ономастика. Тут маємо вагомі праці Л.Колоколової [1961], Е.Магазаника [1978], В.Михайлова [1965; 1988], В.Супруна [2000], О.Фонякової [1990]. Особливо слід відзначити праці Л.Белея та В.Калінкіна, що першими захистили докторські дисертації з літературної ономастики й опублікували по дві монографії [Белей 1995; 2002; Калінкін 1999; 1999а]. Огляд стану літературної ономастики в Росії підготував А.Фомін [2004], в Україні – М.Мельник [1997].

Гірше обстоять справи з теоретичним осмисленням власних назв. Є цікаві роботи О.Суперанської [1973; Теория и методика 1986], що значною мірою мають класифікаційний характер. Є не менш цікаві роботи Д.Руденка [1990] й Ю.Святко [1993], де представлено переважно філософське осмислення онімів, як і в працях М.Бахтіна, О.Лосєва, Ю.Лотмана, П.Флоренського. Сутність і буття власної назви на разі залишають більше запитань, ніж відповідей. Ідея пошуку цих відповідей у когнітивізмі, у когнітивній лінгвістиці вже народилася [Дмитриева 2002 та ін.], але ще не матеріалізувалася.

Когнітивна лінгвістика чи, якщо зіпертись на формулювання Л.Бєлєхової, когнітивно-дискурсивна парадигма, існуючи в українському мовознавстві поряд з комунікативно-прагматичною та когнітивно-семіотичною парадигмами [Белехова 2005, с. 8] має тут, і не тільки в германістиці й романістиці, істотні осягнення. Зокрема Л.Бєлєхова виділяє Київську школу когнітивної лінгвістики О.Воробйової [1993; 2000; 2005], куди відносить і свої праці [2002; 2004], також школу С.Жаботинської [1997; 2000] в Черкасах, куди треба включити й праці О.Селіванової [2000; 2002; 2004], школу А.Левицького [1998; 1999; 2001] у Житомирі, школу І.Шевченка [2005] у Харкові [Белехова 2005, с. 9]. У цьому напрямку, додамо, можна говорити й про школу М.Полюжина [2001; 2002] в Ужгороді. З українських мовознавців тут мають цікаві напрацювання також В.Жайворонок [2002], В.Іващенко [2003; 2004], Г.Межжеріна [2005] та інші.

Помітного розвитку когнітивна лінгвістика досягла в Росії (Н.Арутюнова, В.Дем’янков, Ю.Караулов, О.Кубрякова, В.Петров, К.Рахіліна, Ю.Степанов, Й.Стернін, Р.Фрумкіна та ін.), але розвинулася й найбільших успіхів вона досягла в США та країнах Західної Європи. Однак серйозних пересічень саме когнітивної лінгвістики та ономастики ні в нас, ні за кордоном фактично ще не відбулося. Як зазначено вище, зустріч цих двох лінгвістичних наук (парадигм) наразі не матеріалізувалася.

Одна із спроб такої матеріалізації пропонується в даній монографії. Наша робота грунтується на когнітивній концепції, що мова реально існує не в мовленні (там вона проявляється), не в лінгвістичних працях та словниках (там вона описується), а в людській свідомості, у ментальному лексиконі, у мові мозку. З численних доказів цієї тези назвемо хоча б той, що існують одноосібні мови, якими володіє тільки одна людина чи невеличка группа людей [Ткаченко 2003, с. 3-4; 2004, с. 65-70]. Де ж ця одноосібна мова існує, як не в голові тої особи, після смерті якої помре й мова? Так і будь-яка мова, навіть найчисленніші англійська та китайська, тільки там не одна голова, а мільйони.

Мова у ментальному лексиконі існує у вигляді концептів, шо там зберігаються, функціонують, трансформуються, профілюються, а при комунікативній потребі переробляються (перекодовуються) в слова, словосполучення, тексти. Концепт і слово (або морфема чи словосполучення) не є тотожними речами. Концепт, одиниця ментального лексикону, є ширшим і обсяжнішим, ніж слово, одиниця мовлення і включеної до нього мови. Адже концепт, на відміну від слова, має, як правило, і невербальний компонент, і більший обсяг індивідуального, ідіолектного наповнення, ніж слово.

