asyan.org
добавить свой файл
1
Записки ноокреотина.

Частина перша. Проникнення

Сни уві сні, або n сторінок мене”
Ми спимо, мріємо та фантазуємо, відчуваєм і хвилюємся. Наше життя не протікає лише у фізичному вимірі, але й іншому – нематеріальному. Це чтиво, якраз частина того нематеріального життя, що є у мене. Це сновидіння, фантазії, вигадки, чи метафорична дійсність. Все це справжнє, все це я. Все це те, що не обробляється мозком. Воно відчувається чимсь іншим, проходячи через фільтр мозгових клітин, що колотяться в ноотропному стані.

Ноокреотизм – творчість не із мізків, і не для мізків. Креатив на хвилях бунтуючого скаженого мозку, але вище нього, на самому гребені думки й відчуття. Сприйняття світу незважаючи на підсказки стереотипізованої шаблонної свідомості. Нелогічне сприйняття логічного і перетворення всього лише в дві речі: 1 – true, 0 – false.
11001000 111100101110111011101011111111001110101011101110 111010001111000111110010111010001110110111100000 1110101111100101111001101110100011110010 11100010 1111001011100101111000011110010100101100 11101000 111100101110111011101011111111001110101011101110 11101011111011101110011011111100 11101101111000001110100111100100111001011111100011111100 1111000111110000111001011110010011101000 111001001111000011110011111000111110100011110101

Засинаю
Вони ковтають мене майже кожного дня. Ковтають, переварють такими ж як я, і знову виригують, виригують щоб я знову сам дозволив мене заковтнути з новими невидимими травними соками, щоб вони могли функціонувати і переробляти інших. Таких же як і я. Тут всі такі як я. Чи я такий як вони. Незрозуміло. Але однакові. Зовсім. Всього лише пожива для цих червяків. І кожен платить гроші, щоб нас сковтнули, проварили і виплюнули. Виплюнули там, де ми будемо працювати, щоб хтось „кращий” наповнював свою кишеню, а гроші, що нам за це дадуть, повернуться ж до нього знову. В тім же вигляді, чи зміненому, але повернуться. Все зв’язано. Все пов’язано на ньому.

І ці норові черв’яки також. Ми їх годуємо. Самовільно йдемо під грунт, платимо, з’їдаємось, і починаємо перетравлювати вміст його шлунку (як я уже говорив, що складається з сотень однакових як і ти) негативними поглядами, хворобою, схованою ненавистью і іншою хернею. Так. Саме тут ми даруємо це все оточуючим, і приймаємо тіж дари від них. Ми всі варимося в цьому череві. Тікаємо від Сонця в царство вологості і жахливого, ненатурального освітлення. В ці моменти наш організм починає вкидати в себе мелатонін, саме цьому ферменту ми багато в чому завдячуємо осінній депрессії, нас переповнює негатив нашої мізерності і жалюгідності. Він потрібен для травлення. Ви повинні бути маленькими, бігати і платити за те, щоб нас знову перетравили. Щоб ми далі і далі травилися, щоб ми були приземленими, рвали п’яту точку за соцстатус і зарплатню, щоб потім давати їм ще більше. Щоб ми кричали про своє щастя, коли навіть розуміння цього терміну ми насправді знаємо лише зі словників, знаємо те, що можливо лише відчувати. Неправильно

Жіночий голос. Якийсь фригідний. Точно. Фригідний. І знову він. Мене ковтнули.
Прикидаюся.
Дуже приємна ковдра, банального леопардового окрасу, але дуже приємна. Шкода, що після з’йомок її викинуть. Або може й не викинуть. Продадуть комусь задешево, але отримають з цього якісь кошти. І моє і її ДНК знайдуть своє місце на чужому тілі. Напевно, так вони і зроблять. Тут вміють заробляти. Мені здається вони навіть вирізають і продають десь фотографії і аудіозаписи. Вони знімають одну стрічку, а продають її як два фільма. Один, - як відверту порнуху, інший, як еротику що потрапляє в установлені кимось рамки. Саме тому просять вести себе натурально. Ми не працюємо на камеру, ми просто займаємося сексом. Навіть, напевно, не просто сексом, ми займаємося любов’ю. Це я говорю про себе, в її душу забратися досить важко.

Вона дуже гарна. В неї неперевершений погляд. Я говорив їй це, коли ми завалилися, в чому мати родила, на ковер після з’йомок, дивилися один на одного з блаженною посмішкою, ми були задоволенні і уже безсилі, я був заворожений цим, і сказав їй. Я незнав навіть як її звати. Мені це було непотрібно. Їй також. Але ми відчували один одного. Нам краще було не бачитися в звичайному житті. В цьому випадку знання могли були бути зайвими. Головне, що ми успішно проходили венеролога. Інше нас цікавити не повинно. У кожного своє життя, тут у нас лише момент. Але цим моментом, її присутністю, я насолоджувався до нехочу.

Я їй сказав про її погляд. Сказав так, що напевно всі мої почуття до неї змогли влізти в цю коротеньку фразу, в цей погляд, в цей дотик. Вона цинічно посміхнулася. Доторкнулася, і почала вдягатися.

Напевно їй це говорять часто. Але я впевнений, що мої слова були набагато цінніші за інші. Майже всі інші говорили це, щоб затягнути її у ліжко. Зараз, чи пізніше. Чи нав’язати їй якісь стосунки. Неважлово. Але з корисливих цілей. Ні про які стосунки, я навіть і думати не наважився б. А секс... Сексу у нас з нею було вдосталь. Я просто зміг висказати, те що відчував. Вона відкрила двері, посміхнулася, і з величезним грохотом закрила.
Прокидаюся.
Тут занадто голосно. Мене це вже бісить. А ще бісить біль. Я його ненавиджу. Я ніколи не думав, що революція, - це так боляче. Ось знову боляче. Постійно. Дубасять кляті. А боримося ж за них, та їхніх дітей. Ми вже майже прорвали їх оточення. Скоро повалимо, якщо я це побачу. Кров і біль. Натовп. Я ненавиджу натовп. Мені ніяк поворухнутися. Але на базарі ще гірше. Там набагато гірше. Їдеш купити кеди, а доводиться потім в нагрузку брати алкоголь, чи ліки, чи драп, хто чим балуються. Але щоб повністю скинути з себе ярмо базару, тре вкинуту це все в організм одразу, ще до приходу на ринок, а потім ще і під час переміщення між торгових рядків, а після взагалі убитися. Ось чому я стараюся не ходити на базар. Ненавиджу їх.

