asyan.org
добавить свой файл
1
СІТКА ЛОВЦЯ

Частина  перша


-Аномалія-


Колись,  в  часи  перших  малоцікавих  експедицій  людей  до  Обителі,  такий  самий  малоцікавий,  але  при  цьому  трохи  дивакуватий  капітан  Антоніо  Санчес  залишив  в  іще  більш  малоцікавому,  але  при  цьому  страшно  секретному  місці  архіпелагу  Ізасу-о-к’нга,  куди,  щоб  потрапити,  треба  обдерти  сідниці,  автоматичний  контролер  дуже  дивної  конструкції,  котрий  повинен  був  реагувати  на  емоційний  фон,  що  утворюється  людьми,  які  мають  знаходитись  на  даній  планеті.  Корінне  населення  не  заперечувало.  Напроти,  навіть,  не  реагуючи  на  дивакуватість  автора  проекту,  запропонувало  застосовувати  цей  прилад...  для  контролю  будь  яких  кораблів,  що  мають  прибути  з  Землі!  І  ось  оттепер  жодний  земний  корабель,  що  приймається  на  прикордонній  базі  О-Нава-їль  та  великому  космічному  порту  власно  Ніасу,  не  залишався  не запеленгованим  і  не  вивченим  разом  із  усіма  пасажирами  й  вантажем  аж  до  останнього  атома.  У  полі  зору  приладу  знаходилась  також  вся  поверхня  планети  із  усім  її  “земним”  населенням.  Деякі  люди  аж  казилися,  кажучи,  що  це  все  -  чистий  якби  не  фашизм.  Але  переконати  в  тому,  що  ці  експерименти  -  зайва  річ,  ніхто  не  мав  можливостей.  Зупинити  відносини  через  ці  перевірки  намагались,  але  переконливіше  виглядали  підстави  тих,  хто  був  не  проти  експерименту.  Сам  сеньйор  Санчес  мотивував  свою  поведінку  тим,  що  людина  -  істота  неврівноважена.  Вона  тільки  но  вийшла  у  космос,  тільки  но  зустріла  в  ньому  собі  подібних  і  виявилось,  що  для  того,  щоб  з  ними  спілкуватись,  людині  дуже  сильно  бракує  знань  про  себе  саму.  Потрапляючи  в  умови  іншої  планети,  вона  дуже  часто  поводить  себе  суто  афективно,  так,  що  сама  не  може  зрозуміти,  чому  вона  це  зробила.  Тому,  саме  для  безпеки  людей,  а  не  для  того,  щоб  хтось  над  ними  експериментував,  встановлено  було  цього  дивакуватого  приладу.  Правда,  врівноваженості  людям  цей  факт  не  додав.  Образи  й  лайки,  до  речі,  теж  було  віднесено  до  “неврівноваженої  поведінки”...  

Але  це  тільки  спочатку  виглядало  як  чистої  води  маразм.  Далі  було  гірше.  Одного  разу  на  островах  було  вбито  земним  військовим  істоту,  що  належала  разом  із  сайна  до  корінного  населення  Ніасу.  Винний  у  вбивстві  потрапив  до  лікарні  в  тяжкому  психічному  стані,  нічогісінько  не  пам’ятаючи  із  того,  що  трапилось...  І  тут  почалось  найдивакуватіше...  Прилад  сам  собою  почав  демонтуватись,  перетворюючись  на  груду  металобрухту.  

На  цьому  дані  про  пригоду  вичерпано.  Але  вже  власно  ми,  прибувши  до  першого  контрольного  посту  Гіссамерійського  мосту,  відчули  “теплесенький  прийомчик”.  Чи  може  мені  це  здалося?  Але  від  процедури  контролю  на  розташованих  через  кожні  пів-метри  пунктах  мізки  денатурувались!

Пам’ятаю,  як  по  прибуттю  з  прикордонної  бази  до  Центрального  КП  десь  в  межах  планетної  системи  Карін  Амі,  звідки  ця  “дорога  скорботи  й  сліз  ”  розпочиналась,  до  нашої  експедиції  приставили  у  якості  “почесного  ескорту”  цілу  ланку,  яку  складали  чотири  бойових  важковантажних  катери,  що  так  і  дерлися  до  героїчних  вчинків.  Вся  процедура  проходження  контролю  відбувалась  від  початку  і  до  кінця  при  незмінній  присутності  капітана  флагману,  що  прийняв  нас  на  борт,  другого  офіцера  та  трьох  пілотів  -  членів  екіпажу.  Оцей  другий  на  ім’я  Елкі  Тіну  весь  час  глузував,  мовляв,  були  собі  уфологи.  Що  мав  на  увазі  -  чорт  зрозуміє.  Але  образливо...

-  Що,  аномалії  відшукуєте?  І  як  справи?
 У  відповідь  -  вибух  реготу.  Поганець...  Чи  ми  не  усвідомлюємо,  куди  потрапили?  Я,  до  речі,  усвідомлювала  набагато  краще,  ніж,  можливо,  будь  хто  з  них  собі  уявляв.  Більше  -  знала,  що  з  цим  робити...  Але  це  мало  статись  пізніше.  Тепер  можете  реготати  хоч  і  до  гикавки... У мене колись давно викликала почуття непорозуміння манера поводитись у тутешніх військових. На перший погляд – повна відсутність дисципліни. Але ж потім я зрозуміла, що свої, земні стереотипи до них відносити неможливо. Така, на перший погляд занадто вільна поведінка, обумовлена традиціями, котрі у них дуже відрізняються від наших. І це аж ніяк не відображується на дисципліні якісно. Ще один привід начхати на все, що я тут зараз бачила і чула.

Ось  так  ми  й  прибули  до  Обителі...

Командир  ланки,  що  на  супроводжувала,  він  також  Оа  Ма,  вже  був  попрощався,  тільки  раптово  зупинився  і,  обдививши  уважно  всю  групу  с  голови  і  до  ніг,  замислено  промовив:

-  Хлопці,  в  нас  тут  буде,  мабуть,  спекотно...

Нас  попереджали,  що  на  Ніасу  на  всіх  широтах  панує  вічне  літо.  Всі  були  спокійними  за  себе  і  відповіли,  що  нічого  справді  небезпечного  подібні  кліматичні  особливості  для  більшості  з  нас  не  уявляють.  Решта  ж,  яка  страждає  на  зайву  білошкірість,  заздалегідь  запаслася  усілякими  кремами  тощо.  Та  Оа  Ма  не  вгамовувався:

-  Хлопці,  у  нас  ДУЖЕ  СПЕКОТНО,  -  вимовив  він  із  натиском.

-  Так  що,  може  нам  летіти  геть?  -  не  утримався  дехто  і  рявкнув  знервовано.

-  Убережи  Боже!  Та  от  тільки  ми  смажених  людей  вже  два  роки  як  не  їмо  -  статут  не  дозволяє!

Всі,  хто  чув  ці  слова,  майже  луснули  -  хто  від  сміху,  а  хто  від  люті.  Ті,  що  лютували,  викликали  напад  сміху,  подібний  до  істерики.  Мені  ж  це  все  було  надто  байдуже.  Чи  вони  просто  б  тут  весь  сезон  пропустували...  Хоча,  з  іншого  боку  це  був  природний  емоціональний  вихід,  необхідний  всім  нам  після  перелету.  Ми  дійсно  були  надто  засіпані...

Після  прощавань  нас  вже  супроводжала  інша  особа,  такий  собі  гід-екскурсовод.  Дуже  непокоїлась,  вже  не  жартуючи,  з  приводу  відкритих  поглядів  на  те,  що  в  них  замісь  Сонця.  

-  Але  ж  воно  таке  неяскраве...  -  здивувавсь  хтось  з  нас.

