asyan.org
добавить свой файл
1
Затверджено на методичній Учбовий предмет:

нараді кафедри загальної гігієни, соціальна медицина і

екології, соціальної медицини, організація охорони

організації та економіки охорони здоров’я

здоров’я

„_____” ____________2003р.

Протокол №________
Зав. кафедрою професор
______________Катрушов О.В.
Лекція №

СОЦІАЛЬНО-ГІГІЄНІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ НАЙВАЖЛИВІШИХ ЗАХВОРЮВАНЬ І ОРГАНІЗАЦІЯ ЛІКУВАЛЬНО-ПРОФІЛАКТИЧНОЇ ДОПОМОГИ ПРИ НИХ
ХВОРОБИ СИСТЕМИ КРОВООБІГУ Й ОРГАНІЗАЦІЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ПРИ НИХ
Однієї із самих актуальних проблем наукової медицини і практичної охорони здоров'я 2-й половини XX століття є хвороби системи кровообігу. Соціально-гігієнічне значення цих захворювань визначається не тільки, а точніше не стільки частотою поширення, скільки їхньою вагою. Ці хвороби займають провідне (1-і) місце серед усіх причин смерті в більшості економічно розвитих країн світу, у тому числі й у Україні. У нашій країні хвороби системи кровообігу займають перше місце серед причин інвалідності.

У структурі захворювань, що реєструються в амбулаторно-поліклінічних установах, тобто в структурі загальної захворюваності серцево-судинні захворювання займають видне, але не 1-і місце. Серед усіх зареєстрованих захворювань на їхню частку приходиться 14—16%, а серед уперше виявлених захворювань — тільки 2%, у той Час як на частку хвороб органів дихання приходиться 43%, а травма складає 13% від усіх уперше зареєстрованих захворювань.

Рівень поширеності серцево-судинних захворювань за даними різних авторів має помітні коливання в різних регіонах. Це зв'язано як з наявністю різних факторів ризику, так і з поруч соціально-демографічних показників, що відрізняються на різних територіях. Крім того, як показало спеціальне епідеміологічне дослідження, проведене серед чоловіків 40—59 років у ряді міст, 29% страждаючих артеріальною гіпертонією (АГ) не знали, що вони хворі, а серед хворих ІХС, про своє захворювання не знали від 36 до 61% у різних містах.

Віково-статеві особливості захворюваності хворобами системи кровообігу полягають у тім, що зі збільшенням віку така захворюваність інтенсивно росте. Рівень захворюваності за даними обертаності жінок у 1,4 вище, ніж чоловіків (крім гострого інфаркту міокарда).

Видне місце хвороби системи кровообігу займають у госпіталізованій захворюваності.

З загального числа госпіталізованих на долю таких хворих приходиться 12% і більш, причому — це хворі не із самими короткими термінами госпіталізації, і нерідко вимагають найбільш інтенсивних методів терапії. Однак найбільшу тривогу викликають місце і тенденції серцево-судинних захворювань у смертності населення.

Як установлено численними епідеміологічними дослідженнями, серцево-судинні захворювання з'являються в результаті різних факторів ризику. Хоча деякі з основних факторів ризику (спадковість, вік) не піддаються зміні, інших факторів можна уникнути шляхом зміни звичок і способу життя. Серед основних змінюваних, тобто керованих факторів ризику: табакокуріння, високий рівень холестерину в крові і фізичній бездіяльності. Цукровий діабет, тучність і стрес є обтяжливими факторами ризику, що у сполученні з іншими факторами можуть підвищити імовірність виникнення серцево-судинних захворювань. До речі, 10-літнє спостереження 5000 облич 30—59-літнього віку показало, що ризик занедужати коронарною хворобою серця збільшується при наявності більшого числа факторів. Наприклад, не складає великої небезпеки наявність високого холестерину в сироватці крові літньої людини з невеликою чи вагою «гіпертоніка» і некурящого порівняно з молодим курцем з підвищеним ПЕКЛО і підвищену вагу. Захворюваність серцево-судинним захворюванням при наявності 1-го фактора подвоюється, а 3-х факторів — ризик занедужати зростає в 10 разів. На тлі таких досліджень стають зрозумілими тенденції динаміки смертності від хвороб системи кровообігу в різних країнах. З 70-х років XX століття рівень смертності від таких захворювань у Західній Європі і Північній Америці помітно упав. У США рівень смертності від різних серцево-судинних захворювань знизився на 46% за останні 20 років, у той час як рівень смертності від коронарної хвороби серця й інсульту знизився на 51% і 60% відповідно. На думку фахівців ВІЗ 1/3 зниження смертності від серцево-судинних захворювань у США можна віднесу за рахунок розвитку лікарської терапії і клінічних утручань, у той час як 2/3 відносяться за рахунок змін звичок у способі життя, серед яких можна назвати правильне харчування, контроль гіпертонічної хвороби, фізичні вправи і припинення паління. І все-таки серцево-судинні захворювання залишаються ведучою причиною смертності в розвитих країнах Заходу: на їхній рахунок відноситься 42% усіх смертей у США і 44% у Європейському Союзі.

