asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 8 9



ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНА ОЦІНКА ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ В АГРАРНИХ ФОРМУВАННЯХ
ВСТУП

Земля – головна умова існування людського суспільства і найважливіше джерело національного багатства, найперша передумова і природна основа суспільного виробництва, універсальний фактор будь-якої діяльності людини. Характеризуючи значення землі в суспільному виробництві, слід зазначити, що праця – це не єдине джерело вироблюваних продуктів і речового багатства. За висловом Уільяма Петті, праця - батько багатства, земля – його мати [1].

У сільському господарстві земля – це головний засіб виробництва, без якого неможливий сам процес виробництва продукції рослинництва і тваринництва.

Основою дальшого розвитку сільського господарства і збільшення виробництва сільськогосподарської продукції є високоефективне використання землі та підвищення її продуктивності. В умовах, коли земельні фонди обмежені, а потреби населення в сільськогосподарській продукції постійно зростають, підвищення економічної ефективності використання землі в сільському господарстві набуває першорядного значення.

Підвищення ефективності використання земельних ресурсів – це комплекс еколого-економічно обґрунтованих організацІйно-господарських, агротехнічних та інших заходів, спрямованих на збереження від руйнування і забруднення сільськогосподарських земель та підвищення урожайності вирощуваних на них культур. Раціональне землекористування передбачає застосування екологічно ефективних систем землеробства – індустріалізації сільського господарства, протиерозійного та ґрунтозахисного обробітку земель, зменшення забрудненості ґрунтів, меліорації земель, регулювання мікроклімату, хімізації сільського господарства, біологічного захисту посівів від шкідників і хвороб тощо. Ці системи передбачають розробку й використання ефективних аграрних технологій на зрошуваних, осушуваних і порушених землях, створення нових сільськогосподарських угідь, лісових насаджень на незручних для використання землях, відведення земель на несільськогосподарські цілі, залучення до господарювання відпрацьованих та непридатних земель (рекультивація, знімання родючого шару та його використання, терасування крутих схилів, протиерозійні та протиселеві й гідротехнічні заходи). Використовується також комплекс агротехнічних і агрохімічних заходів, що сприяє підвищенню врожайності земель (обробіток, удобрення, захист сільськогосподарських культур від хвороб, шкідників і бур'янів тощо).

Оптимізація сумісного функціонування економіки і екології при різнонаправленості векторів цілей кожної з них, що об'єктивно відображає суперечність економічних інтересів і екологічних вимог, є однією з вузлових проблем вдосконалення організації взаємодії природи і суспільства.

Адміністративно-правові методи регулювання взаємин в еколого-економічній системі не принесли очікуваних результатів. Стає достатньо очевидним, що охорона навколишнього природного середовища тільки тоді приведе до реальних позитивних результатів, коли стане складовою частиною самого господарського механізму, коли вона буде економічно вигідна господарюючому суб'єкту. Доречно пригадати при цьому, що економічні результати природоохоронних заходів полягають в економії або запобіганні втратам природних ресурсів, живої і уречевленої праці в продуктивній і непродуктивній сферах господарського комплексу і сфері особистого споживання, що досягається завдяки здійсненню цих заходів.

Природокористування на сучасному етапі є самостійною і вельми специфічною виробничою діяльністю, яка повинна ґрунтуватися на адекватній їй економічній, нормативній і правовій базі.

У основі реалізації економічних вимог лежать економічні методи регулювання природокористування, які включають заохочувальні, примусові і відновні, або компенсаційні, механізми.

У країнах з розвиненою ринковою економікою в основі екологізації сільськогосподарської політики спочатку використовувалися переважно адміністративні (режим видачі дозволів) і нормативні (технічні норми, норми якості середовища) підходи. У останнє десятиліття помітно зростає роль економічних механізмів, які потенційно можуть застосовуватися по широкому кругу питань, пов'язаних з агроекологічними проблемами [2] .

Дана дипломна робота виконана з метою дослідження стану та розробки еколого-економічних заходів підвищення ефективності використання земельних ресурсів у сільськогосподарських формуваннях Уманського району Черкаської області.

