asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3
§4. Порядок реалізації заставленого майна
Відповідно до ст. 20 Закону “ Про заставу” реалізації предмету застави повинно передувати звернення стягнення на заставлене майно. Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням арбітражного суду, якщо інше не передбачене Законом , а також у безспірному порядку на основі виконавчого напису нотаріусів ( у тому випадку , коли договір застави було нотаріально посвідчено).

З метою прискорення звернення стягнення та наступної реалізації заставленого майна використовується наступний порядок :

заставодержатель звертається до позичальника з письмовою претензією , у якій вказується на факт непогашення заборгованості по кредиту та/ або відсоткам ( з зазначенням суми заборгованості ) а також пропонується дати дозвіл банку на реалізацію предмета застави.

позичальник надає позитивну відповідь на претензію банку у відповідь надається дозвіл банку на реалізацію предмету застави у відповідності до умов договору застави та діючого законодавства ( у зв’язку з неможливістю самостійно розрахуватися за наданий кредит та/ або відсотки за користування ним). Такий або аналогічний порядок звернення стягнення на заставлене майно повинен бути передбачений у договорі застави. Якщо від позичальника не отримано позитивної відповіді на претензію у встановлений Арбітражним процесуальним кодексом ( 30 днів з моменту отримання претензії позичальником з врахуванням часу поштового обігу ) , необхідно направити позовну заяву в арбітражний суд. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється на підставі рішення арбітражного суду.

При заставі майнових прав реалізація предмету застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги , що випливає із заставного права. Договір застави майнових прав необхідно реалізувати шляхом укладання між позичальником та банком договору уступки вимоги (при цьому банк у відповідності до ст.199 Цивільного Кодексу повинен повідомити колишнього боржника про уступку вимоги).

Якщо у заставу по кредиту виданому у національній валюті України було взято майнові права по контракту між резидентом України (позичальник) та нерезидентом (контрагент позичальника) реалізація майнових прав провадиться у наступному порядку.

Якщо договір застави є нотаріально посвідченим, то заставодержатель при отриманні дозволу заставодавця на реалізацію заставленого майна , звертається до нотаріальної контори або до приватного нотаріуса за отриманням виконавчого напису на договорі застави для отримання права на реалізацію предмету застави. Щодо цієї процедури заставодержателем подаються такі документи:

нотаріально посвідчений договір застави;

довідка про розмір непогашеної заборгованості;

довіреність особи , яка здійснює оформлення виконавчого напису, від імені керівника філії банку;

копію платіжного документу про сплату держмита у розмірі 2% від суми предмету застави;

копію повідомлення заставодавцю про те, що заставодержатель починає реалізацію заставного права у відповідності до умов договору застави.

При звернені за отриманням виконавчого напису необхідно враховувати, що нотаріус здійснює виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості заставодавця перед заставодержателем, та якщо зі дня виникнення права вимоги по кредитній угоді пройшло не більше трьох років.

Виконавчий напис , що здійснюється нотаріусом , повинен містити :

посаду прізвище та ініціали нотаріуса що здійснив виконавчий напис;

найменування та адреса заставодержателя;

найменування та адреса заставодавця;

вказання на предмет застави, що підлягає реалізації;

вказання розміру плати за здійснення виконавчого напису та суми державного мита;

посилання на статтю Закону “ Про нотаріат”, на підставі якої вчинено виконавчий напис;

дату вчинення нотаріального напису;

номер, під яким виконавчий напис зареєстровано в реєстрі;

підпис нотаріуса , що вчинив виконавчий напис , печатка.

Відмова нотаріуса вчинити виконавчий напис може бути оскаржена заставодержателем в судових органах.

Після отримання рішення арбітражного суду або виконавчого напису нотаріуса заставодержатель може приступити до реалізації заставленого майна, відносно якого вчинено вказані дії. Реалізація даного майна проводиться судовим виконавцем. Заставодержатель у цьому випадку повинен надати допомогу судовому виконавцю у підшуковувані покупців на заставлене майно та ін.

При реалізації майна існують певні відмінності в залежності від форми власності заставодавця. Якщо здійснюється реалізація державного майна, то вона проводиться виключно через аукціони. При реалізації даного майна банк у будь-якому випадку не має права самостійно його реалізувати, а повинен звернутися до органу приватизації (регіональне відділення Фонду державного майна ) із заявою про продаж державного майна та виконувати вимоги органу приватизації.

Реалізація заставленого майна, що не є державною власністю провадиться також через аукціони, якщо інше не передбачено договором застави. Тому, враховуючи складність процедури проведення аукціонів, є доцільним передбачати в договорах застави можливість реалізувати предмет застави шляхом продажу поза аукціоном. Доцільно зазначати, що в будь-якому випадку право вибору способу реалізації предмету застави повинно завжди належати заставодержателеві.

Перед тим як розпочати процес реалізації заставленого майна заставодержатель повинен прийняти предмет застави від заставодавця. При цьому обов’язково потрібно укладати договір купівлі-продажу майна заставодавцем (продавець) та заставодержателем (покупець) та акту-прийому передачі майна. Складання договору купівлі-продажу необхідне для того, щоб юридично закріпити за заставодержателем право власності на передане майно.

