asyan.org
добавить свой файл
1



Музейна педагогіка як засіб громадянського виховання учнів.

Наше життя – подорожування, ідея – дороговказ…

Сьогодні педагоги шукають нових методів навчання учнів за єдино правильним принципом: навчання із захопленням, навчання із радістю пізнання, навчання з любов’ю до світу, до природи, до історії, до людей.

Музейна педагогіка – це засіб громадського виховання учнів, відновлення історичної пам’яті молодого покоління через діяльність шкільних музеїв з навчально – виховних центрів.

Завдання кожного музею – навчити учня самостійно розглядати явища цілісно та в динаміці. Показати всепроникливий принцип подібності в природі, житті, мисленні. Навчити шукати подібність, аналогію для нових досліджуваних явищ, поглиблюючи і змінюючи їх міру необхідності. Навчити учня використовувати всі доступні навички й уміння в процесі пізнання, показавши неминучість і необхідність автодидактики в процесі навчання.

Усі інноваційні методи філософії освіти є складниками музейної педагогіки.

Колектив учителів Майданецької ЗОШ І-ІІІ ступенів працює над проблемою музейної педагогіки. Ця робота розпочалася зі створення шкільного музею історії школи та народознавства. Учителі та учні школи зібрали чимало цікавих експонатів ( предмети побуту, одягу, документи, листи, фото тощо). Ця робота триває.

З метою виявлення дітей, які цікавляться історією, кожен клас отримав науково – дослідне завдання з краєзнавства. Цим ми зацікавили велику кількість учнів 6–11 класів. Учні-екскурсоводи на основі різних історичних джерел розкривають цікаву історію школи, села.

На цьому історичному тлі вони розповідають про побут, буденне життя населення різних соціально – професійних верств та прошарків, особливо виокремлюють талановитих жителів минулого, котрі є гордістю не лише нашого села.

Розпочалася робота над завданням музейної педагогіки – розвитком творчих здібностей учнів. Для більшої ефективності цієї роботи було створено раду музею, яку очолюють директор школи, заступник директора школи з виховної роботи, педагог – організатор, учителі історії та учні школи.

Вивчаючи різні джерела, дійшли думки, що музейна педагогіка – це інноваційна педагогічна технологія, яка базується на інтеграції суспільно – гуманітарних наук: історії, музеєзнавстві, мистецтвознавстві, природознавстві, культурознавстві, лінгвістиці, соціології, психології, філософії та сприяє розвиткові творчих здібностей учнів.

Музейна педагогіка – мережа, яка стримує бездуховність дитини, яка прагне через почуття « розворушити душу».


^ Формування творчих здібностей учня через музейну педагогіку

че




Історична свідомість. Поняття часу,відчуття епохи



Повага до себе, відчуття причетності до спільної справи самостведження

^ Ставлення до предметного світу (експонатів). Музейна культура




Фундамент




Громадське виховання

Моральне виховання




^ База




Інтеграція суспільно – гуманітарних наук




Історія. Музеєзнавство. Мистецтвознавство. Природознавство. Культурознавство. Лінгвістика. Соціологія. Психологія. Філософія.



^ Напрями музейної педагогіки

Програма музейної педагогіки діє за таким напрямами:

І. Освітній процес у просторах музею

Форми роботи:

Музейні заняття;

Музейні уроки; екскурсії оглядові, навчальні, екскурсії – вікторини;

Зустрічі з цікавими людьми;

Шкільні свята в музеї;

Зустрічі музейних працівників із членами пошукових груп.

ІІ.Робота шкільного музею народознавства

Форми роботи:

Збирання та опис окремих експонатів;

Формування нових експозицій;

Виставка старожитностей різних епох;

Музейні уроки;

Екскурсії: оглядові, тематичні, предметні;

Робота пошукових груп.



Експонат

МУЗЕЙ - ЦЕ ТРИ Е Експозиція

Екскурсовод

Наш шкільний музей – це особливий краєзнавчий центр, де учні самостійно представляють свої експозиції, проводять оглядові та тематичні екскурсії. Експонати із запасників використовують на уроках та виховних заходах.

Музей працює згідно з планом роботи, який складають на рік. Ведеться книга обліку відвідувачів, проведених екскурсій, масових заходів, навчальних занять, прийому та видачі експонатів, інвентарна книга. Створено раду музею: директор школи, заступник директора з виховної роботи, педагог – організатор, бібліотекар, голова учкому.Музей має такі експозиційні розділи:

  1. Фрагмент сільської хати.