Революція ж теж схожа на торгівлю. Ми страємося знайти щось краще і дешевше, щоб трішечки підтримати власну економіку. Але шукаючи падаємо духом, і або спустошуємо свої гаманці, або обираємо гівно. Демократія. Взагалі ж я тут в первих рядах відхвачую по ниркам і голові, зовсім не заради зміни влади. Мені похуй. Я це відчуваю всим нутром. І нутру моєму теж так само. Найбільше мене прикалує, коли ми скинемо стару владу, і буде манюсінький момент, можливо навіть секунда, але буде момент, коли влада просто взагалі перестає існувати в цьому місці. От від цього я тащуся, я готовий щоб мені розбили голову, відбили печінку, але відчути його, і краще всього поближче до місця зміни правлячого класу. Чим ближче, тим гостріші відчуття. В мене від цього оргазм всьго тіла. Чимсь до речі схоже на садомазохізм. Завдати болю, відчути біль, і кінчити. Правда можливо не в прямому сенсі цього слова, а можливо й в прямому. Ще не знаю, але залишилося трішечки.

Налякані очі. У них налякані очі. Це вже наша перемога. Ми ж як звірі. Майже всі молоді, ніхто не тікає не від трансбою, не від гумових палиць і куль, ні від газу. Всі біжать. Ми як звірі. Навіть зараз ми відчуваємо задоволення. Ми кипимо адреналіном, адреналіном боротьби, а не страху. Це наш козирь. Але боляче. Мені тут невигідно.
Прокидаюся.
Я дуже люблю квіти. Вони мені подобаються. Більшість. Не люблю квітів, які як говорять вічні, ну ті що засихають і виглядають класно. Після смерті класно виглядати роками це проти природи, тобто мого розуміння природи, ще точніше, - моєї природи. Люблю живі квіти, люблю гарні букети, ще більше люблю коли весь букет, це всього лише одна квітка. Наприклад гарна викока троянда. Чи не дуже гарна. Взагалі, троянди не можуть бути негарними. Хоча коли крива ніжка... Так тоді ж можна просто відрізати квітку, і покласти її нареченому в кишеню піджака. До речі, піджаки це теж дуже гарно. Не всім. Але мені личить. Це я так думаю, а на інші думки начхати, хоча б від підсказок не відмовився, але чомусь багато людей через бажання необразити мовчать, хоча мовчанням ображають ще більше. Я теж знаходжусь серед цих людей, мені так здається. Здається, тому як я рідко коли бачив у людей якісь недоліки. Я чомусь бачу оригінальність. Але з моїм баченням краще звертатися до психіатра, до речі, він уже давно мене чекає, навіть довідка є.

Але квіти. Так, я люблю квіти. Люблю і боюся. Сильно боюся. Чомусь коли я вигадую комусь подарувати квіти, ми з цією людиною переходимо на стару стадію, навіть якщо її не існувало. Наприклад, я вирішив познайомитися і зустрічатися з дівчиною, але коли тільки вирішив, або ще гірше, - подарував квіти, так ми і скочуємося на етап дружби, чи взагалі забивання один на одного. Ну я то не забиваю, але стараюся не показувати тим, хто забив на мене, що вони мені дорогі, або перепоказую, і це їх лякає. Коротше, квіти руйнують мені особисте життя. Навіть думка про квіти.

Коли я бачу юнака який біжить з квітами, з надіями до дівчини (а те, що він біжить до об’єкта симпатій, а не на др, чи препода вітати видно), то я завжди намагаюся представити себе на його місці, представити те лице, що зрадіє від цього букетика, намагаюся відчути радість хлопця від цієї реакції. Намагаюся.

Я досить часто зупиняюся біля квіткових магазинчиків в метро, особливо на вокзалі, хоча там і метушня, з іншого боку, тому мене мало хто помічає. Я виглядаю як дійсний студент-похерист, вдягнутий хто-зна як, без смаку, без грошей, але який десь відклав двадцять-тридцять гривень на квіти... Дивлюсь, обираю, радію і приймаю цю красу, дістаю гроші з порваного гаманця, перераховую. Рахую на яку квітку мені вистачить, хоча це всеодно, майже всі вони гарні і варті більшого. Я посміхаюся, я позитивний. Я щасливий. Мені здається, що зараз я куплю їх і подарую, подарую тому, хто їм зрадіє, точніше мені з ними. Але потім іду на посадку. Ховаю гаманець і очі. Нікчема. Дарувати нікому, а якщо і є кому, - то востаннє. Іду далі. І мені так хріново, я спустошений, але існую, існую далі.

Прокидаюся.

Магістралі світла. Магістралі по знайомим нам магістралям. Можливо, це й не називається магістралями, але так воно і є. Чому незнаю. Зловити момент часу і залишити його в собі, навіть не на том шматочці одиниць і нулів, що потім конвертують в jpeg, чи взагалі друкують. Ідіоти. (Ну це так ліричний відступ емоцій) .

Мені, до речі, учора стало досить цікаво. Чи запатентував хтось час. От уявіть. Хтось хоче подарувати своїй коханій цілий рік. Якийсь пузатик-романтик, що завжди знаходиться на роботі. Він залазить з даною траблою в гугл. А тут на тобі, мій пошуково-оптимізований сайт видається в пошуці найпершим з пропозицією купити рік для другої поливинки. Цей дурень купляє його за велечезні бабки, я отримую це повітря, він отримує право власності на період. Я насолоджуюся результатами його кропіткої найобки людей, він насолоджується пару днів ніжністю своєї жінки. Всім добре. Але мені правда краще, але все одно.

Або ж. Їду я по місту, і тут раптом бачу білборд з рекламою хутрових виробів типу –„Ця зима твоя”, і там зфотожоплена фотка гарної жіночки років тридцяти в білій норковій шубці. Я телефоною своєму адвокату і говорю, щось типу: „За кой ху ти палучаєш дєньгі!? Іпіть, смарі, еті підараси тут зіму прадают вмєстє с шубамі, хатя ана мая. У мєня всєткі патєнт на всє еті 75 лєт, бля!” Саме так. Грубо і впевнено. Бо я тепер володію часом. Хоч в якомусь розумінні, але він належить мені, його метрологія належить мені.

Але вони. Вони відбирають його миті. Відбирають його красу. Все найкраще, що я не помічаю. Момент чиєїсь посмішки чи падіння. Руху чи міміки. Вони відбирають це у них, і передають іншим. Вони діляться їхнім моментом, коли ті його навіть не помічають. Не помічають те, що він може сказати за них більше, чим всі їхні мемуари. Робін Гуди часу. Аматори і професіонали. Санітари часу. Вони видалють наш бруд, і виділяють все найкраще. Найкраще що може бути у них і у вас. Саме вони увіковічнюють наші душі і серце, але це ще треба побачити.

