asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 41 42
Бруно Шульц: Українське різночитання
Ця книжка — незвичайна. І не тільки тому, що представлено у ній новели нашого земляка із Дрогобича Бруно Шульца, блискучого письменника-новеліста рівня Франца Кафки, Стефана Цвейга чи Антона Чехова. Ця збірка новел — своєрідна перекладацька лабораторія, в якій у чарівних колбах і ретортах українських алхіміків художнього перекладу, золотом горить-переливається, відтворюючись у своїй первозданній красі, магічне слово майстра.

Перекладати Шульца непросто.

Передовсім тому, що він письменник, який у короткій художній формі намагався втілити універсум — витворити власний світ із безліччю лише на перший погляд малозначущих, а насправді тонких і символічних деталей, нюансів, алюзій і натяків, іноді навіть просто багатозначного замовчування, істинну суть яких мав би відчути й розшифрувати читач. Процес дешифрування Шульцового тексту — таїна на межі містики, бо ж кожне слово письменника може нести якийсь несподіваний відтінок значення, символ, натяк, без котрих філігранні, ажурні конструкції його художнього світу деформуються й загрозливо тріщать.

Не дивно. Адже й сам письменник, даючи відповідь на анкету про таємниці письменницької творчості, у «Wiadomościah Literackich» навесні 1939 року писав: «Сьогодні мене приваблюють усе більше невиражальні теми. Парадокс, в напруженні між їх невиражальністю та мізерністю й універсальною претензією, бажанням репрезентувати все є найсильнішим творчим стимулом.» (Цит. за Panas Władysław. Księga blasku: Traktat o Kabale w prozie Brunona Szulca — Lublin, 1997. — s. 10).

Отож, парадоксальність, незрима межа між величчю тексту та загрозою його руйнації, своєрідна космогонія й есхатологія, іноді відкритого, а іноді завуальованого змісту, специфічна манера викладу, тонкі, на ментальному рівні, відтінки значень і символів, специфічна ритмомелодика — це не повний перелік тих «підводних рифів», котрі уявляються на шляху кожного, хто перекладає Бруно Шульца.

Для цих текстів замало добре знати мову. Перекладач мусить бути іще й філософом і психологом, ерудованим читачем, і навіть тонким знавцем галицьких реалій і специфіки побуту єврейських родин…

Тим-то щоразу, коли заходить мова про переклад Бруно Шульца, говоримо про якесь нове — більшою чи меншою мірою — наближення до оригіналу як воістину феноменальної Речі-У-Собі…

Упорядники цієї книжки вирішили зробити цілком логічний видавничий експеримент.

Надаємо можливість кожному із наших перекладачів Шульца наблизитися до феномену його тексту і гостимо у нашій «перекладацькій лабораторії» автора уже апробованої книжки перекладів «Цинамонових крамниць» і «Санаторію Під Клепсидрою» Андрія Шкраб'юка, філософів і культурологів Тараса Возняка та Миколу Яковину, письменника Івана Гнатюка, історика й журналіста Андрія Павлишина. Кожен — оригінальний мислитель із своїм світобаченням, ідеалами, уподобаннями і… своїм прочитанням Бруно Шульца. Оригінал Шульцового «Санаторію Під Клепсидрою» теж подаємо у цій книжці — аби читач, котрий володіє польською мовою, і сам мав нагоду зануритися у світ фантазій дрогобицького майстра слова, світ непізнаваного — магічний світ Бруно Шульца.

Григорій ЧОПИК,

вчений секретар Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, перекладач

* * *

Назва оригіналу:

Bruno Schulz. Sklepy Cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą

Бруно Шульц

Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Передмова

На одному із світових перехресть культур та релігій, у Дрогобичі на Галичині наприкінці століття та великого правління кайзера Франца Йосифа І, в народі вічних подорожніх торгівців та мудреців — євреїв року Божого 5652 чи 12 липня 1892 року за Григоріянським календарем в очікуванні на щось незбагненне і передчуване народилося звичайнісеньке немовля. Ім'я принесло собі само — 12 липня саме іменини Бруно.

А перед тим року Божого 1871-го 1 мая за Юліянським календарем чи 14 травня за Григоріянським в тій самій Галичині, в селі Русові, в народі одвічних хліборобів народився син Василь. Народився, щоб стати чи не найпронизливішим по цей день дослідником болю людського, яким сочилася земля Галицька. Учився, щоб в рік народження Бруно скласти матуру в Дрогобицькій гімназії і полишити Дрогобич на нього. Молодого Стефаника чекав Краків.