  2. Виставка рушників.

  3. Виставка вишитих рушників та хусток.

  4. Домашній реманент.

У музеї зібрано 176 експонатів.

Мета музейної педагогіки – сприяння розвитку творчих здібностей учнів.

Музейна педагогічна система передбачає саме таку організацію навчально – виховного процесу, за якої учень – один із головних суб’єктів творчої діяльності.


Творча особистість – це та цілісна людська індивідуальність, яка виявляє розвинені творчі здібності, творчу мотивацію, творчі вміння, що забезпечують їй здатність продовжувати якісно нові матеріали, технології та духовні цінності, які певною мірою зміцнюють людину духовно.

Музейна педагогіка визначає модель становлення творчої особистості як піраміду, в основі якої – гуманна людина зі всією сукупністю творчих задатків, здібностей, мотивів.

Саме ці якості найбільше розвиваються в учнів під час музейних уроків та пошукової роботи. Формується громадське мислення, коли учень досліджує проблеми , пов’язані з історією міста, країни. Народжується національна свідомість, що сприяє неупередженому ставленню до інших культур, розумінню ролі і місця національного у світовій загальнолюдській цивілізації.

При шкільному музеї систематично здійснюється пошуково – краєзнавча робота. Пошук завжди супроводжується науково – дослідницькою діяльністю, в результаті якої в учнів формуються такі риси: допитливість, цілеспрямованість,

наполегливість, безмежне терпіння під час обмірковування будь – яких питань,

Ініціативність, оригінальність, уникати шаблонів, спритність, винахідливість, внутрішня свобода, терпимість до нечіткості, двозначності, невизначеності,

вимогливість, прагнення не задовольнятися приблизними відомостями, а уточнювати, добиратися до суті, враховувати думку фахівців, критичність розуму, дисциплінованість, організованість.

Пошук захоплює! Пошукова робота – це альтернатива бездуховності.

Пошукова робота – це могутній засіб самоствердження особистості, виховання патріотизму та інших громадянських якостей.

Погляд, звернений у минуле, заглиблює у таємницю людського буття нашого народу, допомагає краще зрозуміти навколишній світ і своє місце в ньому.

Основне – бути цілеспрямованим.

Під час планування пошуково – дослідної роботи з краєзнавства користуємося Положенням Всеукраїнського руху учнівської молоді за збереження, примноження звичаїв, обрядів народу « Моя земля – земля моїх батьків», Всеукраїнської туристсько – краєзнавчої експедиції «Краса і біль України», історико – географічної експедиції « Сто чудес України» тощо.

Розподіляючи завдання по класах, враховуємо нахили й здібності як учнів, так і класного керівника , який є консультантом, що аніскільки не применшує значення дитячої роботи, а навіть робить її цікавою й захоплюючою. Учні та вчителі зібрали безліч цікавих експонатів і відшукали розповіді про них.


Піч

Піч займала майже четверту частину хати. Розміщувалась вона у правому боці або лівому куті хати від дверей. Складалася вона з комина (широкий перед, який виходить на хату), припічка (коротка прибудова спереду топки), підпіччя або припічка ( низ печі), челюстей (навіс над припічком, куди збирається дим), черені (ним називають місце, де ставлять варити їжу , а також верх печі, де грілась сім’я, сушився хліб). За чистотою печі пильнували господині й підмазували тоді, як прибирали в хаті. Не мазали піч у п’ятницю або якщо в хаті був хворий гарячкою; не мазали комин і припічок, коли там горить вогонь. Суворо дотримувалися правила закривати на ніч заслінку, щоб нечисть через комин у хату не налізла. Коли вранці господиня її відкривала, щоб запалити вогонь, хрестила піч і приказувала: « Господи, благослови своїм Духом Святим!» Це теж охороняло житло від домовика.

Коли дівчина підростала – «ставала на порі», до неї присилали старостів сватати. Розгублена дівчина в цей час стояла біля печі, опустивши очі, і колупала її. Йдучи з дому до чоловіка, брала з собою й вуглинку із батьківської печі. Піч ніби захищала дівчину, підтримувала її у важку хвилину. Коли, не дай Боже, траплялося лихо, як –то похорон,бралися за піч, щоб не боятися покійника. З особливою любов’ю оспівував народ піч у весільних обрядах:

Наша піч регоче – короваю хоче, А челюсти усміхаються – короваю сподіваються. Або: А в нашої печі— золотії плечі, А срібнії крила, щоб коровай гнітила. Побутували прикмети й повір’я, пов’язані з піччю, при переході в нову хату: « Якщо вогонь, запалений вперше , горить ясно, то й життя буде веселим, якщо тьмяно і дим іде на хату –до сварки».