У той час, як смертність від серцево-судинних захворювань у Західній Європі і Північній Америці постійно знижується за останню чверть століття, у Центральній і Східній Європі цей рівень зростає. Якщо в 1970 р. рівень смертності від хвороб системи кровообігу на Заході склав 490 на 100000 населення, а в 1990 р. — 310. те на Сході Європи ці показники були відповідно 580 /10000 — 660 /10000. У 1992 р. серцево-судинні захворювання склали 62% усіх смертей у Болгарії, 59% у Румунії, 56% у Чехії і 52% в Угорщині.

По попередній оцінці ВІЗ, половину всіх смертей. викликуваних щорічно серцево-судинними захворюваннями. можна запобігти. Стратегію профілактики серцево-судинних захворювань можна розділити на програми роботи з населенням у цілому і на клінічні втручання, що основна увага приділяють групам високого ризику. Фахівці ВІЗ підкреслюють, що як для економічно розвитих, так і для країн, що розвиваються, самий практичний і найменш дорогий шлях профілактики це не медицина, а здоровий спосіб життя. Серед змін у способі життя, що допомагають у запобіганні основних хвороб системи кровообігу, що випливають:

коронарна хвороба серця — припинення паління, низький зміст солей у харчуванні, знежирене харчування, фізичні вправи, контролювання маси тіла;

інсульт — припинення паління, низький зміст солей у харчуванні, контролювання маси тіла;

підвищений кров'яний тиск — низький зміст солей у харчуванні, фізичні вправи, контролювання маси тіла, обмежена прийом спиртного.

У багатьох країнах до таких рекомендацій відносяться дуже уважно. Наприклад, у Фінляндії з кінця 1994 р. багато пекарень перейшли на випічку хлібобулочних виробів з майже вдвічі меншим змістом солі — 0,7 м на кілограм хліба, замість колишніх 1,2 р. Ця міра приведе, по попередніх підрахунках, до зменшення випадків смертності від інсульту на 2000 і від інфаркту міокарда — на 1600 у рік. Відповідно знизився на $100 млн. у рік витрати на лікування і не менш $40 млн. — на придбання лік.

В організації медичної допомоги хворим серцево-судинними захворюваннями необхідне сполучення лікувальних заходів і профілактики. Щонайкраще такій вимозі відповідає диспансерний метод. У 1977 р. у нашій країні було прийняте рішення: у кожнім обласному центрі відкрити кардіологічний диспансер, у задачу якого входила би організація всієї диспансерної роботи з хворими кардіологічного профілю в області. Однак до 1991 р. у Російській Федерації було організовано лише близько 30 кардіологічних диспансерів. Тому, не заперечуючи важливості діяльності кардіологічних диспансерів і з огляду на велику кількість хворих такого профілю, треба визнати, що основну роль у наданні амбулаторної допомоги кардіологічним хворим грають лікарі поліклінік. У великих міських поліклініках працюють кардіологічні кабінети. У задачи лікарів-кардіологів входить:

1. Надання консультативної допомоги дільничним лікарям-терапевтам по виявленню і лікуванню хворих із серцево-судинними захворюваннями;

2. Диспансерне спостереження найбільш складних хворих;

3. Контроль і аналіз роботи з хворими із серцево-судинною патологією.

Однак, незважаючи на велику роль лікарів-кардіологів у лікуванні і спостереженні кардіологічних хворих, основною фігурою в поліклініці для таких хворих залишається дільничний лікар-терапевт. Так, якщо в поліклініках, де маються кардіологічні кабінети, 44% відвідувань хворі з ІХС виконують до кардіологів, те 56% приходиться на частку відвідувань до дільничних терапевтів. У хворих гіпертонічною хворобою тільки 5% відвідувань приходиться на частку кардіологічних кабінетів, а 91% відвідувань такі хворі виконують до терапевтів (крім того, відвідують окулістів, невропатологів). З розвитком системи лікаря загальної практики його роль у виявленні, спостереженні і лікуванні хворих із захворюваннями системи кровообігу буде ще більше, ніж лікарів-терапевтів. Природно, що робота з такими хворими вимагає відповідного технічного оснащення. Тому офіси лікарів загальної практики (сімейних лікарів) обов'язково повинні мати сучасні електрокардіографи.