У таїнство слова літературного та велику єресь життя людського Василя провадив народжений 7 травня 1868 року в сім'ї сільського вчителя в Лоєві під Іновроцлавом Великий Краківський Єресіярх Станіслав Пшибишевський, який перший не лише омовив нелюдський тягар життя, але і відважився проникнути в той регіон, який потім Бруно назве Регіоном Великої Єресі, де досліджував зло, розлите не поміж людей, а в їхніх душах.

Здавалося б, до чого все це — різні календарі, різні культури, релігії? Однак спільна для всіх Галичина була тим єдиним місцем, яке вони — діти біблійних пророків, селян чи вчителів — звали своєю батьківщиною і яке їх єднало в цьому Ноєвому Ковчезі життя. Поруч жили не лише їхні народи, але й вони самі. Все життя малого Бруно мало пройти саме на цьому дивному кораблі, що віз когось до далекої Америки (як односельців Стефаника), когось до Ізраїлю (як його брата Ізидора), а когось і до божевілля перверсій у сфери інфернальні (як самого Пшибишевського). І, здається, Бруно найкраще відчув, що насправді десь глибоко під ним — бездонна й нетривка стихія води, біблійного первісного океану tehom-y, з якого постав увесь світ, однак в якому ще немає різниці між добром і злом, священним і єретичним. Разом з Пшибишевським та Стефаником він все життя наслухав, чи не прибуває вода в трюмах, чи не піде цей корабель рано чи пізно на дно разом з усіма його мешканцями…

Батько — Якуб Шульц, як багато хто з дрогобицьких євреїв, крамував сукнами. Мати — Ґендель-Ґенрієт з дому Куґмеркерів, теж з родини дрібних промисловців і торгівців лісом. До Бруно в родині вже було двійко дітей — брат Ізидор та сестра з несподівано українським йменням Ганя. Виростав хлопець між різних мов та культур.

Вкраплений в українське море Дрогобич з його польською, єврейською та німецькою компонентою складав ту амальгаму, якою була стара, тепер ледь не біблійна Галичина кінця століття, Галичина, яка очікувала своєї долі, і, як підводний континент культур, виринала до активного культурного і політичного життя. Сталим залишався специфічний містечковий мікросвіт, під стіни якого періодично підходили вали крамівників (тут і далі лінки, що ведуть у розділ «Словник незвичайних слів», підготовано верстальником електронної книги. — Прим. верстальника), що розмовляли руською мовою, пошукували за сукнами та коралями на празники, аби потім кудись відплинути і безслідно зникнути, полишивши дрогобицький ринок на спеку, пустку та бездомних собак. Після галасливої зустрічі нового століття Бруно тихо і буденно пішов 1902 року до цісарсько-королівської імени Франца-Йосифа гімназії в своєму рідному Дрогобичі. З невизначеної різномовности тогочасного Вавілону почала виокремлюватися мова школи — польська, що поступово витісняла побутову ідіш. Потім студії з німецької відкрили, що є мови не такі розмріяні, а набагато штивніші та конкретні. Хоча, Бруно не був схильний до конкретів — його вже тоді манила стихія творчости. Збереглися сліди його ранніх проб у скульптурі вже з 1908 р., які ведуть в 1910 р., коли молодий Шульц вступає до Вищої Технічної Школи у Львові на архітектурний факультет.

Родина перебирається в дім Гані (в шлюбі Гоффман) та її чоловіка на вулицю Беднарську в Дрогобичі. Хворіє батько, та й хворобливий Бруно змушений покинути Львів і підліковуватися вдома з виїздами до поблизького Трускавця. За всіма хворими доглядають мати та сестра. Однак напередодні Першої світової війни йому все ж вдається ще рік провчитися у Львові, щоб знову повернутися в часі війни до Дрогобича — тієї Ітаки, до якої відтоді він повертатиметься завжди, прирікаючи себе на свідому провінційність, на провінційність як вибір. Війна багато що змінить не тільки в його житті, але і в житті всієї Європи, не кажучи вже про старосвітську Австро-Угорщину. Не один з інтелектуалів кпив з її старечої немочі, з нездатности виконати ту роль, яку їй призначала доля — наповнити справді європейським змістом той обшир, який потім назвуть Центральною чи менш помпезно — Середньою Європою. Падіння цієї ліберальної імперії призвело до зудару хвилі орд зі Сходу та мурів Заходу, що, зрештою, передчували, принаймні в настрої своєї творчости, чи не всі більш-менш вдумливі й серйозні мистці кінця століття. І блоківські скіфи таки дійшли, до Дрогобича 1915 року разом з російським військом. Атмосферу цього нашестя блискуче описав інший галичанин — Юліан Стрийковський в своєму романі «Аустерія», щоправда з перспективи приміської корчми біля сусіднього Стрия, яка на той час нагадувала Ноїв Ковчег. Дещо пізніше, вже в прозі іншого письменника з подібною долею — Франца Кафки — теж постійно зустрічаємо видиво нашестя якихось монголоподібних орд зі Сходу.

