asyan.org
добавить свой файл
1






,Ніщо в житті так не пригнічує людину, як таємниця, про яку ти нікому не маєш права розповісти, іноді навіть собі забороняєш згадувати.


Мабуть, кожна людина має якусь таємницю. Без таємниці жити не цікаво. Таємниця може бути військовою, тоді збереження її не може навіть обговорюватись. Таємниця може бути чужою, свідком якої ти став випадково, або власник якої довірив її тобі будучи впевненим у тобі, тоді збереження її є справою твоєї честі. Таємниця може бути власною, або спільною, і тоді збереження цієї таємниці є твоєю власною, або спів власною, справою. В попередній своїй роботі “Дорога до щастя” я згадував про свою таємницю “… далі в моєму житті сталася подія, про яку я, з етичних міркувань, не розповім нікому навіть під дулом автомата…“, написав я тоді. Та з плином часу ця таємниця так тисне на свідомість, що я вирішив розповісти її цьому аркушеві паперу. Тільки аркушу тому, що це спільна таємниця й одноосібно я не можу вирішувати можливість її відкриття, а аркуш - позбавлений свідомості, він не буде потерпати від необхідності берегти довірені йому факти чужого життя, він просто буде мовчати, йому байдуже все, що на ньому напишуть, але він уміє берегти довірені йому одкровення сотні років, аж поки зацікавлена особа не візьме його в руки. З цих міркувань я й довіряю йому мою таємницю, може з плином часу когось це зацікавить, може комусь це буде не байдуже. Хай вибачають мене задіяні в цій розповіді особи, я нікого не хочу образити, але мовчати більше немає сил. Психологи радять у таких випадках написати все на папері, от я й пишу, може буде легше. А ще, і це мабуть головна мета, яка мене штовхає на цей крок, застерегти майбутні покоління від неприпустимо необачних кроків, кроків про які ти будеш шкодувати і карати себе все своє життя. Учитися краще на чужих помилках, от і вчіться на моїх.

Мушу уточнити, це не окрема розповідь про життя, це доповнення до “Дороги до щастя”, тому починається ця історія уривком з зазначеної

“Дороги …” з наступним продовженням.
“… У цілому служба проходила нормально та, якось зателефонувавши матері на роботу, я втратив спокій, а може, і це навіть більше ймовірно, і розум.

  • Кстаті, нас на свдьбу пригласили, - після розмови про здоров'я та про справи сказала мама.

  • До кого? – поцікавився я так спокійно, ніби це мене зовсім не цікавило. Та і яка мені різниця до кого вони з батьком підуть на весілля, я все рівно туди не потраплю.

  • Інна виходе заміж.

Усередині у мене щось обірвалось і полетіло далеко у прірву, дихання зупинилося, в очах потемніло чи то від розпачу, чи то від недостачі кисню в легенях. Руки затремтіли, а рука в якій була слухавка так міцно стиснулася, що слухавка затріщала. Мама довго кричала в слухавку ало, ало. Потім я тихенько поклав слухавку, а вже потім відчув, що по щоках течуть сльози. До самого ранку я просидів біля відкритого вікна, я викурив усю пачку своїх цигарок, потім ще дві пачки командирських. А вранці я написав поздоровлення на кольоровій листівці, де були зображені великі червоні Георгіни, а слідом написав рапорт командирові. В листівці я написав, пам'ятаю все дослівно,

Инночка!! Поздравляю тебя с днем бракосочетания,

желаю тебе много счастья, дай бог чтобы твой муж

любил тебя так, как ЛЮБЛЮ тебя я.

Я навмисно виділив слово люблю. Хай знає, що я кохаю її. А в рапорті я просив направити мене для проходження подальшої служби в Демократичну республіку Афганістан.

