asyan.org
добавить свой файл
1

Валентин Стецюк

Вступ до курсу досліджень передісторичних етногенетичних процесів у Східній Європі і Азії

Заселення Східної Європи та Азії неоантропами



Сліди перших людей в Європі виявлені біля міста Вертешселеш в Угорщині і в італійському місті Ізернія, які датуються 850-700 рр. до Р.Х. (Дейвіс Норман, 2000., 87). Існує також точка зору, згідно з якою південні області Східної Європи вперше були заселені людьми шельскої (абевільскої) культури близько 700 тисяч років тому перед початком міндельського (окського) льодовикового періоду. Це територія навколо Чорного моря, де було тепло навіть у зимові місяці року (Історія СРСР , 1966, 18). Однак датування знайдених стоянок спірне і не виключено, що вони відносяться до наступного, ашельському періоду. У межах України пам'ятники ашельської культури виявлені в кількох місцях по берегах Дністра, зокрема біля сіл Лука-Врублевецька і Бабин (Толочко П.П., 1994, 14). Дані про ашельські пам'ятки в інших частинах Східної Європи відсутні. Надалі відбулося, принаймні, ще два зледеніння і три періоди потепління, під час яких люди то відходили на південь, то поверталися на північ знову. Що-небудь певне про їх роль в етногенезі людини сучасного типу сказати не можна. У дуже теплому ліхвінському (міндель-рісс) інтергляціалі, тобто 400-200 тис. років тому, людина не тільки заселяла південний захід Східної Європи (стоянки Касперівці, Кормань на Дністрі, Пештера Курате, Охаба Понор в Румунії, Бойніце в Словаччині та багато інших), але проникала до верхньої Ками, а «в ранньому і середньому валдаї вона мешкала і на Печорі» (Горецкий Г.И., Цейтлин С.М., 1977, 17; Гуслицер Б.І., Павлов П.Ю., 1987, 21).

У мустьєрську епоху яка почалася приблизно 80 тис. років тому, неандертальска людина, яку до ^ Homo sapiens sapiens вчені не відносять, заселила майже всю Європу, зокрема Східну. На території України поселення мустьєрської епохи зі штучними житлами знайдені на Дністрі біля сіл Молодове, Вороновиця (Толочко П.П., 1994, 15). У Росії найдавніші свідоцтва про епоху мустьє виявлені, зокрема, біля хутора Челюскінець на правому березі Волги, в урочищах Заїкіно Пепелище і Суха Мечетка у Волгоградській області (Турецкий М.А., 2007, 31-32). В Угорщині палеолітичні стоянки тієї ж епохи виявлені в печерах на північному заході країни і в Задунав’ї (Шушарин В.П. 1971., 10). Потім з'являється грімальдійська людина негроїдної раси, однак його доля залишається невідомою. Вона могла повністю або частково асимілюватися з більш пізніми прибульцями, бути знищена ними, або бути витіснена на інші місця поселень.

Наш безпосередный предок Homo sapiens sapiens з'являється в Європі 40-30 тисяч років тому в середині останнього, вюрмського (валдайського) зледеніння, проклавши шлях через перешийки, що існували у той час на місцях сучасних Гібралтарської і Туніської проток. За комбінаціям антропологічних ознак фахівці виділяють серед цих людей два (або навіть три) варіанти і пов'язують з ними територіальні «згущення» верхньопалеолітичних пам'яток. Одне з них локалізується у Франції по долинах великих річок, а інше в Центральній Європі на території сучасної Чехії та прилеглих областях (Бромлей Ю.В. 1986, 25). За старою, але сталою термінологією їх узагальнено називають кроманьйонцями. Антропологічно кроманьонці відрізнялися від сучасних людей хіба що більш масивною будовою тіла, але це стосується найдавніших представників Homo sapiens. З часом, в процесі культурного розвитку (перехід на м’ясну їжу та приготування її на вогні і т.п.) в будові тіла людини ставалися певні зміни, аж поки вона не набула сучасного вигляду (Елинек Ян, 1972, 110).

Територію ж Східної Європи 15 – 12 тис. літ тому почали заселяти кроманьйонці, як тільки закінчився останній період зледеніння внаслідок різкого потепління і зменшення континентальності клімату. Первісно це були мисливці на великих ссавців: мамонта, слона, волохатого носорога. У процесі поступового відходу льодовика на північ на його місці утворювалася прильодовикова тундрова зона, а південніше ж розвивалася лісова рослинність, репрезентована головно сосняками і березняками. Одночасно скорочувалася роль трав’яних і чагарникових формацій, типових для пізньольодовикового періоду (Хотинский Н.А., 1977, 57).

