asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 8 9

Е-бібліотека «Чтиво» — http://chtyvo.org.ua


Володимир Ушенко

КГБ СРСР. Спогади опера
Такої книги за двадцять років української незалежності ми ще не читали. Я вже не кажу про попередні 73 роки комуністичної деспотії.

Звичайно, більшість із нас, маю на увазі, мислячих людей, читали книги Віктора Суворова (Володимира Різуна), зокрема його «Акваріум». Але це книги віддалені від нашої буденної реальності, він висвітлює особливі стосунки в ГРУ. Це десь ніби далеко...

Володимир Ушенко, колишній офіцер КГБ, який порвав з цією організацією в 1991 році, за два тижні до так званого «путчу», викладає в своїх творах так ніби будні районного кагебешника і роботи цієї, дійсно, сатанинської організації. Пише він цікаво, захопливо, навіть із іронією і сарказмом. Хоча із фактів наведених ним випливають страшні картини нашої недавньої дійсності, беруть дрижаки…

Автор згадує в своїх оповіданнях таке: від шантажу і пресингу кагебешниками окремих ворогів «ворогів народу» в недалеких 60-х, 70-х і навіть 80-х роках багато з них стали неврастеніками, алкоголіками чи покінчили життя самогубством.

Володимир Ушенко без перебільшення можна сказати «оре цілину» в українській літературі, ніким не зачеплену. Автор «оре» майстерню, талановитою рукою цікаво викладає матеріал. Безумовно, цю книгу треба читати.

Присвячується оперуповноваженому московського управління КГБ капітану Віктору Орєхову, який свідомо постав проти радянської системи, захищав дисидентів, попереджував їх про підготовані гебешниками гострі заходи: обшуки, аудіо- і відеозаписи, телефонні прослушки, арешти. Був заарештований і засуджений на 8 років позбавлення волі, які відбув від дзвінка від дзвінка. Вини своєї не визнав, не каявся, а в листах керівництву СССР з місць ув'язнення доводив про неприпустимість використання спецслужб проти політичного інакомислення, однак марно.

В 1990-их зайнявся політичною діяльністю, співробітничав з комітетом "Гласность", був активістом "Демократического союза", політичним радником Валерії Новодворської.

В 1995-му році проти нього була сфабрикована кримінальна справа і його знову було засуджено на 3 роки.

Зараз живе в США, працює розносчиком піцци.

^ ГЕРОЙ НЕДОПИСАНОГО РОМАНУ
«Мене часто запитують: чи ви не той Висоцький,

з яким ми виходили з оточення?.., чи, може,

ви той, що служив у сусідньому полку?..

Відповідаю: ні, не виходив, не служив, не воював.

^ Я з іншого покоління, з того, що довойовує...»

З інтерв’ю Володимира Висоцького
«Війна не закінчилась, поки не поховано

останнього загиблого солдата»

Наполеон Бонапарт
В Яготині проти залізничного вокзалу стоїть школа. Стара, двоповерхова. Зараз там знаходиться медичне училище, яке було переведене сюди з Чорнобиля після аварії на ЧАЕС, тому будівля добудована, перебудована і, на жаль, втратила свій неповторний первісний вигляд.

Побудована вона була в перших роках буремного ХХ століття разом з залізничним вокзалом і місцевим цукровим заводом як школа, якою в була протягом 80 років. В цій будівлі школа була завжди, і в лихі роки, і в не дуже. Навіть під час окупації, коли на другому поверсі тут була німецька залізнична жандармерія, на першому поверсі в п’ятому класі училась моя мама.

На початку 60-тих і мене привели туди в перший клас. Я пам’ятаю свою школу красивою, затишною і просторою.

Ліворуч школи притулився Поштовий перевулок, маленька вуличка, якою ніколи не їздили ні машини, ні підводи. Це був такий собі пішохідний прохід, посеред якого колись росли розкішні дерева рідкісного на наш час гльоду.

Зазирнув у словник і виявив, що правильна відміна цього слова «глоду» і це не дерево, а кущ, проте ні язик не повертається, ні на папір чомусь у мене воно не лягає. В моїй дитячій пам’яті так і залишилось «глід – гльоду» – великі, чудернацько покручені дерева, на які ми, першачки, на перервах між уроками лазили поласувати солодкими і терпкими плодами.

Хто саджав і вирощував цей глід – для мене велика таїна. Можливо б і достояли ці дерева до нашого часу, якби не танки.
Десь в середині чи в кінці шестидесятих посеред спекотного літа на місцеву залізничну станцію прибули чисельні ешелони зі справжнісінькою військовою технікою. Одних танків Т-34 було більше півсотні. А ще були КВ і ІСи, радянські самохідні артилерійські установки часів війни, «Тигри», «Пантери», «Фердинанди», розмальовані німецькими хрестами, установки гвардійських мінометів «Катюша» на справжніх «Студебекерах», різноманітні артилерійські системи, наші полуторки і багато солдат.

Вся пристанційна територія перетворилася на великий військовий табір: солдати з автоматами – охорона, кухні, ремонтні майстерні і навіть будка на модерновому тоді всюдиході ЗіЛ-157 з крейдяним написом «ШТАБ».
Все це прибувало, розвантажувалось і накопичувалось протягом трьох-чотирьох днів і для нас, дітей і підлітків, які жили в містечку, і де військову людину можна було побачити дуже рідко - це було справжнє свято. Нас від техніки вартові солдати відганяли для годиться, а тому можна було залізти на танк, повисіти на його гарматі, а декого (і в мене в тім числі) навіть допускали і всередину подивитись в приціл і покрутити танкову башту.

Яке ж було моє розчарування, коли залізши в німецьку «Пантеру» і поглянувши в перископ, я побачив листовий стальний каркас, яким був обшитий серійний сучасний танк Т-55. Справжніх німецьких танків тут не було – самохідний муляж.

Відповідь була проста, проте загадково-романтична: це все було призначено для зйомок справжнього кіно.

Саме кіно повинно було зніматись десь на переяславщині, куди вся ця армада повинна була добиратись своїм ходом. Батальні сцени танкового прохорівського бойовища Курської битви та переправа через Дніпро за участю десятків артистів, сотень статистів і тисяч справжніх солдат були відзняті саме там.

В той час автомобільного мосту через залізницю ще не було, а через переїзд важку військову техніку не пускали залізничники, тому й вирішили перетнути залізницю під нею, через старий міст-тунель, до якого можна було добратись тільки через Поштовий перевулок.
Казали, що плодами цих дерев гльоду яготинці рятувались ще в 1933-му. Вистояли вони і під час німецької окупації, коли в місті вже почали рубати знаменитий яготинський рєпнінський парк, що тоді ще суперничав з білоцерківською «Олександрією» і уманською «Софією».

Дерева гльоду навіть не рубали. Їх зніс перший танк. Наступні просто розтовкли їх на порох. Дерева помирали мовчки на очах цікавеньких городян, дітей та підлітків і тільки за парканом якась старенька бабця плакала. Вона з жахом дивилась на зіркасті і хрестаті танки, що мирно рухались однією колоною і оплакувала дерева та своє життя, тримаючи в жмені пригорщу яскраво-червоних плодів гльоду.
Років через три-чотири, коли всі вже й думати забули про цю історію, на екрани кінотеатрів країни вийшла кіноепопея «Визволення». Пригадуючи розвантаження танків у нашому містечку, ми пильно вдивлялись в кадри кінострічки, де і у німецьких панцерників, і у радянських танків були чомусь однакові шасі харківського зразку.