-  Я  вас  прошу  цим  не  обдурюватись,  панове!  -  розтлумачила  наш  гід.  -  Може  світла  у  доступному  для  ока  людини  діапазоні  мало,  але  для  вас  воно,  я  думаю,  надто  радіоактивне!  Ультрафіолет  оком  неможливо  побачити,  але  він  про  себе  нагадує  пізніше.  Ще  раз  прошу  поводитись  обережніше!

Ну,  може  ми  й  не  всі  разом  докупи  гехнулись  і  знепритомніли,  але  ж  дівчина  на  ім’я  Тетяна,  наш  програміст  бази  даних,  яка,  можливо,  i  вважала  себе  загартованішою  за  всіх,  це  зробила.  Ще  ми  не  встигли  потрапити  на  подвір'я  своєї  нової  оселі.  Трохи  пізніше,  коли  її  вже  мали  везти  до  лікарні,  я  сама,  і  не  тільки  я,  відчули,  що  шкіра  на  носах  в  нас  геть  облупилася.  І  скільки  ми  були  на  сонці?  Погано...  

Емі  -  так  звали  нашу  провідницю,  -  перелякавшись  майже  до  смерті,  швиденько  почала  зв’язуватись  із  ще  не  встигшою  відбути  до  бази  славетною  й  непереможною  гвардією  на  чолі  з  незабутнім  Оа  Ма.  Що  б  там  не  казали,  а  відповідальність  на  першому  місці.  З  цього  моменту  жарти  закінчились  назавжди.

-  Я  ж  казав  -  ці  люди  тут  жити  не  зможуть!  -  довго  бухтів  він,  пересвідчившись  зайвий  раз  в  тому,  що  самопочуття  пацієнтки  не  гіршає.

-  Не  вигадуй!  -  втрутився  Тіну.  -  Теоретично  тут  не  може  вирости  жодного  дерева,  взагалі  жодної  зеленої  рослини.  А  на  практиці  ми  спостерігаємо  просто  фантастичну  картину.  Напевно  знати  сутність  всіх  речей  у  Всесвіті  належить  лише  Творцю,  то  ж...  не  вигадуй!  Ця  дівчинка  просто  має  надто  слабенькі  судини.  Для  цього  існує  окрема  терапія...

-  Окрема!  Терапія!  А  шкіра?  Вони  ж  горять,  наче  папір!

-  Не  згорять.  Скільки  разів  сюди  потрапляли  люди  -  ніхто  не  згорів.  Звикали.  До  речі,  ми  з  тобою  теж  маємо  навіть  більш  тонку  шкіру,  ніж  вони...

-  Всі  люди  різні.  А  ми  взагалі  -  сайна!

-  Ти  можеш  хоча б  раз  прислухатись  до  того,  що  тобі  говорять?  Я  розумію,  що  ти  в  нас  за  головного  зараз,  але  скільки  ти  загалом  на  службі  в  цьому  підрозділі?  Що  ти  знаєш?  Так  чого  ти  мене  вчиш?  Тобі  кажуть,  щоб  краще  втлумачити,  а  ти  тут  гарчиш,  як  скажений!  Кажу  тобі  ще  раз  -  нема  кому  тебе  перетворити  на  унітаз!  Зрозуміло?  Ось  тепер  можеш  командувати.  

Оа  Ма  уважно  слухав,  дивлячись  з  легкою  посмішкою  у  вічі  своєму  співбесіднику,  склавши  руки  на  грудях.  Коли  Тіну  закінчив,  він,  витримавши  паузу,  вимовив:

-  Добре.  Зараз  напишеш  мені  заяву  про  те,  що  відповідальність  за  наукову  експедицію  з  Землі  цілком  і  повністю  береш  на  себе,  гаразд?  Вільно...

 Тіну  лукаво  посміхнувся.

 До  речі,  все,  як  він  казав,  так  і  відбулося.  З  часом  всі  ми  дійсно  потроху  “окліматизувались”,  непогано  засмагнули.  Але,  як  з’ясувалось,  довгого  перебування  на  островах  Ізасу-о-к’нга  не  в змозі  були  витримати  найсмаглявіші  і  найздоровіші.  Проблема  полягала  зовсім  не  в  спекоті  й  сонячної  радіації.  Щось  незрозуміле  починало  коїтись  із  психікою  людей.  Начебто  складові  частини  особистості  раптом  робилися  несумісними,  якби  вони  належали  не  одній  людині,  а  багатьом,  які  ніколи  раніше  не  бачили  один  одного.  Корінне  ж  населення  спокійнісінько  стверджувало,  що  саме  на  Іламмі  -  найвеликішому  острові  архіпелагу,  -  знаходяться  “Ворота  в  небеса”.

Блище  до  континенту  прибережні  води  нібито  порізані  дрібними  смужками  білястої,  неживої  суші.  А  посеред  океану  в  обрамленні  невеличких,  з  висоти  пташиного  лету  схожих  на  вкриті  пухнастим  мохом  купини,  островків,  як  у  нефритовому  намисті,  красується  Іламма.  До  речі,  це  -  перекручене  на  гіссамерійський  манер  ніасуанське  “Гі-л’-оме”.  Але,  мабуть  для  людей  “Іламма”  звучало  більш  звично,  враховуючи  надто  складну  артикуляцію  ніасуанських  діалектів.  Тому  вони  й  обрали  саме  цю  версію  для  свого  спілкування.  Про  це  місце  ходили  недобрі  розмови.  Дехто  вважав  навіть,  що  місце  це  не  інакше  як  прокляте,  бо  люди  там  божеволіють,  але  не  всі,  а  тільки  “порчені”  чи  “мічені”,  з  “дурною  кармою”.  Проте,  про  прилад  і  експеримент  з  контролю  емоцій  з  них  мало  хто  знав.  Те,  що  прилад  було  встановлено  саме  в  такому,  а  ні  в  іншому  місці,  було,  тим  не  менше,  більш  ніж  зрозуміло.  Члени  нашої  дослідницької  групи  вважали,  що  це  -  цікавий  різновид  геомагнітної  аномалії.  Факт,  що  вона  суто  виборчо  реагує  на  різних  осіб,  дає  можливість  використати  її  для  поглибленого  вивчення  людської  психіки.  Але  не  шляхом  глобального  емоційного  контролю,  який  багатьом  справедливо  здавався  антигуманним.  Пошук  альтернативи  -  це  була  офіційна  ціль  нашої  експедиції.  Проте,  нишком  ми  всі  поперед  за  усе  вважали  необхідним  дізнатись  якнайбільше  подробиць  того,  що  саме  стало  дійсною  причиною  будування  і  встановлення  приладу  і  правду  про  всі  події  після  встановлення  і  аж  до  моменту  вбивства.  Передчуття  було,  що  не  все  тут  так  просто,  як  може  здаватися  спочатку  і  як  нас  намагаються  запевнювати...

Тільки  но  ми  прибули  на  Ніасу,  як  до  нас  приєдналась  одна  загадкова  особа.  Саме  -  дочка  капітана  Санчеса  Моніка. Точніше Мона Ліса Естель Аннабель Алехандра Даліль Санчес Рохас... Це було, мабудь, надто довго. Тому вирішили називати її просто Монікою. Вигляд  в  неї  був  весь  час  якийсь  пригнічений  і  стурбований  і  ми  не  відмовились  від  її  компанії,  бо  зрозуміли,  що  вона  хоче  нам  щось  повідомити.

Після  трагічної  загибелі  у  космічній  катастрофі  батька,  вона  залишилась  жити  на  Ніасу,  вступила  тут  до  університету,  вийшла  заміж  за  свого  одногрупника  і  народила  доньку.

Щоправда,  шлюб  її  довго  не  протримався  і  тепер  вона  знову  звалась,  на  честь  пам’яті  свого  батька,  котрого  обожнювала,  сеньйоритою  Монікою Санчес, не бажаючи навіть згадувати про минуле так, немов нічого ніколи не траплялось.  