Зміна природних умов викликала, на думку Шумкіна, кризу спеціалізованого господарства населення Центральної Європи, яке складалося з мисливців і збирачів, які тепер були змушені пристосовуватися до нових екологічних умов між тундрою і лісом, і це перешкоджало швидкому зростанню продуктивних сил (Шумкин В. Я., 1990, 10). Крім того, тут не було таких видів рослин і тварин, які б годилися для культивації та доместикаціі. Все це сприяло переміщенню у пошуках нових мисливських угідь. На підставі аналізу археологічних знахідок є підстави говорити, що загальний напрямок руху груп перших мисливців в Європі був з заходу на схід (Sahrhage Dietrich, Lundbeck Johanes, 1992, 15). Таким чином, звільнені від льодовика території поступово заселялися людиною, котра вже знала лук і стріли, тому могла полювати не тільки методом загону на великих ссавців, які на той час вже почали зникати, але і на менших – оленів, лосів, ведмедів, косуль, зайців. Перехід до полювання на дрібних тварин був підготовлений розвитком знарядь праці, в першу чергу метальної зброї, в кінці палеолітичної епохи (Формозов А.А., 1959, 68). Це ставалося на фінальній стадії культур типу Мадлен (XV – X тис. до н.е.), центр котрої лежав у Південно-західній Франції і в Східній Іспанії, але елементи якої можна виявити в Німеччині і в Польщі (Брей У., Трамп Д., 1990). Очевидно в Північній Німеччині і Нідерландах розвитком мадленської традиції була аренбурзька культура, що існувала на протязі IX тис. до н.е. Найважливішим продуктом харчування носіїв цієї і подібних культур було м'ясо північного оленя.

Йдучи за північним оленем, який в процесі танення льодовика відходив далі на північ, громади мисливців прильодовикової Європи просунулися із заходу до території сучасної Польщі, а з півдня або південного заходу – до Білорусії і Литви. Тут розвинулися дві пізньопалеолитично-мезолітичні культури – свідерська та дещо північніше від неї – більш рання культура мадленського типу, яка з часом розчинилася у свідерській. Свідерська культура в IX – VIII тис. до н.е. концентрувалася в районі Литви, займаючи частину Польщі, Білорусь (німанська і посожська культурні групи), на півдні сягала Карпат, а деякі її елементи зустрічаються навіть в Криму. Східна границя цієї культури сягала верхів’їв Дніпра і Волги (Римантене Р.К., 1971, 70, 117; Кольцов Л.В., 1977, 119; Мейнандер К.Ф., 1974). Причиною формування на цих територіях осередку мезолітичних культур можна пояснити не тільки прильодовиковою зоною, якої тримався північний олень, але і наявністю сировини для виготовлення знарядь праці і зброї для полювання. Як вказує Є.Г.Калечиц, територія Білорусії дуже багата на легкодоступні поклади кременевої сировини, особливо в межах Білоруського Подніпров’я (Калечиц Е.Г., 1984, 16).

З часом населення аренбурзької традиції просунулося далеко на північ Фенноскандинавії (культура комса), а також до Прибалтики і південних районів Фінляндії (культури кунда и суомосярві). При цьому істотну роль у формуванні останніх відіграли носії постсвідерських традицій (Шумкин В. Я, 1990, 11). . З появою цих мисливців на території Східної Європи починається мезолітичний період, який в цілому співпадає з переходом в історії Землі від льодовикової епохи плейстоцена до геологічної сучасності голоцену. Вважається, що мезоліт тривав в Східній Європі з IX до VI тис. до н.е. (Археология Украинской ССР). До початку мезоліту, тобто біля 15 тис. років тому загальна кількість населенні Землі складала лише кілька мільйонів людей, а до початку неоліту (VII тис. до н.е.) – біля 10 мільйонів. (Козлов В.И., 1982, 12). Переважна частина населення скупчувалася тоді в Південній та Східній Азії, Африці та Південній Європі, а величезні простори північної половини Євразії залишалися майже повністю безлюдними.

