asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3 4

1.2. Індуїстські традиції, з яких складається культура сучасної Індії
Індуїзм багатий на різноманітні свята, які увібрали в себе всі види релігійних дій, починаючи від жертвоприношень ведичних аріїв і закінчуючи сучасними театралізованими дійствами.

Релігійно-ритуальна сторона життя індуської громади зводиться до виконання давніх розпоряджень: поклонінню одному або, у переважній більшості випадків, декільком головним богам пантеону; відправленню святкових ритуалів; паломництву в певні дні до певних місць - до храмів і водних джерел, які здавна вважаються особливо святими й цілющими. Індусам пропонується також проведення тривалих і складних церемоній, пов'язаних з укладанням шлюбу, із протіканням вагітності, дітородінням, першим постригом волосся дитини, наданням імені, початком навчання й т.д.

У трьох вищих груп каст, які зв'язують традиційно зі станами брахманів, кшатріїв і вайшьїв , обов'язковий обряд «упанаяна» - присвята хлопчиків і юнаків (що проводиться у віці від 8 до 22 років) , під час якого на юнака надягають шнур, іменований священним. Цей обряд називається другим народженням, а тому й члени зазначених каст відомі як двічі народжені. Вони мають право слухати читання священних книг або читати їх на відміну від шур, яким традиція це забороняє. Індуська традиція вимагає спалювання покійних на похоронних багаттях, і лише в деяких випадках дозволяється поховання.

Для релігійного життя індусів характерне поклоніння священним тваринам. Багато тварин і рослини зв'язуються традицією з певними богами індуського пантеону, наприклад бик і кобра - із Шивою, корови - із Крішною, гусак - із Брахмою, мавпа - з Хануманом.

Свята-богослужіння становлять важливу частину життя будь-якого індуїста. Вони проводяться на честь богині багатства Лакшмі, богині знань Сарасваті, бога військової доблесті Картікейї, слоноголового Ганеші й безлічі інших богів. Цілий ряд свят присвячений подіям релігійної історії, ремеслам, зміцненню родинних уз, ритуалам життєвого циклу, сільськогосподарським роботам, астрономічним подіям і т.п. Найзначніші з релігійних свят Індії - це холі, дівалі, дасера, нагапанчамі та ін.

Холі – новорічне свято, що відмічається у повню місяця пхальгуна (лютий-березень). Центральним моментом свята є спалення величезного опудала або прикрашеного дерева. Іноді качають на гойдалці статуї богів, стрибають через вогонь, ходять по вугіллях, улаштовують ігрові битви між чоловіками й жінками. У ці дні особливо шанується бог любові Кама, а також Крішна, але частіше свято зв'язується з міфом й ім'ям демониці Холікі, противниці сонячного бога; її опудало й спалюється під година свята.

Дівалі (від «діпавалі» - ряд світильників) - свято, пов'язане з осіннім рівноденням і збором урожаю, а також із закінченням сезону дощів. Його відзначають у молодика місяця карттіка (жовтень-листопад). Головна відмінність свята, що дало йому назву - використання вогнів, плошок із ґнотами, ліхтариків, гірлянд, лампочок і світильників, улаштовуються феєрверки, злітають ракети, вибухають хлопавки. Все це робиться для того, щоб розполохати злих духів, які, за давньоіндійськими віруваннями, саме в ці дні відвідують свої домівки.

Дасера – свято, яке має приблизну відповідність із осіннім рівноденням. Його святкують у перші 10 днів світлої половини місяця ашвіна (жовтень) Особливо священної вважається десята ніч, що дала назву святу. Дасера приблизно збігається із закінченням сезону дощів, коли, згідно з повір'ям, боги пробуджуються від сну й відновляють боротьбу з демонами, а люди відновляють перервану сільськогосподарську діяльність і тому особливими ритуалами вшановують різноманітні знаряддя праці й зброю [5, 79-87].

Час здійснення релігійних обрядів визначався фазами Місяця та його положенням на екліптиці. Ведичні індійці крім Сонця й Місяця знали всі п'ять видимих неозброєним оком планет, орієнтувалися в зоряному небі, з'єднували зірки в сузір'я (накшатри). Повні списки накшатр наведені в "Чорної яджурведі" й "Атхарваведі". Давньоіндійська система накшатр відповідає місячним стоянкам у сучасних зоряних каталогах.