Методологічною основою написання дипломної роботи є наукові розробки вітчизняних і зарубіжних екологів, економістів з формування, з оцінки ефективності використання економічного механізму природокористування, законодавчі та нормативні акти України, інструктивні матеріали, що регламентують порядок оцінки ефективності господарювання, і дозволяють звести воєдино сільськогосподарську і екологічну політику. У процесі дослідження використовувались дані бухгалтерської звітності аграрних підприємств Смілянського району.

Під час написання дипломної роботи використовувалися наступні методи економічних і статистичних досліджень: монографічний, графічний, метод спостереження, аналізу та синтезу, метод абстракції, групування, порівняння, вибірковий метод.

РОЗДІЛ 1

ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ (огляд літератури)
Сільське господарство, будучи реципієнтом*) негативних дій на навколишнє природне середовище, в свою чергу також є джерелом екологічного неблагополуччя, негативно впливаючи як на навколишнє середовище в цілому, так і на якість проведеної продукції і ландшафтів регіонів (Рис 1.1.).


^ Сільське господарство

Забруднення

довкілля

Забруднення продуктів харчування

Руйнування

ландшафтів

Загроза і зниження різноманіттявидів і руйнування біотопів

Пестициди

Ерозія грунтів

Забруднення грунту

Нітрати

Здичавіння в природі

Забруднення водоймищ

Радіонукліди

Запустіння угідь

Забруднення повітря

Важкі метали

Заростання чагарниками

Забруднення запахами і шумами

Лікарські засоби

Спустелювання земель


Рис 1.1. Вплив сільського господарства на стан оточуючого середовища
На можливість виникнення кризової ситуації при взаємодії суспільства і природи вперше звернув увагу К.Маркс. Йому належить думка про те, що «…культура, якщо вона розвивається стихійно, а не спрямовується свідомо … залишає після себе пустелю…» [3].

Очевидно, що одним з головних завдань при цьому правомірно розглядати організацію ефективного природокористування, що дозволяє при оптимальних матеріальних і трудових витратах одночасно нарощувати масштаби сільськогосподарського виробництва і забезпечувати екологічно прийнятний рівень

*) реципієнти: в екологічному контексті загальне позначення об’єктів, що випробовують на собі вплив техногенного забруднення довкілля; це люди, тварини, рослини, грунти, екосистеми [2]

стану навколишнього природного середовища. Таким чином, істотного практичного значення набувають еколого-економічна оцінка сільськогосподарського виробництва і визначення його еколого-економічної ефективності.

Показники еколого-економічної ефективності сільського господарства дозволяють характеризувати сукупну економічну результативність процесу виробництва з урахуванням його впливу на природні комплекси і їх компоненти (з урахуванням екологічної складової). Вони відображають продуктивність одночасного використання у виробничому процесі як матеріальних і трудових ресурсів, так і витрат природоохоронного призначення, а також втрати продукції через погіршення стану оточуючого природного середовища [4, 5].

Еколого-економічна ефективність використання земельних ресурсів визначається ступенем використання матеріально-технічної бази, рівнем науково-технічного прогресу, економічним механізмом господарювання, введенням і реалізацією принципів виробництва сільськогосподарської продукції на екологічній основі.

Крім того, еколого-економічна ефективність залежить від чинників, що впливають на використання природних ресурсів. Це, зокрема:

оптимальність структури агроландшафту, сільськогосподарських угідь, посівних площ;

співвідношення в сівозмінах грунтополіпшуючих і грунтопогіршуючих культур, терміни повернення останніх;

виконання комплексу ґрунтозахисних заходів (протиерозійних, лісомеліоративних, гідротехнічних і ін.);

рівень компенсації винесення поживних речовин, особливо в умовах вирощування сільськогосподарських культур за інтенсивними технологіями;

техногенна дія системи машин, застосування оптимальних обробітків грунту;

стан інтегрованої системи захисту рослин і тварин з використанням агробіологічних засобів;

технологічний рівень виробництва продукції з урахуванням родючості грунтів, їхнього фітосанітарного, меліоративного стану;

використання зрошуваних земель з урахуванням балансу водних ресурсів, водоспоживання сільськогосподарських культур, стану меліоративних об'єктів і споруд;

раціональне використання природних кормових угідь;

будівництво і експлуатація очисних споруд, гноєсховищ, складів добрив і інших об'єктів;

стан агросервісу, організація агрономічного, агрохімічного, зоотехнічного обслуговування;

дотримання експериментально розроблених в умовах виробництва рекомендацій по проведенню технологічних процесів.

