asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 29 30
"Коханець леді Чатерлей" Герберта Лоуренса

"Коханець леді Чатерлей" — останній і найвідоміший роман видатного англійського прозаїка Девіда Герберта Лоуренса (1885—1930). Написаний 1928 p., опублікований 1929 p., впродовж десятиліть переслідуваний як порнографія, цей класичний твір вийшов у повному обсязі лише 1959 р. у США та 1961 р. в Англії. Лоуренс вважав, що секс — основа стосунків чоловіка і жінки, і довів це на прикладі історії нездоланної пристрасті Констанс Чатерлей, дружини покаліченого на війні аристократа, до єгеря власного маєтку. Лоуренс був першим у літературі XX ст., хто так переконливо зобразив звільнення людської сексуальності від суспільного пригнічення.
Розділ перший
Наш вік по суті своїй трагічний, а тому трагічним ми його не сприймаємо. Катаклізм уже відбувся, й посеред руїн ми починаємо знову будувати сякі-такі оселі, знову плекати сякі-такі надії. Важкувата це праця — в майбутнє немає гладкої дороги, та ми йдемо в обхід чи продираємося через перешкоди. Треба жити, хоч скільки б упало небес.

Приблизно така була позиція Констанс Чатерлей. Війна розтрощила дах над її головою. І вона зрозуміла: вік живи, вік учися.

Вона вийшла заміж за Кліфорда Чатерлея 1917 року, коли він на місяць прибув додому у відпустку. Це був їхній медовий місяць. Потім він повернувся до Фландрії, а через півроку його доставили назад в Англію мало не по шматках. Констанс, його дружині, було тоді двадцять три роки, а йому — двадцять дев'ять. Він несамовито тримався за життя. Тому не помер, а шматки, здається, знову зрослися докупи. Два роки він залишався на руках лікарів. Потім проголосили, що він здоровий і може знову повертатися до життя, однак нижня частина його тіла від самого поперека зосталася назавжди паралізованою.

Це було в 1920-му. Вони, Кліфорд і Констанс, повернулися до його дому, до сімейного гнізда Реґбі-хол. Його батько помер, і тепер Кліфорд став баронетом, сером Кліфордом Чатерлеєм, а Констанс — леді Чатерлей. їм довелося започатковувати господарство й подружнє життя у досить самотньому домі Чатерлеїв при досить незначних прибутках. Кліфорд мав сестру, та вона виїхала. Інших близьких родичів не було. Старший брат загинув на війні. Довічним інвалідом, знаючи, що ніколи не матиме дітей, Кліфорд повернувся до свого дому у задимлені центральні графства, щоб, поки можливо, залишалося живим ім'я Чатерлеїв.

Він не почувався пригніченим. Пересувався в кріслі на колесах, також у нього було крісло з невеликим моторчиком, яке дозволяло повільно об'їжджати сад, бувати і в гарному сумовитому парку, яким він у душі пишався, хоча вдавав, ніби не вважає його вартим уваги.

Він багато вистраждав, та здатність страждати якоюсь мірою покинула його. Він залишився на диво жвавим, бадьорим, можна сказати, навіть веселим, з рум'яним здоровим обличчям і блідо-голубими, зухвалими, розумними очима. Плечі мав широкі й міцні, руки — дуже міцні. Вдягався вишукано, носив розкішні краватки з Бонд-стріт. Однак у погляді відчувалася осторога, легка байдужість каліки.

Він замалим не втратив життя, і те, що зосталось, отримало для нього надзвичайну цінність. Радісний блиск очей виказував, як він пишається, що залишився живим після такого потрясіння. Та його рани виявились настільки важкими, що в глибині його щось загинуло, частина почуттів зникла. Залишилася якась мертва порожнеча.

Його дружина Констанс на вигляд була рум'яною сільською дівчиною з м'яким каштановим волоссям, сильним тілом і повільними рухами, сповненими надзвичайної енергії, її великі здивовані очі й ніжний лагідний голос, здавалося, говорили: вона тільки що приїхала з свого рідного села. Та все було зовсім не так. її батько, старий сер Малколм Рейд, був у минулому добре відомим живописцем, членом Академії мистецтв, її мати належала до освічених фабіанців у часи розквіту прерафаелітів. В оточенні художників та висококультурних соціалістів Констанс та її сестра Гілда отримували виховання, яке можна назвати естетично традиційним. Їх возили в Париж, Флоренцію й Рим дихати повітрям мистецтва, а також у протилежному напрямку — в Гааґу й Берлін на великі соціалістичні конвенти, де промовці виступали усіма європейськими мовами, нікого цим не дивуючи.