Командир, прочитавши мого рапорта, довго на мене дивився, а потім мовчки порвав його і викинув у корзину, махнувши мені рукою щоб я вийшов геть. Наступного дня я написав ще один рапорт, та його спіткала така ж доля. Тоді я написав рапорт і зареєстрував його в книзі реєстрації, щоб командир не порвав його. Після цього командир викликав мене в кабінет:

  • Что, девка замуж вышла? - по батьківські лагідно запитав він.

  • ……………………………, - не в змозі видавить з себе жодного слова дивився я на нього.

  • Ты когда выйдешь с кабинета прямо перед тобой будет зеркало, ты посмотри в него, оцени изображение, с таким парнем любая пойдет на край света. А эта, если не дождалась, значит, не достойна тебя. Сунуть башку под пули из-за этого не стоит, подумай о родителях. Теперь иди, если хочешь пойди в город, проветрись, напейся в конце концов, только патрулю не попадайся, и выбрось дурь из головы. Деньги у тебя есть?

  • Есть.

  • Ну тогда иди.

Що я міг йому сказати. В душі я ображався на нього за те, що він образив Інну, назвавши її недостойною мене. Та звідки йому знати, що це я може її недостойний, що може я їй не пара, чомусь то вона вибрала іншого. Я мовчки вийшов з кабінету і побрів у місто

“ выбрасывать дурь из головы”. … – (уривок з Дороги до щастя, пр. авт.)
В місті у мене вже було достатньо знайомих, навіть таких, з якими я міг поділитися своїм горем, та я не хотів нікого бачити. Кому цікаво буде слухати історію кохання без логічного завершення. А ще, розповідаючи комусь цю історію я вимушений буду пережити все це іще один раз, а це вже занадто. Я блукав містом, не знаходячи собі розради, і непомітно для себе забрів на берег річки Десна. На березі гордо розкинули свої крони кремезні верби. Під вербою прив'язаний човен. Я сів у той човен і сльози покотилися з очей. Мабуть, кумедна була картина, сержант радянської армії сидить і рюмсає як дівчисько, але стримати я себе не міг. Занадто тяжке випробування.

Поволі висохли сльози і я озирнувся навколо. Природа, неначе маючи бажання підбадьорити мене, підняти настрій, постала переді мною у всій своїй красі. Весело сяяло сонечко, по річці котилися маленькі, немов іграшкові, хвильки, кожна хвилька випромінювала яскраве сяйво немов намагалася передражнювати сонце. Вітер ласкаво колихав верби, неначе хотів заколисати їх, а пташки співали їм колискову. Навіть жаби не квакали докучливо, а тихенько кумкали, намагаючись, здавалось, підспівати пташкам. Така собі природна благодать, точнісінько як тоді, коли ми з Інною були на човні, коли ми ЩЕ були разом. Підступна сльоза знову покотилася по щоці, і весь дивовижний краєвид розплився в тумані. Такий самий туман був і в голові. Я не в змозі був упорядкувати декілька, мабуть, мільйонів думок, які як несамовитий смерч крутилися в ній.

До тями мене привели докучливі комарі, які, дивно, тільки помітив, велетенським роєм висіли наді мною. Боже правий, вже двадцять третя година, треба повертатися в частину.

Не скористався я порадою командира, не напився. А навіщо, хіба горе втопиш у вині.

Вийшовши до дороги я зупинив таксі. Відчинивши двері я закляк від несподіванки. З приймача в салоні машини лунала пісня … “Чужая свадьба”. Боже, що це, весь світ сміється наді мною, на кожному кроці все нагадує про моє горе. Чому я прийшов саме до човна під вербою, чому саме ця пісня лунала в салоні таксі, чому командир не підписав мого рапорту, чому, чому, чому… Чому все це саме мені і саме зараз. Був би я вдома я, може, зміг би щось змінити. А що тобі заважало зробити ці зміни коли ти ще був дома? З цими думками я тихенько просувався нічними вулицями Чернігова.

На центральній площі міста мене зупинив військовий патруль. Перевіривши і повернувши мені мої документи ми віддали один одному честь та й розійшлися. Мої документи дозволяли мені вільне пересування містом протягом всієї доби, але ще довго старший патруля поглядав на мене бо дуже дивним здався йому мій стан.

