asyan.org
добавить свой файл
  1 ... 2 3 4

Висновок


За даними ООН, в світі нараховується приблизно 450 мільйонів людей з обмеженими фізичними можливостями і близько 200 мільйонів з них – діти.

Останнім часом у нашій країні відзначається значне збільшення числа дітей-інвалідів. В Україні за останні 20 років рівень інвалідності з дитинства збільшився приблизно у 3,6 рази. Основними причинами збільшення числа дітей-інвалідів є внутрішні (генетичні аномалії, спадкові хвороби, вроджені вади, причинами яких можуть бути погіршення умов життя, які негативно починають діяти вже в період розвитку плоду; погіршення умов праці жінок; погіршення екологічної обстановки) та зовнішні (механічні, фізичні, хімічні, біологічні, психічні, несприятливі умови життєдіяльності).

Сьогодні перед дітьми-інвалідами та їх батьками постає безліч проблем фізіологічного, психологічного, економічного, соціального характеру, які полягають у соціальній, територіальній та матеріальній залежності дітей-інвалідів від батьків та опікунів, а також у тому, що при народжені дитини з обмеженими можливостями родина або розпадається, або надмірно опікає дитину, не даючи їй можливості розвиватися; проводиться слабка професійна підготовка дітей даної категорії; діти-інваліди та їх батьки відчувають труднощі при пересуванні по місту, що призводить до ізоляції; відсутнє повноцінного правового забезпечення дітей з обмеженими можливостями; сформована негативна суспільна думка по відношенню до дітей-інвалідів.

І з огляду на всі ці проблеми перед дітьми-інвалідами, їх батьками та суспільством постає проблема організації в рамках соціальної роботи комплексних центрів соціально-психологічно-фізичної реабілітації дітей з обмеженими можливостями.

Таким чином, ми прийшли до висновку: необхідно створювати Центри спілкування, які як ніякий інший заклад будуть сприяти соціальній реабілітації дітей-інвалідів та їх сімей. Такі центри повинні бути невеликими, але їх має бути стільки, скільки потрібно, а не один на все місто. Хто має створювати такі центри? На нашу думку це повинні бути саме батьки дітей-інвалідів, а державні органи соціального захисту мають сприяти цьому процесу, надавати необхідну методичну, інформаційну і фінансову допомогу. Це дуже складна робота, але саме завдяки їй і відбувається процес реабілітації. Дружня група матерів може зробити багато чого, є сьогодні і благодійні фонди, яким можна запропонувати проект. Пасивний образ життя, позиція утриманця ще ніколи не приводили до позитивних результатів у вихованні людини, потрібної суспільству.

Виходячи з вище зазначеного, ми дійшли висновку, що в Україні існує комплекс проблем пов’язаних з інтеграцією дітей-інвалідів в суспільство. Ставлення суспільства до аномальної дитини є певним мірилом його цивілізованості. Донедавна питання дитячої аномалії, інвалідності у нас замовчувалося. Інвалідів намагалися ізолювати від суспільства в спеціальних закладах. Дитина-інвалід та її близьке оточення опинялися сам на сам зі своєю бідою.

Перебуваючи в умовах інтернатного закладу або на вихованні у сім’ї, діти-інваліди та їх сім’ї деякою мірою ізольовані від суспільства і позбавлені можливості вести повноцінний спосіб життя у відкритому середовищі, яке аж ніяк не відповідає їхнім особливим потребам.

З роками незалежності повільна і невпинна гуманізація суспільної свідомості, а також досягнення в різних галузях науки і техніки поставили питання про необхідність інтеграції людей з психофізичними вадами, як соціальної групи, з рештою суспільства, тобто про їхню соціальну реабілітацію.

Провідним компонентом соціальної роботи з даною категорією дітей є формування індивідуальності, її соціалізація з урахуванням потенційних можливостей і потреб кожної дитини. Побудова взаємозв’язків дитини з мікро- і макросередовищем, розвиток її збережених психофізичних можливостей здійснюється шляхом розширення сфери спілкування, організації дозвілля, творчої та ігрової діяльності, допомоги у самообслуговуванні і пересуванні, забезпечення ліками і продуктами харчування, організації оздоровлення.

Ідеї спільного навчання можуть бути використані й у таких формах роботи як клубі спілкування, творчі лабораторії, ігротеки, літні табори, гуртки з декоративно-прикладної, художньої та літературної творчості, дитячі журнали, конкурси і фестивалі художньої творчості, бібліотечне обслуговування тощо.