Для реалізації предмету застави через посередника необхідно укласти договір-доручення між заставодержателем та посередником на реалізацію предмета застави. У договорі слід обумовити способи і строки реалізації заставленого майна, встановити розмір оплати послуг посереднику, обов’язок посередника сплатити податки до бюджету, право заставодержателя перевіряти діяльність посередника за несвоєчасну реалізацію майна. Також укладається договір купівля продажу заставленого майна між заставодавцем та заставодержателем. Договір повинен містити усі основні умови передбачені главою 20 Цивільного Кодексу України.

На підставі опису заставленого майна (Додаток до Договору застави) затверджується акт прийому передачі майна між заставодавцем та заставодержателем, який буде додатком до договору купівлі-продажу.

Посередник здійснивши реалізацію предмета застави :

сплачує до бюджету прибуток на додану вартість, залишає собі кошти що йому належні (у сумі що встановлена у договорі доручення);

перераховує зі свого розрахункового рахунку на рахунок заставодержателя кошти від реалізації предмету застави;

передає заставодержателю довідку про ціну по якій здійснена фактична реалізація предмету застави, про розмір сплаченого податку та про розмір коштів, що він залишив собі за виконання договору доручення.

Після цього заставодержатель направляє повідомлення заставодавцю про ціну, по якій була проведена фактична реалізація предмету застави. У випадку якщо в наслідок реалізації предмету застави отримана сума, яка перевищує розмір забезпечених цією заставою вимог по кредитному договору, заставодержателем повертається різниця на розрахунковий рахунок заставодавця.

Якщо предмет застави не буде реалізований і на підставі договору застави купівлі продажу майна та акту прийому передачі перейде у власність заставодержателя, це майно заставодержатель повинен прийняти на баланс.
§5. Проблеми, пов'язані з реалізацією заставленого майна при виконанні виконавчих документів
Реалізація арештованого майна проводиться відповідно до вимог статті 61 Закону України «Про виконавче провадження», за винятком майна, вилученого за законом з обігу та зазначеного в частині восьмій статті 55 цього Закону, здійснюється спеціалізованими організаціями, які залучаються на тендерній (конкурсній) основі, на підставі договорів між Державною виконавчою службою та спеціалізованими організаціями шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах.

Якщо передане торговельним організаціям майно не буде продано протягом двох місяців, воно підлягає переоцінці. Державний виконавець переоцінює майно в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. У разі коли в місячний строк після переоцінки майно не буде продано, державний виконавець повідомляє про це стягувача і пропонує йому вирішити питання щодо залишення за собою непроданого майна.

Боржник має право визначити, в якій послідовності необхідно продавати майно. У разі коли від продажу частини майна буде виручено суму, достатню для задоволення вимог стягувача, сплати виконавчого збору, витрат на здійснення виконавчих дій, штрафу, подальший продаж арештованого майна припиняється. Вимоги боржника , щодо черговості продажу майна не приймаються державним виконавцем, якщо внаслідок їх задоволення виникнуть перешкоди чи додаткові труднощі для виконання або подовжиться його строк.

Статтею 57 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що оцінка майна боржника провадиться державним виконавцем, якщо вартість майна не перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, за ринковими цінами, які діють на день проведення оцінки, крім випадків, коли оцінка провадиться за регульованими цінами, а також у разі оцінки нерухомого майна Для проведення оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, вартість якого перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, державний виконавець залучає експерта (спеціаліста) для визначення вартості майна, що здійснює свою діяльність відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні». Державний виконавець про оцінку арештованого майна повідомляє сторони, які мають право оскаржити оцінку майна до суду в 10-денний строк з дня отримання повідомлення.

Відповідно до статті 66 Закону України «Про виконавче провадження» спеціалізована організація проводить прилюдні торги за заявкою державного виконавця, в якій зазначається початкова вартість майна, що виставляється за експертною оцінкою.

Відповідно до статті 62-2 Закону України «Про виконавче провадження» після повного розрахунку покупця за придбану нерухомість на підставі протоколу про реалізацію предмета іпотеки та документів, що підтверджують розрахунок за придбану нерухомість, державний виконавець складає акт про реалізацію предмета іпотеки.

Затверджений начальником державної виконавчої служби акт державний виконавець видає покупцеві, а копії акта надсилає стягувачеві і боржникові, На підставі копії цього акта нотаріус видає покупцеві свідоцтво про придбання нерухомого майна.

Свідоцтво про придбання нерухомого майна є підставою для реалізації у встановленому законом порядку права власності покупця на придбану нерухомість. У разі реалізації предмета іпотеки, який включає майнові права щодо нерухомості, таке свідоцтво є підставою для переведення на нового власника прав і зобов'язань іпотекодавця, за договором, який визначає умови надання і здійснення таких прав.