Отож із раннього віку обидві дівчини зовсім не боялися ні мистецтва, ні ідеальної політики. Це складало їхню природну атмосферу. Вони були космополітками й провінціалками, поділяючи ту космополітичну провінційність мистецтва, яка йде в парі з чистими соціальними ідеалами.

У віці п'ятнадцяти років їх відправили до Дрездена, окрім усього іншого, вчитися музики. І там вони насолоджувалися життям. Вони вільно жили в студентській сім'ї, сперечалися з чоловіками на філософські, соціологічні й художні теми, вони були такі ж розумні, як і чоловіки, тільки кращі, адже були жінками. У супроводі міцних юнаків з гітарами — дрень-дрень — вони ходили до лісу. Вони співали, мов ті wandervogel1, і були вільні. Вільні! Велике слово. У відкритому світі, у ранковому лісі, з хтивими й горластими юнаками, вільні робити що завгодно і понад усе — говорити що завгодно. Саме розмова мала першочергове значення: пристрасний обмін словами. Любов грала роль незначного акомпанементу.

Обоє, Гілда й Констанс, спробували, що таке любовний зв'язок, ще до того, як їм виповнилося по вісімнадцять років. Юнаки, з якими вони вели такі пристрасні бесіди, які рвійно співали і з такою розкутістю отаборювалися під деревами, звичайно хотіли любовного зв'язку. Дівчата трохи вагалися, однак у ті часи про це так багато говорилося, це здавалося таким важливим. А чоловіки були такі смирні і жадаючі. Чому ж дівчині не вчинити по-королівському і не принести себе в дар?

Отож, вони принесли себе в дар, кожна тому юнакові, з яким велися найбільш хитромудрі й потаємні суперечки. Суперечки, дискусії були справжнім ділом, а любощі, плотський зв'язок здавалися примітивним атавізмом, засобом зняти напруження. Після того кожна з них почувалася менше закоханою в свого хлопця і майже його ненавиділа, немовби той посягнув на її особистість чи внутрішню свободу. Звичайно ж, для дівчини вся гідність і сенс життя полягали в досягненні абсолютної, довершеної, чистої й шляхетної свободи. Чого ще може прагнути дівчина в своєму житті? Позбутися старих, бридких зв'язків і залежності.

І хоч можна було сентименталізувати ці справи сексу, вони залишалися найбільш застарілими, бридкими зв'язками й залежностями. Поети, які їх славили, здебільшого були чоловіки. Жінки завжди знали, що було щось краще, щось вище. А тепер вони знали це ясніше, ніж будь-коли. Чудова чиста свобода жінки явно була чимсь прекраснішим за будь-яку фізичну любов. Єдина біда полягала в тому, що чоловіки в цьому питанні були недорозвиненіші від жінок. Вони вимагали сексу, як собаки.

І жінці доводилося віддаватися. Чоловік — це немов голодне дитя. Жінці доводилося віддавати йому те, чого він хоче, інакше він, як дитя, міг коверзувати чи кудись дременути, зіпсувавши чудові стосунки. Проте жінка могла віддаватися чоловікові, не віддаючи при тім своє внутрішнє вільне єство. Саме цю обставину не достатньо враховували поети й охочі побалакати про секс. Жінка могла брати чоловіка, не віддаючи себе по-справжньому. Без сумніву, вона могла брати його, не віддаючи себе в його владу. Вона навіть могла скористатися сексуальним зв'язком, щоб тримати його під своєю владою. Їй треба було тільки стримувати себе під час статевого акту, дати чоловіку закінчити, випрацювати себе, самій не доходячи до вершини утіхи, а потім можна було продовжувати й насолодитися своїм оргазмом і своєю вершиною, в той час як чоловік залишався просто знаряддям.

