asyan.org
добавить свой файл
1



Національні та міжнародні антимонопольні бар’єри конкурентного позиціювання
Торговельні системи, вступаючи в боротьбу зі своїми конкурентами, на кінцевому етапі вирішують завдання конкурентного позиціювання. Їм необхідно утримати на ринку конкурентну позицію, яка б відповідала цілям функціонування системи.

Під конкурентною позицією необхідно розуміти конкретне положення торговельної системи відносно його конкурентів. Тому, відповідно, конкурентне позиціювання необхідно визначити як вибір, формування конкурентної позиції, своїх конкурентних переваг та визначення стратегічних завдань для подальшого посилення конкурентного потенціалу в цілях утримання та закріплення конкурентоспроможності торговельних систем.

Конкурентне позиціювання необхідне для досягнення торговельними системами таких результатів. По-перше, його ціллю може стати формування конкурентної позиції торговельної системи в новому секторі ринку внаслідок диверсифікації діяльності. По-друге, конкурентне позиціювання може бути спрямоване на збереження конкурентних переваг та утримання досягнутої конкурентної позиції під тиском конкурентів, а також у зв’язку зі зміною умов ведення господарської діяльності (введення нових тарифів, скасування пільг, введення нових податкових ставок, зміни структури реального попиту та споживацьких очікувань, диверсифікація пропозиції товарів та послуг, еволюція законодавства та суспільної думки). По–третє, конкурентне позиціювання спрямоване на закріплення власної конкурентної позиції за рахунок послідовного тиску на конкурентів та послаблення їх конкурентної позиції.

Сама конкурентна позиція всіх конкурентоспроможних систем у сфері товарного обігу має подвійну сторону, як якісну, так і кількісну. В якісному відношенні конкурентна позиція конкурентоспроможних систем включає в себе напрями та предмети ділової діяльності цього суб’єкта торговельної системи, наявність конкурентного потенціалу, місце здійснення ними діяльності, циклічність самостійного ведення цієї діяльності, самоокупності та рентабельності їх діяльності. В кількісному відношенні конкурентна позиція являє собою точний розрахунок кількості напрямків та предметів його діяльності, масштабів конкурентного потенціалу та величини кожного з її елементів, частки ринку по кожному напряму та предмету діяльності, строків та швидкості проходження повного циклу цієї діяльності, розмірів рентабельності (або збитковості) суб’єкта торговельних систем. Якісне та кількісне відношення конкурентних позицій означає, що позиції суб’єктів торговельних систем на конкурентному ринку завжди є можливими для виміру.

Суттєве значення в процесі конкурентного позиціювання має оцінка розмірів частки ринку, які повинні отримати конкурентоспроможні системи у сфері товарного обігу. Під часткою ринку (або ринковою часткою) розуміють порівняльний обсяг споживацького попиту, пропозиції однойменних товарів, іншими словами, частка продажу однойменних товарів (послуг) в порівнянних цінах. При цьому береться до уваги рівень ринку – яким може бути будь-який локальний ринок, національний ринок, міжнародний ринок або регіональний сектор.

Дуже часто конкурентна позиція торговельних систем, а саме ступінь її стійкості, залежить від їх ринкової частки. Дійсно, саме ринкова частка підприємства дозволяє сформувати конкурентну позицію даної системи в сфері торгівлі серед конкурентів. За нашими оцінками, якщо підприємство „А” займає 50% локального ринку з продажу побутової техніки, а підприємство ”В” – 17% цього ринку, тоді зрозуміло, що підприємство „А” займає більшу конкурентну позицію порівняно з підприємством „В”.

Так, у торговельних системах у сфері роздрібної торгівлі, де реалізується великий асортимент товарів, виділення тільки двох критеріїв позиціювання не дозволить повною мірою визначити, які найбільш привабливі для споживача характеристики мають торговельні підприємства, які досліджуються. Тому, для позиціювання роздрібним підприємствам, варто виходити з декількох найбільш важливих для споживача характеристик.