Пізніше мені стало відомо, що одним з авторів сценарію цієї кіноепопеї був відомий російський письменник Юрій Бондарєв. В фільмі було художньо екранізовано епізод одного з його воєнних романів. Пізніше, в 1985-му, ця повість була екранізована окремо зі своєю авторською назвою «Батальйони просять вогню».

Мова йде про запеклі та драматичні бої на Букринському плацдармі, які відіграли вирішальну роль у визволенні Києва.

Головну роль капітана Цвєтаєва у «Визволенні» зіграв Микола Олялін, а у «Батальйонах...» роль капітана Єрмакова – Олександр Збруєв. Відомі і популярні артисти, всесоюзна слава...
Коли ж мені, свого часу, прийшлось служити опером районного масштабу, то мав честь знатися з прототипом цього кіноперсонажу. Саме з нього письменник Бондарєв списав свого героя. Саме його ратний подвиг увіковічений в романах і кінострічках, але якби була екранізована його подальша післявоєнна доля, то вважаю «Оскар» за сценарне рішення вже давно був би в Києві, а різні там Спілберги і Камерони повісились би від заздрощів. Такого матеріалу не мав навіть і сам Голлівуд.
Коли я приймав справи у свого попередника, то мені було передано новеньку тоненьку теку, що носила скромну назву «Дело оперативного наблюдения с окраской антисоветская агитация и пропаганда в форме клеветы на советский государственный и общественный строй». З документів, що знаходились в цій теці, було ясно, що ми маємо справу з запеклим і майже професійним наклепником, який колись тягнув лямку в гулазі, потім неодноразово піддавався так званій «профілактиці», проти нього ще двічі порушувались кримінальні справи, але чомусь на стадії слідства гальмувались і знову об’єкт попадав під нагляд КГБ.

З одного боку – «вражина», а з другого – його милували в останню хвилину. І так з ... 1956-го року (!). Тобто під наглядом КГБ майже ТРИДЦЯТЬ років. Він був уже «под наблюдением» коли я ще тілько-но народився. Єдине, що мені було передано до цієї справи усно:

- Не вступай з ним в контакт, Через нього погорів не один опер. І навіть не два. Справа гнила. Окрім агентурних довідок, підшивай також до справи чергові «пасквілі», які об’єкт надсилає в Київ і Москву і які обов’язково повертаються до нас. На все інше – не звертай увагу.

І я не звертав. Приблизно за рік мені «для концентрації в справі» були передані два таких листи об’ємом у два звичайні шкільні зошити в клітинку, кожна з яких слугувала за рядок рукописного письма. Ясно, читати цю «муру» ніхто не мав ні часу, ні бажання. В тому числі і я.

Та якось, заступивши на добове чергування, від нічого робити (бо ще забув вдома і книжку) почав гортати сторінки старих літерних справ і таки добрався до «крамольної писанини» цього набридливого дідугана.

По-перше, мене вразив стиль і літературна якість листів, а по-друге… Та невже нікого це не зацікавило? Ніхто за всі ці 30 років так і не дочитав до кінця?
Отже, розповідь капітана Цвєтаєва-Єрмакова після описаних Юрієм Бондарєвим подій штурму Букринського плацдарму:
Насправді прототип кіношного капітана Цвєтаєва-Єрмакова носив старовинне українське козацько-шляхетне прізвище Каніболоцький Аркадій.

Після розгрому сміливців на Букринському плацдармі на той, на «наш» безпечний берег добралось всього менше десяти бійців з більш як півторатисячного штурмового-ударного зведеного полку посиленого невідомо скількома тисячами «чорної піхоти».

Чорна піхота – це не те, що ви думаєте. Це не штрафники і не зеки. Це сільські мужики з українських сіл Полтавщини, Чернігівщини і Київщини, не перевдягнені, майже неозброєні, яких гнали «НКВДешні заградотряди» попереду штурмових колон на мінні поля, на замасковані ДОТи і ДЗОТи, з них створювали «лжештурмові» наступаючі колони для відволікання вогню від основних груп прориву. Це про них говорив маршал побєди Жуков на нараді командувачів армій, корпусів і дивізій 1-го Українського фронту: «Чем больше мы их утопим в Днепре, тем менше нам придется их ссылать в Сибирь».

Саме таким військом, після загибелі командування полку, довелось командувати Аркадію Каніболоцькому цілий місяць оборони плацдарму. В складі залишків полку були не тільки штурмовики і чорні піхотинці. До них також пристали десантники, що були закинуті совєтським командуванням в особі Жукова і Ватутіна для організації диверсій в тилу оборони німців. З декількох тисяч десантників, закинутих місяць тому до них, як до основних сил, добралась ледве кілька десятків. Всіх інших були або ж розстріляні в повітрі, або ж полонені, бо втрапили в розташування німецького війська, або ж були винищені в нерівних боях німецькою польовою жандармерією, що зачищала свої тили.

На плацдарм, як до «своїх» пробирались і партизани, і місцеві патріоти, і сердобольні жіночки з глеками молока – і все це під ураганним кулеметно-артилерійським вогнем, під час безперервних, в тому числі і нічних запеклих і психічних атак всієї сили вермахту.
Саме там, на плацдармі, обійнявши керівництво обороною плацдарму, командир роти, що став вимушено командиром полку, капітан Каніболоцький осягнув глибину ідіотизму, цинізму і нелюдського садизму радянського командування, що свідомо створило людську м’ясорубку, кинувши в бій десятки тисяч людських життів.

Десятки тисяч він нарахував тоді, під час боїв на плацдармі, а потім, ставши аматором-дослідником цих боїв він жахнувся читаючи документи. Рахунок йшов на сотні і сотні тисяч людських життів.
Його звіт про бої на плацдармі читав сам Сталін, який потім передав його до ознайомлення всім командирам дивізій Красної армії і до вивчення в Академії Генерального штабу.

Після боїв на плацдармі його щедро нагородили орденом «Отечественная война» І ступіня, званням майора і переводом на посаду інструктора Генерального штабу з планування підготовки штурмових та десантних операцій. Через півроку він вже був підполковником, а перемогу зустрів у полковницьких погонах з запрошенням на викладацьку роботу в одну з військових академій. Проте, вже полковник Каніболоцький попросився у мобілізаційний відділ, де добився спрямування служити на місця букринських боїв – військовим комісаром Миронівського району.
З літа 1945-го по майже 1950 рік саме він очолював роботи по розмінуванню майже 1 500 гектарів берегової смуги і прилеглих полів, густо нашпигованих смертельним боєзапасом. Саме він організував жіночу роту мінерів, і до яких, після спеціальної підготовки, залучали кмітливих і здібних місцевих підлітків. Саме він був на кожному похороні своїх підлеглих, що майже п’ять років після капітуляції агресора гинули на рідній землі від вибухів «эха войны».