Хворі із серцево-судинними захворюваннями нерідко є важкими хворими. Тому в організації медичної допомоги таким хворим велику роль грають стаціонари. У стаціонарах розгорнута широка мережа спеціалізованих кардіологічних відділень і відділень для хворих гострим інфарктом міокарда, у яких організовані палати реанімації й інтенсивної терапії. Практика показала, що на госпітальному етапі організація спеціалізованої й вузькоспеціалізованої допомоги дозволяє одержати значно більш кращі результати лікування кардіологічних хворих, чим у відділеннях загальтерапевтичних. З огляду на, що серед причин смерті особливе місце займає гострий інфаркт міокарда, при якому спостерігається висока летальність, у нас розроблена чітка етапна система надання допомоги таким хворим. I етап — догоспітальний. На цьому етапі допомога може бути зроблена лікарями швидкої медичної допомоги, до складу якої входять спеціалізовані кардіологічні бригади, лікарями невідкладної допомоги поліклінік, дільничними чи терапевтами лікарів загальної практики. II етап — стаціонарний. Як було відзначено вище оптимальним є госпіталізація в спеціалізовані відділення. Більш десяти років тому спеціально проведене дослідження показало, що в таких відділеннях навіть у групах найбільш важких хворих летальність помітно нижче 05%), чим у відділеннях загальтерапевтичних (22%). III етап — відділення відбудовного лікування, що розгорнуті в ряді лікарень, а за показниками – кардіологічний санаторій.

До кінця XX століття великих успіхів у світі досягла серцево-судинна хірургія. У нашій країні також практично для усіх видів хвороб серця і судин розроблені операції, що дозволяють чи врятувати продовжити життя хвор. Розгорнуто мережу відповідних відділень у стаціонарах і науково-дослідних інститутах. Однак, у силу ряду причин, насамперед економічного характеру, серцево-судинна хірургія в нашій країні досягла незначних масштабів використання, результативність її низка, у силу цього незначний вплив на здоров'я населення, що не відповідає можливостям цієї галузі і не відповідає потребам країни. Операції на серці, аорті і її галузях виконують у Росії в 100 лікувально-профілактичних установах, у тому числі в 13 науково-дослідних інститутах і 40 вузах. Операції на серце виконують у 66 установах. Однак, ці установи розподілені вкрай нерівномірно по країні і працюють не дуже інтенсивно. Якщо в європейському регіоні на 1000000 жителів виконується в рік у середньому близько 1000 операцій на серці і судинах, то в Україні було виконано в 1992 році — 49,9, у 1993 р. — 48,6, у 1994 р. — 5Е;2. Таким чином, вплив серцево-судинної хірургії на здоров'я населення поки ще дуже мало.

Струнка система кардіологічної допомоги була створена в нашому місті. Кардіологічна служба представлена: 9 бригадами спеціалізованої кардіологічної швидкої допомоги, 2 дистанційними діагностичними центрами, 79 кардіологічними кабінетами в поліклініках і медико-санітарних частинах, 6 кабінетами амбулаторного відбудовного лікування для хворих, що перенесли гострий інфаркт міокарда, 41 кардіологічним відділенням стаціонарів більш, ніж на 3000 ліжок (у тому числі 27 кардіологічними відділеннями, 2 відділеннями для лікування хворих з порушеннями ритму, 10 відділеннями для лікування хворих гострим інфарктом міокарда, двома відділеннями для відбудовного лікування хворих, що перенесли гострий інфаркт міокарда), міським антиаритмічним центром і 4 стаціонарними відділеннями.

Допомога хворим: серцево-судинними захворюваннями вдома, у поліклініці й у стаціонарі передбачена гарантованим переліком видів медичної допомоги, тобто програмою по обов'язковому медичному страхуванню. Серед обмеженої групи заходів щодо профілактики захворювань по цьому переліку і програмам обов'язкового медичного страхування відноситься диспансеризація хворих, що перенесли гострий інфаркт міокарда і гострі порушення мозкового кровообігу.

Лекція підготовлена

доцентом кафедри загальної гігієни,

екології, соціальної медицини, організації

та економіки охорони здоров’я Костріковим А.В..

Завідувачем кафедри

д. мед. н., професором Катрушовим О.В.
Завідувач кафедри

д.м.н., професор Катрушов О.В.


Затверджено на методичній Учбовий предмет:

нараді кафедри загальної гігієни, соціальна медицина і

екології, соціальної медицини, організація охорони

організації та економіки охорони здоров’я

здоров’я

„_____” ____________2003р.

Протокол №________
Зав. кафедрою професор
______________Катрушов О.В.
Лекція №
^ ТУБЕРКУЛЬОЗ І ОРГАНІЗАЦІЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ХВОРИМ ТУБЕРКУЛЬОЗОМ

Серед захворювань, що відносяться до соціальних хвороб особливе місце займає туберкульоз. Соціальна природа туберкульозу відома давно. Ще на самому початку століття цю хворобу називали «сестрою бідності», «пролетарською хворобою». У старому Петербурзі на Виборзькій стороні смертність від туберкульозу була в 5,5 разів вище, ніж у центральних районах. В даний час рівень захворюваності туберкульозом у країнах, що розвиваються, набагато вище, ніж в економічно розвитих країнах. Незважаючи на величезні досягнення медицини в лікуванні хворих туберкульозом ця проблема продовжує залишатися в багатьох країнах дуже актуальної. Слід зазначити, що наша країна у визначений період домоглася істотних успіхів у справі зниження захворюваності туберкульозом. Однак в останні роки наші позиції в цьому питанні помітно ослабнули. З 1991 р. після багаторічного зниження захворюваність туберкульозом у нашій країні почала рости. Причому спостерігається стрімкий темп погіршення ситуації. За три роки захворюваність туберкульозом виросла на 26%, у тому числі, дітей на 24%. У Києві захворюваність активним туберкульозом (на 100000 населення) виросла з 25,8 у 1992 р. до 39,3 у 1995 р. Для характеристики ефективності боротьби з туберкульозом використовують ряд епідеміологічних показників.