Сьогодні в більшості країн з розвиненою ринковою економікою основною тенденцією стала практика вивчення конкурентного позиціювання. Метою такої діяльності виступає створення об’єктивних позицій протистояння процесам монополізації ринків з боку окремих суб’єктів. Централізована кількість визначення конкурентних позицій тих чи інших підприємств необхідна перш за все для попередження монополізації ринків та створення умов підтримки інтенсивності конкурентної боротьби на рівні, що визнається загальноприйнятим.

В процесі створення розрахункової бази для протидії монополізації товарних ринків нами пропонується застосовувати два підходи. Перший підхід базується на виявленні порівняльної інтегральної величини ресурсного потенціалу торговельних підприємств сфери обігу, що визначається, виходячи із розмірів сукупних активів підприємства, що досліджуються. Другий підхід базується на визначенні – шляхом галузевих та міжгалузевих зіставлень – відносної частки ринку однойменних товарів (послуг), що сконцентрувалися в руках домінуючих конкурентів.

За отриманими нами результатами дослідження, перший підхід дає лише незначне уявлення про наявність або відсутність домінуючого положення у когось із конкурентів, оскільки, як вже відомо, кількісне визначення ресурсного потенціалу торговельного підприємства не може в повному обсязі забезпечити отримання даних про його реальну конкурентоспроможність.

На наш погляд, другий підхід дає більш достовірну та повну інформацію про рівень конкурентного позиціювання торговельного підприємства. Для кількісного визначення конкурентних позицій та виявлення фактів домінування та монополізації ринків автор пропонує використовувати наступні показники:

  • коефіцієнт Лінда (L);

  • коефіцієнт Херфіндаля-Хіршмана (HHI);

  • коефіцієнт відносної концентрації;

  • коефіцієнт Розенблюта;

  • коефіцієнт ентропії;

  • коефіцієнт ринкової концентрації CR (Concentration Ration)

За допомогою коефіцієнта Лінда визначається ступінь нерівності між лідерами-постачальниками на ринку однойменних товарів. Він визначається таким чином:

, (3.1)

де R - кількість крупних постачальників (не менше двох)

, (3.2)

Q, R - відношення середньої частки ринку і-го постачальника до частки

к-і постачальника;

і – кількість постачальників–лідерів серед крупних постачальників;

Аі – загальна частка ринку, що припадає на і-го постачальника;

Ак – частка ринку, що припадає на крупного постачальника.

Коефіцієнт Лінда використовується в якості визначення межі олігополії. Розраховується L для к=2, к=3 і так дальше доти, доки . Межа буде встановлена при досягненні значення Lk, меншого .

Визначена межа може характеризувати ринок при наявності жорсткої олігополії, при цьому емпірично виявити коло суб’єктів ринку, що домінують на ринку однорідних товарів і виконувати узгоджені дії, які спрямовані на обмеження прямої конкуренції з боку загального для них оточення.

Узагальнюючим показником рівня конкурентного домінування та монополізації ринків однорідних товарів, що дозволяє враховувати кількість торговельних підприємств, є коефіцієнт Херфіндаля-Хіршмана.

Коефіцієнт (індекс) Херфіндаля-Хіршмана – це сума квадратів ринкових часток конкурентів, що діють на визначеному ринку:

, (3.3)

де Sі – частка і-ого торговельного підприємства на ринку однорідних товарів (його частка в загальному обсязі реалізації названих товарів);

H – загальна кількість торговельних підприємств в секторі ринку.

Чим менший коефіцієнт HHI, тим відповідно слабша конкурентна позиція окремих суб’єктів на досліджувальному ринку. Для сектора ринку, на якому здійснюють свою ділову діяльність одночасно більше 100 торговельних підприємств і жодне з них не займає домінуючого положення, значення коефіцієнта HHI сягає одиниці. Якщо ж на даному секторі ринку спостерігаються ознаки олігополії, значення коефіцієнта сягає 10000.