Коли  вона  запропонувала  нам  невеличку  подорож  до  одного  свого  старого  знайомого,  ми  не  відмовились.  Залишивши  маленьку  Анхеліку  з  нянею,  вона,  керуючи  власним  транспортом,  який  вмістив  всю  нашу  невеличку  групу,  повезла  нас  через  пагорбкуваті  рівнини  Елу  Енту  в  глиб  материка.  Тут  я  побачила  нарешті  перше  джерело  прісної  води  -  широку  й  ліниву  ріку  Фам’ірранау.  В  її  долині,  вкритій  пишною  рослинністю,  ми  й  зупинились.

До  примхів  ніасуанців  звикнути  було  дуже  важко  через  існуючи  стереотипи.  На  питання:  “Чому  вони,  корителі  Далекого  Космосу,  майже  хазяїва  усього  Всесвіту,  що  мають  неперевершені  технології  і  вміють  читати  думки  будь-якої  істоти  і  розуміти  її  мову,  чому  вони  й  досі  мають  закуточки  на  планеті,  де  люди  живуть  так,  як  жили  багато  тисячоліть  тому?”  -  вони  дають  стандартну  відповідь  :  “Бо  так  хочемо”.  Справді,  саме  тому,  що  так  хочуть,  вони  користуються  звичайними,  але  екологічно-чистими  видами  транспорту,  будують  будинки  на  зразок  тих,  що  можна  побачити  у  нас  в  деяких  східних  країнах  -  посеред  заток,  на  мілині,  вбиваючи  в  дно  палі,  з  міцних  порід  деревини.  Поміж  такими  будинками  можна  плавати  на  човнах.  Там  можна  побачити  вишукану  прикрасу  -  до  металевого  каркасу,  що  кріпиться  понад  водою  поблизу  подвір'я,  чіпляються  повзучі  рослини,  щільно  обвивають  його  своїми  вусиками,  вкривають  листям,  рясно  квітнуть,  наче  живий  килим.  “Біля  води  жити  спокійніше  та  корисніше  для  здоров’я”  -  стверджують  ті,  хто  там  мешкає.

Тут  майже  так  само.  Але  ж  хазяїн  хутірця,  на  який  ми  потрапили,  мав  дещо  іншу  примху.  Він  утримував  звичайних  породних  земних  коней.  Просто  так,  не  маючи  ані  якої  користі...

Взагалі,  тут  було  досить  мило.  Та  от  тільки  хазяїн,  який,  до  речі,  досить  гостинно  нас  зустрів,  побачивши  мене,  зробив  перелякане  обличчя.  Я  вже  майже  подумала,  що  в  мене  щось  із  зовнішністю...  Але  чомусь  сама  відчувала  в  цьому  місці  почуття  якогось  дивного  дежавю.  Начебто  я  все  це  колись  бачила  -  і  цей  дім,  і  його  хазяїна,  і  коней...  Намагаючись  дати  цьому  явищу  пояснення,  я  напружила  пам’ять  і  тут  згадала,  як  ми  ще  багато  років  тому  в  університеті  експериментували  із  деякими  пси-технологіями.  Тоді  за  допомогою  деяких  приладів,  що  мають  привести  в  особливий  стан  мозок,а  потім  знімати  з  нього  дані,  намагались  телепатично  з’єднатись  саме  з  областю  Дзети  I  Сітки,  яку  ніасуанці  йменують  Ір-шиїр.  Дзета  II  має  назву  Карін  Амі.  Через  те,  що  обидві  дзети  значаться  в  каталогах,  як  візуально-подвійна  зірка,  Карін  Амі  теж  має  свою  окрему  планетну  систему.  Цікаво  жити  на  цих  планетах,  спостерігаючи,  як  в  небі  чергуються  дивовижні  явища,  пов'язані  зі  з'явленням  то  одної,  а  то  іншої  комбінації  світил.  Так  от,  саме  в  момент,  коли  я,  причепивши  до  своєї  голови  датчики,  почала  зосереджуватись,  раптово  перед  моїми  очима,  немов  на  екрані  одна  за  одною  почали  змінюватись  картини.  І  я  побачила  все,  що  зараз  бачу  тут  на  власні  очі  і  безпосередньо.  Добре,  ми  вийшли  телепатично  на  Ніасу  і  її  мешканців.  Але  навряд  чи  хтось  із  них  міг  це  помітити.  Хоча,  можливо  і  помітив.  Вони  ж  самі  -  телепати,  до  того  ж  їм  не  потрібні  ніякі  технічні  засоби  для  цього...

Із  якоюсь  іронічною  посмішкою  пригадуються  ті  часи,  коли  після  дуже  сумнівного  контакту  із  мешканцями  деякої  планети  системи  Дзети  Сітки  американського  подружжя  Хілл,  поповзли  чутки  про  "дзетян",  -  схожих  на  комах  потворних  істот,  що  жорстоко  використовують  людей  для  своїх  корисних  цілей.  В  описах  засобів  проведення  "медичних  оглядів"  людей,  було  набагато  більше підсвідомих  жахів,  ніж  того,  що  мало  місце  бути  насправді.  Нарешті,  коли  люди  потрапили  до  планети,  яку  описувала  Бетті  Хілл,  то  побачили,  як  довго  існували  під  дією  цієї  газетної  омани.  "Якби  нам  знадобилось  дізнатись  що-небудь  про  яку-небудь  істоту,  нам  достатньо  було  б  взяти  на  пробу  мікроскопічну  краплину  її  екскрементів!"  -  жартували  ніасуанці.  А  ззовні  вони,  до  речі,  виявились  віддалено  схожими  на  майже  класичних  ельфів  з  пізнього  фентезі.  Справа  в  тому,  що  вид  формувався  в  процесі  свого  філогенезу  від  якогось  ссавця,  подібного  до  земної  великої  кішки...

Хазяїн  хутірця  мав  одну  характерну  рису,  що  відрізняла  його  від  більшості  сайна.  Це  -  колір  волосся.  На  відміну  від  майже  всіх,  його  волосся  було  каштанового  кольору  з  рудовато-червоним    відливом.  Більша  ж  частина  населення  планети  має  синьо-чорне  волосся.  Хоча,  можна  іноді  побачити    зовсім  біляве  або  навіть  триколірне.  Фарбувати  волосся  ніасуанці  не  мають  звички.  Завжди  воно  довге  -  незалежно  від  статі  і  роду  діяльності.  В  цього  ж  хлопця    воно  сягало  попереку  і  було  заплетене  в  косу.  

Набравшись  хоробрості,  я  пішла  на  експеримент  заради  того,  щоб  виявити,  чи  дійсно  в  нас  тоді  вийшов  двосторонній  телепатичний  зв’язок.  Я  тихенько  покликала  його:

-  Лоесу!

Саме  в  цей  час  він  зосереджено  розмовляв  з  директором  програми  нашої  експедиції.  Тому,  почувши,  що  його  кличуть,  рефлекторно  повернувся  на  голос.  Знов  на  його  обличчі  з’явився  здивований  вираз,  але  на  цей  раз  з  відтінком  порозуміння.  

-  Потім...  -  сказала  я  пошепки,  з  артикуляцією  і  виразною  мімікою,  щоб  було  зрозуміло  тільки  йому,  що  я  маю  на  увазі.  Він  кивнув  головою  у  відповідь  і  продовжував  бесіду.

-  Мона,  -  запитала  я  Моніку,  -  ти  раніше  не  могла  нічого  знати  про  те,  що  десь  мав  відбуватись  або  вже  відбувається  який-небудь  експеримент  з  телепатичного  зв’язку  з  Обителлю?

-  Ні!  -  здивовано  відповіла  вона,  -  Взагалі  про  будь-які  зносини  або  експерименти  сумісно  з  Ніасу  я  дізналась  тільки  тут!  А  що?  Я  бачу,  ви  знайомі  з  Лоесу?  Він  тобі  щось  розповідав  раніше?