1. Захворюваність. Як уже відзначене вище число уперше виявлених активних туберкульозом хворих в останні роки має тенденцію до росту. З загального числа хворих із уперше встановлені діагнозом 2/3 склали чоловіка, причому майже половина з них приходиться на осіб 20—40 років. Більш 40% виявлених виділяли ВК, більш ніж у 1/3 уперше минулого виявлені вже запущені форми туберкульозу. По-перше, усе це свідчить про несприятливу по туберкульозі епідеміологічній обстановці, а по-друге, про те, що асоціальна частина суспільства (бомжі, алкоголіки, особи, позбавлені за злочини волі) складає значну частину контингенту знову захворілим туберкульозом. При обліку вперше захворілих у їхній склад не включаються:

а) хворі, прописані в іншому районі,

б) випадки рецидиву захворювання.

2. Хворобливість. Показники хворобливості, у зв'язку з успіхами лікування захворілих туберкульозом, і в той період, коли спостерігалося зниження захворюваності в 5 разів, знижувалися тільки в 2 рази. Тобто цей показник при успішній роботі зі зниження туберкульозу змінюється більш повільними темпами, чим захворюваність.

3. Смертність. Завдяки успіхам у лікуванні туберкульозу за 20-літній період (починаючи з 1950 р.) показник смертності від туберкульозу знизився в 7 разів. На жаль, в останні роки, позитивні зрушення по зниженню поширеності туберкульозу, як соціального явища, призупинились і навіть, навпаки, мають місце негативні тенденції.

Світовий досвід, як і досвід нашої країни, показав, що найбільш ефективною лікувально-профілактичною установою по роботі з туберкульозними хворими є протитуберкульозний диспансер. У залежності від території обслуговування диспансер буває районним, міським, обласним. Протитуберкульозний диспансер працює по територіально-дільничному принципі. Уся територія обслуговування розділена на ділянки, а до кожної ділянки прикріплений лікар фтизіатр у залежності від місцевих умов (число облич, що складаються на обліку, і вогнищ туберкульозної інфекції, наявність великих промислових підприємств і т.д.) населення на одній фтизіатричній ділянці може складати від 20—30 тис. до 6& тис. Важливо, щоб границі декількох терапевтичних ділянок поліклініки й однієї фтизіатричної ділянки збігалися, щоб дільничний лікар фтизіатр працював у тісному контакті з визначеними лікарями терапевтами, педіатрами, лікарями загальної практики.

У структурі протитуберкульозного диспансеру основною частиною є амбулаторна ланка. Крім звичайних кабінетів (кабінетів лікарів, процедурного, кабінету функціональної діагностики) дуже бажана наявність стоматологічного кабінету. Природно невід'ємною частиною є бактеріологічна лабораторія і рентгенівський кабінет. При деяких диспансерах діють флюоролографічні станції. Крім того, можуть бути стаціонари.

Усю роботу з боротьби з туберкульозом у районі діяльності диспансер проводить за комплексним планом. Дуже важлива участь у реалізації такого плану не тільки медичних установ, але й інших відомств. Реальні успіхи по зниженню захворюваності туберкульозом можуть бути досягнуті тільки при реалізації міжвідомчої' програми «Туберкульоз», що розроблений і в Києві. Основну частину комплексного плану складають санітарно-профілактичні заходи:

• організація своєчасного виявлення хворих і ревакцинація неінфікованих;

• організація своєчасного виявлення хворих і масові цільові профілактичні огляди;

• оздоровлення вогнищ туберкульозної інфекції, житловий пристрій бацилоносіїв;

• трудовий пристрій хворих;

• санітарно-просвітня робота.

Значне місце в комплексному плані займають нові методи діагностики і лікування хворих, стаціонарне і санаторне лікування, підготовка лікарів по фтизіатрії.

Існує кілька шляхів виявлення хворих туберкульозом. Основне місце займає (80% усіх виявлених хворих) виявлення при звертанні хворих за медичною допомогою. Тут дуже велика роль лікарів поліклінік, туди, як правило, звертається, насамперед, той, хто занедужав. Визначену роль відіграють цільові профілактичні медичні огляди. Незначне місце займає спостереження контактів і дані патологоанатомічних досліджень. Останній метод свідчить про недоліки в роботі лікувально-профілактичних установ по туберкульозу.

Протитуберкульозний диспансер — це установа закритого типу, т., е. хворого туди направляє лікар, що виявляє таке захворювання. При виявленні туберкульозу в будь-якій медичній установі в протитуберкульозний диспансер за місцем проживання хвор направляють «Повідомлення про хворого з вперше в житті встановленим діагнозом активного туберкульозу»- (ф. 089/у).