У веремії світової війни малою подією стає і смерть батька. Втікаючи від війни, Бруно ненадовго опиняється у Відні, де продовжує архітектурні студії. На той час Відень є столицею двох художніх нуртів — блискучої імперської сецесії, осердя австрійськости часів власного упадку з її Сецесіоном — храмом нового помпезного, лискучого, хоча і з відсвітом смерти в очах, мистецтва, з божищами тогочасного малярства та музики Ґуставом Клімтом та Ґуставом Малером. Та іншого нурту — нурту експресіоністичного. Напруга очікування й невизначености, страждання війни породили почуття гіркоти й розчарування, страху й безнадії, принаймні в тих, хто на все життя так і залишився вірнопідданим Його цісарсько-королівської величности, як той таки уродженець Бродів — Йозеф Рот, людина, що так і не знайшла свого місця в світі без Імперії, і якій не залишалося нічого, окрім творчости, алкоголю й добровільної смерти.

Зрештою, новий експресіоністичний мистецький нурт сполучався з типово австрійською ґротесковістю, яка через Фріца фон Ґерцмановського-Орляндо вказувала на хоч і не австрійця, але ще одного гіркого п'яницю — Ернста Теодора Амадея Гоффмана. У малярстві лідерами цього напрямку є, звичайно, Еґон Шіле, Оскар Кокошка, Альфред Кубін. Десь близько до експресіонізму був і Кафка. Повернувшись у Дрогобич, Бруно всерйоз займається малярством, стає членом групи «Kallelia», що єднає юних любителів мистецтва та єврейську інтелігенцію Дрогобича. Важко сказати, що спонукало Шульца одразу розпочати свою творчу кар'єру з такої перверсивної «Xiegi bałwochwalczej» (1920). Чи знайомство з тоді вже популярним психоаналізом Зігмунда Фройда чи, може, з творчістю вже на той час старомодного та погорджуваного світським товариством земляка з Винників під Львовом Леопольда Ріттера фон Захер-Мазоха, ім'я якого прибрала та зображувана ним сексуальна, а згодом і не тільки, перверсія — мазохізм. Графічне вираження цієї аномалії, здається, саме у Шульца набуло своєї класичної і завершеної форми. Щоправда, пошуки в інфернальних регіонах, Регіонах Великої Єресі були на той час дуже популярними. Згадаймо хоча б того ж Бодлера чи Уайльда.