-  Ні.  Ми  не  були  з  ним  ніколи  раніше  знайомі.  Я  саме  цього  і  хотіла  б  зараз  -  щоб  він  мені  дещо  розповів.    

-  То  добре!  -  Моніка  потисла  плечима...

Я  була  майже  переконана,  що  вона  бреше.  Але  допитуватись  про  це  було  ще  рано.

-  Прошу  трохи  уваги,  панове!  -  звернувся  нарешті  до  нас  директор.  -    Цей  вельмишановний  пан,  до  якого  нас  привезла  пані  Моніка,  має  безпосереднє  відношення  до  експерименту  з  приладом  на  островах,  що  в  свій  час  проводив  батько  пані  Моніки.  Тож  ми  маємо  трохи  поспілкуватись.

-  Так,  це  правда,  -  відповів  хлопець.  -  моя  мати  довгий час  працювала  разом  із  батьком  Моніки.  І  я  дійсно  багато  що  знаю  про  цю  роботу.  З  останнього  часу  мене  разом  із  колегами  призначили  до  служби  у  групі,  яка  займається  розслідуванням  причин  інциденту,  що  трапився  на  островах.  

-  Нам  про  це  не  повідомили!  -  почувся  здивований  вигук.

-  Мабуть  просто  ще  не  встигли,  -  пояснив  директор,  -  до  того  ж  роботу  за  планом  ми  маємо  починати  тільки  з  наступного  тижня.  Нам  було  надано  часу  для  того,  щоб  просто  відпочити  після  перелету.  Тож,  це  -  наш  безпосередній  колега.

Після  перегляду  і  аналізу  деяких  даних,  що  було  зібрано  в  місці  нещасного  випадку,  ми  перейшли  до  звичайних  філософських  розмірковувань.

-  Щодо  мене,  -  казав  Лоесу,  -  то  я  взагалі  спостерігаю  дивну  річ.  Ви  вважаєте  аномальним  те,  що  у  людей,  які  потрапляють  на  Ізан’гу,  загострюється  психічна  чутливість,  з’являються  екстрасенсорні  здібності  і  зникає  межа  між  свідомістю  і  підсвідомим.  Людина  бачить  себе  такою,  як  вона  є,  із  середини,  із  зовні,  без  ретуші,  не  в  змозі  протистояти  істині,  яка  свідчить  про  причини  появлення  будь-якого  сценарію,  яким  вона  весь  час  керувалася  в  своїх  відносинах  з  іншими  людьми.  Вона  не  може  брехати  сама  собі.  Вона  вже  не  може  діяти  за  програмою,  яка  надавала  їй  раніше  захисту  і  впевненості.  Бо  цю  програму  зруйновано.  Тут  не  можна  взагалі  жити  ні  за  якою  програмою.  Якщо  у  вас  ноосферою  керує  віками  напрацьований  інформаційний  шар,  який  робить  людство  подібним  до  мурашника,  то  тут  людина  опиняється  нібито  в  енергоінформаційній  ізоляції,  наодинці  сама  з  собою  перед  лице  Космосу.  І  це  -  аномальне  явище?  Я  не  розумію,  як  ви  взагалі  тоді  уявляєте  собі  розвиток  своєї  цивілізації...  Будь-яка  цивілізована    розумна  істота  може  бути  впевненою  у  своєму  розвитку  тільки  тоді,  коли  вона  керується  в  своїх  діях  тільки  власною  вільною  волею,  якщо  вона  усвідомлює  найтонкіші  моменти  в  кожному  своєму  кроці.  А  головне  -  причинно-наслідкові  зв’язки  і  відчуття  єдності  всіх  речей  і  процесів  Світобудови.  І  себе,  як  його  невід’ємну  частину.    Інакше  вона  приречена  вічно  товктись  на  місці.

-  О,  саме  так!  -  підключилась  до  бесіди  я.  -  Саме  головна  засада  життя  від  Алістера  Кроулі  -  роби,  що  хочеш!  Роби  все  тільки  згідно  зі  своєю  волею  і  тобі  ніхто  не  зможе  протистояти.  Але  це  добре,  якщо  припустити,  що  ти  -  великий  маг  посеред  профанів,  ти  -  деміург,  працюючий  із  якимось  ліпним  матеріалом.  Тобто,  ти  -  єдиний  хазяїн  світу,  який  тільки  ти  створюєш,  в  якому  все  твоє  оточення  -  саме  таке,  як  ти  його  створив.  Але  це  твердження  надто  пихате,  надто  самовпевненою  людиною  треба  бути,  щоб  не  визнавати  сили  і  волі  тих,  хто  живе  поруч,  хто  теж  має  свої  власні  інтереси  і  прагне  їх  задовольнити.  А  також  змінити  реальність  тільки  за  своїм  планом!  Через  це  починаються  війни,  через  таке  ставлення  до  собі  подібних  народжуються  різновиди  геноциду...  

-  Ну,  ти  плутаєш  розумне  ставлення  до  свого  місця  в  цьому  світі  із  тваринними  потребами  відвойовувати  життєвий  простір,  а  також  з  невротичними  симптомами,  породженими  низкою  комплексів,  -  зауважив  Лоесу.  -  Не  хвилюйся,  всі  ми  гарно  пам'ятаємо,  чим  закінчують  особи,  подібні  до  Кроулі.  В  цьому  нема  анітрішечки  сенсу.  І,  як  ти  сама  можеш  бачити,  ми  живемо  зовсім  не  так,  як  описуєш  зараз  ти...  Скажи  мені,  яка  з  тварин  має  здібність  усвідомлювати  причинні  зв'язки  подій?  При  тому  не  просто  якихось  відокремлених  у  просторі  і  часі  подій.  Такі  можуть  усвідомлювати  тварини  досить  високого  рівня  організації.  Але  сукупність  всіх  подій  у  всьому  Всесвіті  і  саме  їхній  причинний  зв'язок  із  фактом  власного  в  ньому  перебуванні,  -  це  належить  лише  істоті  розумній.  Важко  назвати  розумною  істоту,  яка  прагне  тільки    вдоволення  своїх  інстинктів  і  помсти  або  просто  влади  заради  самої  влади.

- Дивно, що я про це навіть знаю, правда? – я іронічно посміхнулась, - Але ви ж самі казали, що можете дізнатись про людей геть все, вам для цього досить мати крихту і ви все це маєте. Так чому ж існує проблема навколо наших неадекватних дій? Що треба знати ще? Чому потрібні взагалі будь-які альтернативні заходи щодо продовження вивчання людської психіки? Ти повинен знати про те, що с самого початку ці експерименти спостерігали працівники МНС, щодо нашої експедиції, то до неї залучено декількох представників різних країн Євросоюзу, США, Ізраїлю... Очолює її професор з інституту мозку людини РАН... Я тебе дійсно погано розумію!

- Боже мій! – Лоесу на мене витріщився немов на привід, - Вам мільйон разів казали, що ви, вибачаюсь, - просто невзмозі нічогісінько зрозуміти до тих пір, поки у вас самих по хребту проблема не пройдеться! Тобто, ця ініціатива виходила початково від вас. Щодо залучення МНС, то тут була теж суто ваша ініціатива. Як на мій погляд, то надто квола. Була б моя воля, я, враховуючі обставини, що склалися, командував би туди великий підрозділ спецназу. Нажаль, Інтерпол не займається роботами по охороні громадського порядку, тому я з‘явився тут тільки зараз. А в загалі тут нікого, окрім звичайної міліції і МНС бути і не повинно було.

- Воєнізовані формування теж? А вашої ініціативи не було, щоб залучили своїх військових? Ми вас примусили може?

- То ви зараз поб’єтеся! – посміхнувсь дехто з нашої групи.

- Не поб’ємося! – запевнив Лоесу. – Ще раз вибачаюсь, але що нам треба було робити, якщо ваші військові так прагнуть проводити роботи з контролю емоційного стану? До того ж, коли у вас на Землі, саме в Україні чиясь кішка звалиться у каналізаційний люк, ви одразу ж викликаєте воєнізованих «кобряків». А тут – непорозуміння через присутність подібних угруповань в місті виникнення справжнього НС!

