asyan.org
добавить свой файл
1
Собор душі Олеся Гончара

(Літературно-музична композиція, присвячена Олесеві Гончару)
На сцені чи збоку сцени великими літерами:

Бережімо собори наших душ.

О.Гончар
Квіти, портрет, виставка книжок.

Олесь Гончар – сумління України,

Любов пречиста,

Пісня і зоря.

Вся Україна славить і вітає

Свого співця – Олеся Гончара!
Ведуча. Народжений у 1918-му, коли Україна виборювала незалежність, сиротою-підлітком звідавши жахливіші муки й видива голодомору 33-го року, юнацьким гострим розумом і зором прозрівши у зловісні ночі 37-го, беззастережно підставивши молоді студентські крила під мінометну чергу найбільшої світової війни, у 28 літ ставши живим класиком і перейшовши вогонь, воду й мідні труби слави, перетертий на жорнах заздрісних зубів і постійно конвойований системою, принижуваний улесливими ненависниками, ранимий і прощаючий, проникливий, знаючий, точний, уважний до всього і всіх – він тільки відкривається нам у всій своїй повноті.

Читець.

Коли цвітіння настає пора,

Коли весна смичком струмка заграє,

Тоді ми з днем народження вітаєм

Славетного Олеся Гончара!

Олесь Гончар – сумління України,

Любов пречиста.

Пісня і зоря,

По духу вірний правнук Кобзаря,

Великий син великої родини.

Він наш увесь.

Він твій митець і мій.

Улюбленець вкраїнського народу.

Він – втілення думок його і мрій,

Палкий поборник правди і свободи.

Він порохом важких доріг пропах.

Він – із тривог і болю,

Весь – неспокій!

Його душа – мов Тронка у степах,

Його душа – Собор надій високих!

Ущух Циклон.

Та вогник – пломенить!

І Бригантина в мандри вирушає,

До Берега Любові завертає

Де майстер і тривожиться, й не спить!

Бо вже ж весна на кобзі сонця грає...

Вся Україна славить і вітає

Свого співця – Олеся Гончара!

Ведучий. Прийшов Олесь Гончар у літературу з фронту молодим воїном, коли Європа і світ стікали кров’ю від найстрашнішої на планеті війни. Прийшов і приніс фронтові поезії.

Читець. Олесь Гончар. 1944 рік. “Думи про Батьківщину”.

Здраствуй, мій сонячний краю,

Ти снишся мені і тут,

Серцем щодня я літаю

До тебе, за бистрий Прут.
Як пишуть листи солдати,

Тужливо стає мені.

Кому ж мені писати,

Якій догукнути рідні?
Той – мамі, а той – дружині,

Той – сестрам, а той – братам.

А я пишу – Україні!

Сонцю її і степам,
Сивим, як згадки, могилам,

Що тонуть в імлі голубій,

Шляхам, окутаним пилом,

Якими пішли у бій.
Бачу далекі вершини

В тумани повитих Карпат.

Може, моя то Вкраїна

Біліє черідкою хат?
Слово, в бою огрубіле,

У тому краю забрини,

Де вишні в убранні білім

Мене виглядають з війни.
Ведуча. Слухаймо ж Олеся Гончара, який від чистої молодої душі проспівав у літературі свою першу пісню любові і на схилі літ, молодий духом, відлетів у небеса з лебединою піснею на вустах.

Слухаймо уважно його соборне слово, віщий голос тронки в українському степу. Слухаймо ж душею, і, може, відкриється нам велика таїна, яку він залишив нам, сущим і прийдешнім, у дивному-предивному чарі-слові.

Він стукав у груди України і будив її словом, що йшло від сонця, падало дощами на рідну землю і, дасть Бог, проросте буйним колосом і засвітить нам коло серця Україну.

Він навіть смертю своєю, на останній путі у вічність, зібрав усіх і заповітно прошептав, як молитву: “Бережіть Україну”.
^ На сцені кордон (стовпи).
Учень-солдат (на посту). Кордон! Ми знов повернулись сюди, і вартовий став на тому самому місці, де він стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули нічого, але багато чого навчилися. Ми живі, змужнілі й досвідчені. А чи живий ти, ворожий авіаторе з залізним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну неділю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу зі свого літака? Чи думав тоді ти, що все так обернеться, що бійці нового, народженого битвами 2-го Українського фронту в своїх зелених безсмертних гімнастерках знову з’являться на берегах цієї ріки і перепливуть її? Доля! – сказав би ти. Так! У справедливих армій доля завжди прекрасна.

^ Кілька солдатів у формі сидять біля вогнища і співають “Засвіт встали козаченьки”.

Ведучий. Мабуть, з усіх героїв “Прапороносців” найбільше читацьких симпатій віддано Хомі Хаєцькому. Добродушний, хитруватий, дотепний і розумний українець, міцно прив’язаний спогадами до рідної сім’ї й свого села. Життєрадісний Хаєцький з усіма його привабами й гріхами був улюбленцем роти. Хомині жарти – це спроба допомогти собі й іншим перебороти страх, додати оптимізму однополчанам, це давня козацька звичка сміятися перед смертю, зневажаючи її.