Окрім традицій, пов’язаних із релігійними святами, існують й храмові традиції, дотримання яких було невід’ємною частиною індуїзму. В Індії – в великих храмах – існували так звані «охоронці ідолу», якими ставали жерці-брахмани. Вищий жрецький розряд склали «ачар’ї» – власники вищої святості, бездоганного фізичного здоров'я й моральних якостей, тонкі знавці священних текстів. Наступний розряд – жертвоприношення по особливому приводу, зі співом гімнів. Потім йшли «паттари» - жерці, що виконували регулярні жертвоприносини й щоденне обслуговування божества, «шастрі», що вимовляють гімни під час постійних церемоній, і, нарешті, «парісахари», що доставляли воду й плоди для жертвоприношень, що працювали на храмовій кухні й підносили потрібні культові предмети й т.п. У невеликих храмах церемонії богослужіння здійснювали жерці «пуджари», а не брахмани.

Перед самим світанком паттар із ключем у руці підходить до божественній «спальні», відриває двері й, супроводжуваний дзвоном, урочистим і мелодійним співом інших жерців, що привітають божество, насмілюється ввійти. Він запалює світильники, читає привітальні молитви, окропляє покривало над божественним ложем, де почивають бог і його дружина, шанобливо піднімає статуї, обмиває їхні прекрасні лики, руки й ноги, вдягає божества й прикрашає священними вінками з щойно зірваних квітів. Закінчують свій напружений день божество із дружиною у спальні, на ложі, вечеряють (їхня їжа складається з масла, нектару, кокосового молока, меду й сандалу), потім обов’язковий відпочинок до наступного ранку, а зі світанком церемонія повторюється. В обов’язки ж віруючого індуїста входять відвідування храму, скромні пожертвування-дарунки божеству: кокосові горіхи, банани, бетель, квіти, небагато грошей. Втім, частина дарунків через невеликий відрізок часу повертається віруючому у вигляді якогось «святого причастя»: це вінок квітів, банан, половинка кокосового горіха й горстка священного попелу, індуїст наносить на чоло трьома пальцями правої руки і переживає «даршан» - стан побожного споглядання, прямого бачення живого бога в його святині, тобто те головне, заради чого він приходить у свій храм [8, 179-182].

Багато індуїстських традицій продиктовані давньоіндійською літературою, яку повинен в країні знати кожен, незважаючи на те, що лише менше половини сучасної Індії вміє читати та писати. Мислення індусів відрізняється від мислення європейської людини, і це простежується в книзі «Панчантантра», яка вчить нас життєвої мудрості за допомогою історій-байок про тварин та складається з окремих оповідань. В «Оповіданні про те, як ворона змію наказала», наприклад, йдеться про те, що на усяку силу знайдеться ще більша сила, варто тільки її відшукати та проявити мудрість. А в «Історії про журавля і рака» розповідається про те, що не можна нікому довіряти, окрім себе [2, 67-75].

Недарма вчить індійське прислів’я: «Мудрий нічого не зробить, не подумавши» [2, 257]. Це також стосується традиційних індійських хитрощів, яка в кожного індійця в крові.

Важливим моментом є виховання дітей в традиціях індуїзму, що також простежується в «Панчантантрі», в історії про сина раджі, який був надзвичайно вродливим та розумним, і тому його батько завжди казав: «Мій син повинен бачити і чути завжди тільки прекрасне. Адже якщо його погляду і слуху торкнеться огидне, то на лиці його може з’явитися зморщечка, і він подурнішає» [2, 92].

розділ ІІ. мистецтва давньої та середньовічної індії
^ 2.1. Література Індії: упанішади, Веди та інші стародавні твори
В епоху Давньої Індії населення Півночі та Півдня цієї країни створило багату релігійну та художню літературу. З точки зору розвитку художньої культури Індії найбільшу роль повинна відігравати художня література даного періоду.

Майже неможливо провести межу між літературою власне художньою, або «світською» та релігійною. Виходячи з цього, відповідне розмежування там, де воно можливе, можна провести в рамках двох основних підрозділів, зміст яких розподіляється за мовним принципом. В перший входить література, створена санскритською мовою, другий охоплює твори, написані одним з видів пракриту.