- А може це від переляку, що наші будуть контролювати ваших? І при цьому божеволіти! Всіх поперестріляють!

- Дурниці... Дур - ни - ці! – вираз обличчя Лоесу не приховував образи...

- Докази в тебе є?

- Немає!!!

- Добре, не сваріться! – зробив зауваження директор, – В процесі роботи все з’ясується.

- Не сваримося, - я пильно подивилась у вічі Лоесу, - Звідки я тебе знаю?

- А я тебе? – він відповів майже таким самим нахабним поглядом.

- Якого диявола я сюди потрапила, ти не пригадуєш?

- Ось саме це я у тебе і хотів спитати.

- Може, філософе ти наш, подібне притягнуло подібне?

- Ой, не кажи! – він гучно розсміявся.

- Я чому ти так дивуєшся? Ви самі казали, ЯКУ САМЕ речовину вам потрібно мати для того, щоб дізнатись про нас абсолютно усе! Так ось тобі – ВЕЛИКА КУПА НАШИХ ЕКСКРЕМЕНТІВ!

- Гран мерсі! – Лоесу зобразив вишуканий реверанс.

- То ви, шановна Вікторіє – небезпечна людина! – з посмішкою зауважив колега, - Треба цим дуже пишатись. Ж бо «нормальна», за мірками середньостатистичного Хомо Сапиєнса, людина не здібна на подібне. Ви змогли передбачити ситуацію, в якої ми потрапимо до цієї планети і матимемо тут визначену велику роботу! Мабуть, саме цей момент був найважливішим прогнозом на майбутнє. Тому ви і бачили в процесі експерименту те, що бачили!

- Дякую, ви мене майже переконали! Я навіть не просто людина, яка робить все не так, як вважається нормальним, людина-оксюморон... Я ношу на собі печать прокляття чи наговору... Від мене в загалі завжди тільки лихо! І я передбачаю ось такі дуже і дуже погані ситуації. А може і не просто передбачаю – притягаю їх! Правильно! І нічого тут образливого нема! Цим дійсно треба тільки пишатись! Саме з цього моменту я робитиму вигляд, що так воно і є!

Лоесу витріщив очі:

  • Дорогесенькі мої! Вам обом погано!

  • Та ні! – відповіла я, - мене вже давно і не вперше називають відьмою. І ти звикнеш...

Тетяна, присівши на ганку і роблячи вигляд, що не чула нічого з того, про що тільки но говорилось, , дістала із сумочки невеличкого витонченого ноутбука і почала щось шукати.

- Ось, подивіться! Це вони малювали карту місцевості Іламми! Їм таке завдання дали в університеті. Казали, що фотографували з супутника. Насправді вони фотографували з спортивного літака, а потім дехто з студентів молодших курсів туди поїхав з нівелірами і вручну намалював набагато точніше! Розумієте, вони там зі своїми «орбітальними технологіями» не зробили жодного припущення – ані на паралакс, ані на рефракцію… Взагалі ні на що, що може призвести до виникнення аберацій! Малювали, як побачили! А потім ми дивуємося, чому це зникають земні студенти…

- Ти про що? – Здивувалась я.

- Так Моніка ж саме це й планувала розповісти! Ми ж сюди для чогось конкретного їхали! Я зрозуміла, що саме це вона і має сказати. Ти зараз теж почуєш.

- Ну добре, я людина нова. Уважно слухаю!

Лоесу почав єхидно шкіритися.

- Так це ж ясно, як божий день! – вигукнула Моніка. – Саме тому і були задіяні співробітники МНС. Бо ця витівка привертала забагато уваги з боку самих землян. Вони туди пішли б паломною ходою, як би не заходи… Можна подумати, ви про це не знали! Саме тоді ми разом із моїм майбутнім чоловіком вчились тут в університеті!

- Літак вони з собою привезли з Землі? – розсміявся директор.

- Перепрошую, а фотографували як? – поцікавилась я.

- Не переймайся, вони ніколи в житті не чули про панорамні зйомки або радари, котрими ви користуєтесь, вони не знають, що можна синтезувати зображення. Вони навіть ніколи не чули слова "азимут". Не звертай на це уваги – це нормально, - уїдливо зауважив Лоесу.

- Синтезують не зображення, а апертуру. До того ж радар і акустичний гідролокатор – різні речі. А я в колишньому – гідроакустик і до протиповітряних військ ніякого відношення не маю. До останнього моменту ми займались виключно екологічними проблемами регіону. Вони ж фотографували, а не здійснювали зондування... А радари, якими оснащені наші кораблі, зроблені за вашими зразками. – виправила я, про себе знову здивувавшись, - Пробач, а про цю подробицю мого минулого ти звідки знаєш?

- Тільки з резюме. Ми їх вивчали перед тим, як вас приймати. – відповів Лоесу.

- Зрозуміло... Тільки це ніякого відношення не має ні до чого, про що казала Тетяна.

- Фрейдівська помилка, так? – посміхнувся Лоесу. – Я щось інше мав на увазі?

- Щось інше мав на увазі, так, – відповіла я. – просто наговорив дурниць. Але ж ти не настільки погано знаєшся на цьому предметі, як наговорив...

- Хай вам гриць! – ображено вигукнула Моніка. – Нам ніхто не казав, що робити карту треба якимось конкретним способом! То ми робили так, як самі знали!

- Мені завжди здавалось, що їх хоча б тут вимусять гарно вчитись! – вигукнула Тетяна.

- А мені здається, що або ми дурні, або нам брешуть, – втрутилась я знов. - Про нас нібито знають все і в цей самий час ми самі про це нічогісінько не знаємо. За нами просто спостерігають, як ми тут борсаємось, намагаючись вирішити свої проблеми. Заради чого ми взагалі тут?

- Вікулю, це все правда, ми всі – піддослідні кролики! – посміхнувся директор програми.

- Олексію Володимировичу! Ви знаєте, що мені все це нагадує? Пам’ятаєте славетні часи, коли ваші колеги намагались довести неможливість телепатії, користуючись даними про біомагнетизм. Вони міряли магнітне поле біля голови піддослідного під час психічного збудження. Так і хочеться сказати: під час психомоторного збудження. Вони ж досліджували епілептиків! Тож, вимірюючи поле, зробили висновок, що воно не може бути більше, ніж чотирнадцять Тесла. А якщо так, то телепатії не може бути, бо такого поля замало. Ну звісно ж, замало! За теорією БЖД, більші поля вже шкідливі для здоров’я! Ось чому ми всі, перед тим, як сюди летіти, проходили тренування з цивільної оборони! Тому ми всі дуже гарно вміємо діяти у випадку пожежі на космічному судні, але як фотографувати карти, або як реагувати на проведення експериментів колегами, - оце для нас велика таємниця! А оці чорти регочуть! Ви подивіться тільки!

- Добре, панове, давайте я вам нарешті розповім все, як було, бо ви все заплутаєте! – запропонувала Моніка.

- Я не проти! Я ніколи не була проти! – відповіла я. – Пані добре володіє українською!

Тож, Моніка почала розповідати.

- Розумієте, мій батько не вважав необхідним казати мені про те, що збирається проводити будь-які експерименти. Хоча, в той час, коли він тільки проектував свій прилад, я пішки під стіл ходила. А потім, після загальноосвітньої школи, я пішла до університету. Моє навчання завжди вважалося справою набагато важливішою, аніж прилад на Іламмі. Батько бачив мене з пелюшок тільки людиною гарно освіченою! Він мріяв, що я навчатимусь тільки у найкращому вузі! Ось в цьому і криється корінь проблеми. Це була велика помилка мого батька. Він був зобов’язаний мені все розповідати! Ми з Патріком захоплювались туризмом, займалися підводними зйомками. І ось одного разу він вирішив відшукати скарб! Не смійтеся, будь ласка! Це правда! По університету ходили чутки, що на узбережжі Іламми десь схований скарб. Намагались його знайти і інші, але чомусь довго на острові не затримувались. Казали, що несподівано починали себе дуже погано почувати, в них з’являлося відчуття тваринного жаху, який змушував повернутися на континент. А ще розказували, що там живуть якісь дивні істоти – напівлюди, напівдельфіни…

- Морські котики! – хіхікнув колега на ім’я Ігор, ще один фізик, мій колишній одногрупник.