Еколого-економічна ефективність розраховується з метою оцінки раціональності використання економічних і природних ресурсів в сільському господарстві як єдиному природно-господарському комплексі, а також для оцінки конкретних шляхів підвищення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва, що забезпечує збереження і відтворення природного середовища.

Критерієм еколого-економічної ефективності сільськогосподарського виробництва служить максимізація вирішення задачі по задоволенню суспільного попиту на продукцію, одержану з оптимальними виробничими витратами при збереженні і відтворенні навколишнього середовища. Такий критерій дозволяє одночасно оцінювати, якою мірою процес виробництва задовольняє суспільні потреби в сільськогосподарській продукції, наскільки дотримуються в галузі гранично допустимі нормативи використання природного середовища і які при цьому досягаються економічні вигоди (або прорахунки). Визначають ефективність на основі розрахунків її показників: еколого-економічного збитку, ефекту загального і порівняльного [6, 7].

Еколого-економічний збиток – це виражені у вартісній формі фактичні або можливі збитки, що заподіюються сільському господарству в результаті якісного погіршення стану навколишнього середовища, або додаткові витрати, на компенсацію цих збитків. Для оцінки еколого-економічного збитку використовують відновний підхід, що базується на вартісній оцінці витрат, які потрібні для запобігання або ліквідації завданого в процесі сільськогосподарської діяльності збитку природному середовищу, і маси недоотриманої в результаті продукції. Витрати визначають на основі витрат на попередження забруднень і руйнувань навколишнього середовища шляхом розрахунку капітальних вкладень в створення, будівництво і розвиток об'єктів споруд, устаткування, технологій і т. п., що запобігають або скорочують збиток, що наноситься зовнішньому середовищу, і поточних витрат, що забезпечують аналогічний ефект в процесі сільськогосподарського виробництва .

Розрахунок ефекту здійснюють при аналізі фактичної еколого-економічної ефективності, при розробці прогнозів і планів роботи підприємств, об'єднань, комбінатів, фермерських і інших господарств, комплексних програм освоєння досягнень науково-технічного прогресу, при проектуванні і експертизі проектів технічних, технологічних, організаційних і інших заходів в сільському господарстві.

Розрізняють фактичний і очікуваний еколого-економічний ефект. Перший характеризує реально існуючий в галузі ефект за певний проміжок часу. Його розраховують шляхом зіставлення фактичних економічних показників господарської діяльності і виробничих витрат, при цьому враховують збиток, викликаний екологічно незбалансованим господарюванням сільського. Очікуваний ефект визначають при формуванні і розробці перспективних заходів на основі багатоваріантного аналізу витрат, результатів і збитку. Це здійснюють для вибору способу, що забезпечує досягнення максимального еколого-економічного ефекту при дотриманні встановлених вимог до якості навколишнього середовища.

Загальну (абсолютну) еколого-економічну ефективність визначають її відношенням до необхідних витрат при проектуванні і обґрунтуванні на перспективу організаційних, технічних, технологічних, економічних і соціальних заходів в сільському господарстві, при оцінці результатів розвитку сільськогосподарського виробництва або окремих заходів, при порівнянні фактично досягнутих показників за певний період по аналогічних заходах.

Порівняльну еколого-економічну ефективність визначають при виборі варіанту, що забезпечує досягнення необхідного рівня економічних і екологічних показників (результатів) при найменших витратах за допомогою порівняння показників еколого-економічного збитку, ефекту і абсолютної ефективності [8].