„Чізззз”

„Сіські”

„Сіфіліс”

„Нє улибайтєсь”

Чпах. Спалах.
Прокидаюся.
Я дивлюсь на зорі. Точніше на небо. Воно величне і далеке. Де воно починається і закінчується, я незнаю. Можливо воно вже почалося з мене. Я скоро там буду, воно це відчуває і все більше притягує мене до себе. Я сиджу на холодній поверхні, що складається з грунту, як такого, побитих цеглин та щебню, та й іншого будматеріалу. Дивлюся в вікно колись закинутої через зміну влади будівлі. В нашій крїні таких вдосталь. І ми знайшли, як їх використати. Але про це пізніше. Зараз ці будівлі розкрадають, ой вибачте, розкупають на матеріали, на блоки, цеглу і інший непотріб. Хоча набагато економніше було б добудувати їх. Хоча б з тих частин, що залишилися після розкрадання в 90х. Але тут невігідне місце. А як подивитися з іншого боку. То якщо тут дободувати комплекс, чи то торговий, чи то спортивний, чи розважальний, то ця місцевість забудується магазинчика і ларьками та стане доволі прибутковою. Але ж ні. Ми не уміємо бачати майбутнє. Його блокує наш страх. Страх пофантазувати, спробувати і так далі.

Дозвольте мені робити помилки і я стану краще!

Це не про вас, я правий? Так ми б’ємося і знущаємося один над одним, щоб привласнити уже поділене, хоча є ще безмежність. Нікому не належача безмежність. Цим ви даєте нам право на існування. Ми є завдяки вашій тупості. Поки ви це зрозумієте, ми уже будемо нездолані. Ви вже програли. Зрозумійте це і змиріться, жируйте зі своїх останніх шматочків, переділюйте їх, вбивайте і випускайте кров. Ми від цього втекли у вічність.

Але моя вічність уже закінчується. Ця вічність. Я переходжу в нову, я хочу в це вірити. Повинно бути інше життя, що починається після кінця земного. Я сам себе в цьому переконав, можливо з допомогою релігіозників, що качають з нас гроші.

Так, я курю одну за однією. Це приємно. Один бік мого лиця бережно обігріває наша ватра, другий – зорі. Між моїх худесеньких ніг стоїть три пластикові склянки. Воно розміщені по ієрархічному принципу „дурачків”. В найменшому горілка, в середньому порвешок, в найбільшому пиво. Я п’ю з кожного з них поволі, мені просто влом вставати за наступною добавкою. Тепер я нікуди не поспішаю, хоча як чув, багато хто намагається зробити понайбільше перед НЕЮ. Але це не про мене. Мені подобається розмірність. Я лінивий. І навіть ВОНА це не вилікує. Мені добре, я можу добряче поміркувати, під галас тріскаючого у вогні дерева, та слів братства мого вогню. До речі.

Ми називаємо себе хатфаєри. Незнаю, чому ми взяли назву складену з англійських слів, але вона нам сподобалася.

Ми збираємося кожні дванадцять днів в одному і тому ж місці. Тобто костер в цьому місці. Самі ж люди інколи міняються, а чому я розповім пізніше.

Ми тікаємо від існування в життя. Тут немає проблем і ворогів, зависті і пороків. Тут всі свої, тому що чужі. Тут ми говоримо ні про що, але про значуще. Ми падаємо на умняк, або тупняк, і ніхто нічого про це поганого не скаже. Розмови про зірки, будову світу, походження людства і древні часи. За нашими правилами забороняється розмовляти про особисте, політичне та релігіозне. Тобто ніяких дебатів, що можуть когось образити. Взагалі ніяке слово не повинно когось ображати, ні з присутніх, ні з інших, будь то покійних чи живих. Деякі просто мовчать. Наприклад я. Я досить давно уже на цьому місці. Хоча склад нашого вогнища вже змінювався. Але я майже на кожні зустрічі сижу в стороні і мовчу, дивлюсь на зорі і міркую. Але ці люди, це вогнище, ці напої. Вони всі мені рідні. Тільки з ними я почуваю себе в спокої і гармонії. В більшості ми незнаємо навіть як кого звати. В більшості ми навіть можемо не вітатися, якщо побачимося на вулиці. Але коли ми тут, - ми брати. Тут наша душа знаходить спокій. Зараз для мене це найважливіше. Але спокою після ЦЬОГО не хочу. Хочу життя там. Набридло існування.

У нас в кутку стоїть трилітрова банка замотана скотчем, на неї майже не падає світло. Кожен з нас коли сюди приходить вкидає туди деяку суму грошей, або не вкидає. Потім останній Оберіг вогнища запалює костер на тому ж місці, де він був в останній раз. Він же минулого разу і забрав цю банку, тепер, перед зустрічю він купив на всі ті гроші алкоголю, закуски та різних інших прибаюток, щоб принести зараз. Також він приносить баклагу води та стакани, розливаючи воду в які, ми потім по черзі гасимо полум’я.

Оберігом наступного вогнища стає той, хто вилив воду завдяки якій наш костер повністю погас. Першим виливає теперешній Оберіг, потім по черзі проти годинникої стрілки. Це такж символічно. Тут для нас не існує часу, цим ми боримося проти нього. І так поки вогнище повністю не погасне. Також, кожен з нас має право першим вилити склянку, коли йому буде здаватися, що зустріч уже повинна завершуватися.

Нас дванадцять в команді однієї ватри. Якщо приходить хтось новий, сам чи з кимось, то ми ділимося порівну, знову ж починаючу з Оберіга проти годинникової , і останні йдуть шукати нове місце. Одна умова, щоб інша команда не могла бачати і чути їх при своїй зустрічі. Тобто, йти можна недалеко.

Серед нас зовсім різні люди, декотрі в піджаках і пузаті, що шукають іншого справжнього життя без умов і поспішань, є і бомжаки, що прийшли побухати на халяву. Але ми всім раді.

Тільки тут я знайшов себе, і знайшов його. Тобто відсутність його. Змісту земного життя. Тепер мені легше покинути це. Легше, але боляче за тих, хто цього ще не зрозумів, і буде плакати і горювати від мого неіснування. Я цього не хочу, я мовчки прошу у них, щоб вони принесли гітару, посміхнулися, кохали і любили один одного, розповідали веселі жарти і історії. Щоб моє поховання було найрадіснішим випадком в їхньому житті. Я також не хочу щоб мене бачили мертвим. Не потрібно мене сповідувати і так далі. Закрийте труну і спаліть тіло в вогні. Я ж так люблю вогонь...

Але я неможу їм цього сказати, я не можу сказати про те, що скоро помру. Так, я помру. Вони засмутяться, і взагалі будуть в мої останні дні вести себе по інакшому. Не треба! Я хоч і покидаю цей світ, але ні на каплю не хочу його змінювати. Він ваш, він для живих, я ж уже від нього втік до вогнища, хоч раз у дванадцять днів, але я від нього іду. Потихесеньку. Ініш ж тут його починають розуміти. Я не зрозумів існування, і не хочу, мені байдуже. Існувати самотньо і боляче.