Аналізуючи історію розвитку соціальної реабілітації і її сучасний етап, ми прийшли до висновку, що спільне навчання дітей-інвалідів і їх здорових одноліток повинно стати пріоритетним у педагогічній практиці. Це у свою чергу потребує наукового розвитку ідеї спільного навчання, розробки концепцій, методик роботи педагогічних колективів. І це повинно стати метою подальших досліджень.

Термін "інвалід" у силу сформованої традиції несе в собі дискримінаційну ідею, виражає відношення суспільства до інваліда, як до соціально марної категорії. Поняття "людина з обмеженими можливостями" у традиційному підході яскраво виражає дефіцит бачення соціальної сутності дитини. Проблема інвалідності не обмежується медичним аспектом, це соціальна проблема нерівних можливостей.
Така парадигма в корені міняє підхід до тріади "дитина - суспільство - держава".
Головна проблема дитини з обмеженими можливостями полягає в її зв'язку зі світом, в обмеженні мобільності, бідності контактів з однолітками й дорослими, в обмеженості спілкування із природою, доступі до культурних цінностей, а іноді - і до елементарного навчання. Ця проблема є не тільки суб'єктивним фактором, яким є соціальне, фізичне й психічне здоров'я, але й результатом соціальної політики й сформованої суспільної свідомості, що санкціонують існування недоступності для інваліда архітектурного середовища, суспільного транспорту, відсутність спеціальних соціальних служб. Дитина, що має інвалідність - частина й член суспільства, вона хоче, повинна і може брати участь у всьому багатогранному житті. Дитина, що має інвалідність, може бути так само здібна і талановита, як і її однолітки, що не мають проблем зі здоров'ям, але виявити свій дар, розвинути його, приносити з його допомогою користь суспільству, йому заважає нерівність можливостей.
Держава не просто покликана надати дитині, що має інвалідність, певні пільги й привілеї, вона повинна піти назустріч його соціальним потребам і створити систему соціальних служб, що дозволяють нівелювати обмеження, що перешкоджають процесам його соціальної реабілітації й індивідуального розвитку.
Отже, протягом двадцяти років існування незалежної України, держава сприяє в поліпшенні якості життя дитини, що має інвалідність, захищає її інтереси у різних колах, створює умови для вирівнювання можливостей дітей з обмеженими можливостями й створює передумови для незалежного життя. Сьогодні організація реабілітації дітей-інвалідів займає одне з пріоритетних місць в Україні та розглядається, як проблема національного значення.

^

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА


1. Борщевська Л.В., Зіброва А.В., Іванова І.Б. та ін. На допомогу батькам, що мають дітей з особовими потребами.

2. В. Бондар., Л. Одинченко, Є. Постовойтов. Благодійна діяльність як передумова розвитку суспільної допомоги дітям з психофізичними вадами.

3. Діяльність центрів соціальних служб для молоді України. Сучасний стан і перспективи розвитку.

4. Дитинство в Україні: права, гарантії, захист. (Збірник документів)

5. Звєрєва І.Д., Іванова І.Б. Концептуальні основи соціального захисту людей з функціональними обмеженнями

6. Зотова А.М. Интеграция ребёнка-инвалида в среду здоровых сверстников как метод социальной адаптации.

7. Іван Бех. Гуманізація спеціальної освіти аномальних дітей як соціально-педагогічна проблема

8. Іванова І.Б. Організація соціально-педагогічної та психологічної допомоги інвалідам у системі соціальних служб для молоді. // Інвалід і суспільство: проблеми інтеграції.

9. Коваль А.Т., Звєрєва І.Д., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогіка.

10. Концепція спеціальної освіти осіб з психічними та фізичними вадами в Україні.

11. Одинченко Л.К. Допомога аномальним дітям в Україні (Х-ХХ ст).

12. О. Фандєєв. Людина може заговорити і в… 18 років.

13. Періодична національна доповідь про реалізацію Україною положень Конвенції ООН про права дитини.

14. Турчінська В.Є. Про організацію соціально-психологічної підтримки розумово відсталих.

15. http://www.ditu.gov.ua , www.spilka.kiev.ua

16. http://zakon.rada.gov.ua, irishka.ruah@mail.ru

17. http://www.dcssm.gov, vsimrii.in.ua

18. http://inva-center.com, sunray.boom.ru

19. fondtriada.at.ua


<< предыдущая страница