Найпершими творами давньоіндійської літератури стали Веди. Слово «веда» означає «знання», точніше – вище духовне знання, і пам’ятники Вед розглядуються прибічниками індуїстської релігії як вічно існуюче божественне одкровення. Ця культова функція ведичної літератури не заважає їй бути збірником текстів найрізноманітнішого змісту та призначення.

Вед було чотири: «Рігведа» (Веда гімнів), «Самаведа» (Веда пісень), «Яджурведа» (Веда для жертвоприношень), «Атхававеда» (Веда заклинань). «Рігведа» складається з 1017 гімнів, зібраних у десяти книгах. Більша частина віршів прославляє Агні, бога вогню, й Інду, бога дощу й небес. Користуватись цими гімнами могли тільки люди, обізнані в духовних питаннях. «Самаведа» складається з 1549 віршів, багато з яких зустрічаються в іншому контексті в «Рігведі». «Яджурведа» містить інструкції по проведенню жертвоприношень. В «Атхарваведі» зібрані різні пісні та обряди, в основному призначені для лікування хвороб та для захисту людини від лихих духів.

До складу Вед входять твори в поезії та прозі, гімни богам і фольклорі пісні, героїчні легенди та життєві притчі, дидактичні вчення та філософські коментарі. Відповідно ведичні пам’ятники розподіляються на декілька розрядів. До першого з них відносяться чотири збірника (самхіти) гімнів, заговорів та жертвенних заклять; до другого – брахмани, теологічні трактати в прозі, до третього – араньяки та упанішади, філософські повчання та діалоги.

Гімни чотирьох ведичних самхіт формально призначені для чотирьох головних жерців ведичного ритуалу та безпосередньо входять до його складу, висвітлюючи та інтерпретуючи кожне ритуальне дійство. Самхіти Веди прийнято розглядувати як власне Веди, а брахмани, араньяки та упанішади як інтерпретуючу літературу Вед.

Спеціально філософській інтерпретації ведичної релігії присвячені твори третього розряду ведичної літератури – упанішади («сакральне знання»). Кількість упанішад надзвичайно велика (усього їх більше двохсот), але дійсно давніми, які безпосередньо примикають разом із араньяками до брахманів, є 10-14 творів. Серед них найбільш відомі «Бріхадараньяка-упанішада», «Іша-упанішада» та деякі інші, написані частково прозою, частково віршами.

В «Бріхадараньяка-упанішаді» подається роз’яснення сутності брахманства й Атмана, яка знайшла своє відображення в традиціях індуїзму:

«Брахманство залишає того, хто вважає брахманство відмінним від Атмана. Кшатра залишає того, хто вважає кшатру відмінною від Атмана. Світи залишають того, хто вважає світи відмінними від Атмана. Істоти залишають того, хто вважає все відмінним від Атмана. Все залишає того, хто вважає істот відмінними від Атмана. Це брахманство, ця кшатра, ці світи, ці боги, ці істоти, це все – Атман. … Подібно тому, як з вогню, в який було підкладено сире паливо, виходять один за іншим кільця диму, воістину, так же і з диханням цієї величної істоти вийшли «Рігведа», «Яджурведа», «Самаведа», «Атхарвангіраса», ітіхаса, пурани, науки, упанішади, шлокі, сутри, анув’якх’яни, в’якх’яни. Всі вони прийшли з його диханням» [4, 424-425].

Головний принцип упанішад говорить: все єдине при тому, що все неповторне. Тому і єдине, що неповторне, незмінне: лише здійснюючи себе, здійснюєш загальне. Так вирішується одвічна проблема єдності та множини, яка здавалася нерозв’язаною в парадигмі «або те, або це», але розв’язується за підходом «і те, і це» або «це є ти».

Не можна обминути і великий епос Індії, до складу якого входять дві найвідоміші індійські поеми: «Махабхарата» та «Рамаяна». Обидві поеми були створені близько двох тисячоліть тому, на санскриті – мові давно вже мертвій, що відійшла далеко в минуле.

