asyan.org
добавить свой файл
1 2 3


ОЛЕНІВСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІ СТ.

Наукове товариство учнів «ПОШУК»



Книга скорботи Спогади жертв та

свідків голодомору

1932-1933 рр.

в с. Оленівка

та інших населених пунктах Магдалинівського району
НауковНауково-дослідницька робота

учениці 8 класу Лобанової Віки

Вчитель-консультант – учитель-методист Лобанова С.В.
с. Оленівка

2008

Голодомор 1932-33 рр. на Магдалинівщині
Довгий час ніхто не йняв віри, як могло статися, що без природних стихій,

без іноземного нашестя, у складі цивілізованої і всемогутньої, як всім здавалося, держави, все те могло статися в нашій благодатній Україні,

яка ще зовсім недавно була житницею Європи ?

Впродовж десятиріч робилося все, щоб правда стала вигадкою ворогів ще молодої, але на страх і заздрість більш розвинутих європейських країн,

могутньої держави.

Ц
Причини голоду

Основною особливістю голоду 1932–1933 рр. було те, що трагедія стала результатом не стільки природних причин, скільки політики влади. Хоча у 1932 р. в Україні й була посуха, її вплив не був настільки великим, щоб привести до голоду. Неврожай був наслідком не погоди, а соціально-економічної ситуації. Загнані в колгоспи селяни не бажали працювати задарма на державу. Стихійний саботаж селянами громадського господарства призвів до різкого падіння врожаїв і хлібозаготівель. Селяни, передусім чоловіки, масово втікали з сіл у міста. Основною робочою силою в колгоспах залишилися жінки, які в більшості виробничих підрозділів становили

50-70%

Романенко М.І. Історія рідного краю. Дніпропетровщина.1914-1939 рр.- Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2007.-с.414
е правда народної пам’яті, яку не стерти, бо свій тридцять третій був у кожної селянської родини. Він - як пекуче тавро на долі українців…

28 листопада Верховна Рада України прийняла Закон про Голодомор 1932–1933 років в Україні. Закон (реєстр. № 2470-д) визначає, що Голодомор 1932–1933 років в Україні є геноцидом українського народу.

За ініціативи відомого українського письменника Олекси Коломійця 12 серпня 1990 р. на Полтавщині насипано за козацьким звичаєм рукотворний Курган Скорботи в пам’ять жертв голодомору 1932-1933 років в Україні, у центрі якого встановлено 15-метровий хрест з написом: «Голодомор.1932-1933». „Ясно, що голод був спровокований, - сказав у виступі на ритуалі освячення місця Кургану Скорботи академік Петро Толочко.- Комусь дуже хотілося у такий спосіб знищити українців. Тому наш обов’язок зараз – дослідити і розповісти нащадкам про той страшний час”1

На території Магдалинівського району встановлено 12 пам’ятних знаків (у вигляді хрестів) у місцях масових поховань жертв політичних репресій та голодомору 1932-1933 років, а саме: на територіях населених пунктів Гупалівка, Заплавка, Ковпаківка, Крамарка, Топчино, Трудолюбівка, Чернеччина, Шевченківка, Котовка, Личково (2 пам’ятні знаки), Магдалинівка, а також висаджено калинові гаї.


Серед причин голоду в 1932-33 р.р. найголовнішим був перехід до примусової колективізації, що супро­воджувалося злочинною політикою «розкуркулювання». Змушені силою вступати до колгоспів, селяни вдавались до різних акцій протесту, аж до вирізання та продажу худоби. Відсутність матеріальної зацікав­леності, причина якої крилась в продрозкладці, вира­жалась у неприйняті ними колективної праці. Все це підривало продуктивні сили села.


с.Оленівка, 1933 рік


О
"Рання осінь 1932 року в селі не була такою, як інші осені. Гарбузи не звішували свої стомлені голови через плетені тини на вулицю. Не було видно розкиданих на доріжках яблук та груш, що падали з дерев. Не було також і достиглих колосків пшениці, залишених на стерні для курей. Хатні димарі не відригували смердючого диму від домашнього самогону. Не було ніяких зовнішніх ознак того, що звичайно свідчило про неквапливий біг селянського життя та спокійне чекання зими, що приходить з заможністю".

днак, розглядати голод 1932—1933 р.р. лише як результат сталінської колективізації було б неправиль­ним. Адже врожай 1932 р. тільки на 12% був меншим середнього показника 1926—1930 р.р. Першою при­чиною голоду слід вважати «підхльостування» індуст­ріалізації, реалізацію нереальної програми будівництва фабрик і заводів, що в свою чергу вимагало все зрос­таючого фінансування на закупку за кордоном необ­хідного промислового устаткування. Однак в зв'язку зі світовою кризою ціни на світовому ринку на хліб впали. Тепер, щоб виконати заплановані закупки тех­ніки, необхідно було збільшити експорт хліба. Що і було зроблено. Так, якщо у 1930 р. при зборі 835 млн. центнерів хліба було вивезено за кордон 48,4 млн. центнерів, то у 1931 р., коли урожай був значно меншим — 695 млн. центнерів хліба, на зовнішній ри­нок було поставлено 51,8 млн. центнерів зерна.