Усе сказане стосується і власних назв, які в ментальному лексиконі зберігаються як концепти. При цьому власні назви завдяки своїм особливостям (передусім наявності одиничного носія, що детермінує граничну конкретність оніма) у ментальному лексиконі відіграють вагому організуючу роль, яку ми й намагаємося розкрити. Оніми-концепти безпосередньо спостерігати не можна, бо вони знаходяться у ментальному лексиконі. Сучасні психофізіологи, навіть визнаючи можливість “прослідкувати за допомогою електроніки чи хімічних препаратів маршрути візуальної інформації в мозку”, говорять про неможливість експериментальної мотивації добору тих фрагментів візуальної (й іншої) інформації, що потрапляють у мозок, а тим паче тої їх частини, що відкладається в пам’яті і може бути з неї при потребі вилучена [Brown 1974, p. 307].

Вивчати ментальне буття онімів можна лише за принципом чорного ящика – спостерігаючи вхід і, особливо, вихід – акти мовлення. Для дослідника тут, по суті, лишається три шляхи:

1) Аналіз актів мовлення (ми користуємося переважно друкованими текстами, передусім художніми), що породжуються поєднанням концептів: ланцюжки слів дозволяють судити про концепти, що їх утворили. У мовця (автора) спостерігаємо вихід – концепти стають мовленнєвими одиницями – словами. У слухача (читача) маємо вхід – мовленнєві одиниці концептуалізуються, перекодовуються в концепти. Закодований адресантом ланцюжок концептів практично ніколи не виявляється тотожним тому, що відтворюється в ментальному лексиконі адресата, хоч прагматика комунікації знешкоджує надто великі нетотожності. В усіх цих когнітивно-комунікативних процесах оніми мають свою специфіку і свої функції, що розглядаються в нашій роботі.

2) Асоціативний експеримент, за яким реакції реципієнтів на онім-стимул дозволяють окреслити як загальномовне, так і суб’єктивне, індивідуальне наповнення цього оніма в ментальності етносу і ментальному лексиконі індивіда. Звертаючись у перших двох розділах своєї роботи до асоціативного експерименту як додаткового, допоміжного засобу, щоб пізнати специфіку буття онімів у ментальному лексиконі, ми у третьому, заключному розділі обрали його основним шляхом дослідження, для чого уклали спеціальний онімічний асоціативний словник.

3) Третій шлях долучає до названих спостереження і особливо самоспостереження. Свій власний ментальний лексикон дослідник може вивчати всебічно. Найбільш перспективними виявилися спостереження над власною пам’яттю та її функціонуванням.

Вивчаючи буття, ментальну специфіку онімів-концептів, ми дійшли висновку, що тут концепції онімічних систем явно недостатньо. У дію вступають передусім не інтралінгвальні зв’язки (якими обмежується концепція системи), а зв’язки екстралінгвальні – фрейми, за якими вибудовується групування онімів-концептів залежно від їх денотатів. При цьому загальномовні (етнічні) та індивідуальні онімічні фрейми істотно розрізняються.

Перші є незрівняно обсяжнішими, мають етноцентричну структуру і значно більшу усталеність. Кожен загальномовний фрейм включає ядро – оніми, знані більшості носіїв мови (чи навіть усім носіям мови), та периферію – оніми, знані меншості носіїв мови, аж до їх невеликих груп. Оніми, яких не знає жоден носій даної мови, у цій мові не існують. Поділяючись за типами денотатів, онімні концепти утворюють дев’ять фреймів – антропонімічний, топонімічний, теонімічний, ергонімічний, зоонімічний, космонімічний, хрононімічний, хрематонімічний та ідеонімічний. Кожен фрейм вимагає своєї організації знань, що лежать за межами мови і полягають у схематизації досвіду. Усі фрейми, в свою чергу, поділяються на менші єдності – субфрейми, слоти або домени. Цей поділ також спирається на позамовні властивості денотатів. Так, у традиціях української ономастики топонімічний фрейм поділяється на п’ять доменів: ойконімію, гідронімію, оронімію, хоронімію та мікротопонімію, а антропонімічний – на шість доменів: іменний, прізвищевий, прізвиськовий, псевдонімічний, патронімічний, андронімічний. З іншого боку, за специфікою свого існування кожен фрейм поділяється (хоч і по-різному) на три скрипти – реальний, віртуальний та сакральний.

