asyan.org
добавить свой файл
1 2 3 4
Вісім ударів і ще троха

"Карти розкриваються в кінці гри..."
Зав*язка

-Ти не зможеш!

-А це чому ж? Ти вважаєш мене настільки слабким?

-Ні. Не перекручуй моїх слів! Але...

-Що але? Скажи! Я вже нарешті хочу почути те що твориться в твоїй голові і те, що ти про мене думаєш!

-Нічо поганого! Ти дійсно хочеш це почути?

-Бля, не виводь мене! Якщо я питаю значить я хочу почути відповідь!

-Вибач!

-Лан, це ти вибач, що зірвався...

-...

-Так я почую відповідь на питання?

-Яке?

-Кароч ВСЕ! Я пішов!

-Ну буд...

-Ні! Я тобі давав час сказати, ти мовчала, всьо, прощавай!
^ День перший

Пустеля. Гаряча, нескінченно гаряча та безлюдна пустеля. Де-не-де стояли давно висохлі та опавші дерева - вони були єдиним порятунком для заблудших у таку глухомань ідіотів, фігури яких, якраз, вимальовувалися на горизонті. Двоє чуваків, у дивному для такого місця прикиді, прямували швидкою ходою саме до одного з небагатьох таких дерев:

-Нє, ну але нашо тобі кульчик у правому вусі, ти мені відповіси чи не? Ти педік да? - З цікавістю семирічної дитини випитував чолов*яга, з здоровим плечиком, у іншого.

-Заткнись! - Виснажено та безнадійно відповідав другий.

-Гомосек, да? В жопу цейвот, да?

-Рот!

-Нє, ну от якшо чесно, ти гомік?

-Заткнись!

-Ну мені то ти можеш сказати! - Хлоп оглянувся навкруги - Тут то точно нікого нема, ніхто не почує! До речі ти так і не сказав, куди ми йдем?

-Завали!

-А-а-а... Я поооонняв! Ми йдем в прітон педіків! Ти мене хочеш завести туда і гарно провести час!!! Я тебе роскусив! Всьо далі я не піду! Я свій зад буду захищати і невіддам його сотні жопотрахів!

Боб зупинився і став як стовб. "Ну нареші", - подумав я, дивлячись у нарідкість безхмарне небо, - "нарешті ти дав йому хоч одну розумну думку..."

-А я тебе до речі з собою і не кликав, дубіна!

-Та? А чого ж я зара тоді тута, з тобою, невідомо-де, плетуся невідомо-куди?

-Бо ти бачте "Маєш файний зір, сильні м*язи, і гострий розум, а ще, ти нікому не даш засохнути" Тьху!- голосно сплюнув я, згадуючи її слова.

-Ееее... - лице Боба стало схожим на лице Ксюши Сабчак коли її зранку журналюги застукали без макіяжу. -Ти що дійсно про мене такої думки? Пох, я не чекав... Дійсно не чекав... Але жопу свою всерівно не дам!! -сказав він, закриваючи руками зад.

-Ідем, тупіца, і не харь мене!

-Але ти даси мені відповідь на одне питання...

-Валяй, але тільки одне!

-От нашо тобі той кульчик, га? Ти шо, підорг якийсь?

Так вони і йшли... Вже четверту годину без привалу. Обидва чувака вже були на ніц виморені. Боба мучила сильна спрага, а Поха мучив Боб. Тому, довго не думаючи, він вирішив, що Боб проживе і без питного пару годин.

-Ну що там, ще довго до привалу? Я пити хочу! І чого це я тарабаню важкезний двохсотлітровий плечик а ти невеличкий рюгзаг?

-Якщо хочеш чути відповідь то задавай по одному питанню!

-Добре... Скільки ще до привалу? - Недовго думаючи спитав Боб. Я витягнув з кишені свій бінокль і подивився в сторону дерева. Я вже чітко бачив його кору, що означало що лишилося небагато... Відносно небагато...

-Десь пів години...

