asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 4 5


Херсонський державний університет

Юридичний факультет



Збірка матеріалів

Звітної науково-практичної конференції

«ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ГАЛУЗЕВОГО ЗАКОНОДАВСТВА В УКРАЇНІ» та «інститути громадянського суспільства: сучасний стан та перспективи розвитку»


Напрям: «ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ГАЛУЗЕВОГО ЗАКОНОДАВСТВА В УКРАЇНІ»


Затвердженно до друку на засіданні кафедри галузевого права економіко-юридичного факультету ХДУ (протокол № 8 від 02.04.2012р.)


Херсон 2012

ЗМІСТ

Топоркова О.Систематизація як напрямок удосконалення податкового законодавства України……………………………………………..……………4

Матюхіна Н. Розвиток соціально-трудових відносин…………………..9

Котруца Ю. Проблематика правового статусу Кабінету Міністрів України……………………………………………………………………….…..14

Ямскова Н. Еколого-правові проблеми регулювання землекористування у сільськогосподарському виробництві……………………….…………….....18

Гайдаш О.Реформа трудового законодавства: основні завдання та принципи………………………………………………………………………....23

Дроздюк А. Cтaновлення i cучacний етaп pозвитку зaконодaвcтвa укpaїни пpо інтелектуальну власність……………...…………………………..27

Д'яченко Д. Субсидіарна відповідальність батьків за майнову шкоду завдану неповнолітніми……………………………...……………………...…..31

Козеренко В. Новітня адміністративна реформа в Україні, шляхи розвитку та недосконалість запровадження………………………….….…….34

^ Москаленко К., Бевзенко В. Прийняття процесуальних рішень на стадії досудового слідства……………………………………………………………...38

Настюк А. Актуальні проблеми державного управління соціально-культурною сферою в сучасний період……………………………………...…43

Філімонов Г. До правової реформи земель в Україні………………………………………………………………..…………..49

Пастухова В. Розвиток об’єднань співвласників багатоквартирних будинків…………………………………………………………………………..56

Кикоть І. Шляхи реформування соціального обслуговування громадян в Україні………………………………………………………………………...….61

Воронова С. Відмежування позики і позички…………………………...65

Руденко Є. Слідча діяльність як протидія під час розслідування злочинів…………………………………………………………………………..71

Слюсар А. Смертельній карі в Україні необхідно бути чи не бути?.......................................................................................................................79

Савченко Д. Соціальні пільги: сучасний стан та перспективи…………………………………………………………………..…..83

Докієнко Г. Проблемні питання, що виникають в діяльності фермерського господарства………………………………………………….….91

Красноленський А. Проблеми вдосконалення правового регулювання обігу зброї в Україні…………………………………..……………………...….95

Марчук В. Класифікація і дослідження окремих видів соціального забезпечення в Україні………………………...……………………………….105

^ Щербина С., Бевзенко В. Засоби доказування у сучасному судочинстві………………………………………………………...……………111

Раскевич М. Проблематика і взаємодія внутрішнього та міжнародного права…………………………………………………………………….……….117

УДК 347.73

Систематизація як напрямок удосконалення податкового законодавства України

Топоркова О.

Ключові слова: податок, податкове законодавство, систематизація податкового законодавства, Податковий кодекс України.

Створити раз і назавжди досконале подат¬кове законодавство реально неможливо. Тому удосконалення законодавства необхідно розглядати як постійний процес, що охоплює як діяльність по створенню нових якісних законів, внесенню якісних змін та доповнень у чинні законодавчі акти, так і діяльність по «усуненню» або «пом’якшенню» неякісних властивостей чинного законодавства.

Є.В. Погорелов відмічає, що оскільки поняття «удосконалення законодавства» пов’язане з поняттями «розвиток законодав¬ства» та «ефективність законодавства», спробуємо з’ясувати їх співвідношення. «Розвиток законодавства» є більш широким за обсягом поняттям, ніж «удосконалення законодавства» в зв’язку з тим, що розвиток - це зміна якісних і кількісних параметрів законодавства. Удосконалення ж пов’язане зі зміною якісних властивостей законодавства [2, с.121].

До форм удосконалення сучасного законодавства України можна віднести: обговорення проектів нормативно-правових актів; узгодження проектів нормативно-правових актів; експертизу норм проектів; державну реєстрацію підзаконних нормативно-правових актів відповідними орга-нами юстиції; ревізію чинних нормативно-правових актів; скасування незаконних чинних норма¬тивно-правових актів; офіційне нормативне тлумачення чин¬них нормативно-правових актів та ін. [2, с.149].