Саме тут, розміновуючи мінні поля через два роки після закінчення війни загинула його кохана, лейтенант саперних військ синьоока білявка Галина. Їх палке кохання міліони глядачів побачать на екранах всього світу, та ніхто не знатиме, що воно так трагічно обірвалось, тому що автор сценарію, російський письменник Юрій Бондарєв, буде писати книги про війну, а не про життя після неї.
Ще літа 1945-го він назбирає сотні солдатських медальйонів, які ні обласний воєнком, ні мобілізаційні генерали з Москви не хотіли приймати. Не раз і не два він відверто говорив з ними, а вони розводили руками, мовляв, розумієш, така установка ЦК партії – не можна всі ці полеглі міліони визнавати загиблими «при защите СССР», адже тоді прийдеться платити страшні суми пенсій сім’ям загиблих.

Тоді його ще розуміли і умовляли, та й він сам все розумів. Для виправдання дій післявоєнного кремлівського керівництва він сам знаходив десятки доводів і аргументів. Якось він привіз в київський облвійськкомат три мішки солдатських медальйонів віднайдених місцевими жителями і саперами на Букринському плацдармі.

Його ще терпіли і розуміли, але він вже знав, що не витримає.
Та ось йому до рук попав якийсь ще довоєнний чи може навіть дореволюційний журнал, де була така собі статейка про захисників Порт-Артуру. Врешті, не ця статейка його вразила, його вразила фотографія під статейкою, що зафіксувала одну з численних могил на кладовищі в тому далекому китайському місті. Могила була доглянута і облаштована видно самими китайцями, надгробна плита виготовлена з якогось дорогого каменю, скромний білий обеліск, на якому під написом російською мовою офіцерського звання, прізвища та імені полеглого, був розмашистий каліграфічний напис чорною фарбою виконаний люблячою і вірною жіночою рукою: «Я нашла тебя. Мария».

Під написом була ще й дата «12.IV.1912».

Тобто сім років вірна дружина шукала свого чоловіка. Їй довелось подолати тисячі сибірських кілометрів, кордони, чужі мови і звичаї, інші, абсолютно відмінні від нашої релігії і культури, проте скрізь вона знаходила розуміння і поміч в пошуку свого єдиного кохання і єдиної на все життя долі.

То що ж це за режим такий імперсько-совєтський нелюдський цинічний і підлий, який кидає не просто на забуття, а на історичний брехливий глум сотні тисяч чи може навіть міліони не просто людських життів, а життів відданих за саме цей режим, саме цю ідею?
З цього моменту він втратив спокій, перестав спати. Він не знав що саме має робити, проте знав, що робити щось не просто мусить, а зобов’язаний. Це вже було його обов’язком.

І ось тридцятип’ятилітній полковник сідає за стіл і пише. Він пише про все, що знає. Про бої на плацдармі, про ганебну підготовку командування до них, про нехтування людських життів радянською системою як на фронтах, так і після боїв.

Ці листи він шле в Москву, в Кремль, самому…

Але полковник на цьому не зупиняється. Він дістає солдатські медальйони, які в нього стоять у мішках (і це при тому, що носити фамільний медальйон солдати-фронтовики вважали дурною прикметою, що притягувала смерть) і пише сотні листів на адреси зазначені в них. Листи він підписує: «Миронівський військовий комісар Київської області полковник Каніболоцький», ставить свій розмашистий підпис і печатку військкомату, цим самим даючи підстави родичам полеглих солдат вимагати законну пенсію від держави за втрату годувальника, що загинув «при защите СССР».
Ось цього йому вже не простили.

У вересні 1950 року полковника Каніболоцького було заарештовано, він був позбавлений військового звання, всіх ним заслужених орденів і медалей, проти нього була порушена кримінальна справа що завершилась судом і вироком 10 років сибірських таборів.

В 1957-му письменник Бондарєв почав писати свій роман «Батальйоны просят огня», але матеріал до нього став збирати раніше, одразу після знаменитого ХХ сьезда КПСС, на якому Хрущов назвав Сталіна злочинцем.

В тому ж з’їздівському 1956-му Бондарєву до рук потрапляє звіт тимчасово виконуючого обов’язки командира зведеного ударно-штурмового полку капітіна Каніболоцького, а також (о, диво) листи вже розжалуваного, але того самого капітана, чи бак, полковника до «великого вождя і учителя». Те ще він прочитав – вразило навіть його, солдата-фронтовика.

Саме за клопотанням письменника, що був тоді у фаворі і виконував важливе партійне завдання, нашого героя було достроково звільнено з місць позбавлення волі, правда, без погашення судимості.

Тоді ж вони зустрічалися, тоді ж, за словами колишнього полковника, Бондарєв дав слово описати його життя в романі.
Письменник виконав свою обіцянку і роман написав. Роман було екранізовано навіть двічі, проте не будемо дорікати літератору, що не описав другу частину життя свого героя, бо якби він це зробив, то разом із Олександром Солженіцином совістю руської нації був би і Юрій Бондарєв.
А колишній полковник повернувся жити на місця своєї воєнної молодості, втраченого кохання, і служби, що не склалася.

Мабуть він і зараз живе в селі з промовистою назвою Букрин.

Він так і не одружився, бо не зміг забути свою єдину і вірну.

Він вже не пише нікому не потрібні листи в політбюро, бо немає самого політбюро.

Проте він і досі пише листи за адресами, знайденими в солдатських медальйонах і підписується «Миронівський військовий комісар полковник Каніболоцький».

Правда печатку під своїм підписом вже не ставить. Її в нього забрали ще тоді, в 1950-му.
Над його письмовим столом висять три фотографії: його незабутньої Галини та письменника Юрія Бондарєва. А на третій фотографії зображений один з тих десяти, що він вивів на свій берег тоді в 1943-му. То був рядовий-десантник Григорій Чухрай. Це потім він став знаменитим кінорежисером, а його «Баллада о солдате» отримала американський «Оскар» 1961-го року і премію Канського кінофестивалю.

Григорій обіцяв зняти фільм-продовження про післявоєнні поневіряння Аркадія Каніболоцького, але коли його сміливе і відверте «Чистое небо» в семидесятих заборонили до показу, він більше не зміг дивитися в очі своєму командиру.

От таке кіно.

__________________________

^ ГЛИВКИЙ МЛИНЕЦЬ
З Середньої Азії в рідний Київ я летів на крилах гордості «Аерофлоту», лайнері Іл-62. Позаду були враження від Ташкенту, його людей, звичаїв і обрядів, клімату і колоритних базарів, від навчання у Вищій школі КГБ, викладачів, засвоєного матеріалу, від однокурсників, нових друзів і нових товаришів.

Київ зустрів привітним літнім теплом, буйною зеленню і відвертою байдужістю підполковника-кадровика управління КДБ УРСР по місту Києву і Київській області.

- Які квартири в Києві? Ти що, друже. Та й вакансій тут катма. А ти, я бачу, з Яготина, ось і дуй на свою батьківщину в Переяслав-Хмельницьке відділення. Будеш жити дома і працювати на славу...

А вже в Переяслав-Хмельницькому, на вулиці Одинця, мені були раді:

- Приймай ділянку роботи – ціла Згурівка з околицями, є де розгулятися.

Почав з літерних справ: на цілу Згурівку сторінок з двадцять. Все інше в київських архівах.

З цих двадцяти сторінок дізнався, що Згурівка колись була районом, потім її приєднували і до Чернігівської, і до Полтавської, а зараз до Київської області.

В сумнозвісні сорокові тут навіть було своє незалежне відділення НКГБ-МГБ, де було цілих п’ятнадцять оперативних офіцерів-агентуристів. Цікаво, що вони тут робили, адже один офіцер – це 30-40 агентів і до ста довірених осіб... Як потім виявилось– таке було скрізь. Гебешників, що тоді маскувались під міліціянтів з угро, було втроє, а то і вп’ятеро більше за самих міліціянтів з угро і роботи було вдосталь.