Коефіцієнт відносної концентрації використовується для кількісної характеристики співвідношення кількості великих за розмірами фінансових активів підприємств на ринку товарів та частки реалізації ними даних товарів. Коефіцієнт відносної концентрації розраховується за наступною формулою:

, (3.4)

де β – частка кількості підприємств, що займають домінуючі позиції на ринку однойменних товарів, в загальній кількості підприємств, що діють на ринку, у відсотках;

α – частка продажу торговельних підприємств, що займають домінуючі позиції на ринку товарів, в загальному обсязі продажу в даному секторі ринку, у відсотках.

При К>1 можна стверджувати, що жоден із суб’єктів в сфері торгівлі на ринку, що досліджується, не займає домінуючих позицій. При К≤1 на ринку складається ситуація, що близька до олігополії, спостерігається домінуюче пoзиціювання окремих торговельних підприємств.

Коефіцієнт відносної концентрації має свої переваги, які суттєво відрізняються від коефіцієнта Херфіндаля–Хіршмана, через те що в ньому не враховуються ринкові частки торговельних підприємств з найбільшими фінансовими активами. Разом з тим в практиці діяльності органів статистики багатьох країн є визначення кількості підприємств в сфері торгівлі, які необхідно брати до уваги в процесі розрахунків даного коефіцієнта в якості найбільш крупних активів, донедавна була не розв’язана. Такими можуть бути визначені три підприємства, п’ять або десять або навіть одне підприємство. Тому в кожному окремому випадку для розрахунку даного коефіцієнта необхідно проводити нову вибірку, що в свою чергу уповільнює практичне використання коефіцієнту відносної концентрації. До того ж складно дати однозначне визначення конкретним значенням вказаного коефіцієнту, оскільки його суть не гарантує можливості точного визначення ступеня або відсутності у торговельного підприємства домінуючого положення.

Коефіцієнт (індекс) Розенблюта розраховується на основі зіставлення рангів торговельних підприємств на ринку однорідних товарів та часток цих підприємств на ринках:

, (3.5)

де HT – ранговий індекс концентрації;

- ранг і-ого торговельного підприємства на ринку товарів (найкрупніше підприємство має ранг 1).

- частка продажу і-го підприємства.

Ранговий індекс HT змінюється у межах від 1/n до 1, де n – кількість конкурентів в даному секторі ринку. Чим меншим в результаті розрахунків є значення індексу, тим менш монополізованим є досліджуваний сектор. Максимальне значення індексу HT рівне 1; в цьому випадку є всі умови для того, що один із суб’єктів торговельного бізнесу в даному секторі ринку зайняв монопольну позицію. Мінімальне значення індексу HT рівне 1/n (n – кількість торговельних підприємств, що діють в даному секторі ринку).

В теорії ймовірності, теорії інформації широкого розповсюдження набуло поняття ентропія. Під ентропією необхідно розуміти ступінь невизначеності випадкової величини. Коефіцієнт ентропії являє собою середню частку суб’єктів торгівлі, що діють на ринку однойменних товарів:

, (3.6)

де Е – коефіцієнт ентропії,

Sі – частка продажу товарів і-ого підприємства на товарному ринку, що досліджується;

n - кількість торговельних підприємств, що діють в даному секторі ринку.

Коефіцієнт ентропії характеризує ступінь деконцентрації ділової діяльності в руках окремого суб’єкта торговельної діяльності та дозволяє більш глибше дослідити рівень та динаміку конкурентного позиціювання: чим більше значення Е, тим вищий ступінь економічної невизначеності, тим нижча ймовірність формування монополії та олігополії.

Коефіцієнт концентрації CR (Concentration Ratio) визначається як відношення обсягу реалізації товарів торговельних підприємств з найбільш крупними розмірами фінансових активів до загального обсягу реалізації цих товарів протягом фіксованого періоду часу.

Коефіцієнт концентрації можна визначити як суму ринкових часток n крупних продавців на ринку товарів:

, (3.7)

де CRk - індекс концентрації К продавців, у відсотках;

Si- частка продажу товарів і-го підприємства в загальному обсязі реалізації даних товарів;

K – кількість суб’єктів торговельного бізнесу на ринку.