У помешканні не можна було лихословити: « Сказав би, та піч у хаті». За станом печі судили про охайність господині: « Яка піч – така й господиня». Загадка: « Завжди їсть , а ніколи сита не буває» ( Піч).


Покуть

У найкраще освітленій, парадній частині хати, між двома кутніми вікнами, знаходилася покуть . У ній розміщувалася божниця – поличка, на яку ставили ікони Божої Матері, Святої Трійці, Святого Миколая, Григорія Побідоносця, Пантелеймона Ізцілителя та інші. Божниці прикрашали розписами, спеціальними рушниками, завішували занавісками. Покуть уквітчували паперовими та засушеними квітами: гвоздикою, нагідками, васильками, барвінком, м’ятою, чорнобривцями. За образ на Трійцю втикали клечання й дивились: якщо воно почорніє – бути чомусь лихому: хтось з родини захворіє або помре.

Покуть тісно пов’язана з численними обрядовими дійствами. Крім образів , там клали особливо цінні речі: хрест, свічки, свячену воду, вербу, молитовні книги. На покуті ставили стіл, скриню.

На покуті саджали гостей, молоду пару на весіллі. Покуть – святе місце в хаті, там перебуває до повного часу душа померлої людини. Тому, справляючи по померлому поминки чи на Святвечір, спостерігали за тінями на покуті. То, кажуть, предки приходять вечеряти, й, придивившись до тіней, можна декого впізнати. Ось для них і лишають на столі кутю й по ложці всіх страв. З покуттю пов’язані численні обрядові дії під час усіх родинних свят і подій.


Скриня

Протягом століть не лише окрасою будь-якої оселі, але й найнеобхіднішою річчю в хаті була скриня. За звичаєм, скриню ставили на видному місці, поряд зі столом, застеляли білосніжними скатертинами, а на свято – килимом.

Яка ж вона гарна – дерев’яна, різьблена, розмальована, барвиста! У скриню складали святковий одяг, весільні рушники, сорочки шлюбні та великодні, скатертини святкові і на будень, ховали туди рядна й подушки, клали прикраси. Ніхто не мав права зазирати до скрині – ні батько, ні мати, ні сестра. Скриня була власністю дівчини, а потім жінки, на все життя. У спадок вона могла перейти лише після смерті. Скриня була символом майбутньої нової сім’ї. Молода дружина вивозила її з хати, як спогад про своє дівоцтво, як частину родового вогнища батьківської хати.

Ой, даю я тобі чотири воленьки З широкої обори Та й даю тобі нову скрипоньку З нової комори. Коли на весіллі перевозили скриню в дім молодого, подивитись на неї виходило все село: яка скриня – така й удача молодої, така й господиня буде. Ой, ви коники сиві,чи чуєтесь в силі? Понад гору крутую веземо молодую. До комори— скриню, а до хати— господиню. Там, між чужими людьми, скриня була як часточка рідного дому, батьківської оселі. А якщо не складалося життя або допекала лиха свекруха, кому ж, як не їй, своїй скрині, виплаче гіркі сльози молодиця: Скрине ж моя, мальована! Ти не рік, не два пряла, Ти не зимоньку ткала, Весь рід наділяла. На скринях часто малювали картини.


Стіл

Особливу роль у хаті відігравав стіл. Тут народжувалося шанобливе ставлення до батька, як голови роду, він займав почесне місце за столом. Стіл завжди накривався скатертиною: у будень — звичайною полотняною, у свято – зі смаком оздобленою ( з вишитим або витканим візерунком), на ньому завжди лежав хліб. Після закінчення будівництва хати, першим до неї вносили стіл і клали на нього хліб. Обов’язковим вважалося також залишати стіл у проданій хаті новим мешканцям, хоч інші предмети можна було забирати із собою. Столові належало почесне місце у весільному обряді. Наприклад, молода обов’язково подавала хустку через стіл нареченому, прилюдно засвідчуючи своє бажання побратися з ним.