- Атож! – підхопила я. – Вони потрапили на лежбище морських котиків, а це рідкісна тварина! До речі, а ці «чудо-звірюги», - вони теж не бажають жити по цивілізованому?

- У нас ніхто не бажає жити по цивілізованому, - відповів Лоесу, - а от ви прилетіли і почали вчити жити!

- Панове, ви ж обіцяли не сміятись! – образилась Моніка. – А чи ви знаєте, що ми насправді дізнались про цих істот тільки коли побачили на власні очі? Ось за це – щира подяка місцевому населенню!

-А нам за що? – Лоесу здивовано витріщився на Моніку. – За те, що ваших студентів вчили користуватись вогнегасниками і носити протигази замість того, щоб викладати наукові дисципліни? Замість того, щоб просто взяти і дотепно розповісти про нашу планету, про місце, де вони мають продовжувати отримувати вищу освіту? Я тобі про це ще нагадаю!

- О! Починається друга серія! – знов посміхнувся колега.

- Не починається друга, а продовжується третя! – додала я. – Морські котики не хочуть закопувати скарби, а люди їх примушують! За це вони на всіх людей поробили…

- То ви слухаєте? – Моніка суворо насупилась. – Тож, ми з моїм чоловіком одного разу вирішили здійснити подорож до Іламми і спробувати самостійно що-небудь знайти. Іламма має вигляд підкови. Від кожного «ріжка» підкови відходить в океан ланцюжок дрібних островків. Посередині утворюється мальовнича лагуна. Це південний бік острова. А ось з півночі острів має скелястий берег. Ми зупинились, зрозуміло, на південному узбережжі. Патрік був зачарований природою і почав пірнати, щоб відзняти підводний світ лагуни. Я тоді тільки спостерігала з берега. Коли нарешті він виліз, то вигляд в нього був приголомшений. Пошепки він сказав мені, що знайшов щось таке, що… сам не знає що, але дуже важливе і йому треба негайно повертатись до університету і про все розповісти. Мені це не дуже сподобалось. Тільки но ми прилетіли – і вже треба повертатись! Я була налаштована на гарний відпочинок! Патрік сказав, що йому просто хочеться поговорити віч-на-віч з друзями, а потім ми всі разом знову сюди маємо прилетіти. Але я відмовилась летіти з ним. Сказала, що дочекаюсь його повернення тут, пофотографую трохи, поваляюсь на сонечку…

- Морське кошеня! – знов пролунала репліка. Моніка зробила вигляд, що не почула.

- Патрік погодився. Він був впевнений, що мені не загрожує ніяка небезпека. Сів в літак і полетів на континент. Той самий, панове, спортивний літак! Ми його не привезли з Землі, а Патрік його власними руками зібрав тут. Це звичайний маленький фанерний аероплан старого зразку. І я не знаю, де ви чули про те, що ми казали, нібито фотографували з орбіти… Він вміщує тільки двох пасажирів. Тому повернутись разом з друзями мій чоловік мав вже іншим транспортом. До речі, він залишив мені все наше обладнання і я вирішила подивитись, що його так здивувало. Вдягла на себе акваланг й пірнула, прихопивши камеру. І ось що я побачила. За лівим рогом, де починались скелі, була чітко помітна кам’яна плита правильної квадратної форми. Вона вже встигла порости водорістю, в багатьох місцях до неї причепились молюски, тому я так само, як і Патрік, не побачила, що вона зроблена з бетону. Тільки не кажіть, що це через те, що нас вчили носити протигази! Якби ми могли розчистити плиту від рослинно-тваринного шару, то помітили б навіть інвентарний номер! Він на ній був! А так, ми бачили тільки те, що вона правильної квадратної форми! Тому я розумію, що моєму чоловіку прийшло в голову. Я сама тоді навіть перелякалась. Адже це могло свідчити про те, що балачки про приховані скарби – не дурниці, не пустощі!

- Перепрошую, – втрутився директор, - щодо відчуття дискомфорту, на яке скаржились ваші попередники... Я так зрозумів, що самі ви нічого такого не відчували?

- Ні, з самого початку ми дійсно нічого такого не відчули, - відповіла Моніка, - але ж коли мій чоловік полетів на материк, у мене з’явилось таке відчуття, яке за звичай буває при сонячному ударі. Я саме так і подумала – що в мене трапився сонячний удар. В глибині острова, я знала, є невеличке селище. Якщо туди потрапити, то можна отримати яку-небудь допомогу. Я вже мала твердий намір туди йти, але раптом симптоми хвороби самі собою зникли. На зміну їм прийшла надзвичайна легкість. Але саме тут мені стало здаватись, що хтось невидимий за мною спостерігає. Куди б я не пішла, - скрізь відчувала на собі нібито чийсь погляд. Це мені взагалі не сподобалось. Я почала збирати речі щоб негайно йти до селища. І тут я почула сплеск. Такий, який буває коли хтось пірнає з берега. Я підвелась на ноги і пильно придивилась до поверхні води. Так і є! Спокійна океанська вода, яка ледь колихалась біла скель, зараз зрадливо бризкалася. Придивившись ще, я побачила темний силует, що швидко йшов під воду. Не довго думаючи, я скинула одяг і пірнула слідом. Якщо ВОНО від мене тікає, значить боїться, думала я. Тому мені самій боятись нема чого. Але невідомій істоті нібито цього було і треба. Тільки я опинилась у воді, як чиїсь сильні руки схопили мене мертвою хваткою. Ще секунда, і я опинилась на спині дивної істоти. Дельфін з руками! Це була моя перша думка. ВОНО дуже швидко пливло у відкритий океан. Мені доводилось міцно вхопити його за шию. Я не знала про його плани і від цього робилось погано. Але це ж могла бути яка завгодно безглузда тварина, якої просто захотілось погратись!

- Про вогнегасники вже казали... – криво посміхнувся Лоесу. Моніка промовчала.

- Несподівано ця істота різко повернула назад. – продовжувала вона. – Підпливши до Іламми, вона обійшла її зліва. Зупинилась посеред нагромадження невеличких скель, що стояли в воді біля берега. Саме тут я помітила те, на що раніше не звертала уваги – грубо обтесані сходинки в скелях. “Йди, подивись, що за скарб ви знайшли!”– почула я голос істоти. Я здригнулась від несподіванки – він надто по людські звучав, був більше схожий на жіночій, до того ж істота розмовляла чистою французькою! Ми з чоловіком зазвичай спілкувались саме французькою. Я злізла з її спини і, повернувшись до неї, нарешті роздивилась. Якби ми собі уявили, що сайна раптово почали жити у воді, перетерпівши при цьому відповідні зміни, то це – саме воно і було!

-Дякую за нагадування! – знов посміхнувся Лоесу. – Можеш нарешті облишити так розмовляти, немов ми - малі діти, які прохали страшнючу-престрашнючу казочку на ніч? Уяви собі, ми всі давно знаємо про те, що ці істоти – родинний сайна вид, який “не бажає створювати цивілізацію”, живе на узбережжі і має чудового пухнастого хвоста...

... Вибух реготу...

- Ну, про хвіст ти вже загнув! – вигукнув директор.