Не маючи будь якого бажання повертатися в частину я пішов до діда Семеновича, сторожа на дачних ділянках, що знаходилися по іншу сторону дороги проти нашої частини.

Ще попередні солдати штабу налагодили добрі відносини з Семеновичем. Ці відносини в спадщину перейшли до нас. Ми іноді допомагали Семеновичу нагнати непроханих нічних гостей на ділянках, а він з свого боку влітку постачав нас овочами та фруктами з своєї дачної ділянки, а взимку, то банку варення до чаю, а то пляшку свого власного яблучного вина. Один він був на світі, дружина і діти трагічно загинули під час землетрусу в Ташкенті, де він на той час був молодим лейтенантом, командиром взводу. Потім, як кожний офіцер, поїздив по союзу і в Чернігові пішов на пенсію. Не маючи сім’ї з часів Ташкентської трагедії він обрав для себе одиноке життя на дачній ділянці. Може через свою одинокість він радо приймав нас у себе, а ми не заперечували коли він зимовими вечорами приходив до нас випити чашку чи дві чаю.

До самого світанку ми говорили з Семеновичем про життя розповідаючи кожен про своє горе, а потім, виснажені тяжкими думками, поснули сидячи в кріслах.

Коли о пів на восьму Семенович розбудив мене на столі під яблунею вже стояла гаряча кава. Ми присіли на стільці.

  • А знаешь, Володя, твоя история еще не закончилась, она еще будет иметь серьезное, мне кажется, продолжение, - промовив до мене Семенович.

  • Какое может быть продолжение, все кончено, заявление подано, день свадьбы назначен, гости приглашены, - з сумом промовив я.

  • Не могу сказать, Володя, но что-то должно произойти, что-то очень важное, очень весомое, внутренний голос мне об этом говорит, а он меня еще не подводил. Только ты не тешь себя надеждами, это лишь предположение, но все же, надежда умирает последней.

На що мені можна надіятися, думав я дорогою до частини. Все вже вирішено, все призначено, всі крапки над “І” поставлено. І знову, “ті крапки чомусь більше схожі на клякси”.

Майже перед самісіньким носом зупинилася чорна “Волга”. З неї вийшов командир і підійшовши до мене взяв мене за плечі.

  • Ты что, только вернулся с прогулки,- запитав він мене.

  • Так точно, с Семеновичем просидели всю ночь. Но вашим советом я не воспользовался, не напился,- відповів я йому.

Якою чудовою людиною був наш командир. Незважаючи на надмірну завантаженість по службі, він знаходив час поспілкуватися з нами, солдатами відділення охорони. Він знав дату народження кожного з нас, він знав хто з якої сім’ї. Він був знайомий з Семеновичем, знав, що ми до нього ходимо, сам інколи посилав нас допомогти старому. Він був нам як батько

  • Ладно, иди спать, я скажу твоим бойцам чтобы не беспокоили тебя по напрасно, только в случае необходимости.

  • Наверно не смогу уснуть,- відповів я командиру.

  • Да не кисни ты так, нельзя себя так изводить, может все перемелется, а может это и к лучшему. Жизнь покажет, иди спи.

Мабуть я таки добре втомив себе такою, як сказав командир, прогулянкою. Тільки-но голова відчула подушку я одразу заснув. Спав я до самого вечора, але прокинувся втомленим, подавленим і “пожованим”. Так охарактеризували мій стан мої товариші по службі.
Пройшло декілька днів, важких днів. Я втратив надію, яка з дня від’їзду з Дніпропетровська і до цього часу маленькою іскоркою жевріла в глибині душі. От приїду додому, зустріну «ненароком» Інну, підійду до неї:

  • «Привіт, як справи – скажу.

  • Як справа, так і зліва - відповість вона…..»

