asyan.org
добавить свой файл
1 2 3
Реферат на тему:

«Звернення стягнення і реалізація заставленого майна»

Київ – 2008р.

ЗМІСТ

§ 1. Вступ

§ 2. Особливості правового статусу заставленого майна

§ 3. Порядок звернення стягнення на заставлене майно

§4. Порядок реалізації заставленого майна

§5. Проблеми, пов'язані з реалізацією заставленого майна при виконанні виконавчих документів

§ 6. Висновки
Список літератури та нормативних актів, використаних при написанні роботи:

Нормативні акти України.

Монографії та статті.

§ 1. Вступ
Застава і звернення стягнення, реалізація заставленого майна на сьогоднішній час, є однією із найактуальніших тем в цивільно-правовому регулюванні. Саме зараз, з формуванням і становленням нової правової системи, розвитком цивільного законодавства в цілому, і інституту приватної власності, зокрема, ми маємо можливість спостерігати за підвищенням правової свідомості громадян України, вдосконаленням правовідносин між особами, які ґрунтуються на принципах рівноправ’я та законності.

Одним із способів реалізації принципів законності і рівності відносин є зобов’язальне право і, зокрема, інститут застави як способу забезпечення виконання зобов’язань. Належне виконання зобов’язань передбачає, що сторони, які беруть участь у зобов’язальних правовідносинах, виконують покладені на них обов’язки у точній відповідності із законом, договором, а за відсутності таких вказівок – з тими вимогами, які звичайно пред’являються до виконання, а відтак – і з діловими звичаями, що склалися в комерційній практиці.

Поруч із заставою у законодавстві виділяються ще й такі способи забезпечення зобов’язань як неустойка, завдаток, та порука. Застава безперечно має істотні переваги перед неустойкою, завдатком чи порукою, оскільки по-перше, договір застави майна забезпечує наявність і збереження майна на той момент, коли боржник буде розраховуватись з кредитором, при чому вартість заставленого майна буде зростати пропорційно до рівня інфляції. По-друге, застава майна боржника забезпечує кредитору - заставодержателю переважну можливість задовольнити свої потреби за рахунок предмету застави перед іншими кредиторами. По-третє, реальна небезпека втратити майно в натурі є гарним стимулом для боржника виконати свої зобов’язання належним чином і у визначений строк. Отже, можна говорити про винятковість звернення стягнення, реалізація заставленого майна як способу забезпечення виконання зобов’язань.
§ 2. Особливості правового статусу заставленого майна
Визначальним у правовому статусі заставленої речі є питання про те, в кого воно буде знаходитись. Ним може володіти заставодавець, заставодержатель чи третя особа (нотаріальні органи, банк).

Слід розділити питання про користування та розпорядження майном по критерію того, хто може бути суб’єктом відповідного права.

Розпоряджатися предметом застави може лише заставодавець, оскільки він є власником заставленого майна. Заставодержатель, набуваючи заставне право на майно, не набуває тим самим права розпоряджатися цим майном. Специфіка його права полягає в тому, що він може обмежити власника в волі розпоряджатися цим майном. Проявляється це в тому, що заставодавець, за загальним правилом, може розпоряджатися предметом застави тільки за умови отримання згоди на це від заставодержателя. Право заставодавця розпоряджатися застави без згоди заставодержателя може виникнути лише з договору між ними.

По відношенню до користування заставленим майном можливі два варіанти. Користувачем заставленого майна може бути або заставодавець, або заставодержатель, в залежності від того в кого знаходиться заставлене майно. В тому випадку, коли заставлене майно залишається у заставодавця, він має право користуватися предметом застави у відповідності з його призначенням, в тому числі отримуючи з нього плоди та доходи. Це право заставодавця може бути обмежено в двох випадках: якщо відповідне обмеження передбачено в договорі або воно випливає зі змісту застави. Якщо заставлене майно передається заставодержателю його право користуватися ним є не загальним правилом а виключенням.