Т
Сторчова Ірина,

10 кл. Оленівська СЗШ
рагічні події на Україні були викликані також спробою з допомогою голоду зламати опір селянства колективізації. Перший секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підкреслював: «Куркулі хочуть задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду, ми перекинемо руку голоду на горло куркуля». В. Затонський говорив про голод як про засіб виховання непокірних стверджую­чи, що «якщо вони помруть, це послужить уроком для інших». А К. Ворошилов відверто зізнавався: «Ми пішли свідомо на голод, тому що нам потрібен хліб».

Очевидно, що Сталін розглядав голод, як засіб боротьби з українським націоналізмом. Лідер біль­шовиків підкреслював, що «...національне питання є селянське питання». Ототожнюючи цю думку, одна із газет в 1930 р. писала: «спеціальне завдання колекти­візації на Україні полягає в тому, щоб... знищити соціальну базу українського націоналізму — індивіду­альне сільське господарство».

Багато свідків тих жахливих часів були ще зовсім дітьми. Але їхня гостра дитяча пам'ять закарбувала все, що бачила, що чула, і через роки вони, мов у дзеркало, дивляться у своє голодне дитинство. І нехай спогади земляків про голодомор 1932-1933 рр. будуть грізним свідченням величезного народного болю, прокляттям сталінщині і реквієм всім жертвам голодомору в Україні.


^ Лікар Поліна Микитівна (с.Оленівка)

“…Нас було в сім’ї четверо – мати, батько і нас двоє дітей. Батько вже почав пухнути з голоду. Пішов збирати колоски, там застала його міліція, забрали на три доби. Але згодом відпустили, бо дуже вже був поганий. Мабуть, боялися, щоб не помер у них. Мама працювала у колгоспі. Як норму виконає - давали по три галушки. То вона одну з’їсть, щоб хоч якось підтримувати сили, а дві нам несе. А ще батько сапожникував. То мама ходила по селах, міняла все, що пошив раніше. Їли всяку всячину, молодий очерет, пусті качани з-під кукурудзи товкли і їли. Вимерли цілі сім’ї: Давиденків, Покров. Особливо багато людей вмирало влітку 1933 року, коли пішов новий хліб. Люди наїдалися молодого зерна і вмирали. Багато дітей залишалися сиротами. Їх забирали у дитбудинок при колгоспі”.

^ Щеглова Феона Петрівна (нар. в с.Оленівка, проживала в

с. Поливанівка, ветеран війни і праці), 1915 р.н.:


«Закон про п'ять колосків»

ВЦВК і РНК СРСР 7 серпня 1932р. прийняли постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності”. Цей закон був зразком «соціалістичної законності», він передбачав за розкрадання майна колгоспів і кооперативів розстріл з конфіскацією всього майна, або, при пом'якшувальних обставинах, позбавлення волі строком не менше 10 років та конфіскацію всього майна. Амністія по цих справах не була передбачена. За неповних п'ять місяців дії цього закону було засуджено 5 215 осіб, з них 174 – до розстрілу. 22 серпня 1932р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли постанову ”Про боротьбу із спекуляцією”. Спекуляція каралась ув’язненням в концтаборі на строк від 5 до 10 років без права застосування амністії.
Цей голод був зроблений навмисне, щоб люди повмирали. Я пам’ятаю цей жахливий 1933-й рік. Навесні люди рвали кінський щавель, парили його і їли. Ловили ховрахів, горобців; коні, які були в селі пропадали. Багато люду мерло на ходу, мов мухи. Курінний Іван Хомович, увесь опухлий, вийшов на толоку, щоб знайти щось поїсти, - знайшли його вже мертвим. Люди не встигали ховати один одного. Спочатку їх клали в труни, а потім скидали в одному лахмітті в спільні ями, не виготовляючи гроби (бо не встигали їх виготовляти, та й сил не було).

Моя двоюрідна сестра пішла на базар у Магдалинівка, а вдома залишила чотирьох дітей. На базарі купила кілька квашених огірків. Прийшовши додому, двох діток – віком один і чотири роки – знайшла мертвими. Вони померли з голоду. Двох інших, вже опухлих, вона встигла врятувати

Моя мама, бабуся, тітка, всі сусіди померли з голоду. Мене взяв мій рідний дядько і виходив. Люди стали їсти собак та інших тварин, яких вдавалося зловити. Ми жили біля річки і земля родила краще. Приходили до нас пухлі люди і просили їсти. Ми ділилися, як тільки могли. Скрізь на вулицях сиділи діти, з пухлими ніжками і ручками. І просили їсти.

В двір до нас зайшла жінка чужа з ціпком та сумкою. Посеред двору впала і вмерла…»2



Пекуче слово правди – це повернення нашому народові історичної пам’яті, а історії - знову ж таки правди. Незалежно від того, що вписували в офіційну “книжну” історію, у шкільні та вузівські підручники – правда ніде не зникала, вона існувала в свідомості і пам’яті кожного українця, вона обережно переходила з вуст в уста, від батька до сина, оспівувалася в журливих народних піснях, оплакувалася мільйонами вистражданих, зазнавала гонінь з боку правлячої верхівки, партноменклатури та їх підлабузників. Майже кожен з нас знав і про злочиний указ від 7 серпня 1932 року, який в народі називали “законом про п’ять колосків” і який забезпечував законність санкцій на підтримку конфіскації зерна у селян.



следующая страница >>