Хома Хаєцький (учень у солдатській шинелі). Леле! Який світ широкий! Гори і гори без краю! Таке все велике, що аж наче і сам підростаєш!.. Явдошко моя, Явдошко, стань дибки, подивись-но сюди... Видно тобі мене? Еге-ге!.. Побачила б оце Явдошка, де її Хома зригається до неба, то не впізнала б Хоми! Сказала б: “Це не той Хома!”

Хаєцький (збирає канат і говорить по-подільськи). Ой канате, канате, рідний наш брате! Ніде ми тебе не кинемо, скрізь понесемо з собою! Прядив’яний, жалив’яний, ти нам дорожчий, аніж був би кутий із щирого золота! Братський канате, єднаєш ти нас докупи! Доки тебе тримаємось дружно, то ніщо не страшне! Як один з тобою вгору здійметься, то і всіх витягне! Як один пада, то всі його підтримають і не дадуть розбитись! Файно виходить!

^ Солдати, сміються, вигуками й жестами підбадьорюють Хому.
Ведуча. Шура Ясногорська – втілення юності, шляхетності і цнотливості. Вона випромінювала облагороджуюче світло на загрубілих у походах бійців, які не дозволяли собі з нею перейти межу від привітності до панібратства. “Доки Шура перебувала на вогневій, жодне погане слово не зривалося ні в кого з уст. Не лише розмови, а навіть погляди бійців прибирали якогось цнотливого виразу”.

Ведучий. Черниш – юний офіцер, вродливий, інтелігентний і стриманий, із вразливою чуйною душею. Дороги війни були жорстокими, але вони подарували йому і справжню дружбу, і велику любов.

Ведуча. Дует Ясногорська-Черниш можна порівняти з мелодією скрипки, яка співає паро кохання. Вони бояться й собі признатися в почуттях, а тим паче винести їх на люди.

Ведучий. Час коригує наші вподобання й симпатії, а “Прапороносці” продовжують осявати душу все нових і нових поколінь читачів чистим світлом людяності й доброти, творячи мікроклімат високої духовності, по-особливому висвітлюючи найголовніше – Людину. Олесь Гончар зумів відшукати в душах своїх героїв незамулені джерела вірності й совісті, любові й ніжності, співчуття й милосердя, закладені самою природою.

Ведуча. Роман Олеся Гончара “Собор” ішов до своїх читачів майже 20 років. Як же це могло статися? Виявляється, могло! Це було в той час, коли оброслий мохом всевладний радянський чиновник одним розчерком пера міг приректи художній витвір літератури чи мистецтва на замовчування, знищення, духовну смерть. Такою виявилася доля “Собору” Гончара - твору, сповненого великого гуманізму, краси, щирого вболівання за збереження навколишнього середовища і чистоту людських душ.

Ведучий. У центрі роману, як серед степу широкого, височів собор – пам’ятка стародавньої козацької архітектури. Двоє закоханих біля собору спиняться, повільно обійдуть довкола нього, і він їм буде наче обертатися навколо своєї осі, виринаючи все новими банями, більшими та меншими, яких ніби безліч.

Навколо собору розвиваються всі події, стикаються інтереси людей молодих і старих, сміливих і заляканих, добрих і злих. Роман густо населений, та все ж виділяється з особливою любов’ю написаний автором робочий рід Баглаїв, чий тяжкий і почесний труд на металургійних комбінатах, біля гарячих печей, став сімейною традицією.

Ведуча. Складна доля в Ягора Картатого, колишнього махновця, потім заводського горнового, а нині пенсіонера. З душевним болем читаємо про те, як склалося життя Єльки-Оленки, дівчини-сироти, скільки випробувань лягло на її тендітні плечі.

Ведучий. Спочатку настороженість, а потім і обурення викликає один з основних персонажів роману чиновник обласного масштабу Володька Лобода, такий собі аморальний пройдисвіт, що свого батька Ізопа Лободу, який усе життя варив сталь, відправив на “казенний харч” у будинок для самотніх людей. Гнівом вибухають наші серця, коли читаємо епізод, як Володька зрештою, навідався до батька в “райську обитель”.

Ведуча. Читаймо “Собор”! Він написаний рукою видатного майстра, чесного, правдивого, безкомпромісного. Читаймо “Собор”! Він розкриває нам очі й на сучасний світ, складний і суперечливий, допоможе знайти відповіді на питання, куди ми йдемо і що з нами буде. Читаймо “Собор”! Він сповнений жорстокої правди і водночас віри в людину. Він учить любити свою історію.

Читець. Мовчить собор.

Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу.

Навколо вирують пристрасті, ламаються списи в щоденних баталіях... а він стоїть, думає свою одвічну думу.