Незалежно від того у кого знаходиться і як вирішувалося у договорі питання про зобов’язання утримувати заставлене майно, ризик випадкової загибелі предмету застави лежить на заставодавці (або на власникові), якщо інше прямо не було передбачене договором. У випадку передачі заставленого майна заставодержателю останній відповідає за повну чи часткову втрату чи пошкодження переданого йому майна. Така відповідальність є імперативною, сторони договору про заставу не можуть звільнити скажімо заставодержателя від цієї відповідальності. Єдиною підставою звільнення його від відповідальності за втрату чи пошкодження переданої йому в заклад речі може бути відсутність вини. Однак якщо мова йде про ломбард то такий заставодержатель має відповідати за втрату чи пошкодження майна навіть у випадку відсутності вини.

Ціна застави, як правило, не відповідає дійсній вартості заставленого майна. Частіше всього вона складає 50%-60% такої вартості, або й менше. Таким чином одне й те саме майно може забезпечити кілька зобов’язань. За загальним правилом боржник може заставити якусь річ декільком кредиторам, якщо на таку перезаставу є згода першого (основного) кредитора. Крім того заставодавець в такому випадку зобов’язаний попереджати всіх наступних заставодержців про попередні застави, а також про характер та розмір забезпечених таким чином зобов’язань. У випадку недотримання заставодавцем цього обов’язку він повинен відшкодувати відповідному заставодержателю всі заподіяні йому збитки.

При перезаставі закон передбачає певний порядок задоволення вимог заставодержців. В першу чергу задовольняються вимоги найбільш раннього заставодержателя. Вимоги наступних заставодержців задовольняються з того майна (чи з тої частки вартості заставленого майна), що залишилось після повного задоволення вимог попереднього кредитора.

Якщо причина загибелі чи пошкодження майна, переданого у відповідності з договором про заставу заставодержателю, не можуть бути кваліфіковані як випадково виниклі обставини, відповідальність за повну чи часткову втрату предмета застави покладається на заставодержателя. При цьому розмір відповідальності заставодержателя при втраті заставленого майна визначається виходячи з дійсної вартості предмета застави, а в випадку пошкодження - виходячи з розміру, на який ця вартість знизилась, незалежно від суми, на яку був оцінений предмет застави при передачі його заставодержателю. Виключення складають ситуації, коли предмет застави був пошкоджений настільки, що вже не може використовуватись за прямим призначенням. За таких обставин заставодавець отримує можливість відмовитись від заставленого майна і вимагати відшкодування дійсної вартості предмета застави, а також відшкодування всіх збитків, заподіяних йому такими діями заставодержателя. До того ж заставодавець, який виступає одночасно боржником за основним зобов’язанням, очевидно вправі зарахувати свою вимогу до заставодержателя про відшкодування шкоди, заподіяної втратою, недостачею чи пошкодженням заставленого майна, в рахунок покриття його зобов’язання, забезпеченого заставою.

В певних випадках заставодавцю надається право відновити чи замінити втрачене чи пошкоджене заставлене майно іншим рівноцінним майном. В коментарі до нового Цивільного кодексу Російської Федерації Вітрянський вказує, що така заміна не можлива, якщо предмет застави загинув чи пошкоджений, або право власності (повного господарського відання) на нього припинено за обставинами, встановленими законом (наприклад у випадку реквізиції чи примусового викупу), а також договором про заставу не передбачено інше. У всіх інших випадках заставодавець повинен отримати згоду заставодержателя на заміну предмету застави. Залишається додати, що всі наведені обставини хоча й не регулюються українським законодавством прямо, але висновки Вітряннікова можна застосувати й до застави на Україні.