Вражали також прізвища оперів: Меклер, Вайнштейн, Атлас, Файнберг, Рабинович, Халфін... Був також і Мойша Іванов. А начальником у них був капітан Коровін. На хазяйстві була особиста зброя, кулемет «Максим», бричка, підвода і четверо коней.

Коли читав ті сторінки, якось підсміювався і не усвідомлював, що «если партия скажет», то наступним «Мойшею Івановим» прийдеться стати мені. Навіть будучи всередині системи, не усвідомлюєш про своє покликання – для чого ж ти там. Це видно тільки збоку, а всередині – азарт, спорт, кураж і... безвідповідальність.

Але то було колись.
Ділянка роботи була досить проста: цукрозавод, сільгосптехніка, сільгоспхімія, один радгосп, чотирнадцять колгоспів, три православних приходи, секта баптистів, селище, двадцять одне село і п’ятнадцять хуторів, дванадцять тисяч населення і аж один агент. Справ оперативного обліку не було вже років з десять, кримінальних справ по гебешному профілю – років з двадцять. Ще правда рахувалась оперативна підбірка на якогось Олега Жупанського, але самої підбірки в сейфі не було. Виявилось, що підбірка була передана в київське управління і долучена до справи на «махрового вражину-націоналіста», а запис про передачу зробити забули.

До речі, підбірка – це та сама справа оперативного обліку яка, правда, велась без санкції обласного начальства. Всі такі справи починались з підбірок, а вже потім, на підставі отриманих матеріалів, писався рапорт на генеральське ім’я, а після його погоджувальної санкції отримувались палітурки і заводилася сама справа, куди першими вшивались матеріали цієї самої підбірки.

Попередили, що Олег Жупанський, один з випускових редакторів київського журналу «Всесвіт», інколи приїжджає додому в Згурівку, де чи вдома, чи у друзів за чаркою може вести «антисоветскую буржуазно-националистическую агитацию».

Забігаючи наперед, мушу визнати, що мені так і не видалось познайомитись з цим знаменитим Олегом, проте паперів «про його душу» прийшлось списати мабуть з цілий том. Це все були відповіді на запити «...а не был ли он такого-то числа в...», «...а не было ли в его окружении известного N...», «...а как он отзывался о выступлении Генерального секретаря на съезде...», «...а не хранит ли он дома литературу буржуазно-националистического толка...»

Почухавши потилицю і протянувши щось на кшталт «Так, один агент – не густо...», я подався до начальника.
Керував нами тоді такий собі Дмитро Григорович Неділя. Це потім я дізнався, що в це тихе болото Діма-фармацевт потрапив завдяки своєму своякові, в той час генералу, заступнику самого голови республіканського комітету Степана Несторовича Мухи.

Сам Діма був колись парашутистом-десантником, розказував, що під час карибської кризи четверо діб підряд ночував у жерлі літака, не знімаючи парашута. Потім вчився на фармацевта, а коли свояк дослужився до генерала, Діму призвали в органи, присвоїли офіцерське звання і вже через рік він об’явився в Переяславі-Хмельницькому старшим лейтенантом на посаді підполковника, начальника відділення КГБ.

Діма, без сумнівів, був людиною колоритною. Перед начальством, партсекретарями, їх водіями, секретарками і телефоністками він відверто плазував і навіть цим пишався. Проте перед підлеглими і підозрюваними (а підозрюваними було все населення ввіреної йому ділянки), він був відвертим cамовдоволеним самодуром. Чим також пишався.

Якось до нас на службу прийшов молодий лейтенант Толя. Він їхав з іншого кінця Київської області через Київ і, ясно, що до Переяслава втрапив десь під обід. Коли він представився начальнику Дімі, той побілів, потім почервонів, потім надувся мов міхур, а вже потім розродився лайкою впереміж з матюками про те, як смів молодий офіцер такого престижного і відданого партії і народові комітету, запізнитися на службу.

Хвилин двадцять він принижував, ображав і знищував прибульця, тримаючи того по стійці «струнко», а потім брязнув дверима і подався додому на обід.

Вже потім Толя розказував, що цю годину він провів утяжких роздумах: що ж робити? Чи змовчати і служити, чи вліпити кулаком межи очі в цю нахабну пику і висказати все, що він думає про Радянську владу... Стримався і покорився.

Це потім ми всі звикнемо до Діминого самодурства і навіть будемо до цього відноситися філософськи. А на той момент Дмитро Григорович був для мене «цар, Бог і воїнський начальник».
Коли я подався до Діми з питанням про Згурівку, той ліниво наказав мені надати йому пропозиції з організації агентурного апарату згурівського куща, де передбачити кількість, розстановку і можливості агентурних сил і засобів: агенти повинні були бути в великих трудових колективах, вузлі зв’язку, школах, а також треба було мати декількох агентів-рейдерів, які за своїми посадовими обов’язками безперешкодно могли потрапити в будь-яке село, домівку чи квартиру...
Таким чином я сам собі визначив необхідність придбання агента у згурівській середній школі.

Слухаючи,часом, просторікування «потерпілих» від влади і тих, що ледь вислизнули з рук кровожерливого КДБ «заслужених рухівців», дивуюсь, скільки вони сил і старань вкладали в пошук «агента КГБ» в своєму оточенні. Навіть тоді, коли ці рухівці вже потім прийшли до влади і отримали можливість познайомитися з методами «оперативного сыска», вони не переставали обрушуватись на якихось там «агентов».

А мабуть в тому і є досягнення того страшного оперативного мистецтва, що шукають винного серед своїх, а не у системі. Винний – він ось, поруч, живе через хату, на роботі тобі підтакує, п’є з тобою пиво чи й горілочку, ділиться плітками й анекдотами, а потім біжить до опера, щоб настукати і виказати щось твоє потаємне...

Насправді все простіше і жахливіше.

Серед гебешних оперів був такий анекдот: вийшов вранці гебешний начальник на ганок, потягнувся і мовив: «Кого сьогодні будемо вербувати?» Потягуючись, розводить руками з-за голови, а потім раптом тикає пальцем у випадкового перехожого. «Ось його».

В житті ж гебешна служба шукає об’єкта, тобто підозрюваного, на якого відкривається полювання. Це вже чим це полювання закінчиться – справа друга, може це буде кримінальна справа, може профілактика, може вербовка. Це по науці. Може бути і по «оперативной необходимости».

Тобто об’єкта інколи треба зламати, змусити каятись, зраджувати. Можна перетворити його на інструмент підлості і навіть вбивства, можна навіть його вбити – як партія скаже. І начальство.

Опер може ВСЕ, проте не може це робити за власним бажанням і за власної хіті. На сторожі власна внутрішня інспекція. І це вам не якась там міліцейська інспекція з особового складу, яка вишукує серед міліціянтів порушників закону і хабарників. Гебешники хабарів не брали, а закони порушувати їх професійно вчить держава, на сторожі якої і стоїть БЕЗЗАКОННЯ. А отже БЕЗЗАКОННЯ можна і треба застосовувати тільки по відношенню до тих, на кого партія скаже «ФАС».