В даний час є методичні розробки, що дозволяють, наприклад, з урахуванням екологічної складової оцінювати ефективність агротехнічних прийомів і вирощування окремих сільськогосподарських культур, судити про доцільність сільськогосподарського виробництва на конкретних земельних ділянках і ін.

Запропонована сукупна оцінка виробничих результатів, яка включає показники економічного ефекту з урахуванням екологічних наслідків, виражених у вартісній формі:

ЕЕе = (C+V+m) – (C+V) ± (C+V+m)дп ± (C+V)е ,

де

ЕЕе – еколого-економічна ефективність сільськогосподарського виробництва,

(C+V+m)вартість виробленої сільськогосподарської продукції,

(C+V)витрати на виробництво (собівартість продукції),

(C+V+m)дп вартість додатково одержаної (неодержаної) продукції в результаті зміни екологічних умов,

(C+V)евартісний еквівалент змін екологічних параметрів під впливом виробництва (визначається за рівнем витрат, необхідних для ліквідації негативних наслідків) [2].

Рівень сільськогосподарського виробництва значною мірою зумовлений якісним складом земель. Економічна ефективність використання землі характеризується обсягом виробництва продукції рослинництва і тваринництва з 1 га земельної площі при найменших витратах на її одиницю. На ефективність використання землі впливають:

рівень розвитку продуктивних сил суспільства;

ступінь розораності землі;

структура посівних площ;

частка меліорованих земель у загальній площі сільськогосподарських угідь;

забезпеченісь господарства трудовими і матеріальними ресурсами та ефективність їхнього використання.

Економічна ефективність використання земельних угідь у сільському господарстві характеризується системою натуральних і вартісних показників.

До натуральних показників належать: урожайність сільськогосподарських культур та виробництво окремих видів сільськогосподарської продукції з розрахунку на 100га відповідних земельних угідь (молока, м'яса всіх видів, яловичини, вовни — на 100 га сільськогосподарських угідь; зерна, цукрових буряків та інших продуктів рослинництва, а також свинини — на 100 га ріллі; продукції птахівництва — на 100 га площі посіву зернових культур).

До вартісних показників відносять вартість валової і товарної продукції, валовий і чистий доход та прибуток з розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь. Оскільки натуральні показники характеризують рівень використання певної частини сільськогосподарських угідь при виробництві окремих видів продукції рослинництва і тваринництва, їх застосовують щодо господарств з однаковою галузевою структурою виробництва. Вартісні показники найбільш повно характеризують економічну ефективність використання землі і дають змогу порівнювати та об'єктивно оцінювати рівень використання земельних ресурсів у господарствах, які спеціалізуються на виробництві різних видів продукції [9] .

Важливим показником раціонального використання земельних ресурсів має рівень спеціалізації і концентрації сільськогосподарського виробництва.

Спеціалізація сільськогосподарського виробництва - це процес суспільного поділу праці, який характеризується розвитком окремих галузей відповідно до грунтово-кліматичних і економічних умов кожного підприємства. Спеціалізація перебуває в органічній єдності і взаємообумовленості з розміщенням виробництва і відображає якісний бік суспільного поділу праці щодо необхідності виробництва відповідних видів товарної продукції , які є найбільш економічно вигідними для даного підприємства чи окремої мікрозони [10].

Спеціалізація окремого підприємства чи виробничого підрозділу – це процес відособлення і створення галузей, які виробляють продукцію одного – двох видів у матеріальній сфері, застосовуючи для цього високоефективну техніку, передову технологію і кваліфіковані кадри. Відповідно до розробленої довгострокової програми "Україна – 2010" стратегія аграрної політики Уряду буде спрямована на подолання кризових явищ, які спричинені реформуванням сільськогосподарських підприємств та зміною форм власності. Цей процес пов'язаний із загальним розвитком економіки України. Чим вищою буде ступінь суспільного розвитку і більш досконалі його продуктивні сили, тим ширше будуть застосовуватися нові технології і технічні засоби, що обумовить необхідність поглиблювати спеціалізацію сільськогосподарського виробництва.

Спеціалізація сільськогосподарських підприємств – це складний і різнобічний процес, що включає економічно вигідне розміщення основних видів продукції, які відповідають природно – кліматичним умовам і мають перспективу збільшення обсягів виробництва.