Тепер іскорка та погасла. Гаснучи іскорка надії розпалила полум’я розпачу яке несамовито пекло і серце і душу.
^ В неділю 29 липня 1979 року стояла тепла привітна погода. Нічого не передвіщало чогось такого особливого, хіба що легка тривога десь в глибині душі з самого ранку. Таке буває завжди, коли, наприклад, передчуваєш несподівану перевірку несення служби, або учбову тревогу. Армія є армія. Та тривога чомусь поступово наростала. Чомусь несподівано згадались слова Семеновича “ твоя история еще не закончилась, она еще будет иметь серьезное, мне кажется, продолжение “. Товариші по службі пішли до їдальні обідати, а я чомусь відмовився. Коли зостався один у штабі відчув прискорення серцевого ритму, хвилювання все наростало. Невже буде тривога, не приведи Господи ще й не навчальна. А може навпаки, дай Боже щоб не навчальна. В Афганістані іде війна, може Бог почув моє прохання направити мене туди. Але ж я один туди хочу, а по тривозі підіймають цілі частини. Не справедливо.

Такі думки гуляли в моїй голові до самого вечора, а в вечері я вже не знав куди мені діватися. Навіть товариші помітили моє хвилювання і пропонували якусь розрядку зробити, наприклад збігати до Семеновича по пляшку яблучного вина.

Як самий гучніший грім пролунав дзвінок на дверях. Ніколи цей дзвінок так гучно не дзеленчав. Звичайний собі дзвінок, які ставлять в квартирах. Іван пішов відкривати двері, повернувся,

  • Командир, к тебе такааая подруга пришла !!!, - з неабияким здивуванням на лиці промовив Іван.

  • Так почему ты не пригласил ее зайти.

  • Она не захотела заходить, просит чтобы ты вышел, - продовжив товариш.

Я підвівся з місця і пішов до дверей, дивно, кудись ділося незрозуміле хвилювання, подумав я про себе. Відчиняю двері і !?!?!?!?!?!?!?!?!?!?!, Боже дай мені сили.

За той час, що служу в армії я вже встиг звикнути до різних несподіванок, нічні підйоми по тривозі, несподівані перевірки несення служби, як вдень у вихідні, так і серед ночі в будні. Багато чого було за цей час, але такого…

На порозі стояла Інна !!!…

Несамовито красива, почервонілі від швидкої ходи щоки, скуйовджене вітром волосся, на яке вона не звертала уваги, Боже, яка вона гарна. В її очах світилася радість, густим туманом стояла велика печаль і одночасно з цим велика тривога, і все це одночасно. Ми мовчки дивилися один одному в очі. Пташки перестали співати, вітер затих, вони розуміли, що своїми голосами, своїм легким подихом вони можуть збентежити таку відповідальну мить. Мої товариші, які пішли слідом за мною, зупинилися і стояли як укопані, боячись бодай найменшим рухом потривожити наше мовчання.

Може хвилину, може дві, три ми мовчки дивилися один на одного, а по щоках у нас текли сльози. Ми не соромилися тих сліз, це були сльози радості, сльози розпачу, сльози відчаю, сльози горя. Потім ми кинулися один до одного в обійми і, здавалося, ті обійми не в силі була роз’єднати навіть смерть. Я так міцно притис її до своїх грудей, неначе хотів навіки її до себе приклеїти,

  • Роздавиш, - тихо промовила вона.

Вона промовила так тихо, що мабуть і сама себе не почула, так тихо, що здавалося це вона тільки подумала. Для мене її слово пролунало стоголосою симфонією, о радість, я знову чую її голос, я знову бачу її, її ніжне як ковила в полі волосся знову лоскоче моє лице, я знову відчуваю її подих, її очі знову дивляться на мене.

  • Ти звідки, - нарешті промовив я.

  • Я до тебе приїхала.

  • На автобусі?

  • Я не могла не приїхати.

  • А як ти мене знайшла?

  • Може не треба було?