Навіть якщо там я буду сам самісінький, там не так самотньо як тут. Лише тут я одинокий серед натовпу. Там я просто самий. Тому не можу бути одиноким і відкинутим іншими. Або прийнятим лише під моєю маскою.

Мені так добре. Біля цього вогню немає одиноких. Якщо я стану Оберігом наступної ватри, але не зможу прийти через свою відсутність на цьому світі, то команда буде приходити сюди ще дванадцять разів, чекатиме мене, розвертатиметься і йтиме. На тринадцятий же раз, хтось самовільно запалить костер. Тому я не хочу погасити костер останнім, хоча це за мене вирішує випадок. Я їх люблю. Люблю і навіть незнаю. Вони тут, і значить вони живі по-справжньому. Я ж помираю...
Прокидаюся.
Найраща весна поблизу карпат. Тут є мама. Мама з якою ми разом приїхали відпочивати. Напевно тільки тут, в походах за пролісками так відчувається її любов. Ніхто не може любити більше ніж вона. Дихати тут легко і приємно. Навіть не хочеться курити, щоб не сколихнути цю незайманість. Навіть якщо я зустрічаю когось в цьому лісі, вони завжди позитивні. Тут просто не може бути негативу. Ось навіщо Україні західний регіон.

Він поглинає негатив нашої країни, і взамін виділяє чистісінький плюсик. Це як фотосинтез. Тут не тільки легені Європи. Тут її добра посмішка.

А ще тут класний глінтвейн. Особливо на гірсько-лижних курортах. Ніде алкоголь не може бути настільки корисним і приємним, як тут. Але міра повинна існувати завжди. Тут взагалі люблять міру.

Сьогодні я гуляю по „блошиному” ринку біля бувету. Запах дерева мені подобається, він мене лікує. Лікує від майбутньої залежності від офісного пластику. А ще тут гарні картини, і багато лохів які все це купляють. Я теж дещо лошусь, але щоб стати справжнім лохом я не можу витратити подібну суму, так як грошей в мене майже немає. Але питаю і продивляюся все. Продавці в подумках називають мене вже мудаком і пророкують безплідність мені і моїм дітям. І їхнім дітям. І так далі. От тільки я нерозумію, як ми безплідні будемо розмножуватися, щоб їхні надії здійснилися. Але байдуже. Тут класно.

Тут було одне з моїх перших кохань. Вона сиділа зі мною за одним столом в санаторії. Я їй подобався, мені так здається. Я в дитинстві взагалі був приємної зовнішності. Чорні брови, карі очі, і сніжно-біле волосся. Я багато кому тоді подобався. Тоді.

Вона теж була досить симпатичною. Вона виглядала дорослою, тобто коли вона нею стане, то більшість її зовнішніх рис не зміниться. Мене це заманювало. Як і зараз подобаються дорослі жінки. Стабільна зовнішність, чи як це назвати.

Я пам’ятаю, як вона поїхала, мені ж ще залишалося через це нестерпних чотирнадцять днів. Тієї ночі я плакав. Плакав, тому що ненаважився з нею подружитися, розкритися, бути в чомусь їй приємним і корисним.

Коли ми їхали підійнявся ураган. Ворони металися туди сюди. Я декілька годин того дня присидів біля балкону зі сльозами на очах. Я плакав через неї, через віддалення від карпат, і через свободу галок. Вони були вільні. Я ж ні. Навіть тоді я був стереотипізованим і присуспільненим (щось схоже на прирученим), і розумів це. Чомусь я досить рано все почав розуміти, і тепер не розумію інше, інших і себе, і це взаємно. Час.

Прокидаюся.
Я бренд. І навіть досить успішний. Я продаюсь тут і там, в тому чи іншому світі, десь за гроші, десь за інші цінності.

Насправді, крім грошей, скільки іншого неменш важливого є. Симпатії, повага, право лідерства чи бажаної присутності. Вони не повинні бути пов’язані, але ми навчилися конвертувати одне в інше. І зв’язали це досить туго. Мені доведеться нелегко, щоб це подолати, якщо буде бажання можливості. Я роблю все нічого не роблячи. Я граюся з часом, а він зіграє зі мною. Ми любимо один одного. Та любов і ненависть нерозлучні. Я сперечаюся з ним, він зі мною, але розлука для нас гірше. Ми потрібні один одному.

Я ненавиджу брендінг роблячи його з себе. Створюю себе, потім руйную, і цим створюю свій новий. І він неменше успішний за попередній. Може в мене талант? А я тут витрачаю свій час на дрібниці типу універу, навчання і іншого, щоб колись стати на ноги. Та насправді ж всі розуміють, що є речі дані нам з народження, і вони наші назавжди, і тільки використовуючи їх ми зможемо чогось досягти. А все останнє то інше.

Ось наприклад універ. Хтось використав свій інший талант. Він створив таке поняття, чим викачав гроші і час у більш приземлених. Нікому ніщо не потрібно. Потрібні тільки ми.

Шльондра заробляє собі на життя зовнішністю і вмінням догождати, вантажник силою, Жадан текстами. І всі тут праві. Немає неправих.

Мій же бренд уже давно використовують. Навіть було, що один злочинець розвів іншого на бабки завдяки моєму імені. Іншому звичайно, але створеному мною. А мені ні копійочки. Довбані. Рон Хаббард і то продав право на своє ім’я якійсь компанії, але за гроші. В мене ж інакше. Держава та й та як може торгує визначенням мене.

Я суспільна власність, хай роблять що хочуть. Люди вже мене рвуть, рвуть по часткам. Кожен раз коли згадують, чи промовляють мене, то відривають шматочок, рвуть і рвуть, частинка за частинкою. І світ сміється з того, що я сам руйную себе, створюю умови для руйнації. Втекти ще далі, - дати себе розтерзати вщент. Але

На старт!

Увага!

Марш!

Прокидаюся.


Ми сидимо на ловочці, вона поклала свою голову на моє плече, ніжно посміхається і дивиться в даль. А там справді є на що подивитися.

Весняний період як пологи. Народжується все найкраще на цій землі, саме на цій харківській землі. Дихається легко, люди ненапружені і радісні. Небо піднялося високо, тепер ми можемо помітити його велич, і велич птахів, що здіймаються до нього вище ніж ми. Навіть руфери в цей період шукають будівлі повище, аби бути ближчим до нього. В
цей час немає самотності. Хоча самотніми ми народжені. Навіть найближчий друг ніколи не зможе роздивитися те, що дійсно ялозить твою душу. Друзі це добре, але варто запам’ятати, що ти один.