Спеціалізація сільськогосподарського виробництва – це динамічний процес, що постійно розвивається, удосконалюється і вимагає концентрації всіх ресурсів (земельних, матеріальних і трудових) для одержання якісної товарної продукції, яка б задовольняла покупну спроможність споживачів і в економічному відношенні була б прибутковою. Безперечним є те, що спеціалізація забезпечує високий рівень концентрації виробництва і ефективне використання природно – економічного потенціалу виробничих підрозділів і підприємства в цілому. Виходячи із досвіду високо спеціалізованих підприємств, за ними перспективний розвиток і досягнення кращих виробничих і фінансових показників в ринкових умовах господарювання.

Концентрація виробництва дозволяє використати переваги великих сільськогосподарських підприємств, в яких є можливість більш ефективно застосовувати досягнення науки і передового досвіду, новітні технології при виробництві спеціалізованих видів товарної продукції в галузях рослинництва і тваринництва, технічні засоби обробітку землі, збирання врожаю. Наслідком концентрації виробництва є зниження трудомісткості продукції в результаті підвищення продуктивності праці за рахунок більш високого рівня фондоозброєності.

Оскільки реалізація продукції є завершальним циклом кругообігу засобів виробництва підприємства, на якому відшкодовуються витрати й визначається фінансовий результат діяльності, то при проведенні обліку й аналізу реалізації товарної продукції важливим є забезпечення обґрунтування виявлених недоліків у використанні ресурсного потенціалу згідно вимог чинного законодавства України.

При проведенні обліку й аналізу реалізації продукції необхідно звертатись до нормативного забезпечення обліку процесу реалізації продукції. Основи но­вої системи бухгалтерського обліку закладено в Законі України “Про бухгал­терський облік і фінансову звітність в Україні”, прийнятому 16.07.1999р. [11]

Основним нормативним документом, яким слід користуватись при визначені собівартості робіт (послуг) і фінансових результатів підприємства є Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28.12.1995р. із змінами й доповненнями у редакції від 22.05.1997р. №283/97-ВР, де визначено основні поняття та моменти реалізації продукції [12].

З метою прискорення формування інфраструктури аграрного ринку, створення умов для надійного ресурсного забезпечення виробництва й реалізації сільськогосподарської продукції, сприяння розвитку підприємництва в аграрному секторі економіки Президент видав Указ від 06.06.2000р. №267/2000. Згідно з цим Указом у сільських населених пунктах запропоновано створити мережу пунктів заготівлі сільськогосподарської продукції, кредитних спілок, а також сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, інших суб’єктів господарювання, що здійснюватимуть переробку й реалізацію сільськогоспо­дарської продукції.

Реалізація сільськогосподарської продукції є одним із важливих питань, що стоять перед національним сільськогосподарським товаровиробником. При аналізі реалізації продукції доцільно було б скористатися такими нормативними документами, що пов’язані з регулюванням реалізації продукції.

Суспільні взаємовідносини між сільськогосподарськими товаро­ви­роб­никами й державою в особі її органів державного управління, що відають закупівлями хлібопродуктів завжди були політично важливими, економічно складними і юридично істотними особливо для селян-товаровиробників.

На стадії збуту продукції важливе значення має рівень якості, збереження продукції на всьому шляху від сільськогосподарського підприємства до споживача. Держава не лише зазнає гігантських економічних збитків на цій стадії життєвого циклу товару через втрати своєї продукції, а й часто стикається з негативними діями продуктів харчування на здоров’я людини. Ці питання регулюються Законом України “Про якість продуктів харчування”.

Включення об’єму реалізації сільськогосподарської продукції в число найважливіших показників роботи підприємства відповідає потребам розвитку народного господарства. Зараз вже недостатньо результати роботи підприємства оцінювати лише по показниках, що характеризують ефективність використання земельних, матеріальних і трудових ресурсів на стадії виробництва. При всій важливості ці показники не характеризують весь цикл взаємовідтворення виробництва, оскільки при виконанні плану виробництва валової продукції, вона може бути не реалізована.