Останнє запитання гострим ножем різонуло по серцю, тим самим повернувши мене до реальності. Про що ми говоримо? Збоку це, мабуть, виглядало бесідою двох людей, що втратили розум. Опам’ятайся, хлопче, перед тобою стоїть твоє кохання, мрія твого життя, вона приїхала до тебе за сотні кілометрів, вона ПРИЇХАЛА ДО ТЕБЕ!

  • Дуже треба було, ти навіть уявити не можеш як треба.

Я обережно взяв її голову в свої долоні і почав цілувати мокре від сліз обличчя. Боже, як це приємно цілувати і голубити кохану дівчину. Я цілував її так довго, що вона почала задихатися від моїх поцілунків, сльози знову потекли з її очей і вона впала лицем в моє плече.

  • Это вы от радости или что-то случилось? - пролунало запитання.

Я повернувся в бік голосу. Це Ахмед, наш товариш по службі, який був відсутній до цього часу і тому здивовано кліпав очима побачивши таку сцену. Інші мої товариші, які як миші спостерігали за нами, відчуваючи незручність за свою присутність і в той же час боячись піти геть, щоб своїми рухами не сполохати нас, без жодного слова махали до Ахмеда руками, даючи йому зрозуміти, щоб він ішов геть. Та вже було пізно.

  • Это Инна, - звернувся я до друзів обіймаючи Інну за плече.

  • Мы уже давно поняли, что это Инна, такого ни в одном кино не увидишь, - розчулено промовив Іван.

  • Так же как поняли, что сегодня опять нести до утра службу без командира, - додав Володя.

  • Ну, в общем то я еще не знаю, - я глянув в бік Інни і, побачивши ледь помітний знак згоди, продовжив, - справитесь и без меня, не первый раз. Если командир позвонит, … расскажите все как есть.

Ми сказали друзям до побачення і, взявшись за руки пішли від них.

Перше, що потрібно було вирішити, де Інна буде ночувати. Не знаючи навіть на який час вона приїхала я вирішив домовитися в нашому гуртожитку про оренду кімнати. Це питання я мав можливість вирішити з черговою гуртожитку, не залучаючи до цього нікого з керівництва. Домовившись про кімнату в гуртожитку ми занесли до неї речі і хотіли іти в місто. Ми так думали.

Скажіть мені будь ласка, коли зустрічаються два закоханих серця, після довгого розставання, після всього, що з нами трапилося, нам потрібне було те місто. Ні, нам не потрібно було кудись ховатись від людей, ми просто хотіли бути поруч, ми просто хотіли, щоб нам не заважали говорити.

Говорити?, про що? Звичайно говорити є про що, але ж я ще не знаю навіть мету її приїзду.

По блясі з надвірного боку вікна залопотів міленький літній дощик.

  • Не вийде в нас знайомство з нічним Черніговом, дощ почався. Лягай відпочивати, а я піду в частину, - з відчаєм промовив я проклинаючи той дощ.

Я не хотів нікуди іти, я всім своїм єством хотів остатися поряд з нею, посидіти поруч, поговорити, тим більше, що Інна дала згоду на те, що службу до ранку будуть нести без мене. Але ж вона виходе заміж. Які ми були дурні, як впливало на нас виховання.

  • Не йди нікуди, останься, - сором’язливо, і в той же час наполегливо промовила вона.

  • Інночка, - її прохання вселило в мене якусь надію і я мусив дізнатися, принаймні, про ціль її приїзду, - за весь час я тільки один раз насмілився сказати тобі, що я тебе дуже кохаю. Це була сама жахлива хвилина в нашому житті, ми тоді розсталися. Зараз я можу тобі сказати не соромлячись, що я кохаю тебе з тої миті коли побачив тебе вперше, я кохав тебе кожен день коли ми були разом і не були разом, а зараз я кохаю тебе більше за життя. Коли мені мама сказала, що ти виходиш заміж, я просився в Афганістан. А тепер дозволь мені запитати, … якби ти знала як я боюся почути відповідь….