Цей коефіцієнт дозволяє зіставити різні рівні концентрації ділової діяльності в руках окремих суб’єктів бізнесу на різних ринках та проаналізувати їх динаміку, визначити, за рахунок часток яких фірм здійснюється розвиток відповідної галузі або групи товаровиробників, які формуються домінуючі позиції тих чи інших суб’єктів бізнесу на даному ринку.

В більшості країн розрахунок коефіцієнта концентрації є обов’язковою процедурою, що використовується в процесі статистичного моніторингу секторів ринку. Наприклад, за допомогою даного коефіцієнта міністерство юстиції США розробило кількісні критерії оцінки конкурентних позицій суб’єктів підприємницького бізнесу, активно використовуючи в сучасній практиці протидії монополізації товарних ринків в цій країні. Відповідно до різних значень коефіцієнтів концентрації CR і коефіцієнтів Херфіндаля-Хіршмана автор виділила такі три типи ринків за ступенем концентрації ділової діяльності в руках окремих суб’єктів торговельної діяльності:

^ Таблиця 3.8

Типи ринків за ступенем концентрації

Висококонцентровані ринки

70%
2000<ННІ<10000

При 80%
1800<ННІ<10000

Помірноконцентровані ринки

При 45%
1000<ННІ<2000

При 45%
1000<ННІ<1800

Низькоконцентровані ринки

При CR3<45%

ННІ<1000

При CR4<45%

ННІ<1000


Той чи інший коефіцієнт ринкової концентрації за прогнозними оцінками, дозволяє оцінити масштаби домінування на вибраному для аналізу секторі товарного ринку окремих суб’єктів бізнесу, ступінь рівномірності чи нерівномірності розподілення внутрішньогалузевих товарних та фінансових потоків на цьому секторі. Чим більше суб’єктів бізнесу, які мають кількісні близькі конкурентні позиції, тим меншими будуть значення відповідних показників.

Систематична та добросовісна кількісна оцінка процесів конкурентного позиціювання дозволяє виявити негативні явища, властиві монополії, олігополії та іншим формам домінування окремих суб’єктів торговельних систем над своїм зовнішнім середовищем. Необхідність діагностики міжнародного, національного, локального ринку та їх секторів викликана потребою у розробці системи заходів протидії тенденціям монополізації ринків. Домінуюче позиціювання окремих конкурентів має свої об’єктивні обмеження або фактори обмеження домінуючого конкурентного позиціювання. Це своєрідні бар’єри, які ускладнюють або перешкоджають одним суб’єктам сфери торгівлі нав’язувати свої ділові інтереси іншим суб’єктам та суспільству як єдиному цілому.

Дані бар’єри формуються у надрах суспільства і є породженням самої конкурентної боротьби суб’єктів торгівлі. Конкуруючи між собою, а також втягуючи в це взаємне суперництво органи державної влади та управління, суб’єкти ділових відносин та учасники ділової діяльності не тільки заважають один одному виконати найвищу місію конкурентного позиціювання, але часом й просто реалізувати свою конкурентоспроможність.

В сучасній літературі існують різні підходи до систематизації факторів обмеження домінуючого позиціювання. Найбільшою популярністю користується так звана модель п’яти сил конкуренції, що визначена в 1980 році Майклом Портером. Вона стала для багатьох вчених, що розробляли теорію конкуренції, інструментом діагностики конкурентної сили на даному ринку.

Міжнародні бар’єри являють собою систему заходів правового, економічного та організаційно-адміністративного характеру, спрямованих на формування конкурентного середовища. Вони покликані стимулювати конкуренцію, економічну ефективність і добробут покупців та виробників.

Поряд з державними бар’єрами домінування та монопольного позиціювання торговельних систем існують і міжнародні бар’єри, які покликані стимулювати конкуренцію, економічну ефективність і добробут покупців та виробників. Конкуренція на міжнародному ринку регулюється спеціальними міжурядовими угодами, регіональними та двосторонніми угодами, а також документами Комісії ООН з промисловості та торгівлі ЮНКТАД ООН.