Можна також вважати, що більш ефективній організації процесу реалізації може допомогти класифікація сільськогосподарської продукції не лише по її економічному призначенню. Деякі вчені вважають, що необхідно проводити класифікацію сільськогосподарської продукції по відповідних показниках і товарних групах [13].

Таким чином, основою дальшого розвитку сільського господарства і збільшення виробництва сільськогосподарської продукції є високоефективне використання землі та підвищення її продуктивності. В умовах, коли земельні фонди обмежені, а потреби населення в сільськогосподарській продукції постійно зростають, підвищення економічної ефективності використання землі в сільському господарстві набуває першорядного значення.

Різноманітність природних умов зумовлює необхідність впровадження науково обгрунтованої системи ведення сільського господарства, яка передбачає підвищення родючості ґрунтів, поліпшення якісного стану сільськогосподарських угідь. Тому головною складовою частиною системи ведення сільського господарства є система землеробства.

Система землеробства – це комплекс взаємопов'язаних агротехнічних, меліоративних і організаційно-економічних заходів, спрямованих на використання землі, збереження і підвищення родючості ґрунту, одержання високих урожаїв сільськогосподарських культур. Система землеробства включає структуру посівних площ, системи сівозмін, обробітку ґрунту, удобрення, насінництва, заходи боротьби з бур'янами, шкідниками та хворобами сільськогосподарських культур, систему меліоративних заходів, охорону ґрунтів від водної і вітрової ерозії, охорону навколишнього середовища. Співвідношення і розвиток цих ланок визначає загальний рівень культури землеробства і родючість ґрунту.

Система землеробства залежить від рівня розвитку продуктивних сил суспільства, особливостей грунтово-кліматичних і економічних умов сільського господарства окремих зон України. Тому в різних природноекономічних зонах і навіть окремих господарствах значення і співвідношення її елементів неоднакові. Так, у зоні Полісся головними серед факторів підвищення родючості ґрунтів є система удобрення, осушення та хімічної меліорації, а в зоні Степу – система обробітку ґрунту, яка передбачає нагромадження і збереження вологи, боротьбу з вітровою ерозією, зрошення, полезахисне лісонасадження.

У сучасних системах землеробства широко впроваджуються досягнення науково-технічного прогресу і передового досвіду, їхня мета – інтенсивне використання землі, відтворення й родючості, збільшення виходу продукції з гектара сільськогосподарських угідь. Удосконалення і розвиток системи землеробства є основою високих і гарантованих урожаїв усіх сільськогосподарських культур [14].

На підвищення економічної родючості ґрунту та вирощування сталих урожаїв сільськогосподарських культур спрямована меліорація земель. Вона охоплює зрошення і осушення земель, вапнування і гіпсування ґрунтів, насадження лісосмуг (агромеліорація), докорінне поліпшення природних кормових угідь, протиерозійні та інші заходи [15].

Економічна ефективність використання виробничих ресурсів рослинництва значною мірою залежить від рівня родючості ґрунтів. Динаміка вмісту гумусу в ґрунтах різних зон України свідчить про те, що вирощування високих урожаїв сільськогосподарських культур в умовах бездефіцитного балансу гумусу потребує збільшення застосування органічних добрив у середньому на 18%. На 1 га орної землі потрібно вносити 10,5т органічних добрив, у т. ч. на Поліссі – 14 т, в Лісостепу – 11 і в Степу – 9 т [16].

Важливим напрямом підвищення економічної ефективності використання землі є охорона ґрунтів від ерозії та інших руйнівних процесів. Нині ведуться дослідження по розробці і застосуванню ґрунтозахисної безплужної системи землеробства. Вона включає такі взаємопов’язані ланки-системи: безплужний обробіток ґрунту, органо-мінеральну систему удобрення, захист рослин, систему протиерозійних машин і знарядь, застосування сівозмін.