  • Я знаю про що ти хочеш запитати, - Інна ніжно затулила своєю долонею мій рот, - я тобі відповім, тільки будь ласка не перебивай мене. Може ти вважатимеш мене божевільною, але коли я отримала твої Георгіни, коли прочитала твоє поздоровлення, я мало не втратила розум. Мій приїзд теж можна вважати втратою розуму, але я не могла не приїхати. Я зрозуміла, що ми з тобою втратили, що ми натворили. Звісно можна було забрати із ЗАГСу заяву, ти ж про це хотів запитати?,

  • ….

  • Уяви собі, заяву подано, весілля призначено, гості запрошені з обох сторін, а я передумала. Що про нашу сім’ю говорити будуть люди, який сором. А у мене є молодша сестра, як на неї будуть хлопці дивитися, (це ж та шо сестра із свдьби до другого побігла). Пляма на всю сім’ю.

Я довго думала, я майже не спала всі ці ночі. Я тебе дуже, дуже кохаю, та вже пізно. Тоді на свадьбі у Миколи мені здалося, що ти мене бачити не хочеш, я запросила тебе на танок, а ти після того навіть не підійшов до мене, не запросив. І на проводи в армію не запросив, що я могла думати. От і вирішила на зло всім вийти заміж, а зло зробила собі.

  • ….

  • Я просила тебе не перебивати мене. Мені дуже прикро і боляче. Боляче за наше з тобою понівечене кохання. Прикро за те, що я не змогла його розгледіти. Але у нас є можливість навіть при цій ситуації бути завжди разом, мати ниточку яка буде поєднувати нас все життя де б ми не були. Я хочу мати дитину від коханого чоловіка, я для цього приїхала до коханого чоловіка, бо тільки діти зачаті в щирому коханні, є бажаними. Я хочу виховувати нашу з тобою дитину. … Але це повинна бути наша таємниця, чуєш, таємниця. Про це знатимемо тільки ми з тобою, тільки ми, навіть дитина про це знати не буде, ніхто крім нас. Я розумію, що ти будеш позбавлений можливості бачити свою дитину, спілкуватися з нею, розумію, це важко, але ти будеш знати, що поряд зі мною завжди є частинка тебе, капелька твоєї крові. Ти завжди будеш відчувати моє кохання, бо своє кохання до тебе я буду віддавати дитині, а між дитиною і батьком завжди є телепатичний зв’язок.

Може колись щось зміниться, в житті все буває, може колись ми зможемо бути разом, тоді ми знайдемо можливість сказати дитині правду, а до того часу ми будемо вимушені мовчати.

Звісно це божевілля. Ти можеш прогнати мене, можеш сам піти геть, я не ображатимусь. Принаймні ти будеш знати, що я цього хотіла. Принаймні я буду знати, що ти про це знаєш.

  • !!!!!!

Я потихеньку опустився перед нею на коліна, я обійняв її ноги, я притулився до неї як до ікони. Зараз я був самою щасливою, і в той же час самою нещасною людиною. Вона підняла мене на ноги, наші вуста були так близько, а почуття такими щирими…. Непомітно кудись поділася одежа, ми міцно обняли один одного і стали одним цілим…
Вранці наступного дня я знову зустрів командира коли він виходив з машини.

  • Ну и где вы остановились, - з радістю в голосі запитав він мене.

  • В общежитии.

  • Я тебе говорил, что все наладится, а ты раскис как баба. Что кто-то пошутил про ее замужество?

  • Все нормально, Вадим Васильевич, все хорошо.

Що я міг йому сказати. Розповідати правду я не мав права, це таємниця. Хай думає собі, що так воно і є. Хіба зможе стороння людина зрозуміти, що у нас зараз відбувається. От коли таке в кіно показують, чи в книжках пишуть, тоді це зрозуміло. А в житті хіба таке буває?

  • На сколько она приехала, когда уезжает.