Лава

У найсвітлішому місці в хаті попід вікнами чільної стіни проти печі ставили широку масивну лаву. Лави робили з масивних дощок, які клали на дерев’яні колодки або кілки, забиті у глиняну долівку. Пізніше з’явилися різні види лавок зі спинками,скринями для постелі. На лаві встановлювали кужіль з прядивом. Сидячи на лаві, шили та вишивали, а на свята— садовили почесних гостей.


Піл

Піл (постіль) до наших днів зберіг найпростішу конструкцію дощатого помосту на чотирьох вбитих у глиняну долівку кілках. Наприкінці XIX століття у заможних селян з’явилися пересувні ліжка на чотирьох гранчастих ніжках. На піл настилали солому. Піл ставили від печі до причілкової стіни. Удень на ньому робили деякі хатні роботи, вночі— відпочивала родина. Над полом висіла жердка, що слугувала за вішалку. На ній зберігався щоденний одяг. Якщо родина була багатодітна, то молодь спала прямо на долівці, підстеливши солому.


Мисник

Мисник у хаті знаходився праворуч від дверей. Уранці він був майже порожнім,а після сніданку аж яснів від чистоти і нехитрої оздоби на посуді, набував якоїсь святковості. Посуд господиня купувала на ярмарку перед святами. Треба було вміти вибирати горшки й макітри, стукаючи горщик об горщик, і прислухатися до дзвону. Твердий чистий передзвін підказував, що горщик послужить багато років, бо недарма кажуть: «Тріснутий горщик не дзвенить».

Рушник

Рушник на стіні – давній звичай. Із сивої давнини і до наших днів, у радості і в горі, він став частиною народного буття. Простий, з грубого полотна, утиральник вішали в кожній хаті біля порогу – він був завжди « під рукою». Цим рушником витирали руки, з ним доїли корову, поралися біля печі. Рушники для прикрашання хати називали « кільковими», бо вішали їх над вікнами, у простінках між вікнами на спеціально вбиті в стіну кілочки. Рушниками обрамляли ікони в парадному кутку хати. Розміщення кількових та обрядових рушників було постійним і ніколи не змінювалося, бо від слов’ян і до наших днів дійшло переконання, що рушник оберігає хату від ворожих сил.

Рушник широко використовувався майже в усіх традиційних обрядах. На рушниках приймали новонароджене маля, на ньому підносили гостям хліб - сіль. Цей звичай існував віки, зберігся й до цього часу. І досі рушник використовують у весільному та похвальному обрядах. Весільні рушники подавали і брали на сватанні, ними пов’язували молодих, прикрашали гільце, на нього ставали в церкві під час вінчання. Вислів « стати на рушник» означає, що згідно із звичаєвим правом, молодята після цього стають чоловіком і дружиною: Коли б мені, Господи, неділі діждати, Та й на весільний рушничок стати. Тоді не розлучить ні батько,ні мати, Ні суд, ні громада. Хіба розлучить заступ та могила. Рушник дарувала мати синові, а дружина - чоловіку в далеку дорогу на щастя, на вдачу. Його берегли й шанували, як згадку про рідну домівку, батьків, дитинство, першу любов. Рідна мати моя, ти ночей не доспала, І водила мене у поля край села, І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала. Український рушник багатий засобами декорування та орнаментом. Їх вишивали гладдю, хрестиком, гаптували, робили орнамент тканням з вишивкою. Одні— вишиті хрестиком, інші — мережані,вибійчасті та з вирізаним візерунком. Найпопулярніша вишивка – «дерево життя», тобто стилізовані казкові квіти у вигляді вазончика, що розміщувались у центрі композиції, а знизу, вздовж країв рушника, підіймаються виткі гілки. Часто у вишивці поєднується червоний колір з чорним. Радість і сум пронизують все наше життя:

Два кольори мої, два кольори: Червоне – то любов, а чорне то – журба .

І в наші дні народ не розлучається з рушником: Я візьму той рушник, Простелю, наче долю, В тихім шелесті трав, В щебетанні дібров. І на тім рушникові

оживе все знайоме до болю: І дитинство, й розлука, і вірна любов. Рушники – одвічні обереги українського народу. Вони супроводжували людину все життя – від народження до останнього шляху. В українських народних обрядах рушники є символом злагоди, краси. Вишивали їх до кожного свята, до будь – якої урочистої події.


Ціп

Основними знаряддям молотьби аж до 40-х років ХХ ст. був ціп, який складався з бича («билень», «ціпень» ), ціпилна(«ціпило», держак»),двох капиць («головка», «головок») та ув’язі . Молотили ціпами на гладко вичищеному та міцно утрамбованому току. Молотьба колосових ціпом була однотипною на всій території України.