Відповідно до Комплексу під обмежувальною діловою практикою розуміють дії підприємств, які шляхом зловживань своїм домінуючим становищем чи силовим домінуванням на ринку обмежують входження на ринок чи будь-який інший спосіб стримують конкуренцію, завдаючи або ризикуючи завдати шкоди міжнародній торгівлі, особливо торгівлі та економічному становищу країн, що розвиваються, а також дії фірм, які шляхом виконання офіційних і неофіційних письмових та усних домовленостей і угод між фірмами призводять до подібних наслідків. „Домінуюче становище” означає таке становище підприємства на ринку, за якого фірма самостійно чи разом з іншими фірмами домінує на ринку конкретного товару (послуги) чи групи товарів (послуг) [90]. ”Комплекс” включає перелік принципів, найважливішим з яких є принцип розвитку співпраці між урядами на двосторонній та багатосторонній основі з метою полегшення контролю за обмежувальною діловою практикою, а також розробки на міжнародному рівні відповідних механізмів для полегшення обміну інформацією між урядами різних країн. Проте „ Комплекс” має рекомендаційний характер, тобто не є обов’язковим для виконання, що породжує невідповідне ставлення до нього з боку урядів країн та менеджменту компаній.

Регіональні та двосторонні міжнародні угоди є взірцем успішної конкурентної політики. Прикладом регіональних угод є: Меркосур: Протокол про захист конкуренції (1996 р.), Угода про Європейський економічний простір (1994 р.), Угода між ЄС і країнами Центральної та Східної Європи, Американська угода про вільну торгівлю та інші.

Двосторонніми угодами, що укладені між країнами є: Угода про вільну торгівлю між Канадою і Коста-Рікою (2001), Угоди про співпрацю у сфері застосування конкурентного права, які базуються на принципі „Позитивної чемності” між США та ЄС, США та Канадою, США та Австралією, Австралією та Новою Зеландією, Канадою та Новою Зеландією. [105, c. 511].

Таким чином для розвитку конкурентних відносин у торговельній системі необхідним є використання державними органами України світового досвіду. Адаптація досягнень світового досвіду вимагає його критичного сприйняття з погляду можливостей застосування, зіставлення зарубіжного досвіду з специфічними проблемами, що гальмують розвиток конкурентних відносин в Україні.

Ефективність конкурентної політики завжди залежала від рішучості уряду та інтерпретації її судами. Головне спірне питання стосувалося співвідношення між структурою ринку та антиконкурентною політикою. Існують дві протилежні точки зору на цю проблему – “структуралістська” та “біхевіористська”. Прихильники “структуралістського” підходу вважають, що володіння значною часткою на ринку призводить до негативних наслідків. На думку “біхевіористів” монополізована галузь цілком може бути технологічно-прогресивною і мати ефективність, пропонуючи якісну продукцію за прийнятними цінами. Тому, якщо галузь швидко розвивається, а її лідери не займаються антиконкурентною діяльністю, їх навряд чи варто звинувачувати у порушенні антитрестовського законодавства. У Західній Європі антимонопольне законодавство завжди мало “біхевіористський” характер, у США він затвердився лише у 80-ті роки ХХ століття. Сьогодні такий підхід є пануючим у всіх розвинених країнах, тому Антимонопольному комітету варто дотримуватися його у своїй діяльності. Особливу увагу необхідно приділити інституціональному монополізму, який виступає у формі нерівних умов конкуренції.

Торгівля є однією з перших видів економічної діяльності, де почали формуватися передумови розвитку конкурентного середовища: організаційна перебудова та реструктуризація торгівлі, демонополізація, комерціалізація та приватизація торговельних об’єктів, лібералізація комерційної діяльності, розвиток вільного підприємництва, формування принципово нової системи економічних відносин і ринкового механізму в торговельній сфері.