Обидві сестри здобули любовний досвід ще до того, як почалася війна і довелося поспішити додому. По-справжньому вони закохувалися в молодого чоловіка тільки тоді, коли ставали дуже близькими словесно, тобто коли глибоко зацікавлювалися, розмовляючи одне з одним. Дивовижний, глибокий, неймовірний трепет полягав у тому, щоб пристрасно розмовляти із справді розумним молодим чоловіком, починаючи заново цю розмову день за днем протягом місяців до тієї години... Цього вони ніколи не могли збагнути, доки це траплялося! Райська обіцянка - ти матимеш чоловіка, з яким можна поговорити! — ніколи не вимовлялася. Вона виконувалася ще до того, доки можна було збагнути, що то за обіцянка.

І якщо після збудливої близькості цих живих і просвітлюючих душу дискусій секс виявлявся більш-менш неминучим, значить, так тому й бути. Він відзначав кінець глави. Це так само по-своєму бентежило: дивний вібруючий трепет всередині тіла, фінальний спазм самоствердження, хвилюючий, немов останнє слово, і дуже схожий на рядок зірочок, якими відмічають кінець абзацу чи паузу в музичній темі.

Коли в 1913 році дівчата приїхали додому на літні канікули — Гілді тоді виповнилося двадцять, а Коні — вісімнадцять років, — їхній батько зразу помітив, що вони мають любовний досвід.

Як кажуть: «L’amour avait passé par là»1. Та він сам був досвідченою людиною і дав життю йти своїм шляхом. Що ж до матері, нервовохворої в останні місяці життя, вона хотіла тільки одного — щоб її дівчатка були «вільними» й «реалізували себе». Сама вона так і не змогла стати собою — їй це було заборонено. Бог його знає, чому, адже вона мала власні прибутки і власний ритм життя. Вона звинувачувала свого чоловіка. Та насправді це було якесь давнє враження, якого вона не змогла позбутися, ніби на її розум чи душу хтось тисне. До сера Малколма, який дозволив своїй знервованій дружині правити домом на власний розсуд, а сам жив своїм життям, воно не мало жодного відношення.

Отже, дівчата були «вільними» й повернулися до Дрездена, до своєї музики, університету і своїх хлопців. Кожна любила свого хлопця, і відповідні хлопці в свою чергу любили їх з усією пристрасністю розумового захоплення. Усі ті чудові речі, що їх хлопці думали, висловлювали й писали, вони думали, висловлювали й писали для своїх молодих подруг. Хлопець Коні займався музикою. Гілдин — технічними науками. Але жили вони заради своїх дівчат. Тобто у своїх думках і розумових захопленнях. У дечому іншому їм трохи відмовляли, та вони про це не знали.

Їм також, очевидно, відкрилося, що вони пізнали любов, тобто фізичний досвід. Дивно, як легко, але безпомилково він змінює тіло жінки й чоловіка — жінка розцвітає, округлюється, згладжується юнацька незграбність тіла, а вираз обличчя стає схвильованим або переможним, чоловік — спокійнішає, занурюється в себе, самі обриси його плечей і сідниць менш напористі, стриманіші.

Що ж до справжнього тілесного сексуального збудження, сестри мало не скорилися дивній чоловічій силі. Та швидко оговталися, вирішили вважати сексуальне збудження просто ще одним відчуттям і залишилися вільними. Водночас чоловіки, вдячні жінкам за свій сексуальний досвід, віддали їм свої душі. По тому вони виглядали так, ніби втратили шилінґ, а знайшли шестипенсову монету. Хлопець Коні трохи надувався, хлопець Гілди — глузував. Але такі чоловіки! Невдячні й завжди невдоволені. Якщо з ними не спиш, вони тебе за це ненавидять, якщо спиш — тоді ненавидять за щось інше. Або зовсім безпричинно, просто як неслухняні діти, невдоволені тим, що одержують, хоч би що їм давала жінка.

Однак почалася війна, Гілда й Коні знову кинулися додому, хоч і були там у травні на материному похороні. До Різдва 1914 року обидва їхні німецькі хлопці загинули, дівчата їх оплакали, адже кохали своїх молодиків пристрасно, та в глибині вже про них забули. Більше вони не існували.