Зупинимося більш детально на питаннях пов’язаних із систематизацією податкового законодавства. Зазначимо, що ґрунтовні дослідження систематизації податкового законодавства в Україні відсутні насамперед з тих причин, що в період незалежності України відбувалося власне становлення податкового законодавства, тобто заповнювалися прогалини в правовому регулювання податкових відносин. На сьогодні склалася ситуація, коли можна вже говорити про певну перевантаженість податкового законодавства, має місце протиріччя між законами [1, с. 68]. Так, наприклад, на деякі недоліки податкового законодавства звертає увагу Н.Ю. Пришва, вона пише, що коли ми звернемося до статті 11-1 Закону України «По державну податкову службу в Україні», то в одному випадку зазначається, що позапланова перевірка платника податку здійснюється за рішенням суду, а в іншій частині цієї статті - вже робиться посилання рішення керівника податкового органу. Виділяє автор й певні прога¬лини в правовому регулюванні. Так, відповідно до частини 2 статті 92 Конституції України, податки і збори встановлюються в Україні виключно законами. Податкове законодавство - одна з най¬більш динамічних складових національного законодавства України. Обумовлено це швидкою трансформацією податкових відносин. У зв’язку з цим нормативно-правові акти, що складають податкове законодавство, харак-теризуються розрізненістю, неузгодженістю і великою кількістю протиріч. За таких умов неможливо досягти ефективного правового регулювання податкових відносин. Не зважаючи на прийняття Податкового кодексу України виникає протиріччя між законами і труднощі визначення правильного між ними співвідношення. Звідси встає нова потреба - систематизація законів» [4, с. 435]. І з цим варто погодитися, оскільки при відсутності єдиних принципів і в цілому упорядкованості в податковому законодавстві цілком закономірна наявність протиріч між нормативно-правовими актами.

В залежності від форми в якій здійсню¬ється систематизація можна виокремити: об¬лік, інкорпорацію, консолідацію та кодифі¬кацію податкового законодавства. Охаракте¬ризуємо їх більш детально. Перша форма систематизації - це облік нормативно-правових актів з питань оподаткування може здійснюватися в різних формах. Ведення кон-трольних текстів діючих нормативних актів шляхом внесення до текстів офіційних видань поміток про зміни, відміну чи доповнення цих актів теж можна віднести до форм обліку нормативно-правових актів з питань оподаткування. Проте, звичайно, що з розвитком комп’ютерної техніки та досягнень інформатики найбільш зручним та поширеним становиться автоматизований облік податко¬вого законодавства [4, с. 152-153].

Облік норма¬тивно-правових актів з питань оподаткування здатен лише забезпечити моніторинг нововведень до податкового законодавства та сприяє його оновленню. Звичайно, що для комплексного вирішення проблем податково¬го законодавства цієї форми систематизації замало, однак облік нормативно-правових актів з питань оподаткування може забезпечити оперативне інформування про кількісний та якісний склад податкового законодавства.

Друга форма систематизації - це інкорпорація актів шляхом підготовки та видання різноманітних збірників. Можна твердити, що інкорпорація податкового законодавства здійснюється переважно щодо окремих нормативно-правових актів, що регулюють певну групу суспільних відносин у сфері оподаткування. При такому підході неможна досягти систем¬ності упорядкування податкового законодавства. Навряд вирішить вказану проблему інкорпорація податкового законодавства за іншим критерієм (за хронологією, в алфавітному порядку тощо). Вказані збірники лише допомагають зорієнтуватися щодо кількості нормати¬вно-правових актів. Інкорпорація - забезпечує повне чи часткове об’єднання нормативних актів певного рівня в різного роду збірники чи зібрання в певному порядку [4, с. 168].

Третя форма систематизації - це консолідація податкового законодавства шляхом підготовки та прийняття єдиних актів на базі об’єднання норм розрізнених актів, що регламентують одне питання. В процесі цієї діяльності долається множинність нормативних актів з одного і того ж питання шляхом об’єднання їх в один акт. Отже, вона не в змозі вирішити існуючі протиріччя між законами, розв’язати чис¬ленні колізії. Можна твердити, що консолідація лише сприяє ліквідації множинності нормативно-правових актів, їх укрупненню, створенню блоків законодавств [2, с. 167]. Однак, нинішній стан податкового законо¬давства України вказує, що консолідацію можна розглядати лише як проміжний етап на шляху до створення Податкового кодексу.

Четверта форма систематизації - це кодифікація податкового законодавства, тобто підготовка та прийняття нових актів, де містяться як раніше прийняті норми, так і нові правові приписи. Можна виокремити декілька переваг кодифікації податкового законодавства в порівнянні з іншими формами його систематизації. Так, кодифікація податкового законодавства є тим механізмом, що забезпечує ефективність правового регулювання податкових відносин та стимулює розвиток податкового законодавства, його оновлення. У процесі кодифікації за рахунок видалення із системи законів, що втратили силу, формується його раціональна система. Отже, кодифікація як форма удосконалення податкового законодавства сприяє побудові єдиної, узгодженої системи податкового законодавства. Кодифікацію податкового законодавства можна визначити як діяльність компетентних державних органів по упорядкуванню чинного податкового законодавства шляхом вдосконалення його форми та змісту, яка закінчилася створенням Податкового кодексу, який регулює відносини по формуванню публічних грошових фондів за рахунок платежів податкового характеру [3, c. 32].