Ступа

Дроблення зерна або здирання шкаралупини з нього робиться в ступі, вона буває ручна і ножна. Ручна ступа зроблена з дерев’яного пня, що стоїть вертикально та видовбаний у верхній частині , у ній товчуть зерно теж дерев’яним товкачем, що часто буває подвійним.

Ножна ступа складається з пня, що лежить горизонтально, а частіше— з обрубаного коріння дерева з видовбаною в ньому глибкою; у цю глибку входить досить товстий мрійний товкач, приправлений до кінця коромисла, на другий кінець коромисла спирається нога того, хто товче, а точку опору між товкачем та серединою коромисла дає перекладина між двома продовженими брусами, що йдуть од ступи горизонтально.


Жорна

Жорна – одна з найпримітивніших форм ручного млина. Ці жорна –просто пень , що стоїть вертикально. Вгорі в ньому видовбано глибку, куди вставляють нижній камінь, а на ньому кладуть верхній камінь,що крутиться на залізному веретені. Трохи удосконалені жорна ладнали на печі, що лежить горизонтально на чотирьох ніжках.


^ Прядка. Веретено

Основними прядильними волокнами в українців з давніх - давен – це вовна, коноплі і льон. Обробка волокон і прядіння ниток з метою подальшого виготовлення тканини були одним з найважливіших домашніх занять кожної


селянської родини. Пряли нитки вручну за допомогою веретена. Для підсилення обертання на нижній кінець веретена натягували круглі глиняні або кам’яні кружальця – пряслиця.

Прядиво зв’язували в лички та, насадивши його на прядку , спершу чесали, а потім пряли з нього нитки. Прялка складалася з днища, у яке встановлений гребінь.


^ Український вінок

Одним із різновидів національної символіки є український вінок - символ вічного коловороту життя.

Плели вінки черниці православних монастирів. То були мистецькі вироби. Тепер такі вінки є сценічними.

З яких би квітів не був вінок, живих чи штучних, він повинен бути охайним і прилягти до голови. Вінок з квітів не тільки оздоба, це ще й свідоцтво дівочості. Молодиця не сміє накладати на голову вінок.

Вінок з живих квітів захищав колись дівчину від напасників. Народ вірив, що дівчина, маючи на своїй голові вінок, володіє чарами, якими вона могла тяжко карати кожного напасника.

Вінок захищав дівчину і від « лихого ока» та від нечистої сили. Ось чому на передодні Святого Юрія, на Зеленому тижні, у ніч під Івана Купала (коли за народним віруванням з’являлася всяка нечисть) дівчата не скидали з голови вінків.

Щоб посилити захисну силу вінка, вони вплітали поміж квіти часник, полинь та любисток – зілля, яке саме собою має чарівну силу.

На свято Івана Купала кожна дівчина плели вінок і в темну купальську ніч пускає на воду, співаючи: По садочку ходжу, виноград саджу, Посадивши, та й поливаю, Ой поливши, та й нащипаю, Нащипавши, віночок зів’ю,


Віночок зів’ю, на воду пущу: Хто вінок пійме, той мене візьме.

До своїх вінків дівчата приліплювали заздалегідь заготовлені свічі і пускали на воду, співаючи:

В гаю зелененькім соловей щебече. Соловей щебече. Там дівчина мила віночок пустила. З барвінку, з барвіночку. Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку. За миленьким, за миленьким. І ось в темну купальну ніч на спокійній поверхні води пливли десятки вінків із золотими вогниками, віщуючи дівочу долю. Особливу роль в українського народу відігравали весільні вінки. Вони були символом тривалого кохання. Плели весільний вінок з хрещатого барвінку. Зелений барвінок – символ тривалого кохання. Приступаючи до плетіння вінка для «молодої», дружки хором випрошували благословення: В долину, дівчата, в долину По червону калину. По хрещатий барвінок « Молодій» на вінок… Із руточки – дві квіточки Благослови, Боже, І отець, і мати, Будемо віночок зачинати. Коли « молода» вперше клала на голову весільний вінок, дружки співали: Ой, чи вогонь, чи полум’я палає, Чи на Марусі золотий вінець сяє? А на неї і матінка поглядає: « Ой не поглядай, моя матінко, на мене – Не сходила я кращого вінка у тебе.