Бог зробив нас по своїй подобі, але Він один, таких більше немає. Ми теж були створені, можливо не одні, але одинокі. І тепер розумієш, що найбільше виграють у життя люди з подвійненням особистості, чи з вигаданими друзями. Вони знайшли в собі свого друга. Вони наблизилися до Бога. Вони теж створили когось подібного на себе, не в фізичному плані, але в світі нематеріального. І ніхто не може довести, що їх не існує. Ми не зможемо цього зрозуміти, як рослини не можуть зрозуміти, що я людина. Вони взагалі не розуміють. У них немає розуму. У нас же немає ще чогось, щоб зрозуміти існування Вищої Сили.

А церкви та релігії. Тут я помовчу. Не хочу нікого ображати.

Можливо вона теж думає так як я. Напевно я помиляюся. Вона приземлена, радісна і радісно зла. Ніжна колючка. Вона вміє тримати біля себе і закохувати. Ми з нею дуже різні. У нас навіть музичні уподобання по різні сторони барикад. Хтось би сказав, що протилежні заряди притягуються, але це не про нас. Я взагалі не розумію чому ми стали зустрічатися. Чи то в неї помилка першого враження, чи то ще по якимось незрозумілим причинам жіночої логіки. Можливо вона просто не може залишатися одна. Як говорять, вже як звичка. Та могла ж підібрати когось підходящого, чи вирішила спробувати щось нове?

Так, вона мене не кохає. Їй нудно зі мною. Нам ні про що поговорити, тому майже завжди ми мовчимо, і насолоджуємося присутністю чогось іншого, незбагненого. Вона все подумує, з першого ж дня, як нам розтатися. Але не показує це. Мені з нею добре, я до неї прив’язаний. Та моя проблема, в тому, що я читаю людей з перших же моментів. Я знаю що вона хоче. Інколи я відкидаю мною прочитане, і намагаюся не пустити в свідомість. Але відчуваю. Мені навіть здається, що наша душа знаходитья в підсвідомості, непорочна і каверзна, гниленька, але гарна.

Мене прикалує те що я знаю. Я чекаю моменту коли вона нарешті буде вигадувати якісь причини, намагатиметься порвати як можна м’якше. Я ж буду посміхатися. Доповнювати її фрази, і просити не вигадувати. Я дам їй зрозуміти, що я все знав. Цим я відкриюся для неї новий, і вона погубиться в собі. Але я не триматиму ні її, ні себе. Мене це прикололо, а сльози будуть завтра. Мої, моя власність. Нікому не дозволено їх бачити і відчувати. Тільки мої.

Прокидаюся.
Я до сих пір не розумію чому він мене не розуміє. Я прив’язаний до ланцюга. Тепер мені доводиться спорожнюватися прямо біля своєї будки. Це так гидко. Я незнав, я не хотів, я намагався зробити все як краще, він же найкращий, все заради нього.

Я пам’ятаю як він ніжно до мене відносився. Як ми їздили на полювання. Він не соромився мене, я бігав серед поридистих собак, мені було всеодно на всих тих зайців та качок, гоподар мене й вдома гарно годував, але тут ми з ним могли вдосталь набавитися. Він кидав мені палицю, чи втікав від мене як мале дитя, я ж радісно ганявся, потім він заморений падав на траву, а я підбігав до нього й тицявся мордою в його лице. Воно завжди було погано вибрите.

Тепер же я на ланцюгу. І напевно з відбитими нутрощамі. Він добре мене гецнув. Я ж не розумів хто це зайшов у подвір’я. Від нього пахло чужою печалью, він кричав і бодав ногами, коли я вибіг і смирно гавкав. Він спровокував мене на укус. Потім же вибіг господар із усього маху зарядив в мене ногою. А ноги у нього неслабкі. Він взагалі чоловік не слабкий.

Це приходив його начальник. Прийшов непрохано й без стуку. З обличчям зверхності. Чому він не боїться мого господара, не поважає його? Адже він сильний, добрий і розумний. В житті йому довелося пережити досить багато чого. Я вже старий і все це бачив. Тепер же він лащиться перед цим начальником, як я перед ним. Але ж я його люблю, а його він наврядчи. Він прогнувся, упав так низько. Мені болісно за нього. Я відчуваю все те, що відчуває він. Я найближчий його друг.

Я більше не можу. Дайте мені сил розірвати цей ланцюг, і я розірву гостя. Я розірву його в шматки. Нерозумію, чому він це не зробить. Він здавлений і убитий званням гостя. Для нього він господар. Причому поганий.

Прокидаюся.

Моє тіло вже мене не слухається. Воно зараз належить музиці цього діджея на кримській набережній. Я спітнів, пахну потом, алкоголем і кальяном. На вулиці більше двадцяти градусів, моє ж тіло горить. Моя компанія до сих пір сидить за столом і убивається коктейлями, вони думають що тільки якщо вони розчиняться в їхній крові, то їм буде не соромно гоцати. Я ж і є алкоголь. Алкоголь для себе. Чудний напій незрозумілий і огидний іншим.

Я вже місяць як перестав голитися чи підстригатися, купувати нові речі та одеколон. Тепер я не підкреслюю своє уродство. Я зробив його менш непомітним за неохайністю. На мене тепер менше звертають уваги. Я зранку мащу руки пальонкою, а потім вмиваюся. Від цього за мною йде відчутний шлейф перегару, і оточуючі вважають мене звичайним лиганом-бомжакою.

Я прив’язаний до комп’ютера, тут моя робота, тут моє життя. Я працюю фрілансером, роблю та оптимізую сайти. Це дозволяє мені шість місяців на рік перебувати в подорожах. Дякуючи цьому, мене майже ніхто тут незнає. В інтернеті я викладую чужі фотки замість своїх, знаходжу на якійсь буржуйскій соціальній мережі більш-менш нормального дядька, і видаю його фото за свої.

В мене навіть є дівчина, і не одна. Тут, по ту сторону монітора. Я постійно висилаю їм квіти. Дорогі букети з інтернет-магазинів. Навіть занадто дорогі для них. Я знаю, що для них я ніхто. Вони напевно кувиркаються в ліжку з якимись симпатулями, що напоюють їх у клубах. Вони навіть забули, що від сексу можна отримувати задоволення, вміють його лише доставляти. Така вже придвинута молодь. Я ж знаю про секс все. Важко знайти в мережі порно, якого я ще не бачив. Я навіть по звуку і руху пальців рук можу сказати де дівчина симулює, а де дійсно їй добре. Я великий теоретик. Дон Жуан в світлі монітора.