Сьогодні проблема полягає в тому, що необхідними є зміни ментальності суспільства з точки зору його відношення до конкуренції. Підприємці повинні зрозуміти, що чесні методи конкурентної боротьби – це вигідна річ для кожного з учасників ринку, а найкращим способом ї ведення є налагодження співпраці конкурентів. Кожен суб’єкт торгівлі повинен бути переконаний, що він обов’язково понесе відповідальність за недобросовісну конкуренцію, водночас держава повинна гарантувати йому необхідні передумови для розвитку конкуренції.

Умовно економічний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства можна поділити наступним чином: недопущення та припинення порушень антимонопольного законодавства, нагляд за економічною концентрацією, контроль за дотриманням антимонопольних вимог в процесі перетворення державної власності, контроль за дотриманням антимонопольних вимог в процесі державного регулювання цін, тарифів на продукцію монополістів.

Головними причинами порушень антимонопольного законодавства у вигляді зловживання монопольним становищем є: недосконалість нормативно-правової бази, особливо у сфері регулювання природних монополій; прагнення монополістів отримати надприбуток шляхом неправомірного використання монопольної влади.

Причини порушень антимонопольного законодавства у вигляді антиконкурентних дій органів влади та управління зумовлені, зокрема, недосконалою структурою доходів місцевих бюджетів, котрі формуються переважно за рахунок податку на прибуток, що змушує органи влади (з метою наповнення бюджету) встановлювати заборони на реалізацію товарів одного регіону в інший; значним розповсюдженням практики здійснення господарської діяльності владними структурами, створенням “тіньових угруповань”.

Однією з основних причин порушень у вигляді недобросовісної конкуренції є посилення конкурентної боротьби при зниженні рівня монополізації ринків в результаті входу на них нових підприємців.

Розвиток малого підприємництва є необхідною умовою формування конкурентного середовища в сфері торгівлі та невід’ємною складовою конкурентної політики держави. Найбільш суттєвими проблемами та перешкодами на шляху розвитку конкуренції в торговельних системах є суперечливість і неповнота нормативно-правових актів, складна система обліку і звітності, невизначеність відносин власності, нестача обігових коштів, відсутність дієвої системи фінансування і кредитування торговельних підприємств, недостатній розвиток ринкової інфраструктури, відсутність сприятливого інвестиційного клімату.

Аналіз рівня монополізації товарних ринків на регіональному рівні необхідно розглядати за рівнем монополізації серед областей України. Лідером є м. Київ, до умовної другої групи належать Донецька, Дніпропетровська та Харківська області, до умовної третьої групи – Запорізька та Луганська області. У Львівській області результати аналізу монополізації товарних ринків за період 1999-2006 роки дозволили дійти висновку про незначне збільшення кількості природних монополій (з 51 у 1999 році, 67 у 2000 році і до 69 у 2004-2006 роках) та значне зростання суб’єктів господарювання, яке відносять до інших монопольних утворень (53 у 1999 році, 51 у 2000 році та 68 у 2004-2006 роках).

Практична дія на конкурентів з боку держави підпорядкована головному завданню – недопущення монополізації ринків. Вона включає в себе методи адміністративного (законодавчого) регулювання, з одного боку, а також методи нормативно-орієнтуючі (регулюючі) – з іншого. Законодавча протидія монополізації ринків полягає у використанні правових норм та директивних документів, що містять заборони на монопольні та домінуючі позиції на ринку. Регулюючі протидії монополізації ринку полягають у використанні різних інструментів (в тому числі стимулів та стандартів) (рис. 3.2).


^ ПРОТИДІЇ МОНОПОЛІЗАЦІЇ РИНКІВ

Законодавчі

Регулюючі

  • Закони

  • Розпорядчі акти

  • Контроль виконання

  • Інструменти

  • Стандарти

  • Стимули

Рис. 3.2. Способи державної протидії монополізації ринків
Антимонопольне регулювання економіки повинно бути спрямоване на забезпечення загальнодержавних пріоритетів, в тому числі пріоритетів інвестиційної політики та політики зайнятості, науково-технічного розвитку, зовнішньоекономічної політики, соціального та екологічного розвитку суспільства. Його інструменти мають регулюючий характер, тому що вони спрямовані безпосередньо не на обмеження або спонукання конкурентних дій, а на формування умов, за яких такі дії можуть здійснюватися.