Обидві сестри жили в батьковому, точніше в материному Кенсінґтонському домі, і водилися з товариством молодих людей з Кембриджа, які виступали за «свободу», за фланелеві штани і фланелеві сорочки, розстібнуті коло шиї, за доброзвичайну емоційну анархію, за голос, схожий на шепіт чи бурмотіння, і за суперчуттєву манеру поведінки. Однак Гілда несподівано вийшла заміж за чоловіка, на десять років старшого за неї, поважного члена цього кембриджського товариства, людину з солідною сумою грошей і зручною сімейною роботою в уряді, крім того, автора філософських есе. Вона поселилася з ним у невеличкому будинку у Вестмінстері і ввійшла в добре товариство людей з уряду, не вищого товариства, а таких, які вже стали чи мають стати істинною розумовою силою нації. Це люди, які знають, про що говорять, чи говорять так, ніби знають це.

Коні виконувала якусь роботу, пов'язану з війною, і спілкувалася з безкомпромісними кембриджськими діячами у фланелевих штанах, які відтак легко все висміювали, її «другом» став Кліфорд Чатерлей, юнак двадцяти двох років, який поспішив додому з Бона, де вивчав технологію вуглевидобування. До того він провів два роки в Кембриджі. Тепер він став першим лейтенантом престижного полку, отже, вдягнувши військову форму, міг висміювати все на світі ще елеґантніше.

Кліфорд Чатерлей належав до вищого за Коні класу. Коні походила з заможної інтеліґенції, він був аристократією. Не найвищого ґатунку, але все ж аристократією. Його батько мав титул баронета, а мати доводилася дочкою віконтові.

Та Кліфорд, хоч і вихованіший та більш «світський» за Коні, був по-своєму значно провінційнішим і боязкішим. Він почувався у своїй тарілці серед вузького кола «великого світу», тобто серед земельної аристократії, проте соромився й нервувався в тому іншому великому світі, що складався з полчищ людей середнього й нижчого класу та іноземців. Якщо по правді, його трохи лякали люди з середнього й нижчого класу та іноземці, що належали не до його класу. Незважаючи на захист привілеїв, його паралізувала думка про власну беззахисність. Як не дивно, це феномен наших днів.

Тому особлива, м'яка впевненість такої дівчини, як Констанс Рейд, його зачарувала. У зовнішньому світі хаосу вона почувалася значно краще за нього.

Однак і він був бунтарем, бунтуючи навіть проти свого класу. Чи, мабуть, бунтар сильно сказано, занадто сильно. Його просто захопила загальна, популярна огида молодих до всього звичного і до всякого роду реальної влади. Батьки здавалися смішними, власний впертюх-батько особливо. Й уряди були смішними, і понад усе власний, що керувався принципом «поживемо—побачимо». І війська були смішними, разом із старими шкарбанами — генералами й особливо з червонощоким Кітченером. Навіть війна була смішною, хоча без жартів знищила купу народу.

По суті, все було трохи сміховинним чи дуже смішним: майже все, що мало стосунок до влади, чи то в армії, чи то в уряді, чи в університетах, здавалося певною мірою смішним. Відтак правлячі класи, які виявляли претензії на управління, так само були смішними. Сер Джефрі, батько Кліфорда, був надзвичайно смішний, вирубуючи свої дерева й видираючи людей з своїх копалень, щоб випхати усіх їх на війну, а сам при цьому залишався таким безтурботним і патріотичним: і при цьому витрачав на свою державу більше грошей, ніж сам мав.

Коли міс Чатерлей — Ема — приїхала з центральних графств у Лондон щось там робити в госпіталі, вона по-своєму спокійно глузувала над сером Джефрі і його свідомим патріотизмом. Герберт, старший син і спадкоємець, відверто сміявся, хоча саме його дерева рубали для окопних кріплень. А Кліфорд тільки ніяково усміхався. Це правда, усе сміховинне. Але коли діло доходило до тебе і ти сам також ставав смішним?.. Принаймні люди іншого класу, такі, як Коні, хоч до чогось ставилися щиро. Вони у щось вірили.

Вони щиро вболівали за рядових, за небезпеку потрапити до війська й за те, що дітям бракує цукру й цукерок. Звичайно, в усіх цих питаннях до сміху винною виявлялася влада. Та Кліфорд не міг узяти це близько до серця. Для нього влада була сміховинна ab ovo1, а не через цукерки чи рядових.