...Поглядом болю і туги востаннє дивилися на нього розширені очі дівчат-полонянок, коли їх тисячами гнали мимо собору в Німеччину. Ридання чув і крики надій, і залізні гуркоти війни, і її, ще страшнішу тишу...

Все він бачить і бачив усе... Чи береже він у собі відгомін життя невмирущого, мигтіння списів запорозьких, різноголосся ярмаркового люду, жарти циганські...

Повен, повен свого! Темрявою ночі окутаний, зірок дістає шоломами своїх бань крутолобих...

...В такий час од світла враз вирине з темряви ночі собор. І коли багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров’ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусно-повний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів.

Ведучий. “Бережімо собори наших душ”. Ці слова великого сина української нації, класика нашої літератури Олеся Гончара є найсвятішим заповітом українцям сущим і їхнім нащадкам. Все, що створив Олесь Гончар, залишилося для майбутнього. Його твори – це наше духовне багатство, вірні друзі і в дитинстві, і в юності, і в зрілості. Вони підтримують віру в справедливість і доброту. На них виростали й виростатимуть нові покоління. Великий майстер узяв у вічний вирій тільки самого себе. Але цього виявилося так багато, що всі. хто його любив, одразу відчули, як порожньо стало у світі. Але не журімося – він з нами: у промінцеві зорі, в чорній ягідці пасльону, в сміхові й сльозі, в пісні й любові...

Ведуча. На 77-му році життя перестало битися велике серце великої Людини. Не стало Олеся Гончара. Пішов од нас талановитий письменник і палкий патріот України, який віддав виборені нашою державою права бути незалежною.

Читець. Володимир Олійник “Гончарева зоря”. (Присвячено дружині Гончара Валентині Данилівні).

Згасла зоря Гончарева земна –

Загорілася небесна!

Правдою, совістю світиться нам

Людина, щира і чесна.
Світло її не дає збайдужіть –

Будить, окрилює, кличе

В праці, красі і гармонії жить...

Всміхнене, рідне обличчя.
Світиться ніжно і мудро мені –

Батька, Учителя, Друга...

Сяє зоря Гончара у вікні,

О! – відступається туга...

Ведучий. Олесь Гончар ще належно не прочитаний. Перечитуючи його твори, щоразу відкриваєш щось нове. Скільки в них мудрих філософських узагальнень і підтексту! Майбутнім поколінням письменник відкриває правду минулого. Новели “Кресафт”, “Чорний яр”, “Геній в обмотках” оголять для них облудність гасла тоталітарної системи “Все для блага людини!”; роман “Собор” розкриється новими невіданими гранями, застерігатиме від проявів бездуховності, войовничого дикунства, руйнації святинь; “Твоя зоря” засвітиться благородством, людяністю, шляхетністю українського характеру, носієм кращих рис якого був сам Олесь Гончар.

Ведуча. Письменник вірив у перемогу сили добра, у відродження духовності свого народу, в його непереможене прагнення до свободи. У могутній пропаганді цього своїм словом – сенс творчості й громадської діяльності митця. Його ім’я житиме в подальших поколіннях як символ любові до України, її народу, історії, мови, як заклик до соборності і високої духовності.

Читець. Петро Панч. “Золотокриле слово Гончара”.

В наших душах слово правди сіяв,

Закликав проснутись ницих сплюх...

Не відійде, не позеленіє

Його образ, його світлий дух!
Буде він собором височіти

На далекі і близькі світи,

І нова Вкраїна свіжі квіти

Не забуде сину принести.
Він для неї пильнував на чатах,

Гідність боронив її всякчас,

Слово Гончара золотокриле

Наближатиме на творчість нас!

Ведучий. Олесь Гончар не був, а є! І сьогодні він найвеличніша особистість нашого часу. І через десять, двадцять років він буде нашим сучасником, бо це з його уст новітня Україна підхопила слова про рідну мову, про суверенітет, незалежність України, щастя народитися українцем. “Найвища краса – краса вірності”, - сказав він вустами своїх героїв і сам був утіленням цієї краси і правди.

Олесь Гончар – сущий. Він з нами, ми любимо його ще з більшою ніжністю. І навіть на нашу сльозу відгукується він тихим усміхом, як усміхаються небові поля Полтавщини і Придніпров’я. Гляньте в небо України – в ньому Гончареві усміхнені птиці...

Читець. Олександр Богачук. “Ви – є. Ви – і більш нічого не добавиш”.

Були ви ніжними і злими,

Як хвилі славного Дніпра,

Прапороносцем одержимим

Святої правди і добра.
Любов і віра, й непоборність –

Одного кореня й стебла,

І Вашої душі соборність

Шевченкового джерела.
Сльоту, спекоту й завірюху

Зазнав наш рід з усіх доріг...

Собор душі і думки, й духу

Беріг нас вічно – і зберіг.