asyan.org
добавить свой файл
1 2 3 4


НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА
Кафедра гуманітарних дисциплін

ЗАЛІКОВА РОБОТА
Дисципліна: ІНФОРМАТИКА
ТЕМА «ПОЛІТИЧНІ ПРАВА І СВОБОДИ

ГРОМАДЯН УКРАЇНИ»

Виконала: Студентка ІІ курсу

група БП-21

Гопанок Інни Валеріївни
Перевірив:
Київ – 2011

ЗМІСТ


ВСТУП ………………………………………………………………………..

3


^ Розділ 1. Правовий статус людини і громадянина як інститут конституційного права ……………………………………………………..

6


Розділ 2. Характеристика політичних прав та свобод громадян в Україні ………………………………………………………………………...

11

2.1. Свобода думки і слова ………………………………………………

13

2.2. Свобода пересування, вибору місця проживання, право вільного залишення території України ………………………………………………..

17

2.3. Право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації ……………………………………………………………………..

18

2.4. Право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним ………………………………………………………………………..

20

2.5. Право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації ……………………………………………………….

22

2.6. Право направляти Індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів …..

23


^ Розділ 3. Обмеження політичних прав та свобод громадян в Україні ..

25


ВИСНОВКИ ………………………………………………………………….

48


^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………

50

ВСТУП
Державно-правовий розвиток сучасної України, що об’єктивується на шляху побудови демократичної, правової, соціальної держави, яка була б здатна втілити конституційний принцип визнання людини найвищою соціальною цінністю, чиї інтереси, права і свободи визначають діяльність державної влади, об’єктивно виводить у коло найважливіших проблем конституційного права питання реалізації Конституції України, забезпечення прав та свобод людини й громадянина.

Водночас слід наголосити, що ця проблематика набуває особливої ваги з огляду на процес, що триває, конституційної реформи. В цьому сенсі конституційно-правова реформа в Україні, як слушно зазначає М. Оніщук, «ставить перед вітчизняною юридичною наукою та практикою низку важливих парадигм, пов’язаних із майбутнім правотворення та державотворення» [1, с. 5]. Зрозуміло, що відповідь на ці виклики неможлива без змістовного аналізу правового статусу людини та його забезпечення, адже якщо словосполучення «права і свободи людини» ми сприйматимемо не як порожній звук, а як цінність державно-правового генезису, то його висвітлення становитиме необхідну складову наукового забезпечення процесів суспільних змін.

Українське суспільство, поряд з іншим цивілізованим світом, прагне до справедливості, добробуту та свободи у самому широкому розумінні цих слів. Незважаючи на великі труднощі та перешкоди, Україна рухається шляхом демократичних змін, будівництва демократичної держави, тобто до справжнього народовладдя. Одним з важливіших принципів вільної демократичної держави і основою народовладдя є верховенство Закону та його неухильне дотримання.

Основним Законом держави була та залишається Конституція, як втілення істотних прав людини (громадянина) на справедливість, свободу та добробут. Зазначимо, що ст. 3 Конституції України визнає людину, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю та встановлює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави [25, с 5].

Політичні права — це можливості людини і громадянина брати участь у громадському та державному житті, вносити пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх службових осіб та об'єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднан­нях громадян [26]*.

Метою курсової роботи є встановлення правового статусу людини і громадянина як інституту конституційного права, політичних прав та свобод громадян в Україні та характеристика обмежень політичних прав та свобод громадян в України які можуть бути обумовлені необхідністю введення і реалізації надзвичайних адміністративно-правових режимів.

Об’єктом роботи є політичні права і свободи громадян. Предметом дослідження – політичні права і свободи людини, закріплені в Конституції України 1996 року.

Перш за все, таке виділення в Конституції певного кола прав громадян у спеціальний розділ пояснюється не їх відмінністю від інших конституційних прав і свобод, а вимогами систематизації норм Конституції. Місце тих чи інших прав і свобод у Конституції не впливає і не може вплинути на їх природу. По-друге, права і свободи є основними не тільки фактично, а й юридично, оскільки вони закріплені в Конституції.

При реалізації конституційних прав, свобод та обов'язків громадян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов'язків усіма суб'єктами права в сфері правотворчості і правореалізації [27]**.

Виконання зазначених вимог створює режим конституційної законності, в умовах якого будь-яка конституційна норма про основне право, свободу або обов'язок діє реально і безпосередньо, до того ж, права й свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до актуальності обраної теми, стану її розробки роботу виконано на засадах комплексного застосування методів дослідження. Зокрема, у роботі використано такі основні методи: теоретико-концептуальний, монографічний, системний, структурно-функціональний та ряд інших.