Лікар протитуберкульозного диспансеру організує ретельне обстеження і при уточненні діагнозу ставить хворого на диспансерний облік. Всі особи, узяті на облік у протитуберкульозному диспансері, поділяються на групи обліку:

I. Активний туберкульоз (1А и 1В).

II. Згасаючий туберкульоз. |

III. Клінічно вилікуваний туберкульоз (111А и 111В).

IV. Контакти.

V. Внелегеневий туберкульоз.

VI. Групи для дітей.

VII. Підвищений чи ризик рецидив.

Туберкульозні зміни в легенях при необхідності уточнення їхньої активності.

Кожна облікова група має свою тривалість спостереження і періодичність диспансерних явок.

У нашій країні проводиться профілактика туберкульозу в двох напрямках:

1. Санітарна профілактика.

2. Специфічна профілактика,

До засобів санітарної профілактики відносяться міри, спрямовані на попередження зараження туберкульозом здорових, на поліпшення епідеміологічної обстановки (у тому числі поточна і заключна дезінфекції, виховання гігієнічних навичок туберкульозних хворих).

Специфічна профілактика — це вакцинація і ревакцинація, хіміопрофілактика,

Для успішної роботи зі зниження захворюваності туберкульозом необхідні значні асигнування держави на надання, житла для бацилоносіїв, для санаторного лікування хворих, для забезпечення безкоштовними медикаментами амбулаторних хворих і т. д,
Лекція підготовлена

доцентом кафедри загальної гігієни,

екології, соціальної медицини, організації

та економіки охорони здоров’я Костріковим А.В..

Завідувачем кафедри

д. мед. н., професором Катрушовим О.В.
Завідувач кафедри

д.м.н., професор Катрушов О.В.


Затверджено на методичній Учбовий предмет:

нараді кафедри загальної гігієни, соціальна медицина і

екології, соціальної медицини, організація охорони

організації та економіки охорони здоров’я

здоров’я

„_____” ____________2003р.

Протокол №________
Зав. кафедрою професор
______________Катрушов О.В.
Лекція №
^ ТРАВМАТИЗМ І ОРГАНІЗАЦІЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ПРИ ТРАВМАХ

Однієї з найважливіших соціально-гігієнічних проблем у даний час є травматизм. Протягом усього XX століття актуальність проблеми травматизму росла, причому особливе занепокоєння викликає не просто ріст травматизму в Україні (особливо в останні роки), а та обставина, що відзначається ріст травматизму зі смертельним результатом, з переходом на інвалідність, з тимчасовою втратою працездатності. Сьогодні в економічно розвитих країнах світу травми займають 3-і місце серед причин смерті населення, причому травми несуть життя людей найбільш молодого працездатного віку. Серед чоловіків у вікових групах від 1 року до 44 років смертність від травм займає 1-і місце.

Є дві обставини, що виділяють травми серед інших патологічних станів людини. 1-і зв'язано з раптовістю травм. Ще хвилину, секунду назад людина була здорова й от у результаті впливу якогось фактора здоров'я, а нерідко і, саме життя загублені. Отже, організація медичної допомоги при травматизмі' вимагає якоїсь специфіки, повинна відрізнятися від організації допомоги при більшості захворювань. 2-і обставина зв'язана з тим, що цей фактор несприятливого впливу на організм людини, як правило, стає ясним відразу ж, як тільки відбулася травма.

Боротьба з травматизмом складається з двох частин: профілактики травматизму й організації травматологічної допомоги.

Існує цілий ряд класифікації травм. Розрізняють травматизм виробничий (промисловий» сільськогосподарський) і невиробничий (побутовий, транспортний, вуличний). Виділяють спортивний травматизм. Невиробничі травми поділяють на травми, отримані дорослими і дітьми. У дітей виділяють шкільний травматизм.

У структурі загальної захворюваності на частку травм і отруєнь приходиться 10—15% (у Києві — 12%) і серед знову виявлених захворювань вони займають 2-і місце, уступаючи тільки захворюванням органів дихання. Середній рівень травматизму складає 120—130 випадків на 1000 населення. Травматизм у чоловіків у 1,5—2 рази вище, ніж у жінок. Це пояснюється не тільки професійно-виробничими особливостями чоловіків, тому що невиробничий травматизм також у чоловіків у 2 рази вище, ніж у жінок. Травми й отруєння зустрічаються в будь-якому віці, але найбільш характерна також патологія для особ молодого і середнього, найбільш працездатного віку.

Видне місце травми займають у захворюваності з тимчасовою втратою працездатності: на їхню частку приходиться в середньому близько 15% усіх листків непрацездатності. Зрозуміло, у робочих різних галузей промисловості питома вага травм у захворюваності з тимчасовою непрацездатністю різко коливається. Велике місце займають травми в госпіталізованій захворюваності, займаючи 1-і місце серед усіх госпіталізованих у лікарні, що працюють у режимі лікарень швидкої допомоги. При цьому останнім часом відзначається тенденція до збільшення частки особ, госпіталізованих з важкими комбінованими і множинними травмами, що значною мірою зв'язано з ростом автотранспорту.