Згідно статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» у разі коли в місячний строк після переоцінки майно не буде продано, державний виконавець повідомляє про це стягувача і пропонує йому вирішити питання щодо залишення за собою непроданого майна. Якщо стягувач у 15-денний строк письмово не заявить про своє бажання залишити за собою непродане майно, арешт з майна знімається, воно повертається боржникові, а виконавчий документ у разі відсутності у боржника іншого майна, на яке може бути звернено стягнення, повертається стягувачеві без виконання . Я кщо стягувач виявив бажання залишити за собою непродане майно, то він зобов'язаний у 15-денний строк з дня повідомлення державного виконавця про виявлення бажання залишити за собою непродане майно, внести на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби різницю між вартістю непроданого майна та сумою коштів, які підлягають стягненню на його користь, якщо вартість непроданого майна перевищує суму боргу, яка підлягає стягненню за виконавчим документом. З перерахованих стягувачем коштів оплачуються витрати, пов'язані з проведенням виконавчих дій, стягується виконавчий збір, а залишок коштів повертається боржнику.  Майно передається стягувачу за оцінкою, за якою воно було передано на реалізацію. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований. За фактом такої передачі державним виконавцем складається акт. Постанова і акт є підставою для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно.
§ 6. ВИСНОВКИ
В умовах реформування економіки, розвитку ринкових відносин все гостріше відчувалася необхідність широкого застосування заставних зобов’язань в цивільному обороті. З розширенням бази застосування застави явно відчувалася недостатність її правового регулювання в діючому Цивільному кодексі.

Прийняття 2 жовтня 1992 року Верховною Радою України Закону “Про заставу” започаткувало новий етап розвитку українського заставного права. В постанові Верховної Ради України “Про введення в дію Закону України “Про заставу” зазначалося, що до приведення законодавства України у відповідність з вказаним законом застосовується діюче законодавство в частині, яка не протирічить йому. Прийняття цього закону хоча й стало значним кроком вперед однак не зняло багатьох проблем, пов’язаних з законодавчим регулюванням застави. Так його положення, що регулюють заставу товарів в обороті та переробці, заставу майнових прав, а також заставу цінних паперів на мій погляд містять суттєві недоліки. Вони мають скоріше декларативний характер і не можуть забезпечити регулювання даних відносин на практиці. Крім того окремі його положення, як то стаття 50 в якій заставодавцю забороняється здійснювати уступку заставленого права, протирічать основним, фундаментальним засадам на яких збудоване сучасне заставне право.

Автор роботи згоден з тими вченими, які класифікують заставу як речове право. Адже головна функція застави полягає в забезпеченні виконання основного зобов’язання шляхом створення спеціального правового статусу саме для певного майна боржника. З переходом цього майна до іншої особи до неї переходить і борг, яким воно обтяжене.

А український законотворець вживає термін “застави” не лише як засіб забезпечення зобов’язань. Закон України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”, передбачає, що для реєстрації в якості учасника аукціону чи конкурсу покупець зобов’язаний внести заставу в розмірі 10% початкової ціни продажу і т. д. Застава повертається покупцю після завершення торгів, а у випадку коли він придбав об’єкт - ця сума зараховується до викупного внеску. Подібне застосування терміну “застава”, чи то “застава серйозності”, ми зустрічаємо в Положеннях затверджених Кабінетом Міністрів України: “Про порядок організації та проведення міжнародних торгів (тендерів) в Україні” від 21. 10. 93 р. та “Про проведення конкурсів (тендерів) в будівництві” від 09. 01. 95 р. Згідно цих документів для участі в тендерах обов’язково надати, в розмірі визначеному конкурсною комісією, заставу серйозності у вигляді банківської гарантії, гарантійного листа, чеку з написом банку про прийняття його до платежу і т. і.

Погоджуючись з висновком Азімова про те, що Закон “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” надає заставі нову, а саме платіжну, функцію, ми зазначаємо, що в нормах регулюючих тендерні торги, застава не відіграє навіть ролі задатка. Вона лише підтверджує наміри учасника торгів укласти відповідну угоду.

В цій роботі вказані далеко не всі недоліки та протиріччя, які містяться в нашому законодавстві регулюючому заставу як вид забезпечення виконання зобов’язань. Крім того слід сказати, що суб’єкти підприємницької діяльності і, що найбільш неприпустимо - банки, не володіють досвідом роботи з різними видами застави, а особливо зі специфікою звернення стягнення та реалізацію заставленого майна. Економічна нестабільність, значний ризик банкрутств та шахрайства не стимулюють кредитні установи до здобуття такого досвіду в процесі практичної діяльності.

Враховуючи всі вищенаведені обставини банки та підприємницькі структури, які відчувають необхідність в використанні тих чи інших форм застави вимушені самі напрацьовувати зручні схеми проведення таких операцій. І хоча на їх розробку, апробацію та впровадження в повсякденну практику витрачається немало часу, вони можуть в майбутньому потіснити “чисту” заставу на фінансовому ринку. Більша частина таких схем носить квазізаставний характер і містить в собі елементи відносин, які були налагоджені та перевірені раніше.




<< предыдущая страница   следующая страница >>