^ РОЗДІЛ 1. ПРАВОВИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА ЯК ІНСТИТУТ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
Виходячи з доктринального тлумачення поняття правового статусу людини його зміст розкривається як «система закріплених у нормативно-правових актах та гарантованих державою прав, свобод та обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права координує свою поведінку в суспільстві» [2, с. 409].

Схоже визначення пропонував і В. Погорілко, зазначаючи, що правовий статус особи – це сукупність «загальних, основоположних начал, за допомогою яких у Конституції та інших нормативно-правових актах встановлюються основні права, свободи і обов’язки людини та громадянина, а також гарантії їх здійснення» [3, с. 189–190].

Російська дослідниця Л. Морозова цілком обґрунтовано поєднує в межах аналізу прав людини самі права і свободи як такі, юридичні обов’язки та механізми захисту прав людини [4, с.428 – 441]. Також з метою уникнення певної двозначності у застосуванні термінів «людина» та «громадянин» (відомо, що «права людини» у точному значенні цього терміна є ширшим поняттям, ніж «права громадянина», оскільки вони поширюються як на громадян певної країни, так і на інших осіб [5, с. 169–170]), В. Мадіссон аргументує доцільність виокремлення в межах правового статусу особи двох базових елементів: а) інституту громадянства; б) інституту прав, свобод та обов’язків людини і громадянина [6, с. 15].

З іншого боку, виокремлюючи окремі елементи правового статусу людини, доволі часто зазначають п’ять таких складових: а) громадянство або інші різновиди політико-правового зв’язку між людиною та суб’єктом політичної влади (державою); б) правосуб’єктність; в) принципи державно-правового регулювання статусу людини; г) права, свободи, обов’язки та заборони, з якими пов’язана юридично значуща поведінка людей; д) гарантії прав і свобод людини» [7, с. 342–343].

Однак, наголошуючи на значущості зміни відносин у системі взаємозв’язку «людина – держава», ми впритул наближаємося до такого принципового елементу правового статусу людини, як громадянство. Справді, теоретичне визначення поняття громадянства передбачає його тлумачення як «взаємозв’язок особи і держави, який породжує з обох сторін певні права та зобов’язання» [8, с. 62], або як «правовий зв’язок особи з державою, який не обмежений у часі і просторі, ґрунтується на юридичному визнанні державою даної особи своїм громадянином і, як наслідок, обумовлений взаємними правами та обов’язками громадян і держави у випадках, зазначених у законі» [9, с. 127].

Якщо спробувати визначити сукупність базових конституційних норм, в яких закріплюється цей елемент правового статусу людини, то тоді, поза всяким сумнівом, слід назвати насамперед статті 4, 24, 25 та 26 Конституції, де містяться такі норми: а) в Україні існує єдине громадянство; б) громадяни мають рівні конституційні права й свободи та є рівними перед законом; в) громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство; г) іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Також, крім цього, варто звернутися до положень Закону «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року, який відповідно до Конституції визначає правовий зміст громадянства України, підстави й порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень із питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб [10]*.

Утім, характеризуючи інститут громадянства як елемент правового статусу особи, що безпосередньо закріплюється Конституцією України, дуже важливо не розглядати його зміст тільки до сукупності формально-юридичних відносин, які встановлюються між суверенною владою держави та окремими індивідами, які мають правовий статус громадянина. Адже правова категорія «громадянин» у сукупності із зафіксованими Конституцією правами формує специфічну форму активної взаємодії між державою та її громадянами. Тобто йдеться не просто про певну кількість взаємних прав та обов’язків, які виникають у відносинах демократичної держави з її громадянами, а про активну участь громадян держави в її політичному, економічному та соціальному розвитку. Завдяки такому елементу правового статусу людини, як громадянство (враховуючи ті права громадян, які закріплюються на рівні Конституції), відбувається формування не лише основ самого правового статусу людини, а й ґрунту для загального розвитку політичної системи загалом, тому що тільки на основі паритетної взаємодії держави й громадянина, коли останній має можливість брати участь (безпосередню чи опосередковану) у державному управлінні, можливе постання демократичного суспільства та демократичної держави [28]*.

Утім, навіть з огляду на непересічну роль інституту громадянства для дослідження правового статусу людини не можна не погодитися з тим, що основною складовою конституційних основ правового статусу людини в Україні є саме права, свободи та обов’язки людини і громадянина [11, с. 126]. Нагадаємо, що в Конституції всі вони знайшли своє відображення в розділі другому «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» (статті 21–68).