Частина радянських людей вербується з радістю і охотою, вважаючи це за ознаку довіри, а згодом, усвідомивши, що їх просто ошукано, мучаться своїм відступництвом, стаючи неврастеніками, психами, а то й самогубцями.

Частина вербується з острахом, з цього моменту живучи в постійному страху і теж кінчають, як правило, не кращим чином.

Ще якусь частину громадян вербують "під чужим прапором", тобто не від імені КДБ, а під виглядом друзів, націоналістів, бандитів, іноземних розвідок тощо.

Однак є частина людей, що вербуються так, ніби вербують вони, а не їх. Це природжені ділки, крутили, підлота і підлабузники. Вони примудряються працювати тільки за гроші чи за інші блага. З їх числа потім виходять самі опера, різні там партсекретаріі пройдохи-керівнички різних рівнів. Якось в спецшколі нам розказували, що все політбюро ЦК КПРС, а також всі перші секретарі обкомів у всі часи набирались виключно з «архівної агентури».

Ще частина агентів вербувалась силоміць: на «компрі», тобто на криміналі, крадіжці, якомусь некрасивому проступці, на «жінці», або на ситуації, яку гебешники організовують спеціально. Якщо саме цей кандидат на вербовку потрібен до зарізу, на допомогу прибуває спеціальна група офіцерів-психологів-вербовщиків з обласного управління чи й навіть з центрального апарату. Тоді проводиться спеціальна розробка кандидата і, як кажуть старі і досвічені опера, збою специ не дають. «Клієнта» додавлюють, а потім передають на зв’язок потрібному оперу.
Отже, коли знайдено об’єкта, то під нього вербуємо агента. Не цього, так іншого, або обох, або і всіх, хто з ним контактує. Лише один чи два відсотки громадян СРСР не йдуть на вербовку. Але це нічого. Тоді ці громадяни йдуть до або до в’язниці, або отримують такий чорний квиток по життю, що краще було б до в’язниці.

Проте об’єкта мені ще треба було знайти, а для цього потрібна так звана «сигнальна» агентура для висвітлення ситуації і перевірки цих самих сигналів. Одним з таким і повинен бути агент з числа вчителів згурівської школи.

Отже, робимо все по науці: підбір декількох кандидатів, їх вивчення на предмет можливості використання в якості агента, підбираються йому можливі «легенди» тощо.
Поки що зупиняюсь на двох молодих хлопцях.

Пишу рапорт начальнику відділення про встановлення оперативного контакту, тобто офіційного знайомства з легальним співробітником КГБ. Знайомлюсь з обома, починаю просити виконати невинні ні до чого не зобов’язуючі «прохання», потім ще і ще. Зустрічі перевожу на нелегальну основу (тобто ховаємось де прийдеться).

Потихеньку притираюсь до одного з них, Валентина. Ерудований, відповідальний, спортивний, компанійський, випиває в міру, подобається жінкам, йому часто вони «плачуться в жилєтку» - ось те, що треба. Відчувається взаємна приязнь, проте він дещо напружений... Та нічого, я ж його розумію, тут все-таки село, світиться йому знайомством з опером ні до чого, тому обіцяю з ним бути акуратним...

Тут, каюсь, я сам дав «пєнку». Річ в тому, що я спішив вислужитись і до встановленої Дімою дати, обіцяв «закрити» район агентурним апаратом, одночасно «вів» кількох агентів, з десяток кандидатів на вербовку, а тому "перестарався" і недооцінив Валіка – а й дійсно, куди ж він дінеться?

Організовую контрольну зустріч кандидата на вербовку згурівського учителя Валентина зі своїм начальником. Боже, Діма, як нова копійка, посміхається, підлещується, хизується знанням літератури, поезії, міжнародної політики, тут же грається в принциповість, чесність і історичну відповідальність соціалізму...

З полегшенням пишу рапорт на вербовку агента, який Діма самолічно повіз до генерала.

Назавтра мене офіційно повідомляють про отримання генеральської санкції на вербовку агента, але в мене окрім цього ще шість вербовок до кінця півріччя. А ще в перевірці декілька сигналів, один з яких з підозрою на український буржуазний націоналізм, а другий, страшно подумать, на самий шпіонаж і який стоїть на контролі у того ж генерала.

І все бігом, І все треба встигнути...
Вибираю запропонований мною у тому ж рапорті варіант вербовочного підходу, хоч його й не обов’язково було виконувати, головне - результат.

Підкочуюсь до Валіка і з удаваною буденністю і ніби-то поспіхом прошу виконати просту «формальність» - написати папірець для «внутрішньої бухгалтерії» (знаєш, ми теж в цій системі звітності й паперового контролю...).

- А що за папірець?

- Підписка про нерозголошення.

- Нерозголошення чого?

- Наших з тобою взаємовідносин.

- Тобто вербуєш?

Тут я беру паузу, а Валік добавляє:

- Слухай, я ж не урка і не бовдур. Сам знаєш, я ж недавно читав Юліана Семенова – після підписки дороги назад немає.

- А ти не згоден на співробітництво?

- Не згоден. Співробітничати з КГБ, бути для вас джерелом інформації – категорично ні. Будеш давити, а я знаю, як ви це вмієте робити – не буду жити.

Цього я й справді не чекав і навіть розгубився, проте (всі статути пишуться кров’ю) раптом згадав про свій рапорт, де механічно-автоматично проте детально, свого часу описував свої дії в разі відмови кандидата від вербовки від співробітництва. Валік, згідно складеного обласним офіцером-аналітиком психологічного портрета, був з тієї категорії людей, яких не можна було змушувати чи умовляти.

- Ну ні,то й ні. Подумаєш... Без тебе обійдусь. – Ми холодно і дипломатично прощаємось.
Назавтра Діма як з цепу зірвався: півгодини мене розпікав криком і істерикою. Бігав по кабінету, розмахував руками, тупотів ногами, врешті зачепив графин з водою, «мать – перемать», і в кінці заспокоївся в мокрих штанях посеред битого скла.

- Стривай, а ти ж в рапорті писав, що Валентин - кандидат в члени партії і претендує на посаду завуча школи? Це дійсно так, чи це перли для генерала?

- Так, це правда.

- Тоді мерщій в Яготинський райком партії до голови парткомісії, там якраз сидить наша довірена. Вона вмить цьому чистоплюю кисень перекриє. Буде йому і посада і партквиток...

Їду в Яготинський райком, а на душі паршиво. Валік, ясно, гнилий сільський інтелігент і чистоплюй нещасний, але капості йому робити просто так, щоб пам’ятав з ким зв’язався, було якось не по собі.

Врешті, я ж сам винен, поспішив, не підготував його... Хоча, той інший кандидат був би мабуть кращим, а Валіка треба було тримати як довірену особу на довірі без підписки – дивись, якісь плітки й розказував би...
Заходжу в райком і чомусь згадалось, що цю будівлю будував батько мого друга дитинства, а ось тут, на першому поверсі, мене приймали в комсомол...

Боже, як я тоді переживав, злякано повторював питання-відповіді й чомусь думав, що мене ось так можуть і не прийняти.

Чомусь ще згадалась одна з лекцій спецшколи КГБ, де доводилось, що опера ні в якому разі не можна направляти в той район, де він виріс, чи вчився. Причина – опер повинен бути вільним від особистих стосунків, які можуть вплинути на оперативні комбінації...

- Тьху, дурниці, - кажу я про себе і стукаю в двері кабінету голови парткомісії при райкомі партії.