- Власно про "пухнастий хвіст" не йшлося, - почала захищатися Моніка. - Та от тільки хвіст дійсно був. Тому ця істота, мабуть, так швидко плавала... І шкіра в них досить цікава. Розфарбована майже так, як у косатки. Ось чому в мене з'явилось перше враження, що це - дельфін з руками! Так от, коли вона мені запропонувала кудись піти подивитись на те, що ми знайшли, то мала на увазі ті самі сходини. Я підвелась по ним і опинилась на рівному місці, звідки доріжка вже йшла вихлясто і довго кудись праворуч і вниз. Я, йдучи цим шляхом, нібито провалювалась крізь землю все глибше й глибше. В кінці цього шляху виявилась ще й глибока ніша, яку зверху закривала залізна решітка. Я продерлась скрізь очерет щоб подивитись, що може знаходитись в цій ніші. Якщо приблизно уявити, де я побачила підводну плиту, то можна зрозуміти, що вона закривала цю нішу, тільки з боку моря. Ніша була досить глибока. Але, не зважаючи на це, я добре роздивилась в темряві світло, яке випромінювали індикатори якогось невідомого приладу... Звісно, що скарбами й не пахло навіть! Коли я поверталась назад, то не знала, що й думати. Що буде, коли Патрік повернеться з друзями і побачить те ж саме, що і я? Адже ніхто знати не знає, що це за штуковина! Може сюди взагалі не можна заходити і торкатись будь-чого! Чи можуть нас за це покарати? Треба, все одно треба терміново бігти до селища! В мене ж немає жодного засобу зв'язку! "Що це таке?" - запитала я істоту. І тут вона мені все і розповіла. Про те, про що в свій час мені не розповів батько... На цей час його вже не було серед живих... Але у моєї нової знайомої плани з приводу того, що з цим робити, були трохи інші. Вона, безперечно, здогадалась про мої наміри дістатись селища і просити допомоги. В цей самий момент вона знов схопила мене, не зважаючи на опір, що я намагалась чинити, й знов потягла в океан, прямуючи на південь. Висадила мене досить далеко від Іламми, на Сандро. Сказала, що я їй набридла, назвала себе Еноа Енне Саомійю, порадила сидіти тихо, після чого зникла в океані. Добре, що був вже вечір і сонце майже сховалось за обрієм. Я не мала уяви, як довго мені доведеться там сидіти. Більше в мене не було ніякої можливості зв'язатись із зовнішнім світом і тому у випадку надто довгого перебування в цьому місці мені нічого не залишалось, як готуватись до підсмаження живцем. Я була на грані істерики.

- Як би вам доручили малювати карту Сандро, то може хоч тоді ви б помітили, що з північного боку острів має велику мілину, майже півкілометрової довжини. – Зауважила Тетяна. - А сама морська кицька тебе так довго возила океаном тому, що відшукувала безпечні проходи поміж подібними мілинами, які тільки що не показуються над поверхнею води. Ви і пірнали, і літали літаком... І нічого не побачили! Архіпелаг має вулканічну природу! Цей дивовижний вапняно-базальтовий непотріб колись уявляв із себе єдиний величезний вулкан, кратер якого знаходився на Іламмі. Зрозуміло? Ти могла б пішки, знаючи рельєф дна, дійти до Іламми! А ось кому там дійсно погано – так це тим самим істотам, про котрих ти говориш. Вони не переносять денної спекоти і ведуть зазвичай нічний спосіб життя. Тобі, виявляється, зроблено було виключення!

- Зараз я про це і сама знаю, - відповіла Моніка. – Розповідаю тільки те, що відбувалось в ті часи. Так от, я була на грані істерики, але почала, щоб не збожеволіти, ходити островом і міркувати, що можна зробити навіть в такій ситуації. Я не знаю, скільки я так ходила. Сандро – невеличкий острів. Можливо, я обійшла його декілька разів. Почало темніти. І тут із води показалася моя нова знайома. Вона тягла мої речі, котрі були укладені у пакунки з водостійкого матеріалу. Через деякий час вона притягла і палатку. Я почала кричати, вимагаючи пояснень. Вона все це ігнорувала. Сказала тільки, що я можу тільки вчинити шкоди перш за все самій собі і тому мені не треба робити те, що я хочу зробити. Мовляв, так краще для мене. Ось і все, що вона сказала. Після цього зникла зовсім. Я встановила палатку, залізла в неї і тут зрозуміла, що мене напевне вже шукають бо Патрік мав повернутись ввечері. Повернувшись і не знайшовши мене, зрозуміло, що він ще міг зробити? Тільки розпочати розшук! Від цих думок трохи покращало, але я також подумала про цю морську істоту. Що буде, якщо вона і тут втрутиться? Мені були зовсім не зрозумілі мотиви її поведінки. Але поводилась вона по відношенню до мене надто агресивно, щоб я могла повірити в те, що вона це робить "заради мене" . До того ж, якби вона дійсно прагнула зробити на краще, то, мабуть, зрозуміла б, що викрадання мене призведе до того, до чого призвело. Мій чоловік прилетів, як я і припускала, десь опівночі з декількома хлопцями-одногрупниками. Побачивши мене живою, всі дуже зраділи, але дивувались, що за сила занесла мене на Сандро! Коли я все розповіла, Патрік чортихався від люті. Дійсно, було через що лютувати. По-перше, як я вже казала, нам досить було знати про експерименти мого батька заздалегідь щоб уникнути такої прикрої помилки. По друге ця підла тварюка піддала мене великій небезпеці і ще не відомо було, що їй стукне в голову ще. Як би ви бачили, що потім почалося! Ми прилетіли на острів, а там нас чекала велика група студентів. Всім кортіло побачити хоч яке-небудь диво. Хтось притяг своїх знайомих журналістів...

- Адже це нормальний прояв природи людської! – всміхнувся ще дехто з колег. - Як нам, людям, жити без сенсації?

- Слухайте далі, - заперечила Тетяна. – Дехто так, як ви, не вважав...

- Мабуть так, - продовжуючи, погодилась Моніка. – Через невеликий проміжок часу ми зустрілись с працівниками МНС, котрі почали вимагати, щоб ми негайно залишили острів, бо, як виявилось, знаходитись на ньому в кількості стількох осіб забороняється.

- Вони пили горілку і співали пісні з матюками! – підхопив, сміючись, колега. – І це при тому, що на носі сесія! Правильно! Нехай собі чухають додому і вчаться!

- Але ж, - продовжувала Моніка, - в цей час хтось із працівників Міністерства побачив саме цю морську кицю, як ви її називаєте. Ось у нього саме дах і з'їхав, якщо це можна так назвати. Я ж казала, що не знала, що можна від цієї істоти чекати. Що вона зробила цього разу – тим паче не знаю, але військовий вихопив пістолета і почав її переслідувати. Хтось побіг слідом. Було ще темно, нічогісінько не побачиш. Але весь натовп, хоча б і не пили ми ніякої горілки, але побігли теж слідом, бо всім було цікаво. В мене самої тоді відчуття було таке, нібито почалась справжня війна і зараз по нам всім відкриють стрілянину. Мене охопив тваринний жах. Серед вигуків було чутно, як Саомійю каже, щоб людей (тобто нас) не зачіпали, не виганяли з острова, бо буде лихо. У відповідь щось про те, що в чужі справи не треба втручатись, бо буде ще гірше. Потім лайки і під кінець – постріл. Саме її тоді і було вбито. Коли пролунав постріл, я відчула такий біль, нібито влучили в мене. Велика купа людей, які були свідками того, що трапилось, кричали, вищали і плакали. Всіх охопив той самий жах. Такої розв'язки ніхто не очікував. Це була остання крапля жаху. Я знепритомніла і більше нічого не пам'ятаю. Коли прийшла до тями, то побачила обличчя декількох незнайомих осіб, що схилились наді мною. Мене терміново доставили до лікарні, бо в мене був сильний нервовий зрив.

-Якесь марення... – вже не сміючись, зауважив директор.