  • Недельки на две, три, как получится. Она сейчас в отпуске.

Такий термін нам був необхідний щоб бути впевненими в тому, що ми зачали нове життя. Життя яке буде плодом нашого кохання, кохання якому судилося бути щасливим тільки три тижні, тільки три тижні, за які ми віддали один одному кохання наперед, за все життя.

  • Неплохо, и что это тебя по ночам на службе не будет.

  • Ну я же рядом, в случае необходимости сразу на месте.

  • Ладно, шучу, ты вот что, возьми ключи от третьего люкса, скажешь что я разрешил, там и поживете.

  • Спасибо.

  • Только чтобы от родителей претензий ко мне не было, а то сейчас забабахаете ребенка, потом еще в отпуск тебя отпускай, - хитро примруживши очі закінчив він розмову.


Я миттю повернувся до гуртожитку, щоб забрати Інині речі і відвести її до люксу. Люкс – це кімната в гуртожитку передбачена для проживання керівництва яке приїздить до нас у відрядження. В люксі є ванна кімната, туалет та маленька кухня, щоб приготувати каву чи чай. Я ще не розповідав, що штаб в якому я служив знаходиться на околиці міста, не має обгородженої території, розміщується на першому поверсі п’ятиповерхового будинку, а інші чотири поверхи займає гуртожиток. В гуртожитку живуть наші вільнонаймані працівники. Половину другого поверху займають шість люксів. Наше відділення завжди було при штабові, в цокольному приміщенні у нас була кімната де ми спали та тримали свої речі. Харчувалися ми в їдальні будівельного батальйону, який знаходився недалеко від нашого штабу.
Чи є сенс розповідати про події тих трьох тижнів. Скажу тільки, що це до цього часу самі щасливі дні мого життя. Ми не домовлялися з Інною, але, мабуть тому, що нам дуже цього не хотілося, ми жодного разу не згадали, що все це щастя для нас тимчасове, що це “украдене щастя”. Ми не думали про це, нам було добре вдвох, ми купалися в щасті, ми дарували один одному кохання, ми кохали.
Три тижні ми щасливо жили разом. Вранці Інна будила мене ніжним поцілунком. На столі вже стояв чай, чи кава. Потім я йшов на службу, як на роботу. На обід звісно я не ходив до їдальні, я приходив “додому”, де мене чекала кохана. Ввечері, боже як довго доводилося його чекати, я біг до Інни. Іноді ввечері ми приходили всі разом, мої друзі по службі полюбили Інну, і дуже добре до неї ставилися, і дуже любили зварений нею борщ. Навіть графік склали, кому на вечерю іти до їдальні, а потім залишатися в штабі чергувати коли інші йшли до нас в гості.
^ Дев’ятнадцятого серпня прокинувшись я побачив, що по щоках Інни котяться сльози.

  • Люба, що трапилося, - збентежено запитав я.

Вона нічого не відповіла, вона мовчки взяла мою руку і поклала її на свій живіт.

  • Там частинка тебе, там НАША дитина.
^

Я ухопив її в обійми і ми разом заплакали. Ми плакали від щастя, у нас буде дитина.



Двадцять першого серпня 1979 року Інна не розбудила мене вранці. Я прокинувся сам, Інни поруч не було. Передчуваючи щось недобре я оглянув кімнату, речей теж нема. Я миттю вибіг на кухню. На столі стояла кава і лежав аркуш паперу.
«Извини, прощание было бы не выносимым,

мы бы этого не пережили. Я уехала домой».
Сімнадцятого травня 1980 року я отримав листа. Я одразу впізнав знайомий до болю почерк і миттю розірвав конверта. На аркуші з учнівського зошита п’ять слів

«У нас родилась дочь. Извини. Прощай».

А далі, в нижньому кутку аркуша дописано

«похожа на тебя».

А ще я побачив на аркуші сліди від крапель, тими краплями напевно були Інині сльози, мої впали поруч.
с. Щасливе, 2006 рік