Я люблю Крим, і Крим мене любить. Багато хто, коли мене бачить, думає що я якийсь новомодний проповідник растафарійців. Їм цікаво зі мною поспілкуватися, і я не обділяю нікого в цьому. Тут все добре. Крім моря. Море я не люблю. Не люблю морську воду. Я люблю генделики на набережній, риночки, і опалених сонцем людей. Тут навіть менти позитивні. Вони інколи курять зі мною драп, сміються і добріють. А як попустить ідуть гамселити молодь по дискотекам, відбирають у них дурь, приходять до мене, і ми її викурюємо.

У мене немає мізинця на правій руці. Я відрізав його сам. Якось одна дівчина в мережі сказала, що бажає завжди мати при собі частинку мене, ніколи зі мною не розлучатися. Напевно, коли вона отримала на пошті мою бандероль, то досить здивувалася. Вона казала, що я інакший, але наврядчи думала, що настільки.

Інколи я ловлю ящірок, хробаків та іншу нечисть і кидаю їх в срібну флягу, яку потім заповнюю Мартелем. Потім прогощаю всіх кого непопадя. Я часто знущаюся над людьми і публікую це в своєму блозі. Читачі ж сміються і респектують мені. Це не помста людству за моє приниження. Їм подобається, коли когось під’йобують по чорному, я ж роблю їм добре. Це моя подяка.

Прокидаюся.

Я не існую в цьому просторі імен. Ось так. Компілятор життя просто видав помилку. Як завжди помилка розробників. Але я набраний. Я вже є в тій інформації що обробляється. Я баг в роботі вашого існування.

Я знаю всі ваші думки. Ваші ж думки це я. Де ви і про що не думаєте, я там існую. Я відчуваю кожен рух електричних зарядів, що кочують по вашому тілі. Я майже все для вас. Ви ж для мене ніхто. Лише носії моїх почуттів та вражень. Емоцій. До речі, емоції не належать вам. Вони не належать навіть мені. Виявляється, що вони спільні.

Так, ви не можете їх відчувати без інших людей. І твої ж емоції впливають на емоції інших. Все замкнуто в ланцюжок. Ланцюжок з кольорових скрепок. І коли з’явиться той хто поглине емоції інших не віддавши чогось іншим, то це коло розімкнеться.

Ми станемо пусті. Ми будемо бляшанками. Спорожнілими бляшанками від тушонки. Ще з тушонкою, але вже без смаку.

Я відчуваю, що хтось намагається перетворити кожного з вас на цю зіржавілу скрепку. Він влаштував змагання. Щурячий забіг. Хто перший перегризе собі вени, коли всі взявшись за руки стоять на вузенькому мосту над прірвою. І ви гризите відчайдушно. Ламаєте свої кістки, аби добратися до найбільшого скупчення кровеносних судин. Бути першим. Першим хто потяне всих на дно. Відчути блаженність вільного непідконтрольного польоту, і впасти. Мрія, яку вам вбили в череп, і вона зайняла весь його простір. Для мізків же місця не лишилося. Тепер вони вам не потрібні.

Я глузую з вас, тому що ви глузуєте з себе. В мене немає своєї думки. У вас також.

Від думки до думки. Я скитаюся. Я вільний. Ви моє паливо, я ваше ніщо.

Прокидаюся.
Досить довго йду. Болять п’яти. Вже боляче на них наступати, але якщо зупинюся, - замерзну. Я в гонитві за якоїсь мрією. Посавив ціль, і думав, зо досягши її буду щасливий.

Ціль в відкиданні принципів закону та свого стереотипа, який побудували люди через мою сім’ю. Але ж як говорить мудрість, - „не без урода”. Ось його місце я і посів.

Завів інше життя, інколи цікавіше за реальне, тому що воно вузькопрофільне і щось приносить. Дохід, дохід з чужих нервів і праці. Я виправдовую себе по принципах „я забираю своє; Це не у людей; Вони ж піндоси; Кради вкрадене”

Ми всі так себе виправдовуємо. Ми приміряємо до себе німб, хоча ріжки кожен день вилазять все більші і більші. Головна цінність, - повага. Ми поважаємо тих, кого скоріше повинні були б ганьбити і гнати в кайдани.

Але ж ні. Ми воруємо і називаємо це працею. Живемо під ніками, і вивчаємо банки та платіжки детальніше ніж їхні працівники.

Ось і тепер, іду додому серед ночі, отримавши ще один інструмент для незаконної діяльності. Мене переповнює ейфорія від фантазій і замислів. Так. В мене скоро знову щось вийде.

Я напевно одне тільки й вмію, - красти через мережу. Перетворювати двадцять три цифри в реальні гроші. Мене заворожує пристуність по ту сторону закону. Я житель справжнього андеграунду, хоча й віртуального. Ми як Нео, чи Сміти. Я незнаю, неправильна асоціація, але щось схоже. Крутість з нас аж пре. І ми нікому цього не розказуємо, тому почуваємо себе ще крутішими.

Для нас навіть написали декілька пісень. Коли я чую їх у якихось реперів, то глибоко в душі посміхаюся, типу „ви лохи, ця пісня для мене”. Крутіше крутого.

Але досить холодно. І хочеться переходу на нову стадію. Стати ще більш крутим. Стати кримінальним. Бухати з прокурорами та суддями, відвалювати Сбешникам і мати своїх людей в банках. Я вже можу ступити на цей етап. Але чомусь кріпко вцепився в попередній. Бояся, що перестану бути Нео і стану Аль Капоне. Теж неправильна асоціація, але. До цього треба морально побільше приготуватися. Стати наглішим і самовпевненим, а то мо не втриматися на досягнутій ступеньці. А з висоти падати боляче.

Навколо так холодно і темно, що навіть немає гопоти. А райончик не із кращих. Знав би шлях додому, - якось оминув. А так методом проб.

До речі, мені здається що в місті від любої точки до іншої можна добратися в пішу за досить невеликий час. Ну там хвилин п’ятнадцять-двадцять. Просто тре зрозуміти куди йти. Забути про мапи. Шлях на них не оптимальний. Це точно. Так можна. Просто нас дурять власники компаній пасажирських перевезень. Вони вигадали як заробляти з нічого. Наприклад як церкви, чи оператори зв’язку. Я впевнений в цьому, але так і не знайшов той шлях. Тепер доведеться топати годин п’ять по двадцятиградусному морозові. Враховуючи те, що вісім годин на ньому я вже простояв. Але це того варто. Я ж крутий.
Прокидаюся.
Я простий, як олівець. Але хтось може з ходу назвати хімічні та фізичні властивості графіту? Наврядчи.

Такий і я. Весь відкритий і псевдозрозумілий, але зазирнути поглибше ніхто не наважується, нікому це непотрібно. Простіше просто користуватися очевидним і не морочити собі мізки.