- Заходьте, - я відкрив двері і закляк на порозі. За столом «важного» кабінету сиділа Мирослава Михайлівна, моя колишня і незабутня класна керівничка, вона ж, зараз голова парткомісії і вона ж довірена особа нашого начальника Діми.

З приводу того, що Мирослава (як ми її скорочено називали) є довіреною особою КГБ, я не переймався. Я знав, що її чоловік, колишній офіцер-оперативник кримінальної міліції, а тому що таке «агент-резидент» вона повинна була добре знати.

А от що саме вона голова парткомісії, якій я повинен «здати» Валіка... Тут мені було вже явно не по собі.

Я сидів перед Мирославою, ніби як школяр перед вчителькою з невивченим уроком. Вона мене розпитувала, а я мнявся і мимрив щось непевне...

- Ладно, не мнись, - сказала мені Мирослава, - тільки-но мені дзвонив твій Діма. Кого треба запресувати і з якої причини?

З Мирославою, як з справжньою мамою, можна було поговорити про все. Я відверто розказав про свою помилку, про те, як мені жаль Валіка, який дійсно ні в чому не винен, просто випадково і без своєї вини він потрапив під каток системи-машини, яка мусить знищити не тільки його кар’єру, а можливо і саме життя, адже довідка про відмову від співробітництва з органами все-одно залишиться в літерній справі райвідділення, та й у оперативно-довідковій картотеці республіканського комітету теж буде виставлено «сигнальний маячок» на нього, як на неблагонадійного.

Ми з нею довго сиділи і розкладали справжній складний оперативний пас’янс з порятунку молодого вчителя, якого Мирослава, як колишня заврайвно, сама свого часу рекомендувала до вступу в КПРС.
Мирослава, сильна і вольова жінка, яка не боялась ні Бога, ні чорта, ні КГБ, взяла все на себе. Вона тут же зателефонувала Дімі і поставила йому ультиматум: або він закриває всі питання щодо Валіка, який є її протеже, або вона вже не довірена і всі питання КГБ в райкомі буде блокувати.

Ясно, що Діма моментально спікся, почав плакатись і валити все на київське начальство, а він сам, ви ж знаєте, та я для вас... Діма був як завжди невідпорний, а для начальства і жінок – дорогоцінна знахідка.
Якось, так років через десять після мого звільнення з КДБ, випадок звів мене з Валентином Олександровичем, директором Згурівської середньої школи. Була можливість для розмови і навіть для випивки.

Випивка закінчилась тим, що Валік навідріз відмовився щоби платив я.

- Ця історія заслуговує на те, щоб оплатити хоча б обід. Головне – ніхто нікого не продав, ніхто нікому не хотів зробити зла і ніхто не винен.

- Якби не Мирослава.

^ САТАНИНСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ
Коли людина пише якісь спогади зі свого життя, в них вона мимоволі прикрашає свої вчинки, показує їх шляхетність і благородство, одночасно упускаючи ті моменти, за які в житті буває соромно, чи навіть і згадувати їх неприємно.

Треба сказати, що в органи КГБ я йшов за власним бажанням, натхненний численними книгами-фільмами-оповіданнями про «холодну голову, гаряче серце і чисті руки». Я мріяв долучитися до когорти славетних, бо ще не знав, що тодішній шеф більшовицької спецслужби Юрій Андропов, користуючись своїм високим положенням члена політбюро, ще в кінці шестидесятих добився прийняття спеціальної державної програми з популяризації «славної радянської історії» і їх каральних органів, що були перетворені в «сяючий меч революції», де мечу відводилась роль шляхетного символу, а не знаряддя насильства і пригноблення.

Держава витрачала значні бюджетні кошти на створення образу людяної благородної системи вільних людей – будівників комуністичного суспільства. Навіть і сьогодні існує досить потужна ностальгія за совєтами, за ситим і щасливим життям при комуністах – і в цьому неабияка заслуга без перебільшення видатних кремлівських ідеологів Суслова і Андропова, що зуміли змусити громадськість забути про масові особисті і суспільні трагедії, катастрофи і жахи двадцятих, тридцятих, сорокових і п’ятидесятих років.
Одягнувши офіцерські погони з васильковими просвітами, я став досить значною номенклатурною особою радянського суспільства, причетною до «власть імущих», до хазяїв цього життя. Змінилась моя поведінка, мова і навіть хода, мої друзі, товариші і сусіди почали шанобливо величати мене по-батькові і навіть на ВИ. Одночасно я ставав від них дещо віддаленим, мені вже не довіряли сокровенне, не ділилися з наболілим (тільки коли комусь щось треба). Одномоментно я перетворився на ЦАБЕ.

Своєю причетністю до такої поважної державної інституції я без сумніву пишався, інколи навіть цим зловживав, проте старші товариші завжди ставили на місце – опер взагалі повинен бути непомітним, робити свою роботу таємно, без розголосу і підозр, хоча тут же розказували «перли». Так свого часу в Миронівському відділенні КГБ був офіцер, який полюбляв, добре напившись і осідлавши службового мотоцикла, виїхати на трасу, витягнути пістолет і зупинити рух транспорту. Міліцейські ДАІшники до нього не підступались і він смачно насолоджувався «данной властью». Ясно, що тверезий він все заперечував і обіцяв «розмазати» зарозумілих ДАІшників, поки ті ж його не здали, після чого «в результаті вдало організованої і успішно проведеної чекістської операції» його застукали п’яним на трасі і не виперли по-тихому з органів.

Але навіть такий анектодичний випадок не міг посіяти сумніви в головах обраних, тим більше, що з подібним нещадно боролись.

Навіть коли мене було долучено до страшенної таємниці існування агентури-перевертнів серед наших простих людей, а не серед «врагів», і коли я зрозумів, що справжніми «врагами» системи є ті ж самі посполиті, яких треба тримати у покорі, то і тоді відчуття значимості і необхідності виконуваної роботи мене ще переповнювало.

Перелом стався пізніше, коли в результаті виконання однієї надважливої і досить сумнівною за моральною чистотою роботи, мені в вічі сказали, що я служу САТАНІ в справжній сатанинській організації. І я змовчав. І не тому, що не знайшовся що відповісти – відповідати було нічого. Це була правда, якою мене пригвоздили до ганебного стовпа моєї власної совісті.
А почалася ця історія буденно.

Мірилом значимості і потрібності суспільству гебешного опера було ведення справ оперативного обліку на вже викритих і «будущих» врагов, але протягом майже трьох років служби ці кляті ДОУ (дела оперативного учета) для мене були недоступні. У відділенні я виконував «чорнуху» – організовував власний агентурний апарат для отримання сигнальної інформації; виконував численні запроси кадровиків і оперативників зі всього Союзу, через які бачив, що «враг не дремлет» і десь хлопці дійсно займаються справжньою справою; був на підхваті у начальника і старших оперів; виїжджав на пожежі, технологічні аварії і катастрофи; приймав участь у розслідуваннях зловживань і «хищений» в особливо великих розмірах, в яких підозрювався явно не посполитий люд, а особи наближені до влади і носії заповітних партбілетів. Мене гнітила відсутність справжньої своєї справи, де б саме я визначав необхідність проведення тієї чи іншої акції чи гострого оперативного заходу, щоб саме я залучав суміжників з оперативно-технічного управління і зовнішнього спостереження, де б мені була довірена роль ініціатора планів оперативних розробок і комбінацій, де б я дійсно міг показати що я вмію і як красиво це роблю.