Впровадження ґрунтозахисних систем землеробства в сучасних умовах має виняткове економічне і соціальне значення, зумовлене життєвою необхідністю збереження землі як засобу виробництва і незамінного середовища розвитку людського суспільства. Підвищенню продуктивності і ефективному використанню земельних угідь сприяють також раціональна організація земельної території та землевпорядкування.

У системі заходів щодо вдосконалення виробничих відносин і глибокого якісного оновлення продуктивних сил сільського господарства дедалі більшого значення набуває розвиток різноманітних форм власності на землю і видів господарювання, зокрема оренда. Ці та багато інших заходів щодо підвищення ефективності використання землі можуть бути ефективно впроваджені за умови вивчення її якості, регіональних особливостей сільськогосподарського виробництва, еколого-економічних і правових умов господарювання. Реалізація зазначених заходів є основою успішного розвитку всіх галузей сільського господарства, підвищення добробуту народу і зміцнення економіки країни [17].

РОЗДІЛ 2

ЕКОЛОГО-Економічна характеристика АГРАРНИХ підприємств району

2.1. Аналіз ефективності використання земельних ресурсів
Уманський район розташований в південній частині Черкаської області і являється одним з типових сільськогосподарських районів лісостепової зони Украї­ни. Загальна площа району складає 140,4 тис. га або 6,7% території області. Територія району межує на півночі з Маньківським районом Черкаської області, на півдні з Кіровоградською областю, на заході з Христинівським районом Черкась­кої області та Вінницькою областю, на сході з Тальнівським районом Чер­каської об­ласті і Кіровоградською областю. Адміністративний і культурний центр району – місто Умань, що знаходиться в 194 км від обласного центру.

Ґрунти Уманського району є основою для ведення сільськогосподарського виробництва. Землі Уманського району розміщені в основному на опідзолених ґрунтах (54,9%) і чорноземах (42,8%) і лише 2,3% їх площі представлені іншими ґрунтами. Опідзолені ґрунти (світло – сірі, сірі, темно – сірі і чорноземи опідзолені) займають площу 56251 га. Вміст гумусу у них не високий – 1,3 – 2,7%, реакція гумусового розчину кисла. Типові чорноземи займають площу 43824 га і є найродючишими. Представмо дані щодо ґрунтів району у вигляді таблиці 2.1.

Отже, бачимо, що більша частина ґрунтів Уманського району, а саме 54,9% або 56251 га, представлена опідзоленими, що свідчить про необхідність додаткових затрати господарствами району на поліпшення земель. Але у нинішньому становищі для більшості господарств подібні заходи є недоступними внаслідок браку коштів. Таким чином, недостатній догляд за земельними угіддями призводить до того, що з кожним роком родючість ґрунтів зменшується і тягне за собою зменшення виробництва валової продукції сільськогосподарськими підприємствами району [16].
Таблиця 2.1

Структура земельного покрову сільськогосподарських угідь Уманського району станом на 01.01. 2007 року


^ Найменування групи земель

Сільськогосподарські угіддя

В тому числі рілля

Площа, га

В % від досліджу-­ваної площі

В % від площі групи

Площа, га

В % від дослідж-у­ваної площі

В % від площі групи

Опідзолені ґрунти

56251

54,9

-

54130

55,4

-

в тому числі:

змиті,


10449


-


18,6


9473


-


17,5

із них малозмиті

7295

-

13,0

6936

-

12,8

середньозмиті

2169

-

3,8

1845

-

3,5

сильнозмиті

985

-

1,8

642

-

1,2

^ Чорноземи типові

в тому числі:


43824


42,8


-


42624


43,6


-

змиті,

11640

-

26,5

10741

-

25,2

з них: малозмиті

8725

-

19,9

8402

-

19,7

середньозмиті

2160

-

4,9

1886

-

4,4

сильнозмиті

755

-

1,7

453

-

1,1

^ Лукові ґрунти

290

0,3

-

40

-

-

Болотні ґрунти

744

0,7

-

44

0,1

-

^ Намиті ґрунти

1290

1,2

-

873

0,4

-

Всього

102465

100

-

97719

100

-

^ Не досліджено

1730

-

-

1224

-

-

Разом

104195

-

-

98943

-

-



следующая страница >>