Речове право заставодержателя на заставлену річ закінчується в момент виконання боржником основного зобов’язання в повному обсязі. Часткове виконання боржником своїх зобов’язань не є підставою для припинення цього права. Якщо кредитор відмовляється прийняти належно виконане зобов’язання, боржник має право внесенням відповідної суми на депозит державної нотаріальної контори звільнити заставлене майно від застави.

Боржник може в будь який момент до настання терміну за основним зобов’язанням виконати його і тим самим припинити правовідносини по заставі. Так само заставодержатель мусить припинити процес звернення стягнення на предмет застави у випадку, якщо боржник виконав основне зобов’язання хоч і з запізненням, але до моменту реалізації заставленого майна.

Заставодавець може у будь-який момент вимагати припинення застави при грубому порушенні заставодержатель обов’язків по страхуванню заставленого майна від ризиків його втрати та пошкодження, забезпечення його збереження та його захисту від посягань третіх осіб. Такі підстави для припинення договору застави можуть виникнути у заставодавця тільки в тому випадку, коли у відповідності з цим договором заставлене майно знаходиться у заставодержателя.

Кредитор в деяких випадках теж може достроково накласти стягнення на предмет застави. Так, частина 2 статті 20 Закону України “Про заставу” передбачає, що при припиненні (реорганізації, ліквідації) юридичної особи, яка виступала в договорі застави заставодавцем, заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання терміну виконання зобов’язання, забезпеченого заставою.

Закон встановлює, що право застави припиняється також у разі загибелі заставленого майна. Однак це правило не є однозначним. Як вже говорилося вище, у випадку, коли загибель заставленого майна сталася з вини заставодавця, можлива його заміна на інше рівноцінне майно.

Право застави також припиняється, якщо заставодержатель стає власником предмета застави. Азімов вказує, що така ситуація можлива лише в тому випадку, якщо заставодержатель наслідує предмет застави. Перелік таких ситуацій можна розширити ще й переходом на кредитора корпоративних прав стосовно боржника-юридичної особи. Однак, як правильно вказує Азімов така трансформація заставного права на право власності не завжди вигідна заставодежателю, так як саме до нього будуть звертатися всі наступні заставодержателі (звичайно якщо вони є) для задоволення своїх вимог.

Якщо предметом застави є майнові права, право застави не може продовжуватися довше ніж дія самих цих прав. Так дія права застави на винахідницький патент не може перевищувати 20 років - терміну дії такого патенту.

Питання про користування та розпорядження заставленим майном має дуже важливе значення не тільки з точки зору на відповідне майно як на предмет застави, але і як на майно яке має певну споживчу значимість. Тут можливі два підходи: або майно є тільки предметом застави і в такому випадку неможливе його інакше застосування (тобто майно знаходиться ніби під арештом); або воно не виключається з цивільного обороту і продовжує використовуватися у відповідності з його споживчими властивостями.

Зрозуміло, що з точки зору інтересів всього цивільного обороту остання ситуація більш прийнятна. Саме тому, щодо економічно значимого майна, законодавством встановлюється такий порядок застави, при якому воно б могло в повному обсязі, відповідно до свого призначення, використовуватись для створення матеріальних та духовних благ.
§ 3. Порядок звернення стягнення на заставлене майно.
За українським законодавством незалежно від виду та характеру заставленого майна стягнення на предмет застави накладаються за рішенням суду чи арбітражного суду. У випадках, як сказано в Законі України “Про заставу”, передбачених законодавством, допускається звернення стягнення на заставлене майно і в безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса. Однак Закон України “Про нотаріат” встановлює, що випадки безспірного стягнення за виконавчими написами нотаріусів визначаються Кабінетом Міністрів України. Логічно було передбачити в цьому законі і інші випадки запровадження безспірного, на підставі виконавчих написів нотаріусів, стягнення.