- Я уявляю, який там був емоціональний фон, - я криво посміхнулась. – Як ми зрозуміли, саме після цього прилад ... зламався? Може від перевантаження? А може хтось туди лазив? До чого тут ваші ігри в "Острів скарбів" до експерименту зі спостереження за психічним станом людей? Вам сказали, щоб ви нічого не торкались на острові. Ви ж робили дурниці і постійно тільки ображались. До того ж дехто вважає, що вбивство цієї істоти – плід уяви того, хто нібито вбив. Все інше – вистава в темряві. Чому не знайдено було тіла вбитої?

- Вибач мене, Моніко, але якщо ми про це розпочали, то треба завершити. – знов підключився до розмови Лоесу. – Ти знаєш, що хлопця, який зробив постріл, було теж покладено в лікарню в важкому психічному стані. Діагноз – реактивний психоз. Тобто те саме, що і в тебе. Вас обох швидко повернули до норми. Але, як я знаю, ти не дуже любиш розповідати про це. Тим більше, що після вашого розлучення з чоловіком, ініціатором якого була ти, ти часто бувала на Іламмі і розповідала, що на власні очі бачила цю істоту, про яку всі кажуть, нібито її було вбито, живою і здоровою. З приводу твоєї доньки, яка народилась через два роки після вашого розлучення, то її партеногенетичне походження ні в кого не викликає сумніву. Можливо, це трапилось під дією стресу. Але є великий сумнів щодо твоєї непричетності до експерименту твого батька і рівня інформованості стосовно його проведення. Тоді й виникає питання, а чи був сам стрес? І хто саме був "режисером вистави ", і чому зламався прилад... Я правильно зрозумів вагання переважної більшості тут присутніх?

Вираз облич моїх колег змінився з зацікавленого на розгублений.

- Чому я зараз почула те, на що очікувала? – запитала я з підозрою. – Ти просто хочеш показати, що розумієш, про що ми міркуємо? Навіщо? Адже і так все зрозуміло! Резюмую: ми нібито вивчаємо власну психологію, проводимо дослідницьку роботу, ви нам для цього надали чудової можливості і виділили аж цілий острів; самі ж втручаєтесь тільки в крайніх випадках, дії ваші мало хто правильно усвідомлює, проте ви самі все про нас знаєте і якими мають бути результати нібито наших експериментів, вам відомо заздалегідь; мотивується це інертністю нашої свідомості, можливістю отримувати досвід виключно безпосередньо під час модулювання ситуації, в безвихідному стані, коли нічого іншого не залишається, як відмовитись від існуючої моделі поведінки. І збудувати нову модель! Тобто, ми вироблюємо нові рефлекси! Ви не залишаєте нам права вважати себе розумними істотами, виходячи з ваших міркувань! Або це нахабна брехня, або ви насправді і самі про нас нічого не можете дізнатись і... цей експеримент ПОТРІБЕН ВАМ! До того ж, з розповіді Моніки випливає, що часто ви самі займаєтесь моделюванням конкретних несподіваних конфліктних ситуацій з підвищеним рівнем ризику, тобто НС. Сонечку, курс БЖД включає не тільки лише відомості про те, як користуватись вогнегасником. Якби його добре вивчали, то мали б хоча б уяву про способи психологічного захисту і грамотної поведінки в ситуаціях із підвищеним рівнем ризику. Тож, ми винаходимо велосипед?

- Та ні! Ми фотографуємо карту Іламми! – суворо пробухтів директор. – Це дійсно саме те, про що тут всі думають... Ну то й що? Нам сказали, що свої проблеми самі маємо вирішувати. То й вирішимо! Не турбуйтеся!

- То я – теж один з тих, хто на вас експериментує? – запитав Лоесу.

- А яка нам різниця? – відповів директор. - Ми працюємо! Інше нас не стосується.

- Як скажете... – погодився Лоесу без тіні образи.

- До речі, - додала я, - партеногенез у людини можливий, але ми люди, а не равлики, тому рідкісний випадок партеногенезу у людини супроводжується появою ознаків нежиттєздатності потомства, яке гине ще в утробі. Тож, про Діву Марію, мабуть, не треба...

- Але це правда – вигукнула Моніка. – Я не мала після розлучення стосунків з чоловіками, я завагітніла взагалі без будь-якого втручання ззовні!

- Добре, - погодилась я, - ви хотіли дива – ви його отримали. Так? Чи не так?

- За це обов'язково візьмуться біологи, - запевнив директор.

- Панове, трохи уваги. – до розмови раптово підключилась наш вчений секретар. – Саме зараз я отримала інформацію щодо терміну проведення першої вступно-ознайомлювальної сумісної наукової конференції. Програму і офіційні запрошення незабаром мають отримати всі потенційні учасники.
...А між тим м'якими котячими кроками до мальовничого хутірця в долині Фам'ірранау підкралася тепла ніасуанська ніч.

Дехто з нас вже готувався йти до сну, а інші навпаки, вважаючи, що дня для розмов було замало, сиділи в садочку біля будинку, потягуючи каву, у передчутті важливої події, обговорюючи те, що мало обов'язково прозвучати у кожен ключовий момент за програмою конференції. Мені ж захотілось побути на самоті. Я вийшла за межі двору і пішла навпростець, слідкуючи за повільним пересуванням першого нічного світила, що тільки но з'явилося над обрієм. Цей рух заворожував. Переконавшись у повній своєї самотності, я зупинилась, присіла, а потім й прилегла на м'якій траві і замислилась. Чому я потрапляю туди, де ЗНАЮ, ЩО МАЄ СТАТИСЬ? Чому мені здається, що це вже колись давно відбувалось зі мною і я просто повернулась назад, в минуле? Передбачене минуле, яке все своє усвідомлене життя я просто прослідковую ще раз, нібито дивлюсь кіно про саму себе... Той експеримент, що ми проводили в університеті, уявляв із себе суто одиничне явище. Хоча і далеко не безглузде. А що було до цього? Перед очима – яскравий спалах світла, наче в темряві раптово відчинились двері в освітлене приміщення. Я ніколи не скаржилась на пам'ять, а зараз так і взагалі бачила і відчувала все, немов це відбувається просто тут і тепер...
... Зараз Іван двічі лясне в долоні – медитація закінчилась. Розплющую очі, сидячи в колі поруч з іншими членами команди. З поверненням! Тільки не треба зараз мене питати, що я маю тут робити – вчитись, чи займатись... Мені байдуже. Дійсно, давно не маю ніякого бажання працювати ані на чию проблему самозатверджування і самооцінки. Я знаю, що і решта міркує аналогічно. Зараз ми просто підемо додому. А через день знову зберемось тут, щоб займатись історичним фехтуванням. Чомусь Іван вирішив, що ця медитація повинна бути обов'язковою заключною частиною кожного тренування. А ще він хоче бути Вчителем... А навіщо? Але коли я медитую, то кожного разу буваю ТАМ... Він, я думаю, про це навіть не здогадується. І правильно. То є моя таємниця, бо в кожного повинний бути свій відсоток ідіотизму. Не тільки в нього. В мене теж. ТАМ я знайшла дещо цінне. Невичерпне джерело поживної енергії, наче чисту криницю з ключовою водою, до якої приходжу втамувати спрагу. ТАМ я сиджу в колі величних, могутніх істот і знаю, що це – члени моєї команди, що вони навіть ніколи не замислювались, що ТАМ вони теж мають цю силу... Наївна дитяча казка про епоху героїв. Я посміхнулась. Тепер ми – Воїни Світла! А Воїн Світла повинен боротись зі Злом. Та де ж його взяти, це Зло? Так, фантазуючи, повертаюсь до свого звичного графіку роботи, навчання, побуту. Тренування – це просто спосіб тримати себе в гарній фізичній формі... Але щось там було ще. Окрім цих героїчних дурниць...
...Декілька хлопців разом з Лоесу пішли на розшук. Вони мене, як виявилось, загубили і дуже перелякались. Знайшли, коли я вже міцно спала. Нічого не придумали кращого, як розбудити.