Ой не рік, не два, як ся Івась залицяв, Ой він мені золотий вінок обіцяв…»

Зазвичай вінок виплітався з живих квітів і прикрашався різнокольоровими стрічками.

Коли квітка перецвітає, вітер розносить насіння по світу. Та де б не проросла ця рослинка, вона завжди зацвіте. Тому люди й вплітали її до віночка як символ нескореності, життєздатності.

Багато квітів у вінку, і всі вони мають певне змістовне значення.

Барвінок вважається головною квіткою в українців. Адже він до людської оселі, до городу тягнеться. Влітку барвінком прикрашали святковий хліб, хату, плели з нього весільні букетики, вінок для нареченої, а взимку відвар барвінку пили од простуди. Цілий рік його шанували, бо вважали символом життя.



Безсмертник дарував здоров'я нашому роду людському - він загоював і виразки, і рани.

Цвіт вишні та яблуні - це символ материнської любові.

Ружу, мальву і півонію теж вплітали у вінок як символи віри, надії, любові.

З цими квітами пов'язана така легенда:

Жила колись дуже красива дівчина Ружа. Вона, як і її сестри, Мальва та Півонія, лікувала людей від сердечних хвороб. І прийшов якось до них лікуватися підступний і лихий Зимовий Вітер. Дмухнув він на сестер і перетворив їх на квіти. А люди навесні висадили ці квіти у квітник - мальву коло вікна ближче, півонію - до води, ружу - до сонця. Так і ростуть сестри, своєю красою людей милують.

Любисток і васильок, за повір'ям, були колись птахами, що вчили людей любити одне одного та бути щирими у розмовах. А як померли - то проросли двома пахучими рослинками. Люди любили їх не лише за пахощі, а й за лікувальні властивості. Ними мили волосся, купали у відварі маленьких дітей. Тому у віночку - це символ людяності.

Ромашка в українському вінку - наймолодша за своїм віком, її почали вплітати, коли переконалися, що вона приносить не лише здоров'я, але й доброту та ніжність. Дуже гарно вона виглядала поряд з гронами калини та цвітом яблуні, вишні.

Переплітали квіти вусиками хмелю, що символізував гнучкість й розум.

Усього в українському віночку - двадцять квіток, кожна – лікар, оберіг.

Плетіння вінків - ціла наука і дійство. Наші прабабусі знали різні секрети: як плести і коли, як зберігати квіти у вінках.

Прикрашати вінки стрічками треба теж уміти, і що вони символізують— потрібно знати, наприклад:


першою у віночку - посередині, в'язали світло-коричневу

стрічку, символ землі-годувальниці;

з боків від коричневої - жовті стрічки -символ сонця;

за ними світло-зелені - символ краси і молодості;

голубі, сині - символ води і неба, що дають силу і здоров'я;

далі - оранжеві - символ хліба;

фіолетові стрічки - символізували мудрість людини;

малинові - символ душевності, щирості;

рожеві - символ достатку;

в'язали по краю й білу стрічечку, коли кінці її були розшиті

сріблом і золотом.





229


РОСЛИНИ-СИМВОЛИ

Калина

Славнозвісна калина здавна була в Україні поетичним символом дівочої краси, жіночої скромності й чарівності. Цей образ оспівується у багатьох думах, переказах, піснях:

Ой ти, дівчино - червона калино,

Як мені на тебе дивитися мило.

Де ти, калино, зросла такая,

Такая високая,

Такая червоная

Листоньком широкая?

Народна любов до цього дерева збереглася до наших днів. З жодним деревом не пов'язано стільки поетичних символів, як з калиною, жодне не овіяне такою кількістю вірувань і повір'їв.

М. Костомаров писав: «Калина - дерево надзвичайною мірою поетичне у Малоросів. Ягоди її служать прикрасою: у кожній селянській хаті побачите їх по стінах. Вони вживаються в їжу й напої, особливо у відомий напій, що називають вареною, який є необхідною належністю весільної учти. У піснях калина зустрічається надто часто і є символом краси, цнотливості й кохання. Улюблений у всіх слов'ян червоний колір, який мають зрілі ягоди калини, служить зображенням дівочої краси: "Ой ти дівчино, червона калино!", "Уста твої рум'яні, як калина"».

Калиною оздоблювали весільний вінок нареченої, весільне гільце. З давніх-давен перед нареченою і нареченим ставили букети калини з ягодами, ними прикрашали весільний коровай і страви. Молоду, яка зберегла невинність до весілля, заквітчували калиною та вивішували гілку калини на хаті.