Такими інструментами є:

  • державні гарантії вільного переміщення товарів, послуг та фінансових ресурсів, суверенітет ділової діяльності, рівноправність всіх форм власності;

  • державні стандарти на товари та послуги;

  • державні ліцензії на виконання окремих видів діяльності. Даний інструмент використовується в якості доповнення до вимог дотримання державних стандартів;

  • державні заборони на здійснення підприємцями окремих видів та елементів професійної та ділової діяльності;

  • державні замовлення на виробництво продукції та надання послуг. Ці замовлення можуть відігравати роль інструмента державної протидії монополізації ринків, якщо вони розподіляються на конкурсній (тендерній) основі і спираються на гарантоване бюджетне фінансування;

  • регулювання державою форм проникнення на національні ринки іноземних торговельних мереж та підприємств. Даний інструмент є способом державної підтримки національних підприємств, його використання розглядається як засіб протидії монополізованих національних ринків сильним та інтенсивно діючим іноземним підприємствам. Разом з тим некритичне використання даного інструмента може перетворити в монополістів вітчизняних товаровиробників;

  • державне стримування природних монополій, що отримали монопольні позиції через технологічні особливості виробництва товарів.

В багатьох країнах Західної Європи діяльність антимонопольного регулювання економіки консолідується спеціальними уповноваженими міністерствами, комісіями або державними комітетами. В США та Японії така діяльність зосереджена між різними відомствами. В Росії антимонопольним регулюванням займається Федеральна антимонопольна служба Росії (ФАС), Міністерство економічного розвитку та торгівлі, Федеральна служба з технічного регулювання та метрології, Федеральна служба з фінансового моніторингу, Федеральна податкова служба.

Саме ці базові висновки мають бути ретельно враховані при виробленні сучасної політики конкурентоспроможності торговельних систем в Україні та прийнятті відповідної державної програми підвищення конкурентоспроможності в контексті членства України в СОТ.

Результати дослідження дозволяють сформулювати наступні висновки і пропозиції:

  1. Проблема економічного регулювання монополізму може бути охарактеризована, по-перше, як проблема ліквідації інституціонального монополізму, що базується на використанні методів адміністративного впливу, і, по-друге, як проблема обмеження власне підприємницького монополізму, джерелом якого є домінуюче становище на ринку як результат діяльності підприємств. Суть сучасної ситуації полягає в тому, що вказані види монополізму тісно пов’язані і взаємно підтримують один одного. Отже, найбільш монополізованими в Україні залишаються ринки природних монополій.

  2. Незважаючи на те, що головною причиною низької ефективності економічного регулювання монополізму є недосконалість нормативно-правової бази, слід розробити Антимонопольний кодекс, головною метою якого має бути захист та розвиток конкуренції в усіх сферах господарського життя. Структура даного законодавчого акту, на наш погляд, має бути такою: розділ 1. Загальні положення (визначення головних категорій); розділ 2. Антимонопольний комітет (завдання, компетенції тощо); розділ 3. Недобросовісна конкуренція; розділ 4. Державне регулювання природних монополій; розділ 5. Антиконкурентні узгоджені дії; розділ 6. Дискримінація; розділ 7. Контроль за економічною концентрацією; розділ 8. Розгляд справ про порушення Антимонопольного кодексу; розділ 9. Відповідальність за порушення Антимонопольного кодексу; розділ 10. Заключні положення.

  3. Усунення перешкод для входу на монополізовані ринки, а також постійна боротьба проти будь-яких змов – найкращий спосіб протидії монопольному ціноутворенню та прискорення інноваційному процесу. Важливу роль при цьому має відіграти приватизація державної власності, мале підприємництво та міжнародна конкуренція.