asyan.org
добавить свой файл
1
РОЗДІЛ І. ІСТОРІЯ ХРАМУ РІЗДВА ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ
Згідно історичних оповідань, саме в ХIV – XVII на Україні (у Києві, Львові, Чернігові, Луцьку, Хотині) почали споруджувати церкви, собори. А оскільки наше село належало до Хотинського повіту, то і в нас в цей час спорудили церковицю. Якою вона була? Невеличкою, дерев’яною, можливо, такою, як ми бачимо на ілюстраціях в підручниках з історії, чи такою, якою була Миколаївська церква в Чернівцях. Старі люди пам’ятають одне: це була дерев’яна церква.

Найдавнішим документом, який говорить про існування церкви в селі Кишло-Замжієво, є «Відомості про церкву Різдва Богородиці Хотинського повіту села Кишла-Замжієво за 1859 рік» (додаток 4). В них можна знайти, що церква в селі була побудована в 1803 році стараннями прихожан. Церква – дерев’яна, покрита гонтою, з кам’яною дзвіницею. Престол в церкві – один, на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Церковного начиння і облачення священників – достатньо, а книг – мало. Богослужіння проводилося на російській та молдавській мовах.

При церкві на 1859 рік було 33 десятини землі (орної і для сінокосу). Така ж кількість землі була і в 1902 році (додатки 4,7). На землю заведено документи. Записано священника Мардарія Тимофійовича Несторовича, дяка Григорія Миколайовича Базилюка і пономаря Івана Стефановича Москаленка. Будинки у них свої, дерев’яні, на поміщицькій землі. В цьому ж документі записано, що село належить поміщиці графині Марії Миколаївні Сологубовій, яка проживає в м.Санкт-Петербург. Тут же йде мова проте, що всі жителі (чоловіків – 372, жінок – 405) – православні, інших вір немає.

Будинки в священника та церковнослужителів були власні, дерев’яні, побудовані на поміщицькій землі (додаток 5).

А в 1868 році, 22 березня (додаток 2) одержано дозвіл на будівництво нової, вже кам’яної церкви. Нова церква була побудована в 1873 році (додаток 1). Церковного начиння, облачення і книг було достатньо. Згадується вже інший священник – Іван Миколайович Дочул.

За даними 1878 року згадується священник Яків Антонович Струтинський, 1885 року – священник Єлізарій Іларіонович Симашкевич. За даними 1887 року село Кишло Замжієво належить поміщику графу Олсуф’єву, що проживає в м. Санкт-Петербург.

В 1889, 1899 рр. за допомогою прихожан, священника і коштів поміщика Олсуф’ва в церкві було проведено ремонт. Станом на 1892 рік в селі проживало 584 чоловіки та 609 жінок.

За даними 1896 року згадується вже інший священник – Микола Григорович Мошняга (додаток 6). Населення села – 623 чоловіки та 627 жінок.

При великих монастирях організовувались друкарні, створювались бібліотеки, а при малих сільських церквах існували одно-дворічні церковноприходські школи, чи церковнопарафіяльні як їх тоді називали. Саме в них діти опановували секрети грамотності. Була така школа і в нас. Це можна знайти в одному із церковних документів 1896 року. Вона знаходилася у найманому будинку, який винаймали за громадські кошти. Під орудою священника Миколи Мошняги та псаломщика Івана Михайловича діти вчили Закон Божий, церковний спів, вчилися читати, писати, рахувати. В 1896 році навчалися 24 хлопчики та 1 дівчинка. За навчання батьки платили 2 рублі за кожного учня. Всього дітей шкільного віку було 96 (додаток 6). Це звичайна початкова школа, та скільком босоногим хлопчакам вона відкрила світ, прослала дорогу в життя.

Збереглися старі фотографії, які принесли до шкільного музею старожили. Вони є дуже цінними, адже розкривають таку маловідому сторінку історії села, як існування церковного хору, до якого входили учні школи (додаток 9). У хорі приймав участь і вчитель школи Ковач Володимир Петрович, бо був дуже талановитим, вмів грати на скрипці, а учні поважали і любили його.

Є в шкільному музеї фотографія церковного хору, організованого псаломщиком Кравченко в день призначення священником отця Дометія Матвієвича (додаток 10).

У лютому 1906 року було одержано дозвіл, підписаний губернатором, на перебудову церкви (додаток 3). Проект розглядав Будівельний Відділ Бессарабського Губернського Правління. Оновлена, вона знову засіяла куполами на все село. Священником був Олександр Єфимович Проценко.

Як згадували старожили (Чебан Уліта Петрівна 1922 р.н., Бурдейна Надія Кирилівна 1915 р.н.), про стан храму піклувалися пани – графиня Сологубова, що проживала в м. Санкт-Петербург, а згодом граф Олсуф’єв. Хазяйнував управитель – Лапацон Захаров. Це був добрий і щирий чоловік, котрий охоче допомагав людям. Він особисто наглядав за реставраційними роботами у церкві, виділяв необхідні кошти.

Чимало бур і гроз пролетіло над нашим селом. Хазяйнували тут турки, плюндрували цю землю вояки австрійського цісаря, надовго осіли молдавські і румунські господарі. А церква стояла на узвишші, в центрі села, як символ невгамовності і невмирущості народу, як світоч віри і надії, як святиня, що допомагає людям пережити лихо і біду. Навкруг неї гуртувалися люди і були вони однодумцями.

Пам’ятають подвір’ївчани, як в 50-х роках горіла церква, як кинулись всі рятувати її. На щастя, пожежу погасили, постраждала лише дзвіниця. І до сьогодні залишилось таємницею, що стало причиною пожежі: чи проста необачність, чи чийсь чорний умисел.

З того часу кілька разів у церкві робили ремонт. Вона була побілена ззовні. Та стіни затікали від дощу і ремонт потрібно було робити знову (додатки 13,14).

І ось 21 вересня 2007 року церква Різдва Пресвятої Богородиці села Подвір’ївка гостинно приймала гостей на престольне (храмове) свято. В оновленому вигляді. А гості дивувалися її красі. Звичайно, потрібно ще виконати багато робіт всередині та зовні церкви. Та головне, люди щиро вірять – Господь дасть їм сили виконати задумане.

Люди ходять до Божого храму, творять молитву, вірять, що Бог не залишить їх без своєї милості, що завжди і всюди Він буде поруч з ними.