Калина посіла чільне місце в родильній обрядовості, її клали у першу купіль немовляти, щоб дитина була рум'яною, вішали біля породіллі, «щоб були здоровими й щасливими вона й дитина». Кумам та гостям дарували «квітки» з калиною. Калину садили на могилі молодої дівчини. Вважається, що там, де росте біля колодязя калина, там і вода чистіша. У козаків-запорожців саме червона калина була втіленням поняття «Вітчизна», «Батьківщина»:

Ой поїхав на чужину Та там і загинув, Свою рідну Україну Навіки покинув.

Звелів собі насипати Високу могилу, Звелів собі посадити Червону калину: «Будуть пташки прилітати Калиноньку їсти, Будуть мені приносити З України вісті!»

Калина - це символ рідної землі, отчого дому, батьківської хати.

Ой у лузі червона калина Похилилася.

Чогось наша славна Україна Зажурилася.

А ми тую червону калину Підіймемо,

А ми нашу славну Україну Гей-гей розвеселимо!

Широко використовується калина в народній медицині. Це давній перевірений засіб при простудних захворюваннях. Крім відвару ягід або сиропу, вживаних повсюдно, в різних місцевостях були відомі оригінальні суміші з калиною.

У центральних областях України пили відвар ягід з молоком і медом, на Волині перевагу віддавали відвару з зелених гілок калини, який пили двічі на день по одній склянці, одночасно вживаючи і сік зі свіжих ягід. На Київщині розтерті з цукром ягоди калини і відвар з калинового листя рекомендували як профілактичний засіб при ракових захворюваннях.

У ряді місцевостей з лікувальною метою використовували листя, кору, корінь рослини. Гуцули свіжим листям калини гоїли рани, чиряки, нариви, застосовуючи його у вигляді компресів. Населення Західного Полісся в аналогічних випадках користувалося свіжими розім'ятими ягодами або розтовченою корою молодих гілок.

Верба

«Без верби і калини нема України», - кажуть в народі. Верби над ставком - традиційна пейзажна прикмета українського села.

Це дерево швидко росте навіть із встромленого в землю свіжозрубаного кілка і не потребує якогось уходу.

Верба - ніби позначка води на землі. На сухому місці або там, де вода знаходиться надто глибоко, це дерево ніколи не ростиме. За розташуванням вербових дерев селяни визначали підземні джерела і місця, де вода знаходилася ближче до поверхні, тобто ті, де доцільніше копати криницю.

«Де срібліє вербиця - там здорова водиця», - казали в народі, бо знали, очевидно, про її здатність бути природним фільтром усіляких домішок, що містяться у водах річок та озер. Ось чому люди брали (й сьогодні беруть) воду для пиття у річці під вербою. Мабуть, саме тому, копаючи криницю, на дно клали вербову дощечку, опускали її й у відро з водою.

У народі знали лікувальні, зокрема протизастудні, якості кори верби, особливо такого її виду, як верболіз. Відвар вербової кори вважався в народі добрим ранозагоювальним засобом, ним промивали рани. В аналогічних випадках використовували потовчене вербове листя. Внутрішньо відвар кори приймали при пропасниці та ревматизмі.

Застосовували здебільшого «свячену вербу», посвячену у Вербну неділю перед Великоднем. Знахарі додавали її до цілющого зілля, вважали, що такий напій допоможе при всякій недузі. Вербу оточували шаною і наділяли магічними властивостями.

Тополя

Тополя - один із найдорожчих для українців символів. Як обереги наших осель і доль стоять на чатах ці горді, стрункі красуні, їхні зелені крони манять подорожніх відпочити в літню спеку.

З давніх-давен тополя в Україні є і символом дівочої стрункості, краси та вірності. «Струнка, як тополя», - кажуть про тендітну, гарну дівчину. У баладах, піснях, казках нерідко дівчина чарівно перетворюється на тополю: «Та й посеред поля тополею стала». Тополю прикрашали дівчата як майське дерево, «водили» на Зелені свята.

Під тополями легко дихається, бо фітонциди цього дерева очищають повітря від бактерій.

Люди давно звернули увагу на лікувальну дію тополі. Водяний настій бруньок рекомендували при бронхіті, запаленні легенів, настоянку на горілці давали пити при цинзі, втирали в шкіру голови для укріплення волосся, застосовували при ревматизмі. Тополеве вугілля рекомендували при отруєнні, здутті живота тощо.