Ні, я не кажу що мною хтось колись користувався. До мене завжди відносилися якнайкраще. Хоча підточували, час від часу. Це необхідно, інакше я перестану писати. В прямому чи переносному розумінні, вирішувати вам, але той і інший варіант буде правильним.

Чому коли я дивлюся на шпалери, то бачу не цей незамислуватий мальнок, а якісь тунелі до істини в крапах і лініях, кривих та прямих? Чому мої шпалери говорять про світ більше ніж усі ЗМІ? Скільки не намагався їх змінювати, змінювати місце проживання, але які б вони не були, вони зі мною розмовляють начисту. Напевно, тому я не боюся самотності в розумінні суспільства. Вони не дають мені залишитися самому. Вони за мною спостерігають, розмовляють і намагаються щось донести. У мене немає особистого часу, я не можу залишитися наодниці ні для якого заняття, навіть помастурбувати, що інколи необхідно.

Я перевдягаюся під їхнім поглядом, і вони розказують мені все більше подробиць про мої рухи, до чого вони ведуть і нащо такі існують. А втекти до стін без шпалер значить взагалі забути про приватність. На старих стінах залишається час, і всі хто в ньому перебував. Всі їхні думки та погляди, все їхні життя, навіть життя когось давно усопшого, що перетворився в глину та камінь, які потім використали для будматеріалів. Вони ж понесли з собою не тільки своє життя, але життя й тих, хто кого коли небудь вони бачили, в свідомому чи несвідомому житті, в думках чи в очах.

Замотайте мене в шпалери з ніг до голови і мені не потрібно буде навіть повітря, бо в мене є інформація. Вона не обробляється тілом, це щось інше. Щоб розуміти і гадати, фантазувати чи мріяти тіло зовсім не потрібно. Для цього у нас існує інший вимір. Адже не я вигадав системи координат, чи тривимірне відображення світу.

Що це за бред про виміри часу, переміщення, точок відліку? В мене ж є набагато більше уявлень про цей світ. Їх мені відкрили прості недорогі шпалери. Вони мене знають набагато краще ніж кожен із вас, навіть я сам.

Але тільки не придивляйтеся до них. Їх знання губить. Їх погляд жахливий, а так хочеться хоч ще раз поглянути в ті глибокі очі, де я знайду відображення не просто знайомого, чи перехожого, а когось...

Прокидаюся.

Тремтять руки. Здається він це баче. Мені взагалі здається, що він може заглянути в мою душу, в його окулярах відображається все як на детекторі брехні, - поліграфі. А сам же він досить високоосвідчений поліграфіст. Він підходить по всім міркам ліги поліграфістів. Він ідеал, а я ж намагаюся посісти його місце, забрати під владу те, що він будував не один рік. Скільки часу це зайняло я не знаю, але здається що він тут з самого початку. Навіть гірше. Здається, що він стояв у витоків жовтневої революції, появи Київської Русі, і взагалі зуснування Риму. Він диявол. Точніше ангел мудрості, що примушує поважати його. Все зараз залежить від нього, але у ньому немає добра. Ні краплі.

Він питає мене, я нервуюся. Потім він питає чому я нервуюся. Я починаю нервувати ще більше. Не знаходжу відповіді і не можу допетрати елементарні речі. Немає асоціацій і логіки, немає мислення. Зараз я просто як бляшанка з хард-диском, точно як машина, по запросу знаходжу інформацію, або ні. Вигадати ж нічого не можу. Його зверхність відрубила мою фантазію, і будь які здібності до творчості.

Сімдесят машин, тридцять з них під віндою. Міні-АТС, і сто компів лежать на складі. Все це може стати моїм. Анлімітний інет, - дрочити непередрочити. Все моє. Радує напрям переходу організації на OpenSource, але лякає недосвідченість користувачів на цих програмних продуктах. І це знову ж все впаде на мою шию.

Куча переферійних пристроїв та техніки. Багато компів не під’єднані і досі в коробках, але я можу ними розпоряжатися. Простір для фантазій та роботи. Ось тільки-но фантазія та мої творчі здібності тут зникають. Чому не розумію. Адже майже рай. А залишається тільки робота.

Він говорить про матеріальну відповідальність. Про те, що установа тісно задіяна в виробництві, і час то гроші. Про електроніку і людей. Про все. Він залякує, і можливо з явними на те причинами, тобто навіть говорить правду. Я ж з радості і нервозності зовсім нічого не розумію і погоджуюся на досить невигідні умови. Лиш вдома я розумію, що підписав собі вирок. Добровільно став лохом. Тут, де це не є обов’язковим, де на це ніхто не розраховував, де ти тепер гордий носій цієї назви. Мало хто це знає, чи так думає в трезву, але з тобою тепер ця аура, і лиш-но буде воля випадку, вона перейде в світ матеріального, стане словами і вигуками, тими що можно зафіксувати.

Я йому сподобався. Йому певно подабаються люди, що намагаються знаючи наперед свій програш. Він називає це бажанням. Я ж називаю це страхом перед бездіяннями і виправдовуванням себе.

Але вона мене відшиває. Вона, старезна бабка з відділу кадрів. Тепер я не посяду його місце, і йому доведеться ще деякий період протирати тут штані.

Я ж врятований. Треба за це випити.

Прокидаюся.


  • Дозвольте поступитися Вам місцем?

  • Іди нахуй, я не інвалід!

З багатьма порядними людьми я провів такий діалог. Саме цікаве потім подивитися в їхнє лице через об’єктив камери. Тільки він може так вихватити момент. Інколи навіть здається, що фотик щось карьожить і домальовує сам, адже інколи просто не помічаєш, того що діється з їхньою мімікою.

Темою мого диплома був фотоопис однієї з субкультур. Хтось би обрав скінів, емосів чи панків. Але не я. Я не хтось.

Субкультури популярізувалися. Вони є невід’ємною частиною культури та самих людей. Мало хто з молоді зараз може зі впевніністю сказати, що неналежить до будь-якої з них. Їх багацько. Здається, що скоро навіть будуть об’єднання тих, хто коли струшує теребить його двічі, і тих хто трясе ним тричі. І до речі, мені здається, що там будуть переважати дівчата.

Але я дійсно знайшов одну саму рідкісну і вимираючу культуру. Вони антипопулярні, хоча кожен намагається себе до них віднести інколи. Я ж знайшов спосіб, як їх відрізняти. Він мені наснився в ніч з тринадцятого на п’ятнадцяте, тому як я був досить втомлений цілотижневою гулянкою з приводу річниці, як я врятував друга.

Спосіб виявився досить простим. Варто лише зафіксувати емоції людини в момент невизнання їхньої порядності. Резяльтат же помітний на фото одразу, але ви його помітите тільки через декілька годин після експеременту, - мозок повинен очиститися від суб’єктивності і стати нейтральним. До вас також.