(Ось тут я вирізав деякі слова тому, що вони можуть травмувати чиюсь психіку... ВЦ - вирізано цензурою)

-Ти ВЦ!! Ти повне ВЦ! ВЦ! ВЦ! ВЦ! ВЦ! а ше ти ВЦ! Ти казав "ше пів години" ше дві години назад!! - обличчя Боба кипіло від злості.

-Шо, чесно? - сказав я, зробивши здивоване лице.

-А нє, бля, я гоню!

-Ну напевно помилився трохи...

-Трохи? Та ти ВЦ! Вже темніє, мені гаряче як у доменній пічці, я хочу пити і взагалі...

-Що взагалі?

-ТИ ВЦ! - прокричав Боб.

-Можливо а тепер заткнися і йдем скорше, а то вже дійсно темніє...

Сонце сідало за горизонт. В літню пору це означало, що орієнтовно була десь восьма година. Хоч сонце вже і сідало, жара не спадала - розігрітий під яскравим промінням пісок тримав жар.

-О-о-о, слухай Пох! А ти взяв ту свою літающю хрень?

-Ну яку ще нафіг "літающю хрень"? Єдина хрєнь яку я взяв - це ти!

-Та нє, реально, я просто забув як вона називається... Ну той режек твій... - старався пояснити Боб. "Бабочка, остолоп, бабочка" - второпав я. -"Хм... Давати йому чи не? Може він себе нею приріже, а я скажу шо то стая пінгвінів альбі... Яких нахрен пінгвінів? Просто скажу шо так і бу... Не ніхера, недам!"

-Невзяв.

-Так ти поняв про що я? Ну, ще складається отак... - Сказав Боб і зробив руками рух, нажаль, невідомий сучасній науці.

-Слухай, яку ти букву незрозумів зі слова "невзяв"?

-Та нє, вроді зрозумів... Слух, а що ти взяв? Ну у твому плечику звісно ж... Нічого! А у мому що? Він важить певно тонн так 100!

-Твій плечик містить основні речі для нашої подорожі. Вкурив? - сказав я і призадумався. Вирішивши що ідея вдала я вирішив закурити. Витягнувши з кишені пачку Класіка я дістав сигарету і встромив її у собі пику.

-Будеш? - спитав я.

-Некурю.

-А ну та... Забув. Думаю це не на довго - сказав я прикурюючи цигарку.

-Некурю і не буду! Так ти так толком і не сказав мені, що у мому плечику?

-Всьо! Не парь мій мозок! Небачиш я курю?

-А... Ну добре.... Слухай а ти взяв плавки?? Раптом я захочу купатися?

-Може тобі ше тедді бір??? Всьо завали і не харь!

Дерево вже було в десяти кроках від них... А ні, дев*яти, тобто вісьми ...

-Вже пройшло сорок хвилин, коли ми нарешті прийдем?? Я хочу пити і жерти!

-Так ми вже прийшли. - сказав я поклавши свій плечик в тінь.

-Тобто? Шо вже? Ну на решті.... Але стоп! І навіщо ми сюда йшли?

- Ійопта! Вона що тебе не повідомила про мою "безглуздо-тупу міссію"? - тьху, сплюнув я про себе.

-Ні... А ну давай викладай ще одну свою дібільну ідею! - Боб незнав сміятися йому чи плакати бо знав які в Поха можуть бути ідеї... Він згадав як вони з Похом залізли в райвідділ, той шо на Мартовича, бо бачте хтось йому сказав що там "можна знайти щастя"!

-Ти здається хотів пити? - спитав я уникаючи попереднього питання, так як незнання Бобом моєї мети мало бути частиною плану.

-О! Ну нарешті ти згадав! Давай! Я зара ладен випити сто мільярдів тонн води! - відчеканив Боб свій тупий та саркастичний жарт.