Усі ці поділи притаманні як загальномовним, так і індивідуальним онімічним фреймам. Це – загальні закономірності ментальної категоризації власних назв.

Індивідуальні онімічні фрейми включають ту сукупність власних назв, якими володіє дана конкретна людина. Відповідно до своєї сутності вони є егоцентричними, бо в центрі фрейму знаходиться Я володаря даного ментального лексикону, і складаються як мінімум з чотирьох кіл. До найближчого кола увіходить рідне, своє, добре й усталено присутнє в ментальному лексиконі як його обов’язковий компонент. В антропонімічному фреймі це – наймення рідних і найближчих друзів. Тут, як і в інших індивідуальних фреймах, ментальну функцію власних назв нерідко виконують загальні (мама, тато, син, донька), а вербальний компонент фрейму обов’язково доповнюється невербальним, який може навіть перважати. У топонімічному фреймі – це онімія малої батьківщини, у теонімічному – наймення божеств релігії, яку сповідує людина, в ергонімічному – назва установи, де людина працює.

У другому колі – назви осіб та предметів, з якими людина особисто знайома, особисто їх бачила. Приміром, якщо людина може знайти на нічному небі Чумацький Віз, то цей космонім у неї в другому колі, а якщо не може – то в третьому. Особисте знайомство може бути й духовним, закріпленим почуттями й шаною. Тарас Шевченко (помер у 1861 р.) в українців, Уїльям Шекспір (помер у 1616 р.) в англійців може бути і в другому, і нерідко у першому колі.

Третє коло – назви більш віддалених у часі та просторі осіб та предметів, які не набули такої символічної вагомості, як Шевченко і Шекспір, і тому не потрапили до першого чи другого кола.

Останнє коло (у більшості індивідуальних онімічних фреймів це – четверте коло) – потенційне. Воно охоплює всі власні назви, яких не знає дана людина. Між цим колом і ближчими відбувається безперервне й досить активне переміщення: якісь невідомі власні назви стають людині відомими, а якісь відомі, навпаки, забуваються. Серед апелятивів таке явище неможливе: якщо людина володіє рідною мовою, то вона знає її всю, у тому числі всі загальновживані слова, які розділяються для неї на активний та пасивний фонд. За межами ментального лексикону залишається термінологія тих галузей, якими людинга не займається, застарілі або відмерлі слова тощо. Серед власних назв невідомих будь-якому знавцеві набагато більше, ніж відомих, оскільки власних назв у світі на три чи чотири порядки більше порівняно із загальними. Це – одна з характерних специфічних прикмет власних назв, яку завжди треба мати на оці фахівцям, у тім числі при розгляді проблематики когнітивної ономастики.

Таким чином, узагальнюючи сказане, сформулюємо основні, як нам видається, проблеми когнітивної ономастики: 1) буття власних назв у ментальному лексиконі; 2) форми концептуалізації власних назв; 3) форми та функції огнімічних концептів у мові мозку; 4) способи організації (суто парадигматичної) онімічних концептів у онімічні фрейми на грунті уніфікованих конструкцій знань про їх зв’язки з позамовними носіями; 5) розмежування онімічних фреймів відповідно до розмежування їх денотатів; 6) розмежування онімічних фреймів на індивідуальні та загальномовні і шляхи такого розмежування; 7) обгрунтування концентричної організації індивідуальних онімічних фреймів та етноцентричної й радіальної організації загальномовних онімічних фреймів; 8) асоціативний характер семантичного наповнення онімічних концептів; 9) встановлення напрямків асоціативної ідентифікації онімічних концептів; 10) віднайдення шляхів для роботи з усіма цими проблемами і зрештою – до їх роз’вязання чи принаймні певного висвітлення, тобто, інакше кажучи, побудова методики, методів дослідження в когнітивній ономастиці. Автор у міру своїх спроможностей так чи інакше розглянув кожну з названих проблем, проаналізувавши відповідний фактичний матеріал і дотичні погляди вчених, сформулювавши свою концепцію і запропонувавши своє розв’язання. Зрозуміло, що це – тільки початок, і робота над кожною з проблем, а також і саме формулювання проблем когнітивної ономастики має бути продовженим.