Так от. Я завжди тягаю з собою крихітну китайську фотокамеру. На брендовий товар грошей у мене не вистачало, за що тепер я собі і дякую. Китаєць виявився досить якісним, компактим і зручним. Було написано, що він дуже функціональний, але крім можливості фотоз’йомки в декотрих добре мені відомих режимах, мене нічого більше не цікавило.

Інколи я схожий на дряхлого безпомічного старого. Коли не коли, на вагітну дівчину. Інколи на психічно хворого. Я тісненько влазю в образ до зручності, і навіть не думаю його скинути до завершення досліду. А ним і є скидання „себе №2” на очах і в розумінні Порядного.

Вони поступаються мені місцем, напрошуються допомогти донести сумку, потримати щось, чи просто сують милостиню. Кожен із нас напевно робив так же як і вони. І ми тоді відчували піднесення, навіть не тому, що КОМУСЬ допомогли, а тому що МИ допомогли. Марнославство не полишає нас навіть наодинці з собою. Це закладено в нашу природу. Не Богом, але ми психічно-етично еволюціонували. Наше розуміння знаходиться в непереривні динаміці, тому ми не можемо зрозуміти самі себе. Хто ми, і чого бажаємо. Одна частина нашого мозку не встигає прийняти рішення поки інша уже змінилася. Це нас і відрізняє зачасту від тварин. Можливо так було незавжди і не в усіх, але у мене точно. Напевно, тому моє покоління зветься Х. Х – цією латиньскої літерою прийнято позначати невідоме в математиці. От і ми, невідомі самі для себе.

Я чекаю, коли хтось блисне своїм благородством. І тут же миттєво опускаю його виходом з образу. У цей момент фотик знімає піддослідного. Він, як щур над яким я проводжу експеременти.

Але після фотографування одразу ж треба успіти дати ноги, а то їхнє благородство чомусь миттєво закінчується. Колись наздоженуть.

Прокидаюся.


Я ненавиджу відкривати комусь пляшки з пивом. Скільки разів присягав собі, що не візьму з собою запальнички, аби такі прохання не поступали, то все-таки брав її у кишеню і йшов. Я некомфортно без неї себе почував. Брав її навіть у хлібний ларьок, що знаходиться за 10 метрів від гуртожитка.

Кожен раз як я відкриваю комусь пляшку, то беру на себе відповідальність за всі наступні роки цього любителя пива. Скажете безглуздо, що я щось накручую. Але ні. Якщо я неправильно відкрию пляшку, то може тріснути верхівка пляшки і непомітні шматочки скла проникнуть в напій і зможуть спричинити смерть питущого. Якщо ж відкрию правильно, то ймовірно врятую його від такої смерті. А згідно східної філософії, яку я досить шаную, врятувавши людину раз, ти береш відповідальність за її життя назавжди. Я відкриваю вам пляшку і опса, - тепер я повинен про вас дбати, як про своє рідне дитя. Нахіба це мені треба?

Навіщо я взагалі уявляю як пиво всмоктується вам в кров через шлунок, і після деякого процесу суміш речовин потрпаляє вам у мозок, і починає змінювати ваше сприйняття світу, порушує роботу нервової системи, руйнує нейрони. Я все це бачу. Бачу вашу руйнацію, подумки відчуваю це все на собі. Ви ж щасливі, радісні, хмільні та добріші ніж звичайно (якщо не перебрали норму). Я допомогаю вам вас убивати. Я почуваю себе винним.

Як мені цьому всьому завадити. Я більше незнаю куди рухатися. В ваш бік з допомогою, чи навпаки тікати від вас і вашої згубності. Ви несете свої проблеми і пагубні сторони в собі завжди, чіпляючи на них оточуючих, ті ж в свою чергу чіпляють інших. І так несеться хвиля якоїсь наступної *-манії, лавиноподібно, стрімко і смертельно. Втекти від неї досить важко і майже не можливо, особливо якщо стояти спиною за напрямком її руху.

Але можна обренутися, розбігтися і війти в неї вихоплюючи з її лап дорогих тобі людей. Дев’яносто відсотків, або навіть більше, того що ти будеш зім’ятий тілами тих же дорогих людей, розчавлений і прибитий. І маленька можливість того, що ти встоєш під тиском всієї лавини, роздивишся і вхопиш того, кого вважаєш за потрібне.

Ось і я зараз обертаюся. Удар в ноги, поки тримаюся. Потік накриває мене все більше і більше, але я поки що стою, моя рука простягнута долонею до вас.

Прокидаюся.

Non-emotion configuration!

Відчуття, що зазвичай наступає у мене при безсонниці і простому спустошені. Моя нервова система відсутня. Я овоч. Це найтиповіше для мене осінью. Саме в цей період я почуваю себе одиноким, всим заважаючим, викинутим і нікому не потрібним. Але при ввікненій беземоціаональній конфігурації я не відчуваю нічого. Моє серце закривається за броньованими дверими божевільної товщини.

Але у неї є бронебійні. Я навіть не можу заховатися від її фото в соціальній мережі. Вона так дивиться на мене. Я скачав його собі, я написав на нього вірш. Так, фото тепер мене майже не мучить. Але людина зафіксована на ньому...

Це моя отрута, сльози моїх сухих очей, тромби в моїх судинах. Так вона вбиває. Вбиває безжалісно і якось нехотя. Вона повністю панує наді мною. І вона настільки мені дорога, що я дійсно готовий вмерти самою болючою смертю за її увагу. Але яка увага може бути після смерті? Навіщо вона мені? Сам не розумію, але готовий. Напевно нерозуміння і витвлить у нас початки божественності. Вона ж мене таким і робить, точніше ні. Вона робить божественною себе в моїх мізках, навіть своєю бездіяльністю.

І це дійсно щось неймовірне. Адже навіть ким би був Бог, якби ми про нього й думки не мали, ніяковісінької, просто б взагалі такого поняття і його поріднених у нас не було. Щоб тоді? Правильно, його б не існувало. Не існує нічого, про що ми не здогадуємося, і існує все про що колись сказала наша думка.

Взагалі людині досить важко зрозуміти те чого немає, аніж те що є. Ми не можемо уявити не існуюче, в цьому наша проблема. Ми живемо уявою і в уяві. Без неї ні нас, нічого не існує. Спробуйте охарактеризувати те, що знаходиться за межами бескінечності. Це буде дуже тяжко. А от уявити ультранейронний надсвітловий космічний корабель з функцієї конвертації часу в гроші від Форексклубу, - то то у нас запросто. І скільки ми різних варіантів побачимо, і скільки диспутів зможемо провести.

І зараз я живий. Живий у вашій уяві. І той корабель теж уже існує. Ви створюєте світ, аж ніяк не навпаки!

Прокинувся?