Поступово рухаючись на північний схід, носії постсвідерських традицій у VII – VI тис. до н.е. досягли басейну Оки і, здається, просунулися аж до Ками, взявши участь в утворенні низки так званих циркумполярних культур. Ця група споріднених культур в лісовій зоні Європи була поширена на північ від зони, в якій було можливе осіле рільництво. За словами Чайльда Гордона всі без винятку лісові культури бореальної фази ведуть своє походження від верхньопалеолітичних культур Східної і Центральної Європи (Чайлд Гордон, 1952, 33). Вже коли на півдні встановився неоліт, населення цієї зони продовжувало займатися полюванням і рибальством. Рибальські сітки ці люди плели з лика, оскільки липа, як і в’яз широко мігрують на північ з початком потепління в бореальному періоді, тобто з VI тис. до н.е. – Хотинский Н.А. 1977, 59). Пізніше вони навчилися від південних сусідів гончарному виробництву і виготовляли яйцевидні посудини з ямковим або гребінчастим орнаментом (Брей У., Трамп Д., 1990).

Можна припускати заселення Східної Європи в епоху палеоліту і мезоліту також з боку Кавказу. Свого часу А.А.Формозов виділив на території Східної Європи часів мезоліту три етнокультурні області – південну, західноросійську і середньоросійську (Формозов А.А., 1959, 71). Характерна рисою південних мезолітичних стоянок він вважав зброю геометричних форм. Такі форми мали поширення в Криму, на Кавказі, в районі Дніпровських порогів, на середній Донщині. Західний кордон області проходив десь між Дніпром і Дністром, на сході – між Волгою і Уралом. На півдні кавказькі стоянки з геометричними фігурами змикаються з аналогічними пам’ятниками в Ірані. Північна границя проходила через середній Сіверський Донець і околиці Полтави. Для середньоросійської області характерні стоянки з наконечниками з ножовидних пластинок. Район поширення – басейни Оки, верхньої Волги, Десни, Білорусь та Литва. Ці стоянки змикаються з польськими стоянками свідерської культури, однак повної тотожності тут нема, тому Формозов розділяє цілу цю область на дві групи – "західноросійську" і окську (як це припускав свого часу П.П.Єфименко). При цьому тільки у західної групи, яка включає стоянки Литви і Білорусії, можна знайти багато спільного з мезолітом Польщі (Там же, 75-77). Границі центральноросійської та західноросійської культурних областей були неясні. Пізніше Формозов відмовився від свого тричленого поділу, бо геометричні знаряддя виявилися також широко поширеними в Європі і він визнав, що "мезоліт, який характеризувався геометричними знаряддями, – явище не настільки вузько територіальне" (Формозов А.А., 1977, 59). Дійсно, геометрична форма характерна і для наконечників тарденуазької культури і ця традиція з території Франції поширилася через Польщу до Литви і Білорусії. Однак зовнішня подібність геометричних форм ще не доводить їх загальне походження. Вони могли бути занесені в Східну Європу як із Заходу, так і з боку Кавказу, звідки міграція носіїв іншої етнокультурної традиції, відмінної від тарденуазької за іншими ознаками, повинна була мати місце.

В процесі досліджень на підставі лексико-статистичних даних були отримані графічні моделі спорідненості ностратичних і сино-тибетських мов. Подібність цих моделей дозволила припустити, що формування прамов, що дали початок цим великим макросім'ям, відбувалося в тому самому місці. Оскільки раніше було визначено, що ностратичні прамови сформувалися на території Закавказзя і Вірменського нагір'я приблизно на рубежі пізнього палеоліту і раннього мезоліту, то носії сино-тибетських мов повинні були заселяти ці місця раніше, інакше б їхня присутність тут була б відображена в історичних документах. Можна думати, що цей етнос належав до жовтої раси, але таке припущення має бути підтверджено антропологами за знахідками черепів в Закавказзі часів палеоліту. Поки такої інформації немає і якщо буде колись чітко встановлено, що монголоїдних ознак населення Закавказзя ніколи не мало, то сино-тибетці придбали ці ознаки в Центральній Азії після метисації з монголоїдами, які будь-якому випадку повинні бути визнані першими неоантропами в Азії та Східнох Європи. В останньому випадку первісна расова приналежність сино-тибетців залишається неясною – чи були вони кроманьйонцями, або негроїдами, або представляли особливий зниклий расовий тип. Остаточно це питання може бути вирішене після вичснення обставин походження айнів, давнього населення Японії, Сахаліну і Курильських островів, які мають явно виражені європеоїдні ознаки. До монголоїдної раси належать також індіанці Америки, населення Південно-Східної Азії, народи монгольської і тунгусо-маньчжурської груп. Оскільки мови останніх не містять чітких ознак спорідненості з сино-тибетськими, тобто формувалися дуже далеко від поселень сино-тибетців, то звідси випливає, що люди жовтої раси заселяли величезний простір у Східній Європі та Азії в час, коли мова людини проходила тільки початковий етап свого становлення. На цьому просторі у верхньому палеоліті відбувалася метисація антропологічно відмінних етносів, яка в кінцевому підсумку привела до особливого різноманяття расових типів, які узагальнено відносяться тепер до жовтої раси.