Таке регулювання порядку звернення стягнення на заставлене майно, на нашу думку, має досить серйозні недоліки. Відразу привертає на себе увагу його поверховість, в законі не врахована вся різноманітність ситуацій, які виникають в заставних правовідносинах. Найбільш спірними є норми, що регулюють звернення стягнення на предмет застави за виконавчим написом нотаріуса. Зрозуміло, що застосування такого способу задоволення вимог заставодержателя є ризикованим, оскільки при вчиненні виконавчого напису нотаріуса ніякої перевірки обґрунтованості вимог кредитора (заставодержателя), а також законності їх підстав, наявності можливостей погашення боргу без звернення стягнення на заставлене майно на належному рівні не проводиться. Саме тому, як відзначає Л. Грось, в новий Цивільний кодекс Російської Федерації передбачає лише один випадок нотаріального звернення стягнення на предмет застави - у випадку задоволення вимог ломбарду на закладене до нього майно.

Якщо предметом застави є дві або більше речей (два або більше прав), стягнення може бути звернено на всі ці речі (права) чи на будь-яку з них на розсуд заставодержателя. Якщо навіть заставодержатель звернув стягнення на одну річ (право), він зберігає можливість звернення стягнення на інші речі (права), що складають предмет застави. Азімов вказує, що така можливість кредитора базується на принципі юридичної неподільності предмета застави.

За рахунок заставленого майна заставодержатеь має право задовольнити всі свої вимоги в повному об’ємі, визначеному на момент фактичного задоволення, з урахуванням відсотків, відшкодування збитків, заподіяних затримкою виконання, необхідних витрат по утриманню заставленого майна (зберігання, страхування), а також судових інших витрат на здійснення забезпеченої заставою вимоги (державне мито, сплачене при подачі позовної заяви про звернення стягнення на заставлене майно, плата за послуги нотаріуса).

Реалізація заставленого майна провадиться судовим виконавцем на підставі виконавчого листа суду, наказу арбітражного суду чи виконавчого напису нотаріуса. Якщо стягнення звертається на майно державного підприємства (відкритого акціонерного товариства, створеного у процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у державній власності) реалізація заставленого майна провадиться на вищевказаних підставах відповідним органом приватизації (Фондом державного майна України, управліннями Фонду державного майна України в областях, містах Києві та Севастополі).

Продаж заставленого майна здійснюється на аукціонах (відкритих торгах), якщо інше не передбачено в договорі застави1. Нормативний акт, яким би регулювався порядок продажу з аукціону заставленого майна на жаль в українському законодавстві відсутній. Тому для ознайомлення з порядком проведення публічних торгів звернемося до праці Азімова. Він так описує порядок проведення аукціону: “За загальним правилом аукціон проводиться ведучим (ліцитатором). Він описує об’єкт та умови його продажу. Початком торгів вважається оголошення початкової ціни продажу об’єкту. Якщо на протязі трьох хвилин після такої об’яви не буде запропонована більш висока ціна, ліцитатор одночасно з ударом молотка оголошує, що об’єкт придбано особою, яка запропонувала найвищу ціну.”

Якщо аукціон (публічні торги) оголошено таким, що не відбувся, заставодержатель, за згодою заставодавця має право залишити заставлене майно за собою за початковою ціною аукціону. Випадки оголошення акціону таким, що не відбувся перелічені в Цивільно-процесуальному кодексі України:

- якщо на оголошені публічні торги ніхто не з’явився, чи з’явилася лише одна особа;

- якщо ніхто з учасників аукціону не зробив надбавки до початкової ціни;

- якщо покупець протягом п’яти днів не вніс повністю суму, за яку він придбав об’єкт.