-Дай мені свій плечик. - попросив я і Боб з ентузіазмом протягнув мені свій плечик та сів навпроти мене. Коли я відкрив його рюкзаг то почувся легенький дзвінкіт фляшок. Я дістав фляшку улюбленого напою, обдумуючи чи вистарчить йому щоб втамувати спрагу, та кинув йому. Тим часом як Боб спантеличено розглядав "аццкей напітаг", я витягнув ще одну фляшку і поклав коло себе.

-Ем... Пох, я не п*ю, ти ж знаєш. - сказав Боб і віддав фляшку мені назад. - Дай мені мінералки або хоч простої води!

-Я не брав води. Вона тікі забрала б вільне місце у рюкзаку. - байдуже сказав я. В мене на даний момент була інша проблема, так як я невзяв того, чим можна було б відкоркувати флящину. Але хто ж це вміє краще за мене? Далі було багато матюків від Боба в мою сторону, що дуже сподобалось мені і я вирішив ще дечим його порадувати:

-Їжі я теж взяв мало, як на тижневу подорож. - усміхнувшись сказав я. - Точніше я її не взяв...

Далі були з нову мати і де-не-де тільки проскакували такі фрази і слова як "ти","скількі днів?","якого я", "пішов", та ше небагато інших з стоп*ятдесяти слівного словника Боба. Через п*ять хвилин він трохи заспокоївся.

-Але чому скажи мені? - перший раз я побачив Боба таким серйозним.

-Ну... По-перше під впливом алкоголю ти гірше спиймаєш біль, холод та інше таке. По-друге тому, що під впливом алкоголю менше хочеться їсти. По-трете тому, що швидше засинаєш! І взагалі! Тобі цей портфель здається легким? - неподумавши про наслідки випалив я. Лице Боба змінилося так ніби він отримав кувалдою по яйцях.

-То що весь мій портфель наповнений... - Боб шукав підходяще слово очима.- БУХЛОМ??

-Та ні, звісно що ні! Саме цінне під ним, щоб вороги, та такі як ти незмогли до нього добратися! - відмазався я.

-Ну і що ж там такого цінного? Золото? Чи може алмази? Чи мерс, карлік-сайз? - з саркастичною посмішкою запитав Боб.

-Ти майже попав в точку. Там прості металеві пристрої, і саме з них зробимо золото... Згодом. - відповів я зробивши пару ковтків з фляшки. - А тепер тобі потрібно розслабитися. Випий, іншого вибору в тебе нема!

-Ти божевільний... Я знав, що ти божевільний, але ж не настільки! Лано, може я вип*ю троха. Як ти кажеш для того щоб швидше заснути.... А і ще одне! Я тебе ненавижду! Ти тупий покидьок, незнаю, як ти мене в це втягнув!

-Я сам незнаю. - Посміхаючись сказав я. - Я розведу вогнище поки ще не п*яний.

-Їбанутись! Яке нахер вогнище? Тобі мало тої двадцятип*яти-градусної жари?

-Так треба. Ми маєм видавати себе, показувати своє існування. - Без нотки жарту сказав я.

-Ти тупий урод! Яке нафіг видавати? Хто нас побачить серед пустелі?

-За нами слідкують! Кароч все не харь мене! Я сказав що треба значить треба! - відмахнувшись, поліз на дерево, зламав пару гілок та скинув їх донизу. Зробивши з них невеличкий "шалаш" та поклавши в середину папір, я розпалив вогнище і зі спокійною душою ліг на вже теплий пісочок.

-А, поки я ще тверезий! - подумав в голос я і витягнув ту саму бабочу, про яку згадував Боб, та закотив рукав своєї курточки.

-Ей! Ти ж казав що не взяв її! Сука ти, от хто! - прокоментував Боб! На моїй руці чітко було видно сім порізів, які вже давно перетворилися у шрами.

-Що за нафіг? Шо ти робиш? Ти що дібіл? - питав Боб, та я не відповів. Одним чітким і повільним рухом я перекреслив один поріз. З руки швидко потекла кров. Я взяв палаючу гілку та припалив рану що було зовсім не безболісно. Але мої коментарі цієї дії я вирізав, бо як я вже казав - деякі слова можуть травмувати чиюсь психіку.