У структурі первинної інвалідності, тобто серед причин виходу на інвалідність травми займають 2-і місце після серцево-судинних захворювань, складаючи до 20% усіх причин виходу на інвалідність. У структурі загальної інвалідності, тобто серед особ отримавших інвалідність, як цього року, так і в попередні роки, на долю травм приходиться 8—15%. Серед інвалідів від наслідків травм 60—70% складають чоловіка, причому переважають особи у віці 30—45 років.

Ще більш високу соціально-економічну значимість здобуває травматизм при вивченні причин смертності населення. Частота і питома вага смертності від травм мають в усьому світі тенденцію до збільшення і займають 3-і місце в структурі всіх причин смерті. В останні роки смертність від травм у Росії претендує навіть на 2-і місце, випереджаючи злоякісні новоутворення. Природно, рівень смертності від травматизму відрізняється в особ різного віку. Травми є основною причиною смерті в особ до 30 років. На частку травм і отруєнь у молодих чоловіків приходиться до 60% усіх причин смерті. Тому профілактика травматизму повинна бути предметом пильної уваги, причому не тільки медичних працівників, але і багатьох інших відомств: від служби техніки безпеки і ДАІ до працівників шкіл і дитячих садів.

Крім профілактики травматизму органи охорони здоров'я, лікарі покликані вирішувати і другу сторону проблеми боротьби з травматизмом — раціональну організацію травматологічної допомоги. Перші самостійні травматологічні відділення були організовані в нашій країні в 1919 році з ініціативи А. Л, Полєнова. Як згодом показали спеціальні дослідження в умовах надання спеціалізованої травматологічної допомоги незадовільні, результати лікування ушкоджень складали 3—4%, а при лікуванні в загальних хірургічних відділеннях цей показник доходив до 35%. Організатори травматологічної допомоги цілком обґрунтоване вважають одним з основних принципів правильної організації допомоги при травмах наближення першої допомоги до місця події. Другим принципом можна вважати етапність надання допомоги при багатьох травмах. Можна виділити. 4 етапи: 1-й — це перша допомога» 2-й — лікарська долікарняна допомога, 3-й — стаціонарна і 4-й етап — відбудовне лікування.

З загального числа потерпілих 90"—95% бідують тільки в амбулаторній допомозі, а з числа облич із травмами, що одержали стаціонарну допомогу практично всі після виписки з лікарні направляються на амбулаторне лікування. У залежності від чисельності населення територіальна амбулаторна травматологічна допомога може бути організована по .різному. У містах з невеликою чисельністю населення потерпілі для одержання амбулаторної допомоги звертаються в хірургічні кабінети чи поліклініки в час, коли поліклініка не працює, у прийомне відділення стаціонару. Така організація по цілому ряді причин не є оптимальною. Тому при наявності можливості в поліклініці виділяють окремі травматологічні прийоми — травматологічні кабінети. Правда, і спеціалізовані кабінети працюють тільки під час роботи поліклініки, тобто з 9 ранку до 21 години. Найбільш оптимальною формою організації амбулаторної травматологічної допомоги є організація травматологічних пунктів, що відкривають звичайно при поліклініці, але можуть бути інколи відкриті і поза поліклінікою, у пристосованому приміщенні. Важливо, щоб такий пункт працював цілодобово і цілодобово при ньому діяв рентгенівський кабінет. Часто хворі одержують там першу допомогу і направляються в стаціонар, а велике число потерпілих одержують у травматологічному пункті не тільки першу кваліфіковану допомогу, але і повне лікування — до видужання, причому основна маса лікується від першої допомоги до видужання в того самого лікаря. Організація травматологічних пунктів є найбільш оптимальною формою амбулаторної допомоги потерпілим із травмами. Однак відкривати травматологічні пункти можна лише в досить великих чи містах адміністративних районах міст із населенням 150—200 тис.

Близько 5—10% потерпілих із травмами мають потребу в госпіталізації. Причому в останні роки відзначається чітка тенденція до помітного збільшення цього показника. Це, як правило, найбільш важкі травми. Найбільш оптимальною організацією стаціонарної допомоги травматологічним хворим є госпіталізація їх у спеціалізовані травматологічні відділення. У таких відділеннях, по-перше, працюють фахівці-травматологи, по-друге, такі відділення краще, ніж обще хірургічні оснащені необхідною апаратурою, медичною технікою.

Важливою медико-соціальною задачею є організація відбудовного лікування і реабілітація хворих і інвалідів унаслідок нещасливих випадків.
Лекція підготовлена

доцентом кафедри загальної гігієни,

екології, соціальної медицини, організації

та економіки охорони здоров’я Костріковим А.В..

Завідувачем кафедри

д. мед. н., професором Катрушовим О.В.
Завідувач кафедри

д.м.н., професор Катрушов О.В.
Затверджено на методичній Учбовий предмет:

нараді кафедри загальної гігієни, соціальна медицина і

екології, соціальної медицини, організація охорони

організації та економіки охорони здоров’я

здоров’я

„_____” ____________2003р.