Вартість майна, яке за таких умов переходить до заставодержателя, визначається початковою його ціною, запропонованою на аукціоні. Азімов зазначає, що така угода за своєю природою є фідуціарною так як право власності заставодержателя на заставлене майно за нею наступає при наявності двох умов: оголошення судовим виконавцем торгів такими, що не відбулися, згоди заставодавця продати майно за початкову ціну. Але можна помітити, що наш випадок значно відрізняється від того поняття фідуціарної угоди, яке знало класичне римське право. Тоді річ переходила у власність заставодавця відразу з укладенням угоди про заставу. Належним виконанням зобов’язання боржник викуповував заставлену річ, якщо вона ще знаходилась у кредитора, адже будучи повноцінним її власником він міг розпоряджатися предметом застави на свій розсуд. Звідси й назва - fiducia cum creditore - угода заснована на довірі кредитору. Тому з такими висновками не можна погодитись. Логічніше було б класифікувати таку ситуацію як форму звернення стягнення на заставлене майно способом його привласнення кредитором.

Якщо ж заставодавець не дає згоди на привласнення кредитором предмету застави, судовий виконавець, якщо інше не передбачено договором, не раніше десяти днів після оголошення аукціону таким, що не відбувся, призначає другі торги, на яких початкова ціна майна визначається на основі його інвентарної ціни, страхової оцінки чи першої запропонованої на торгах суми. У випадку оголошення такими, що не відбулися і повторних торгів, арешт з заставленого майна знімається і виконавчий лист повертається кредитору. Залишається зазначити, що такий порядок звернення стягнення на заставлене майно стосується лише нерухомого майна, головним чином - будівель.

Аналізуючи текст Примірного договору застави, який наводиться в Інструкції Національного банку України ”Про методичні рекомендації по застосуванню банками Закону України “Про заставу”, а також пункту 8.3. Роз’яснень вищого Арбітражного суду України можна зробити висновок, що банкам надано право самостійно реалізовувати заставлене майно для задоволення своїх вимог, дотримуючись при цьому положень закону. Таким чином це може означати, що ми на Україні маємо ще один орган судового виконання - банки, при тому, що вони не є навіть державними установами.

Особливим чином має проводитись продаж заставлених валютним цінностей, перелік яких наводиться в статті 129 Цивільного кодексу України. Вони мають реалізовуватись Національному банку України (іноземна валюта, в т. ч. банкноти, монети, скарбничі білети, фондові цінності, як то акції, облігації і т. і. виражені в іноземній валюті, а також всі інші цінності) чи спеціалізованим державним підприємствам, які займаються переробкою відповідних цінностей (дорогоцінні метали: золото, срібло, платина, метали платинової групи2 - в будь якому вигляді і стані; природне дорогоцінне каміння: діаманти, рубіни, сапфіри, перлини - в природні та оброблені).

Заставлені майнові права передаються заставодержателю шляхом уступки заставодавцем вимоги, що випливає з заставленого права.

Якщо сума, виручена від реалізації предмета застави перевищує суму забезпечених ним зобов’язань заставодавця, різниця йому повертається. У випадку коли предметом застави був цілісний майновий комплекс державного підприємства (відкритого акціонерного товариства, створеного у процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у державній власності), різниця зараховується до відповідного бюджету, а у разі коли покупцем є фізична особа або юридична особа, у майні якої частка державної власності не перевищує 25%, - до відповідного позабюджетного фонду приватизації.

Якщо ж сума, виручена від продажу застави, недостатня для задоволення вимог заставодержателя, він має право отримати повне задоволення і з іншого майна боржника, але вже в загальному порядку.

Нарешті стаття 21 Закону України “Про банкрутство” встановлює, що кошти, виручені від продажу майна банкрута, передусім, поряд з покриттям судових витрат по справі про банкрутство, направляються для задоволення вимог, забезпечених заставою.

Загалом можна сказати, що недосконалий порядок звернення стягнення на заставлене майно за законодавством України, є причиною “втечі” кредитних установ від укладання договорів застави майна. В ситуації, коли банки видають в основному “короткі” кредити, судовий порядок звернення стягнення, особливо у випадках коли банк заздалегідь (до терміну сплати боргу) отримує інформацію про недобросовісність боржника, серйозно шкодить їх економічним інтересам.



следующая страница >>