-Котра там година, Боб? - віддихавшись спитав я. Боб людина пунктуальна і годинник в нього йде, як нівкого, точно. Я помітив що оченята в нього були вже косі, хоча він випив плюс-мінус 150 грам портвейну.

-Ем... Шо?... А, година? - Боб подивився на годинник.- Без десяти дев*ята.- промямлив він.

-Нармальна, малацом Боб! - Я приклався до своєї порції відмінно-гавняного портвейну "777" і за раз випив стільки, скільки Боб за весь цей час.

-Небажаєш погрітися біля вогню? - Спитав я. Алкоголю у шлунку настроював мене на позитив, навідміну від Боба.

-Та пішов ти виродок!

Через п*ятнадцять хвилин Боб був вже дровами і тихенько похрапував. Пох підійшов до нього та придивився. "Мда правду говорять, що людина здається хорошою, коли спить" - подумав він, підняв його руку та перевів його годинник на годину назад. Потім сів на своє місце. "Який же він фіговий"- подумав Пох, зробивши останній ковток портвейну і викинув флящину подалі. Пох ліг на теплий пісок, котрий миттю прийняв форму його тіла, і подумав, що не так вже все і погано, як очікувалось... Вогонь не загасав.
^ День другий

Прокинувшись наступного "звичайного" ранку я побачив Боба. Це вже було негарним початком дня але що поробиш? Боб зразу здався мені дивним. Він сидів і з захватом та страхом роздивсявся свою руку. Зпросоня трохи тяжко усе розуміється тому я спитав:

-Ти шо побачив ліву руку і ніяк неможеш вшарити як замутити груповуху?

-Ти це бачиш? -спитав Боб. Тяжко описати його голос, але він настільки мене вразив, що я підірвався як скажений. Побачене дещо вразило мене, але не здивувало. Не кожна людина може уявити побачене мною, тим більше відчути. Скажем так: світ змінився! Дуже змінився! Небо стало фіолетове, сонце мало форму білого квадрату, рука Боба мала форму кальмара, дивлячись на якого можна було зразу сказати, що він недорозвинений анецефал! Ну... Словом все як на психоделічному малюнку 4-рьох річного дальтоніка...

-Боб, ми таке можемо споглядати кожні 237 років, а ти ще не звик? - саркастично спитав я.

-Ха-ха! Як смішно, просто обригочешся! Шо ти зі мною зробив? Оце такий твій "бодун", який так часто тебе провідує? - спантеличено спитав Боб. Мені дуже не хотілося розповідати йому деякі факти і здогадки на рахунок цього тому я вирішив відмазатись:

-Ні, я просто кинув троха травки у вчорашне вогнище, щоб ти не харив мене і щоб я мав хоч пару спокійних годин!

-Ти гандон Пох, ти повний гандон! Вже і на травку мене підсадив... Одна доба а я вже і травку курив і нажрався до поросячого... Але знаєш дія травки мені дійсно подобається, я вже биту годину сиджу і дивлюся на свою руку. Знаєш я перший раз неприкладаю зусиль, щоб змінити форму тіні від руки (на якусь собачку для прикладу). Ну форма то ще таке, а от колір... Це жесть!

-Закінчив?

-Ну впринципі та, але...

-То бери плечик і пішли! До речі, він став приблизно на півтора кілограма легший! - посміхнувшись сказав я.

-В тебе шо Петрасян вселився чи шо? Імбіцил ти! - сказав Боб стараючись підняти плечик, котрий був вже трикутної форми. - І як його нести?