Часи змінюються. На руїнах цісарсько-королівського коронного краю Галичини та Лодомерії постає Західно-Українська Народна Республіка, точиться українсько-польська війна, яка мало зачіпає хворобливого і заглибленого в свої фантазії Бруно Шульца. Поляки відбудовують Другу Річ Посполиту Польську. Гімназію в Дрогобичі перейменовують на честь короля Владислава Яґелло. Шульц приступає до праці: «пан професор» вчить малювати. Поза тим росте його слава як графіка — він бере участь у колективних виставках графіки в галерії «Захента» у Варшаві, Львові (1922), Вільні (1923), поза кордонами Польщі — в німецькому курорті Кудова. Ширяться зв'язки Шульца у Варшаві, мистецький світ якої до війни був йому недоступний, бо належала вона Царству Польському в Росії. У 1926 році він блискуче тримає екзамен перед комісією Краківської Академії Красних Мистецтв. Опісля знову виставка — тепер в Закопаному (1927), де мистець знайомиться з Владиславом Ріффом, що лікується тут від сухот (типова ситуація, описана Томасом Маном в його знаменитій «Зачарованій горі»). Ця артистична особистість провокує Бруно Шульца до перших студій прози. Між ними розгортається листовний діалог, який був обірваний смертю товариша. Певним чином втрату компенсує листування з Деборою Фогель, завдяки якому виломилася чи не вся наступна проза Шульца. Втім, його кореспондентка теж пише і займається мистецькою критикою. Попри успіх на виставках, в Трускавці чи Львові, має і супротивників, головно з консервативних, близьких до клерикальних, кіл, які добачають в його графіці «порнографію». Бруно Шульц змушений підтверджувати перед різного роду комісіями своє право на викладання. Помирають мати (1931), брат Ізидор, що підтримував його фінансово (1932). Шульц заручається з літераткою Юзефою Шелінською, котрій допомагає при перекладі роману Кафки «Процес». У числі 34 журналу «Пріон» за 1935 рік з'являється стаття Станіслава Ігнаци Віткевича «Літературні твори Бруно Шульца», а в «Тиґодніку ілюстрованому» № 17 — «Інтерв'ю з Бруно Шульцом» про його доробок як художника. Відтак котяться хвилі знайомств — Віткевич, Слонімський, Тувім, Ґомбрович, хвилі публікацій в найаванґардовіших польських журналах «Скамандер», «Тиґоднік ілюстровани», «Камена», «Вядомосці літерацкє». Частішають його наїзди до Львова та Варшави. Особисте життя, на жаль, належить формальним реаліям того часу. Наречена — католичка, Шульц — юдей. За наміри одружитися з не-еєврейкою його відлучають від релігійної громади. Шлюб з відлученим юдеєм церква не благословляла навіть в католицькій Польщі. Не вдалося узаконити шлюб з Юзефою Шелінською і в ліберальнішій німецькій Сілезії.

Попри це у видавництві «Руй» виходить переклад «Процесу». Поволі формується весь корпус його книги «Санаторій під Клепсидрою», і вона виходить в тому ж видавництві (1937). Шульц захоплюється літературною критикою. Робить навіть спроби вирватися з провінції — знаходяться меценати (мистецька група «Старт»), які фінансують його поїздку до Парижу (1939), тогочасної столиці світового авангарду. На той час у Німеччині вже давно при владі Гітлер. Відбувається аншлюс Австрії, анексія Чехо-Словаччини. Їздити по Європі стає вже неможливо — для цього потрібне підтвердження твоєї арійськости. Шульцові вистачає й місяця перебування в Парижі, щоб знову повернутися до свого Дрогобича. Наступають суворі часи. Польща теж під загрозою. Шульц має проблеми із здоров'ям, його опановує депресія. Наступив останній 1939 рік міжвоєнної Польщі. 1 вересня Третій Райх, а потім і Радянський Союз нападають па Польщу. 11 вересня німецькі частини входять у Дрогобич і влаштовують першу розправу над євреями. За короткий час німецький терор змінюється на більшовицький з його масовими депортаціями, терором та духовною нівеляцією. Шульц пробує якось жити і за цих умов — малює велетенського Сталіна на ратуші, малює безглузді комуністичні лозунги, по наївности переборщуючи з домінацією блакитного та жовтого кольорів, за що НКВД ледь не звинувачує його в «українському буржуазному націоналізмові». Зрештою, бере участь і в мистецьких виставках у Львові, співпрацює з львівським часописом «Нові горизонти», з видавництвом іноземної літератури у Москві.

Здоров'я Шульца погіршується, і виною тут не лише те, що він ніяк не вписується в «соціалістичний реалізм».

Наступає чергова зміна влади. Шульц, як і всі євреї, потрапляє в гетто. Гине в Янівському таборі під Львовом Дебора Фоґель. Шульц, як художник, хоч неохоче та апатично, однак тримається життя. Розуміючи повсякденну загрозу, роздає знайомим на «волю» свої рукописи, малюнки. В гетто періодично проводяться так звані «дикі акції», коли винищують всіх, хто попав під руку. Бруно Шульц гине 19 листопада 1942 року. Його застрелив на вулиці такий собі шарфюрер СС.

А стара Галичина насправді йде під воду. 3 надр праокеану виринає біблійне страховисько Левіятан. І годі шукати за тим Ковчегом, якого Бруно Шульц називав то Ханааном, то Краєм Обіцяним. Він був просто Галичиною.

Тарас ВОЗНЯК, Львів, 1995

Цинамонові крамниці

Серпень

1




следующая страница >>