Як і більшість творів героїчного епосу, «Махабхарата» та «Рамаяна» спирається на героїчні легенди та зберігають в своєму змісті пам’ять про події, які дійсно відбувались. Поняття «історичності» в першу чергу відноситься до «махабхарати», яка часто називає себе «ітіхасою» («так було насправді») або «пураною» («оповідання про давнину») та розповідає про міжусобну війну племені бхаратів, яка, на думку істориків, відбувалася на межі ІІ-І тисячоліть до н.е. Менш відома історична основа «Рамаяни», але спеціалісти вважають, що похід Рами на острів Ланку в пошуках дружини, вкраденої володарем демонів-ракшасів, в фантастичному вигляді відображає боротьбу завойовників Індії – індоєвропейських племен аріїв з аборигенами індійського півдня, і що події, які складають історичний іон поеми, треба віднести приблизно до XIV-XII ст. до н.е.

Санскритський епос розповідає про найдавніші племена епохи розселення аріїв в Індії: бхаратах, куру, панчалах та інших, але він водночас знає греків, римлян, саків, тохарів, китайців, тобто ті народи, які стали відомі індійцям лише на рубежі нашої ери. В змісті «Махабхарати» та «Рамаяни» виразно відчутні якості первісного строю та племінної демократії, описуються родові негаразди та війни через скот, а з іншого боку, їм знайомі міцні, могутні імперії, які прагнули панування всією Індією, а соціальний фон епосу складає порівняно пізня система чотирьох варн (каст).

В епосі головну роль відіграють старі ведичні боги, з числа яких Індра, Вайю, Ашвіни та Сур’я стають божественними батьками героїв «Махабхарати» пандавів та їхнього зведеного брата Карни. В інших розділах – ведичні божества відтісняються на другий план та переважне значення отримує верховна індуїстська тріада богів: Брахма, Вішну та Шива. Найбільш помітна в епосі роль Вішну: в «Махабхараті» він виступає в своїй земній іпостасі Крішни, а в «рамаяні» - Рами.

Герой поеми «Рамаяна» царевич Рама і досі вважається для індійців найулюбленішим героєм. По всій Індії щороку урочисто відзначають свято «замлілу» - на честь перемоги Рами над ракшасами – лихими демонами-людожерами. Розповідь про дитячі роки Рами супроводжуються описом міст, царських палаців, урочистих полій стародавніх індійців. В образі Рами втілилися народні уявлення про дорого і справедливого царя. Своїм найпершим обов’язком він вважає турботу про благо народу.

Специфічною рисою композиції давньоіндійського епосу – та в першу чергу «Махабхарати» - є також усілякі вставні історії, іноді певним чином пов’язані із його змістом, а іноді вони взагалі не мають співвідношення із ним. Вставні історії можуть бути популярними міфами та героїчними оповіданнями, байками, притчами та навіть гімнами (наприклад, гімн Ашвінам), дидактичними настановами та філософськими діалогами. Деякі з них небагатослівні, а деякі містять у собі багато сот віршів та мають вигляд як поеми в поемі, причому самі по собі можуть вважатися шедеврами світової літератури. Особливе значення в «Махабхараті» надається образності богів. Наприклад, в частині «Гаруда вирішає вкрасти Амріту» подається молитва богу вогню – Агні:

Ти в кожному земному створінні живеш,

Руйнівник світів, ти всіх очищуєш.

Чого ти вогнем торкнешся променистим,

Стає світлим, стає чистим [1, 202].

В «Махабхараті» знайшов своє втілення і культ ріки Ганг:

Я – мудрим Джахну відроджена волога,

Я – Ганга, численних подвижників благо [1, 33].

Особливе розуміння ролі мистецтва в житті індійського суспільства обумовило виникнення великої кількості творів з теорії та практики різноманітних видів мистецтв – так званих шастр. Час створення трактатів не може бути точно визначено, але складались вони задовго до того, як були зафіксовані письмово. Одним з найдавніших творів з теорії мистецтв є трактат Натьяшастра, який складався в середині І тисячоліття до н.е. та зафіксований на санскриті в період ІІ ст. до н.е. В ньому містяться енциклопедичні відомості про виникнення театру, релігійних ритуалах, що передували театральній виставі, архітектурі театральних споруд, організації сценічного простору. Головне місце відводилося безпосередньо правила та законам створення драматургічного твору, віршуванню, музичному мистецтву (вокальна та інструментальна музики, теорія музики, музикальний інструментарій), а також хореографічному мистецтву [12, 73].


<< предыдущая страница   следующая страница >>