-Зовнішність буває оманливою. - спокійно сказав я, піднявши свій плечик за дві невидимі шлейки, майже невидимі: там, де вони були, колір був троха темнішим, а також у місцях з яких вони виходили були якісь сфери, та це у мене. У Боба ж шлейки помітити було набагато простіше. Ну от уявіть собі піраміду вписану у форму плечика, уявили? А тепер уявіть де у плечику починаються шлейки (піраміда до того місця не торкається) і від того місця до середини шлейок намалюйте собі дві клешні синього кольору... От і вийшо, шо замість Бобового важкезного плечика стояла така собі пірамідка зростом у людину, але з прямокутником у основі, а коло неї у повітрі висіли дві клешні...

-Жесть! - сказав Боб та попробував взятися за клешні, та по дорозі до них за його руку щось зачіпилося, це і була та сама шлейка. Він потянув її і клешня не почала, як очікувалося розтягуватися, а почала розкриватися. Коли плечик всежтаки вже був одягненний ми пішли далі. Боб йшов і весь час крутив "головою", яка на данний момент була схожа на їжака, котрого добляче побили. Я йшов спокійно, ніби не помічаючи того, що коїться навколо мене.

- Як нецікаво грати у гру, коли вже знаєш її кінець, хоч яким б він був цікавим. Грати для когось... - сказав я.

- Що? -спитав Боб, навіть не удостоївши мене поглядом.

-Та нічого, думки в голос. - відповів я, і знову мовчання нависло над нами. "Який ж це кайф!" -подумав я.

Але Поху не довго прийшлося насолоджуватися тишою. Вони йшли по "пісочку", який збільшився і став схожим на мурах. Але тут сталося те, чого найбільше небажав Пох. Зображення у очах мандрівників почало блимати, як у іграх: То нормальне то знов аномальне.

-Пох, що коїться? - Настрашено спитав Боб. Але поки він це встиг вимовити світ прийняв положений йому вигляд. Щоб попередити подальші дискусії я сказав коротко:

-Нічого!

І знову тиша, тільки шорох піску під взуттям чуваків порушував її. Це потроху починало надоїдати Поху і він вирішив зняти їх.

-Чекай, дай я знамлю шкари.

-Нє-нє-нє, ти чьо убіть міня решил, да? - спародував він відомого усім "ідіота ван" (чи ту?) з нашумівшої короткометражки "Девід Блейн".

-Завали, і зроби то саме краще!

-Та ну тебе нафіг! Мені і в шкарах зручно!

-Ну і йди нафіг, довбограй ванючий! - знявши шкарпетки, я засунув їх у взуття та прив*язав його до свого плечика. Вставши на ноги я усвідомив, що пісок був приємно теплим.- Котра година ліпше мені скажи!

-Невгадаєш!

-...

- Чотирнадцять чотирнадцять - з радісною посмішкою сказав він. -Треба загадати бажання!

"Обламайся тупий дібіл" подумав я і щиро посміхнувся.

-Пішли!

Йшли вони не довго не мало - півтори години. Боб відійшов від враженнь і знову взявся за своє.

-Слухай, Пох, можна питання?

-Ну...

-От як думаєш, десь так тисячу верблюдів...

-Тупе питання! Завали!

-Нє, ну ти не дослухав! От тисячу верблюдів зможуть нас відмудохати?

-Ну цього я тобі не скажу, але точно можу тобі сказати те, що ти кретин!

-Та пішов ти! Мені ж цікаво просто, от і питаю! Слухай, а де буде наступний привал і коли? Ти ж не надієшся найти тут ще одне дерево?

-Надіюся, і знайду! До вечора, по моїх розрахунках, ми будемо там.

-Ти рахувати нав...- Боба перебило дещо, а саме те, що він побачив недалеко у піску.- ПАВУК - завіжжав він і сховався за мною. Від визгу павук швидко шмигнув під пісок, де по усій видимості було його місце проживання.

-Як ти схожий на неї... До речі саме вчасно! - Я підбіг до того місця, шарячи по карманах одною рукою, і розкопуючи місце, де він заліз іншою. Невдовзі провиднілося дупло у піску розміром з кулак. "Файно є"- подумав я. Найшовши у кишені якийсь обривок газети я підпалив його і засунув у нірку. Піднявшись я витягнув ніж, і став чекати. Результат з*явився через хвилину, а саме п*ять здорових павука вилізло з під піска в метрі від дупла. Якщо б Боб не віжжав як недорізана курва, то я б убив усіх п*ять, а так тільки чотири...