Час ішов, служба протікала, мені постійно докоряли на відсутність справ, слабкість агентури і отриманих сигналів, мене постійно тикали в якісь недоробки, недописки. Особливо бісили зауваження начальства на орфографічні помилки в документах, які насправді були не помилками, а самовпевненим самодурством мого керівництва, що навіть свою природну неграмотність перетворювало в реалізацію знаменитого «я начальник – ти дурак».

І от, нарешті…
Якось начальник розписав мені для ознайомлення документ з якогось сибірського райвідділу, де мене повідомляли, що на ввірену мені територію після семи років тюремного ув’язнення і п’яти років заслання повертається і бажає тут осісти об’єкт, свого часу засуджений за частиною другою статті 62 «Измена Родине» в формі «антисоветская агитация и пропагандя». До документа додавалась довідка «по дєлу», де невідомий мені опер стверджував, що після проведення акції з розповсюдження самопально виготовлених двох десяток листівок в людних місцях міст і містечок західної України, об’єкт був «изобличен и осужден». Провину свою не визнав, покрання відбував на загальних роботах (тобто по повній програмі без ніяких послаблень), покарань в штрафному ізоляторі не відбував, «вину свою не осознал и не раскаялся», веде себе «вызывающе», від співробітництва зі слідством і в подальшому з органами КГБ демонстративно відмовився.

Тобто «враг» яких ще треба пошукати.

Далі, правда, була ще його коротка біографія і характеристика: 1930 року народження, уродженець західної Волині, до засудження – «не привлекался», освіта – «мехмат» київського університетету і педінститут «учитель історії», авторські свідоцтва за винаходи, публікації в пресі, робота викладачем профтехучилища, а потім технікуму, неодружений, тихий, спокійний, неконфліктний, зауважень щодо виконуваної роботи і внутрішньої дисципліни не має, характеристики з місця роботи позитивні.

Резолюція мого начальника була теж багатослівна і заслуговує на те, щоб її згадати. Мій шеф ставив завдання проінструктувати довірених працівників міліції-паспортистів з недопущення «под благовидным предлогом» приписки об’єкта на території району, націлити агентуру на виявлення місць можливого працевлаштування, провести відповідну «разъяснительную работу» з їх керівниками, установити контакт з родичами, у яких він збирається зупинитись і приписатись, визначити серед них осіб, з якими можливі довірительні відносини чи навіть оперативний контакт.
Не треба навіть говорити, що об’єкта на вокзалі я зустрічав особисто.

Я одразу ж легко його визначив, хоч на свою фотографію він був мало схожий – «зек він і є зек» – і «повів» як учили. Треба сказати, що це був перший в моїй практиці випадок особистого ведення об’єкта. Справа «оперативного наблюдения» (ДОН) буде заведена дещо пізніше, залучити до роботи бригаду зовнішнього спостереження з відповідного допоміжного управління можливості ще не було, потрібна санкція начальства і підстава – зареєстроване дєло, а тому все робив сам.

Ясно, що він одразу ж подався до сестри, де вже відпрацьований мною її чоловік чітко поставив об’єкта на місце: «В нашому роду тюремників не було, а тому ми тебе не приймемо. Йди куди хочеш». Сестра, правда, в сльози... Об’єкт було вже повернувся щоб піти, та вона його повернула.

Години через три (я вже замучився сидіти в машині напроти їх дому) об’єкт вийшов «с вещами» і понуро побрів у бік міліційного відділку. Там його, як рідного, зустріли мої довірені, і чемно повідомили, що з радістю припишуть, але тільки тоді, коли він знайде роботу.

Забігаючи наперед, можна сказати про ефективність цього справді ієзуїстського способу приниження і знущання: не пропишемо поки не знайдете роботи, а на роботу не можуть прийняти без прописки. В такому стані мій об’єкт буде знаходитись ще два тижні, які особисто я потрачу на списання більше кілограма паперу, серед якого буде заповітна і довгоочікувана мною справа «оперативного наблюдения» і яка відрізнялася від всіх інших справ різних там перевірок, розробок і комбінацій тим, що не мала чіткого кінцевого терміну. Поки об’єкт не покається і не погодиться на вербовку в якості агента КГБ – постійні високопрофесійно організовані радянською системою і чесними чекістами особисті життєві капості і підлості йому забезпечені до самої смерті.
З міліції мій об’єкт до сестри не повернувся. Завтра її чоловік, сам прийде в мій кабінет і розповість, що вони ж все-таки не звірі, а які-не-які родичі, а тому сидільця накормили, напоїли, обмили, обіпрали… Ще довго плакали, а вже потім відправили, бо ж бачили у вікно машину, в якій так довго сидів опер.
Я ще цілий вечір водив об’єкта по невеликому містечку, разом з ним відвідав величний двохсотлітній парк, стравжню місцеву окрасу, спостерігав разом з ним захід сонця і вечірню зорю, а потім довів його знову до вокзалу. Чи бачив мене об’єкт чи ні – не знаю, я старався йому на очі не показуватись, проте якимсь єством все-таки відчував, що він в мій бік не дивиться принципово. Він ні разу не спробував «перевіритися» чи «відірватися». Ходив чи сидів собі, насолоджувався волею, але однозначно, це була вистава для одного глядача. І глядачем цим був я.
На вокзалі об’єкт був перехоплений моїми наперед заінструктованими довіреними міліціянтами-дільничними і запроторений до місцевої буцигарні.

Назавтра він все-таки знайде тимчасовий прихисток у якоїсь сердобольної бабусі і ще два тижні буде добросовісно оббивати пороги «присутственных мест», де його знову і знову будуть ображати і принижувати чи ввіливими посмішками, чи брутальними лайками з матюками.
Але ж і об’єкт мені попався справді міцний. Це вам не якийсь книжний тюхтій чи вошивий інтелігентишка. Виявляється я все-таки «прошляпив», не зафіксував і не перешкодив його виїзду в Київ до самого начальника обласного управління міліції. До генерала його правда не допустили, але під тиском загрози самоспалення перед будівлею ЦК партії, чиновники вимушені були визнати його незаперечні конституційні права і вирішити його питання позитивно.

Через два тижні з обласного управління міліції прийшов особистий генеральський наказ видати належний йому конституцією паспорт громадянина СРСР в якому поставити штамп про приписку. Таким чином, не дивлячись на мої старання, об’єкт легалізувався, ну а про те що мені за це «влетіло» навіть і не будемо згадувати – заробив.

Хоч з другого боку: не було б об’єкта – не було б бажаної справи. Наганяї, звичайно, ми переживемо, а от тепер вже можна з упевненістю і погордою заявити, що я вже справжній і повноцінний опер.
Об’єкт, хоча й затятий, проте виявився доволі смирним: влаштувався на роботу кранівником якоїсь будівельної контори, вибив місце в гуртожитку, не пив, не палив, не буянив – а все собі щось читав і щось писав. Підведені довірені повідомили, що писав щось особисте, яке він і не ховає, проте можливості заглянути в написане не було. Підвести ж агента – це вже проблема, тому що він в оперативному мистецтві дасть фору і мені, і моєму начальнику – з таким не жартують.