РОЗДІЛ 1

^ ВЛАСНІ НАЗВИ ЯК КОНЦЕПТИ

    1. Власні назви і когнітивна лінгвістика

Когнітивна лінгвістика, що виникла в 1989 р. [Кр.сл., с. 54], становить собою лінгвістичний напрямок, який розглядає мову як когнітивний інструмент (систему знаків), що сприяє репрезентації (кодуванню) й транформуванню інформації [Кр.сл., с. 55], або ширше: вивчає те, “як використується, переробляється та інтерпретується інформація в процесі мовномисленнєвої діяльності і як можна під цим кутом зору трактувати три різні процеси: породження мовлення, сприйняття мовлення і, нарешті, його розуміння” [Кр.сл., с. 69]. Когнітивну лінгвістику прийнято вважати компонентом когнітивної науки, що чітко сформувалася в 1960 р. й кваліфікується як когнітивна революція, оскільки призвела до “появи нової парадигми наукових знань” [Кр.сл., с. 61].

Однак, оскільки когнітивна наука слушно розглядається як інтердисциплінарна, об’єднуючи психологію, логіку, лінгвістику, філософію, нейронауки, моделювання штучного інтелекту, теорію інформації, кібернетику, комп’ютерну науку та ін., тобто як своєрідна об’єднавча, “парасолькова” наука [Кр.сл., с. 4], то це об’єднання, будучи плідним і потрібним, не стає на заваді окремому існуванню названих наук. Інакше кажучи, когнітивна лінгвістика, становлячи компонент когнітивної науки (когнітивізму), водночас є компонентом, і дуже важливим компонентом, древньої і разгалуженої науки – мовознавства. Додамо, що когнітивне мовознавство вже виразно вкоренилося в Україні [Бардина 1997; Бєлехова 2004; Воробьева 1993а; Жаботинская 1997; 2000; Ковалевська 2001; Селіванова 2000; 2004].

Іншим компонентом цієї древньої науки є ономастика, що вивчає власні назви. Власними назвами людство цікавилося завжди, відколи вони існують в мові, однак наукового статусу ономастика набула в 1930 р., коли відбувся І Міжнародний ономастичний конгрес [ЛЭС, с. 347]. З другої половини ХХ ст. ономастика дуже інтенсивно і всебічно розвивається в усьому світі, однак зустрічі цих двох напрямків (чи компонентів) мовознавства – когнітивної лінгвістики та ономастики – фактично ще не відбулося. Втім, шлях до такої зустрічі вже торується. Так, ще в 90-х рр. ХХ ст. німецький учений Олаф Єкел запропонував “спробу звести докупи лінгвістичні дисципліни, які – хоч вони досі не контактували – можуть багато від цього здобути: когнітивну лінгвістику та ономастику” [Jakel.Met]. Теза слушна й доречна, однак її реалізацію О.Єкел звів до метонімії, що разом з метафорою визнається головним принципом мотивації німецьких прізвищ. Для етимологічних інтерпретацій онімів, де ці принципи давно відомі, когнітивна лінгвістика може дати, здається, тільки нову термінологію. Місце “зведення докупи” лежить деінде.

В 2002 р. Л.М.Дмитрієва опублікувала монографію “Онтологическое и ментальное бытиё топонимической системы (на материале русской топонимии Алтая)”, де серед іншого констатувала, що “топонімічна система як частина загальної мовної системи існує в свідомості носіїв мови у вигляді організованого фрагменту мовної картини світу”, а це вимагає “вивчення когнітивних структур її організації” [Дмитриева 2002, с. 41]. Через рік дослідниця захистила в Єкатеринбурзі докторську дисертацію на ту ж тему, зазначивши в авторефераті, що “в ментальному плані топосистема являє собою певний набір стандартизованих світоуявлень” [Дмитриева 2002, с. 21]. Вона ж у співавторстві з Н.Д.Голевою на ІХ конференції “Ономастика Поволжья” запропонувала доповідь “Єдність онтологічного й ментального буття топонімічної системи (до проблеми когнітивної топоніміки)” [Калинкин 2002, с. 505], тим самим висунувши термінологічне поєднання когнітології та ономастики:


следующая страница >>