-Ну що ж, невеличкий привал - сказав я.

-Добре є. Мені треба відійти від шоку... А ше пасцать! -Сказав Боб. Поки Боб робив своє діло, я дістав одного павука з кишені і почав його смажити запальничкою. "Знову буде цей тупий присмак газу" - подумав я. Обертаючись Боб застібав ширінку і одразу не помітив що я роблю, а коли помітив, то знову дико завіжжав.

-Ти мене що доконати хочеш? - істеричним голосом спитав він.

-Та не сци, якраз навпаки, вони дохлі!

-Ну то вже краще, але всерівно... прибери їх!

-Сам? Тобто ти хочеш сказати що ти не голодний? - усміхнувшись спитав я. В Боба в животі заурчало. Він дуже хотів їсти, але здоровий глузд ше був при ньому.

-Ем... А які хоч вони на смак? -Жалібно спитав він, подумки відмовляючи себе від того, що він збирався зробити.

-Хм.. Ну впринципі як рибні палочки, а якщо гарно засмажити то зі скоринкою, яка по присмаку нагадує обжарену курячу шкірку. Ну кароч під портвейн піде!

-Знаєш, мені спочатку портвейн! - ледве вимовив він.

Через пів години вони вже перекусили, зібралися і йшли далі. По розрахункам Поха, які були викладені в нього на папері, тому що лижав у задній правій кішені бріджів, їм лишалося ще близько чотирьх годин до наступного дерева. Пох прийшов до висновку, що папірець згодиться для наступної ловлі "хотспайдерів" тому, що кожну написану стрічку з папірця він і так знає напам*ять. Вроді усе йшло нормально, як то говорять по-плану, але дещо Похові не подобалося:

-...ну а я такий лівою ногою натискаю на курок пістолета, правою рукою витягую ніж із сердця, лівою закриваю рану, щоб кров невитікала, і кидаю той ніж у того другого, той шо в двері не міг зайти бо був такий накачаний! Але тут той перший, ну... той шо з базукою був, в якого я стріляв з пістолета ногою, так він підбігає до телефона і дзвонить... І вгадай шо?

- Шо? - без ентузіазму, схарено та безнадійно буркнув я.

-Як тільки він подзвонив, так зразу прийшло ше штук 10 качків! Першого качка, тобто другого котрий неміг пройти, ну... того в котрого я ніж кинув, так кароче вони його використали як таран і кароч проламали вхід і зайшли! І тут...

-Чекай, а твій велосипед до чого тут?

-Ну я ж і розказую! Я їхав на ньому їхав, це коли мені було 5 років.

-Я пам*ятаю це, нажаль, але до чого тут це стадо імбіцилів і ти в ролі шварцнегера, і твій велосипед?

-Ти мене слухаєш чи не? Так от виявилося, шо той велосипед був не просто велосипедом, а велосипедом-телепортом! - сіяючи від радості відчеканив він!

-А! Бляяяяя, як же я не здогадався! - саркастично сказав я.

-Ну так от, а потім...

Пох єлі це витримував. Він дістав надпиту флящину портвяку з спецвідділу на штанах і зробив великий ковток. "Який же я дибіл що зламав свій плеєр"-подумав він і закурив. Коли вони дійшли до пункту привалу на годиннику Боба було

пів десятої. "Помилка - пів години... Нетак вже і погано"- подумав Пох. А далі майже в точності повторилися усі події вчорашнього дня, включаючи прирікання Боба на рахунок алкоголю, мати Боба в сторону Поха і розпалювання вогню. Ну і виключаючи разві що те, що Пох на цей раз вже не переводив годинник, так як в цьому не було потреби.



следующая страница >>