І влада відчувала, що вона смішна, й поводилася в досить смішний спосіб, і якийсь час усе це нагадувало чаювання в божевільного капелюшника2. Доки події розгорталися таким чином, з'явився Лойд Джордж, який мав урятувати становище. Його поява перевершила навіть смішне, й зухвалі молодики більше вже не сміялися.

У 1916 Герберт Чатерлей загинув, а Кліфорд став спадкоємцем. Навіть це його перелякало. У ньому настільки вкорінилося почуття власної ваги як сина сера Джефрі і нащадка Реґбі, що він уже не міг його позбутися. Однак він 1знав, що й це в очах широкого клекотливого світу видається смішним. Тепер він був спадкоємцем і відповідав за Реґбі. Хіба не жахливо? Водночас і чудово, і, мабуть, цілком абсурдно?

Сер Джефрі жодного абсурду не бачив. Він був блідий, напружений і занурений у себе і вперто намірявся врятувати свою країну і власне становище, хоч хто б нею правив — Лойд Джордж чи хто інший. Він був такий далекий, такий відрізаний від тієї Англії, що була справжньою Англією, такий тугодум, що навіть склав собі високу оцінку Гораціо Ботомлі2. Сер Джордж стояв за Англію і Лойда Джорджа, як його предки стояли за Англію й святого Джорджа, так і не відчуваючи жодної різниці. Отже, сер Джефрі валив ліс і стояв за Лойда Джорджа й Англію, Англію Лойда Джорджа.

Крім того, він хотів, щоб Кліфорд одружився і забезпечив спадкоємця. Кліфорд відчував, що його батько безнадійно анахронічний. Та чи був він хоч на йоту кращий, окрім як у дражливому відчутті загальної сміховинності й особливої сміховинності власного становища? Тож хоч-не-хоч він прийняв баронетство й Реґбі з граничною серйозністю.

Радісне збудження вмерло разом з війною. Надто багато смерті й жаху. Чоловік потребує підтримки й комфорту. Чоловік потребує якоря у безпечному світі. Чоловік потребує дружини.

Два брати й сестра Чатерлеї жили навдивовиж ізольовано, попри всі зв'язки замкнувшись у Реґбі. Почуття ізоляції загострювало сімейну єдність, слабкість власного становища, почуття беззахисності незалежно або попри всі титули й землі. Вони були відрізаними від індустріальної частини центральних графств, де проминало їхнє життя. І вони були відрізаними від власного класу самітницьким, впертим, потайним характером сера Джефрі, їхнього батька, над яким вони сміялися й водночас відчували до нього таку ніжність.

Усі троє заявили, що завжди житимуть разом. Але тепер Герберт був мертвий, а сер Джефрі хотів, щоб Кліфорд одружився. Сер Джефрі лиш натякнув про це, він говорив дуже мало. Та Кліфорд не міг опиратися його мовчазній, впертій наполегливості: все має бути саме так, як він хоче!

Але Ема сказала «ні»! Вона була на десять років старшою за Кліфорда й відчувала, що його одруження означатиме дезертирство й зраду тих принципів, за які виступало молодше покоління сім’ї.

Незважаючи на це, Кліфорд одружився з Коні й провів з нею медовий місяць. Був жахливий 1917 рік, і вони були близькі, немов люди, що опинилися разом на тонучому кораблі. До одруження він був цнотливцем, і секс для нього важив небагато. І попри це він і вона стали дуже близькими. Від цієї близькості Коні отримувала деяку радість, вищу за сам секс або чоловіче «задоволення». Кліфорд ніяк не отримав того власного «задоволення», яке відчувало так багато чоловіків. Ні, їхня близькість була глибшою, інтимнішою. А секс був просто випадковістю, або додатком, якимось застарілим органічним процесом, який попри свою недоладність продовжував існувати, хоч і без цілковитої необхідності. При цьому Коні справді хотіла дітей, хоча б для підсилення свого становища проти своячки Еми.

Та на початку 1918 року пошматованого Кліфорда привезли додому, а дитини не було. І сер Джефрі помер з горя.
Розділ другий
Коні з Кліфордом приїхали додому у Реґбі восени 1920-го. Міс Чатерлей, досі обурена зрадою брата, виїхала звідти й проживала в Лондоні у невеличкій квартирі.

Реґбі являв собою довгий невисокий дім з коричневої цегли; його почали будувати в середині вісімнадцятого століття і добудовували


следующая страница >>