Протокол №________
Зав. кафедрою професор
______________Катрушов О.В.
Лекція №
^ ЗЛОЯКІСНІ НОВОУТВОРЕННЯ Й ОРГАНІЗАЦІЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ПРИ НИХ
Другою найгострішою проблемою сучасної медицини є злоякісні новоутворення. Фахівці називають злоякісні новоутворення «убивцею № 2», відзначаючи тим самим, що в багатьох країнах світу злоякісні новоутворення займають друге місце (після захворювань системи кровообігу) серед причин смерті. Насамперед, цим, а також високими економічними втратами внаслідок передчасної смертності і інвалідизації пояснюється соціально-гігієнічне значення таких захворювань. Крім того, злоякісні новоутворення характерні фатальною приреченістю для хворих при багатьох локалізаціях. Якщо на початку XX століття серед усіх причин смерті в економічно розвитих країнах злоякісні захворювання складали 3—7%, то в даний час на їхню частку приходиться 14-20%.

І рівень і структура смертності від злоякісних новоутворень знаходяться в тісній залежності від статі і віку. У чоловіків у структурі смертності перше місце займає рак органів дихання, друге — рак шлунку і третє — стравоходу. У жінок: перше місце — рак шлунку, друге — молочної залози, третє — рак шийки матки. Смертність від раку в чоловіків значно вище, ніж у жінок. Показники смертності від злоякісних новоутворень інтенсивно ростуть зі збільшенням віку, що відбиває вікові особливості захворюваності.

Більш високий рівень смертності чоловіків як у цілому, так і в окремих вікових групах (за винятком тридцятирічних) пояснюється насамперед більш високим рівнем захворюваності раком чоловіків, а головне, тим, що в чоловіків частіше, ніж у жінок зустрічається рак внутрішніх органів: стравоходу (у 2 рази частіше), шлунка, трахеї, легень (у 7,2 рази частіше), тобто таких локалізацій, де рання діагностика до сьогодняшнього часу представляє серйозних труднощів. У жінок значну частину складають пухлини молочної залози, статевих органів, тобто локалізацій, при яких мається більший шанс своєчасного виявлення.

Великий інтерес являє питання про динаміку смертності від злоякісних новоутворень. Смертність від таких захворювань за даними ВІЗ росте повсюдно.

Однак більшість учених, що займаються питаннями епідеміології злоякісних новоутворень, вважають, що при аналізі динаміки смертності від таких захворювань необхідно враховувати три обставини:

1. За 60—70 років в усьому світі сильно просунулася якість діагностики рака; з'явилася достатня кількість фахівців-онкологів, якісні зміни відбулися в гістологічному, рентгенологічному дослідженні пухлин;

2. Удосконалився статистичний облік таких захворювань;

3. Відбулася зміна вікової структури населення убік його постаріння. Рівень смертності від раку жінок у віці 60—70 років у 50—60 разів вище, а в чоловіків такого віку в 100—115 разів вище чим в особ у віці до 30 років. Стандартизовані за віком показники смертності від раку за останні роки у світі в чоловіків стабілізувалися. З усіх показників раку не попадають у цю закономірність рак органів дихання. Рак легень має виражену тенденцію до росту й у рівні захворюваності й у смертності. Збільшення поширеності рака легень усі дослідники і практичні лікарі зв'язують з поширенням паління.

Виклад соціально-гігієнічної проблеми злоякісних новоутворень ми почали з питанням смертності по двох причинах: 1-я — щоб підкреслити гостроту проблеми;

2-я — незважаючи на підвищення рівня прижиттєвої діагностики зведення про смертність більш точні, чим про захворюваність.

У нашій країні реєстрація злоякісних новоутворень виробляється з 1939 р. у містах, де працювали лікарі-онкологи, а з 1953 р. — повсюдно. Число хворих із уперше встановленим діагнозом росте: по Україні динаміка захворюваності злоякісними захворюваннями виглядає в такий спосіб <на 100000 населення): 1980 — 231,5, 1987 - 260,0, 1991 - 266, 1993 - 276, 1994 - 280, 1995 — 278. Чоловіка страждають раком помітно частіше (328 на 100000), чим жінки (267 на 100000). Розрізняється і структура по локалізації виявленого раку. Так у 1992 р. у Росії в чоловіків 1-і місце (31,1%) займає рак легень, 2-е-шлунку (18,1%), 3-і — губи, язика і гортані (6,5%). У жінок 1-і місце займав рак молочної залози (19,7%), 2-і — шлунка (13,7%), 3-і — рак шийки матки (8,4%). У сумі усі локалізації раку жіночих статевих органі» (шейки матки — 8,4%, тіла матки — 6,6% і яєчників — 6,3%) складають 21,3%.

У відношенні збільшення захворюваності рака багато дослідників висувають майже ті ж доведення, що і при аналізі динаміки смертності. Зовсім виразно можна говорити про ріст захворюваності рака органів дихання й у якомусь ступені — молочної залози і гемобластозами. Спостерігається тенденція до зниження захворюваності раком губи, стравоходу і шлунка.