Щотижня довірені і віддалені від об’єкта агенти про щось та й постукували, але нічого такого особливого в його поведінці не було. Особливою моєю турботою був контроль його виїзду в Київ, де він може утнути будь-що і вже ось тоді в мене можуть бути неабиякі неприємності. Тут мною була розроблена ціла комбінація яка полягала в тому, що на об’єкта, як на людину тверезу і відповідальну, були покладені деякі обов’язки коменданта, а саме завідування ключами від кімнат. Тоді, коли ключі були в кишені, я був спокійний – об’єкт вдома, але коли ключі опинялись на цвяшку – мені тут же телефонували, що він може кудись чкурнути.
В таких турботах йшов час, ми з об’єктом мирно і чесно заробляли: він на будівництві, а я на ньому. Я знав його, а він мене, проте ми ніколи не віталися і обидва старанно робили вигляд що не знайомі. Можливо він чекав, що я буду до нього підкочуватись, обробляти, вербувати, але я на це не зважувався, та й начальство б не дало санкції – не той клієнт. Такого не обробиш і не завербуєш, між нами були відносини «вооруженного нейтралитета», ми з ним просто співіснували.
А життя вирувало.

КГБ вже не розстрілювало і навіть не саджало за «три колоски» от народ і «розпустився-розпоясався». На будівництві, де працював об’єкт, я вже завів двох агентів і з півдюжини довірених, яким колишній сиділець-кранівник відверто був нецікавим. Їх розпирала чи то несправедливість, чи то заздрість, коли різні будівельні начальнички клали в свою кишеню «чесно зароблену десятину». В середовищі будівельників вважалось, що присвоєння десятої частини оприходуваних будматеріалів – то не розкрадання. Вони й не крились, бо їм було не до тями, що разом з сидільцем у їх тихе будівельне болото прийшло й государєве око у вигляді гебешних агентів, які, коли вже «стукають», то зразу про все. І про своїх начальників також.

На будівництві крали всі, навіть мої агенти, вони ж то не знали, що система передбачила перепровірку отриманих даних, і вони впевнено закладували один одного. Чесно в цій конторі працювала тільки одна людина – мій об’єкт, колишній сиділець, який прекрасно знав, що будь-яка підозра щодо нього моментально обернеться новим в’язничним строком. Кого-кого, а його вже милувати ніхто не буде, на нього зразу ж повісять всіх собак. Одне слово – антисовєтчик.

Та й моє начальство теж вимагало від мене оперативної комбінації з реалізації ДОН шляхом засудженням об’єкта по загальнокримінальній статті. Тобто я сам мав спланувати, організувати і провести заходи, щоб у всіх крадіжках на будівництві звинуватити того унікального і єдиного, який не крав. Не дивлячись на повний моральний абсурд, до мене в поміч з області навіть відрядили досвіченого юриста-майора, який щиро і щедро ділився досвідом професійної фальсифікації загальнокримінальних справ.

Зараз мені непросто і навіть соромно згадувати, але я дійсно на повному серйозі і з усвідомленням відповідальності приймав участь в плануванні і організації всієї цієї підлості.
Ситуація з розкраданням будматеріалів вже була повністю контрольована, прокуратура (на наше прохання) вже порушила кримінальну справу, міліційний відділ боротьби з розкраданнями соціалістичної власності (знаменитий БХСС) теж було підключено до цієї чекістської операції, але в справу втрутилась мораль і вищі сили, що присоромили всіх фальсифікаторів.
Так місцевий виконроб, якому цілком і повністю був підлеглий наш об’єкт, нарешті дає йому пряму вказівку: навантажити ось цю машину ось саме цими піддонами з цеглою і цементом. Проте об’єкт – не промах, відчувається школа. Він почуяв неладне і тут же витребував від виконроба розписку з письмовим наказом про вимогу навантажити те і те. Виконробу було не до цього – його кишеню вже обтяжувала солідненька пачечка банківських білетів, а робочий день вже кінчався, а тому будь-яка затримка могла бути фатальною і він швиденько обписав підсунутий папірець.

Тільки-но вантажівка викотилась на межі будмайданчика, ми вже всі були тут як тут. Всі разом: і прокуратура, і міліція і… Ну а як же без мене?

Бідному сидільцю вже заламали руки і я почав діловито нишпорити по його кишенях в присутності всієї «правоохоронної» бригади і свідків-понятих. Коли ж вийняв зім’ятий вчетверо складений папірець, то зразу й не усвідомив свого краху.

- Читай, начальник. Читай, тільки вголос, щоб всі чули, - об’єкт дивився на мене сміливо і презирливо. Його очі вже сміялись, смакуючи мою поразку і свою чисту перемогу. Проте чи ж перемога буде на його боці? Може зараз опер розірве папірець у всіх на виду і скаже що нічого такого не було? З таким він вже знайомий, він досвічений, він же антисовєтчик-сиділець.

Я пробіг очами текст, де чорним по білому було сказано, що такий-то виконроб наказує такому-то кранівнику навантажити на таку-то вантажівку такі і такі будівельні матеріали. Дата, підпис…

Читати вголос я не став, а просто передав папірець прокурорському і сказав: «Долучи до справи», а кремезним міліціянтам, що тримали сидільця в нагнутому стані з вивернутими руками сказав: «Відпустіть його, він не винен».

- Спасибі, начальник, що не порвав. Спасибі, що долучаєш до справи. Якщо відверто, то не чекав. Я ж знаю, тобі за це влетить, але ти переживеш. Посадиш другого, або й мене, тільки іншим разом. Робота в тебе така – бути слугою у Сатани в сатанинській організації.

Прокурори і міліціянти завмерли. Вони чекали на мою реакцію, а я мовчав. Що я міг сказати? Вони ж то не знали всього і ще вони не знали, що сиділець казав правду.

Мені треба було щось сказати, бо ж цього вимагав мій статус, та я мовчав. І навіть не тому, що сказати було нічого, просто до горла щось підкотилось, просто очі чомусь зволожились.

Просто було соромно за ту організацію і за систему, яку щойно назвали сатанинською.

Просто було соромно.

__________________________
Років через двадцять ми знову зустрілись.

Йому було вже за вісімдесят.

Прощений, виправданий, реабілітований зі зняттям судимості. Як особі, що незаслужено постраждала, від держави надали квартиру, в якій живе сам один. Від колись великої сім’ї зостався він та сестрині діти. У нього ж своїх не було. Та й бути не могло, тому що під час слідства його зробили калікою. Щоб зізнався і покаявся – БИЛИ. Били по голові, в пах, в проміжність, в задній прохід. Били зі знанням справи, били підло, розмірено, безкарно, не боячись, що отримають здачі: тому з тих пір він, вибачайте, не мужик.

Пенсія у нього, мало сказати невелика: мізерна – не заслужив.

А ті, що його цькували, полювали і вели слідство – заслужили.

Заслужили і ті, що присудили йому за два десятки невинних листівок цілих дванадцять років неволі.

Мають добру пенсію і ті, хто над ним у в’язниці знущався, хто принижував і катував.
От би Службі безпеки, Міністерству юстиції і Міністерству внутрішніх справ України та й поцікавитись – а за які ж такі заслуги перед українською державою, ті хто особисто фальсифікував, судив і гвалтував отримують такі, найвищі в державі пенсії?
Невже справа САТАНИ живе?

Невже і зараз йому служать?
^ СПРАВА НА РІДНОГО КУМА



следующая страница >>