МАК

Походження маку пов'язується у фольклорі з кров'ю вбитої людини. У християнській літературі поширене уявлення про те, що маки ростуть на крові розіп'ятого на хресті Христа.

Про використання на теренах України маку відомо ще з давніх-давен. Його вирощували на городах Лаври у Києві княжої доби, згадки про хліби з медом і маком можна знайти в Києво-Печерському патерику.

Існує до ста видів маку, з них в Україні відомо понад десяток. Найбільш вживані - городній (снотворний) та дикий мак.

Насіння городнього маку застосовують для приготування постових, святкових та ритуальних печив і страв, у медицині, з нього роблять доброякісну олію. Його квітки - білого, рожевого, бузкового, червоного кольорів.

Дикий мак мали у кожній хаті для лікування та як оберіг від злих духів і всякої нечисті, він використовувався у хліборобській та любовній магіях.

Мак оспівано у поетичній творчості, піснях, з ним пов'язані народні вірування, замовляння, обряди, звичаї, повір'я. Це одна з улюблених в народі рослин - символ молодості, краси, дівочої вроди («цвіте, як маків цвіт», «гарна дівка, як маківка»).

Однак символом краси була не лише квітка маку, а і його плід - маківка, що вважалася ідеалом красивої форми голови: «Голова, як маківка».

Мак – один з найпоширеніших обрядових атрибутів у родинних та календарних святах українців. Він є складовою головної страви на різдвяні свята - куті. З ним готували вареники, пироги і на зимові святки, і на Великий піст. З маку били олію, яку вживали з різними стравами, застосовували для лампадок, розведення фарб у малярстві.

Часто згадувався мак у веснянках:

Ой на горі мак. Під горою так, Мак, маки, маківочки, Золотії голівочки.

Мак один з найдавніших символів, зображення якого можна знайти й в поетичний творчості українців, образотворчому мистецтві, вишивці, писанкарстві, ткацтві, живопису.

Хміль

Хміль шанують у народі, оспівують у піснях.

Про цю рослину народ склав приказки та прислів'я. Якщо хлопець, скажімо, уподобав собі котрусь із дівчат і став залицятися до неї, то говорили, що він «в'ється біля дівчини, як хміль біля тичини», «хмеликом хлопчина в'ється, а в дівчини серденько б'ється».

Хмелю присвячувалися й пісні («Ой хмелю мій, хмелю...»).

Ім'ям цієї рослини названо чимало міст та сіл України (Хмільник, Хмельки, Хмелівка). Лягло воно і в основу багатьох прізвищ, зокрема уславленого державного діяча, полководця Богдана Хмельницького.

У пору цвітіння хмелю існував звичай одружувати молодят. Це було знаком, що життя в такій сім'ї цвістиме, буятиме, мов хміль.

Цю рослину завжди намагаються висаджувати в себе на городі, адже хміль вважається символом життя.

Жито

Як і хліб, глибокий символічний зміст мали для українців хлібні зерна, зокрема жито.

Жито мало настільки велике значення в побуті за часів Київської Русі, що словом «жито» називали нерідко весь зерновий хліб.

Назва «жито» спільнокоренева зі словом «жити».

Зерна жита символізують родючість, достаток, тому воно посідало помітне місце в українській обрядовості.

Зерном посівали хату «на щастя, на здоров 'я, на Новий рік, щоб було краще, ніж торік». І колись це робили лише житнім зерном, зичачи господарям щастя і долі. Житом обсипали під час весілля молодих - на знак багатства, «плодючості» молодої. Зерном жита обсівали місце, де лежав покійник, і труну. За допомогою жита вибирали місце для нової хати. Житнім колоссям прикрашали весільний і обжинковий короваї, гільце; житній сніп ставили на різдвяний стіл.

Жито - персонаж українського фольклору; символ життя, достатку. Це не випадково: жито — дуже цінний (біологічно) продукт.

Серед народних побажань поширеним було й таке: «Щоб тебе у жито головою!» Це означало побажання достатку, щастя і благополуччя.

Із житом пов'язані численні прислів'я, прикмети, вірування:

Жито два тижні зеленіє, два тижні колоситься, два тижні відцвітає, два тижні наливає, два тижні підсихає та два тижні поклони б'є- жати себе просить. Засіяне при північному вітрі жито краще родить. Якщо на одній стеблині виростуть два колоски, то буде голод

Коли дівчині сниться, що на неї хлопець накладає вінок із жита, - вона вийде заміж.