Якщо у відношенні захворюваності (числа знову виявлених хворих) раком варто говорити обережно, то у відношенні поширеності можна впевнено говорити про тенденцію до росту цього показника. Нехай невеликі, скромні, але якісь досягнення при лікуванні злоякісних новоутворень (особливо деяких локалізацій) є. Тому число хворих збільшується, якщо в Україні в 1980 р. було зареєстровано 1318 тис. хворих, то в 1985 р. 1546 тис., у 1989 р.— 1645 тис. Практично 50% хворих живуть більш 5 років,

Величезну роль у позитивному рішенні проблеми злоякісних новоутворень відіграє раннє виявлення захворювання. Від цього залежить результат усієї медичному допомоги. У справі боротьби зі злоякісними новоутвореннями величезне значення має правильна організація медичної допомоги. Очолює цю роботу Український онкологічний науковий центр (м. Київ), до складу якого входять три інститута: інститут канцерогенезу, інститут експериментальної діагностики і терапії й інститут клінічної онкології. У ряді регіонів маються науково-дослідні онкологічні інститути. Головною ланкою в здійсненні спеціалізованої допомоги є онкологічні диспансери. Такі диспансери, що роблять усі види спеціалізованої допомоги в тому числі, і стаціонарної допомоги, організовані в обласних центрах і великих містах. При центральних районних лікарнях, в інших містах і в міських районних поліклініках організовані онкологічні диспансерні чи відділення кабінети. На будь-якій території роботи з онкологічними хворими ведеться диспансерним методом. Онкологічні диспансери мають наступні задачі:

- організація раннього виявлення хворих,

-висококваліфіковане і спеціалізоване лікування,

-організаційно-методичний посібник з питань онкології всіма лікувально-профілактичними установами на території діяльності диспансеру,

- упровадження найбільш ефективних методів діагностики і лікування раку в практику лікувальних установ,

- контроль за лікуванням хворих у лікувальних установах,

-вивчення й аналіз випадків пізнього виявлення хворих. Усі контингенти онкологічних хворих, що підлягають диспансеризації поділяють на наступні групи обліку:

1а — хворі з підозрою на рак;

16 — пребійок;

2 — хворі, що підлягають спеціалізованому лікуванню;

2а — хворі, що підлягають радикальному лікуванню;

3 — практично здорові;

4 — хворі в запущеній стадії, що вимагають паліативного лікування.

Онкологічні диспансери є ведучими, але не єдиними установами в лікуванні онкологічних хворих. Незважаючи на відомі досягнення в області лікування онкологічних хворих більший успіх досягається там, де має місце раннє виявлення таких хворих, а це можливо лише при активній участі всіх лікувально-профілактичних установ і насамперед поліклінік. Для раннього виявлення злоякісних новоутворень мається дві можливості:

1. Особлива онкологічна настереженість не тільки всіх лікарів будь-якої спеціальності, але і населення;

2. Профілактичні огляди, у першу чергу цільові огляди широких контингентів населення. Правда, варто визнати, що дотепер ефективність таких оглядів залишає бажати багато кращого.

Обов'язковим розділом роботи з онкологічними хворими будь-якої лікувальної установи є аналіз запущених випадків виявлення рака. Вивчення причин пізнього виявлення таких хворих свідчить, що в 40—45% такими причинами є пізніше звертання хворого за медичною допомогою, 35—40% — це сховане, асимптоматическое плин захворювання, а до 20% усіх пізніх випадків виявлення хвороби лежить на совісті лікарів — це неправильна діагностика. Важливим показником роботи з онкологічними хворими є показник однорічної летальності, тобто смерті хворих раком у перший же рік виявлення захворювання (на 100 хворих). У Україні в середньому в 1985 р. цей показник складав Э8,7%, у 1986 р. 37,7%. При різних локалізаціях рака, природно, цей показник має широкі коливання: у 1-й рік після узяття на облік умирає до 59% хворих раком стравоходу, 55% — раком легень, 11,5% — молочної залози.

Існують два основних принципи профілактики рака:

1 — вивчення канцерогенних речовин і усунення контакту людини з ними. Тут має значення ліквідація професійних шкідливостей на виробництві, заходу проти забруднення навколишнього середовища, строгий санітарно-гігієнічний контроль води і продуктів харчування. 2 — раннє виявлення і радикальне лікування передопухолевих захворювань, тому що як говорять онкологи: «Без пребійка немає рака». Реалізації цього принципу повинні відповідати масові медичні профілактичні огляди і зростання онкологічної пильності. Повинна бути поставлена на новий якісний рівень санітарно-просвітня робота серед населення.
Лекція підготовлена

доцентом кафедри загальної гігієни,

екології, соціальної медицини, організації

та економіки охорони здоров’я Костріковим А.В..

Завідувачем кафедри

д. мед. н., професором Катрушовим О.В.
Завідувач кафедри

д.м.н., професор Катрушов О.В.