Розселення людей в ті давні часи спричинялося локальним тиском населення чи то за рахунок його зросту всередині даної громади, чи то за рахунок його зросту серед сусідніх племен (Козлов В.И., 1982, 17). Мисливці рухалися громадами чисельністю близько 25 людей. Зрозуміло, що такий колектив не може бути племенем. Звичайно він не збігається і з батьківським родом. Але плем’я, яке складається з таких колективів, кожен з яких потребує при найсприятливіших умовах не менше ніж 400-500 кв.км мисливської території, а частіше території в 2 – 3 рази більшої, не може бути ані спаяним, ані численним (Арутюнов С.А., 1982, 65). Таким чином, розселення первісних людей на широких обшарах Східної Європи саме по собі могло більше гальмувати їх прогрес, ніж сприяти йому, оскільки, потрапляючи в результаті далеких міграцій в незнайоме природне середовище, люди змушені були витрачати час і сили на пристосування до нових умов існування (Козлов В.И., 1982, 14).

Напрямок руху людських потоків у великій мірі визначалося будовою гідрографічної мережі і полегшувалося існуванням природних умов для прокладки постійних стежок:

"Стежки в глибокій давнині виникали, перш за все, уздовж водяних потоків внаслідок того, що після поселення людина своїми мимовільними зусиллями прокладала пішохідні стежки найчастіше на найближчій до водного потоку терасі… Існування інших можливостей проходження місцевості іншими лініями з пізніших часів, наприклад, «по верхній трасі», цілком по сухій землі нічого не змінює в способі прокладання основних трас. Передумови для виникнення пішохідних стежок були, перш за все, фізикогеографічними. Соціогеографічні аспекти виникають внаслідок пересування людини по стежках і способу життя біля них. Стежки утворювали основний кістяк місця проживання людини, і не тільки комунікативний. Найважливішим проявом мережі стежок з'явилося виникнення і тривале існування селищ" (Květ Radan, 2000. 295)

Як ми побачимо згодом, поселення людини на певних місцях існують з найдавніших часів, про що будуть свідчити дані топоніміки.

Намальована вище картина первісного заселення Східної Європи є гіпотетичною і значно спрощеною. Всі ці питання в науці ще далеко не вирішені, тому метою цього розділу було показати можливі варіанти первісних етногенетичних процесів до того періоду, відколи про них можна говорити більш певно. Однак відповідно до теми цієї роботи нас більше цікавить, чи могли перші збирачі-мисливці утворити якісь стійкі етнічні угруповання. Будемо мати на увазі, що "етнічна спільнота звичайно визначається як сукупність людей, які мають спільну культуру, говорять, як правило, однією мовою і усвідомлюють як свою спільність, так і окремішність від людей, належних до інших таких самих спільнот" (Семенов Ю.И., 1986, 73). Таке визначення етнічної спільноти є загальновизнаним. Для порівняння можна подати подібне :

"Етнос є сталою спільнотою людей, яка склалася історично і яка характеризується такими ознаками як спільність території, мови, економічних звязків, культурного укладу та етнічної самосвідомості, яка відбивається перш за все в свідомості дійсної або уявної спільності походження" (Королюк В.Д., 1985, 134).
Подані ознаки-властивості складають стійку структуру і дозволяють етносу зберігатися на протязі довгого часу навіть при втраті однієї з цих ознак (однак не втрати самосвідомості), переходячи з одної історичної епохи в іншу. Характерною ознакою етносу є також ендогамія, в той час як в часи верхнього палеоліту і мезоліту, на думку Козлова, панує проміскуітет.

Беручи до уваги всі відомі нам факти, слід визнати, що перші поселенці в Східній Європі стояли на такому низькому рівні суспільного розвитку, що не може бути і мови про існування якихось етнічних одиниць. Однак ці люди склали антропологічну основу етногенетичніх процесів, котрі почалися в більш пізнішу культурну епоху.

© Валентин Стецюк.