Загалом питанням висвітлення змісту та реалізації тих чи інших прав людини або їх груп уже присвячено чимало фахових досліджень провідних вітчизняних юристів. Тому вважаємо за доцільне зупинитися лише на деяких аспектах цієї теми. Варто наголосити, що між правами, свободами та обов’язками людини й громадянина Конституція України передбачає існування доволі чіткого та прозорого системного взаємозв’язку. Однією з ключових щодо цього є категорія «гідності людини» та «безпеки». При цьому «гідність людини», як пише О. Юлдашев, тлумачиться не просто як одна з соціальних цінностей, а як загальне їх джерело, оскільки в іншому разі «право підмінюється правилами, змістом законів виявляються не цінності, вироблювані вільним громадським життям, а вольовий державний інтерес, що робить людей виконавцями велінь «верхів», а не політичними акторами, і веде до культивації стану «дарувальник – обдаровуваний» [12, с. 96]. Вище ми вже згадували статтю 3 Конституції, де поряд із поняттям «людина» вживаються й такі категорії, як «гідність» та «безпека». Справді, в розділі другому Конституції не знаходимо формулювання «право на гідність» та «право на безпеку». Однак не можна забувати, що в багатьох конституційних формулюваннях другого розділу йдеться про право на безпечне довкілля, право на повагу до гідності, право на гідне життя тощо. Тобто, по суті, закладені в статті 3 категорії гідності та безпеки в своїй взаємодії утворюють ту внутрішню структуру, яка дає змогу поєднати всі перелічені в другому розділі права й свободи людини. Зокрема, гідність людини та повага до неї розкриваються через гідність людини в особистих відносинах, гідність у політичних відносинах, гідність у соціально-економічних та культурно-національних відносинах. Тому насправді в Конституції йдеться не просто про перелік політичних, соціальних, економічних та інших прав людини, а про таку систему всіх цих прав, яка дала б можливість забезпечити гідне існування людини та чітко зафіксувати необхідні стандарти цієї гідності.

Наприклад, політична гідність людини виявляється, в першу чергу, в її можливостях брати участь у політичному житті, реалізовувати свої політичні інтереси, артикулювати власну політичну волю та вільно висловлювати свої політичні погляди. Тому Конституція зафіксувала такі базові політичні права: право на участь в управлінні державними справами, право на свободу об’єднання, право на мирні збори, мітинги, походи й демонстрації, право на звернення (нагадаємо, що стаття 40 Конституції закріплює норму, згідно з якою всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк).

Паралельно з цим на формування й системне закріплення прав, свобод та обов’язків людини впливає й інша з названих нами категорій – категорія безпеки. Реальний баланс прав та свобод людини досягається саме через кореляцію конституційних гарантій гідності і безпеки, оскільки в своєму прагненні забезпечити гідне існування людини держава не повинна переходити межу безпеки й окремих громадян, і суспільства загалом. У результаті чого безпека так само, як і гідність, може тлумачитися в таких аспектах: політична безпека, економічна безпека, соціальна безпека, екологічна безпека тощо.

Водночас, ми не повинні забувати про такий невід’ємний елемент правового статусу людини, як її обов’язки. В цьому сенсі не можна не погодитися зі словами О. Пушкіної: «Система прав і свобод людини і громадянина є нерозривно пов’язаною з системою правових обов’язків людини, оскільки практично завжди визнання спільних та рівних прав за окремими індивідами означає ніщо інше, як накладання на них принаймні мінімальних правових обов’язків, які передбачають необхідність спільного дотримання загальних правових норм». Серед обов’язків, що безпосередньо закріплюються Конституцією, маємо назвати насамперед такі: дотримуватися Конституції і законів України; захисту країни; охорони культурної спадщини; не заподіювати шкоди природі; поважати честь і гідність інших людей, не посягати на їхні права; сплати податків і зборів. Не вдаючись до теоретико-нормативної експлікації змісту кожного з них, наголосимо лише, що всі вони можуть бути визначені винятково як: а) обов’язки, що покладаються на особу як наслідок її поважного ставлення до прав і свобод інших осіб; б) обов’язки, що накладаються на особу як наслідок підтримання існування держави, охорони її територіальної цілісності та незалежності. В цьому сенсі конституційні обов’язки, на нашу думку, слід інтерпретувати не як свого роду обмеження в правовому статусі людини, а саме як органічне й необхідне доповнення цього статусу, яке гарантує не лише правове життя людини, а й відповідне правове існування та правовий розвиток держави й соціуму загалом.



следующая страница >>