Однак, враховуючи динамічність податкового законодавства, необхідність оперативного реагування на зміни в економіці, неможливо обійтися без підзаконних нормативно-правових актів. Повністю відійти від підзаконних нормативно-правових актів при регулюванні податкових відносин навряд чи можливо. Оскільки, є об’єктивна необхідність швидко реагувати на динамічні зміни в економічних відносинах, що більш доцільно робити за допомогою підзаконних нормативно-правових актів, враховуючи більш просту процедуру їх прийняття на відміну від законів, але при цьому основні засади оподаткування повинні визначатися все ж таки в законах України. Проте хотілося б зауважити, що питома вага правових приписів, які містяться в Податковому кодексі України повинна домінувати над податковими нормами, що зосередженні в підзаконних нормативно-правових актах.

Список використаних джерел:

1. Білінський Д. О. Проблеми кодифікації податкового законодавства України: дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.07 / Білінський Дмитро Олександрович - Х., 2009. - 192 с.

2. Систематизація законодавства України : проблеми та перспективи вдосконалення / кол. авт.: Н. М. Пархоменко, В. Ф. Сіренко та ін. - К.: ІДП НАН України, 2003. - 220 с.

3. Водолажська Н. Перспективи кодифікації податкового законодавства України на сучасному етапі / Н. Водолажська // Юрист України. – 2005. – № 1. – C. 29–32.

4. Кучерявенко Н. П. Налоговое право: учебник / Н. П. Кучерявенко. – Харьков: Легас, 2001. – 583 с.

УДК 349.22

Розвиток соціально-трудових відносин

Матюхіна Н.


Конституція України, заклавши основу процесу формування якісно нового національного трудового законодавства, передбачивши основні соціально-економічні права людини, водночас не закріпила всієї цілісної системи реалізації гарантій і захисту цих прав. Ці питання має врегулювати новий Трудовий кодекс України. Профессор Л.І. Лазор вважає, що новий Трудовий кодекс має бути законодавчим актом «пасіонарного типу», побудованим на принципово новій концептуальній основі [3, с.3-8; 4, с.24-32]. З цим важко не погодитися, оскільки сучасні економічні умови вимагають і формування нової бази – концептуального підґрунтя. Вважаємо, що Трудовий кодекс має не тільки узагальнювати і систематизувати вже накопичений нормативний матеріал, але і бути важливим законодавчим актом, побудованим на принципово новій або значно оновленій підставі, важливою складовою якого будуть положення, що регламентують правовий статус працівника і, зокрема, його основні права.

Основні трудові права працівника відображають основні права і свободи особистості, закріплені в таких міжнародних актах, як Загальна декларація прав людини; Міжнародні пакти: «Про цивільні і політичні права», «Про економічні, соціальні і культурні права»; Декларація МОП «Про основоположні принципи і права у сфері праці» та ін.

Виходячи з етимологічного визначення слова «основа» як головнго положення, випливає, що основні трудові права працівника є тими основами, без яких неможливе здійснення трудової діяльності в цивілізованому суспільстві.

Враховуючи це, можна сформулювати таку дефініцію:

«Основні права працівника – це ті соціальні блага, які є метою вступу працівника у трудові відносини і забезпечують реалізацію природних прав людини при здійсненні трудової діяльності».

Вважаємо, що серед основних прав працівників мають одержати своє закріплення тільки ті права, що розповсюджуються на всіх працівників без винятку, тобто ті права, що входять до змісту загального правового статусу працівника[2, с. 325 ].

Основними правами працівника є:

1) право на вільне укладання, зміну і розірвання трудового договору в порядку і на умовах, що встановлені цим Кодексом і іншими законами України;

2) право на рівні можливості і рівне ставлення при вирішенні будь-яких питань у трудових і тісно пов’язаних з ними відносинах;

3) право на належні, безпечні і здорові умови праці, включаючи право на одержання вичерпної і достовірної інформації щодо умов праці і вимог охорони праці на робочому місці;

4) право на заробітну плату, не нижче встановленої законом мінімальної заробітної плати, і своєчасну її виплату з урахуванням кількості і якості виконаної роботи;

5) право на матеріальну підтримку при настанні страхового випадку, передбаченого положеннями загальнообов/язкового страхування працівника;

6) право на відпочинок, включаючи міжзмінний відпочинок, вихідні і святкові дні, відпустку».

При цьому слід виділити окрему статтю для закріплення колективних трудових прав працівників – «Колективні права працівників» і окрему статтю для закріплення гарантійних трудових прав – «Гарантії трудових прав працівника».

Вважаємо, що такий концептуальний підхід дозволить чіткіше розкрити правовий статус працівника як суб’єкта трудового права в сучасному українському законодавстві.

Питання соціального захисту передбачено Конституцією України та розглядається різними галузями права. Проте, в науці трудового права поняття «соціального захисту працівників» як правова категорія не визначене.

Право виступає в якості вищої соціальної цінності, але лише тоді, коли його принципи і норми перетворюються в життя, реалізуються в діях суб’єктів соціального спілкування.

Коло осіб, на яких поширюється соціальний захист, в тому числі в трудових правовідносинах, види і форми соціального захисту, умови та порядок їх застосування зазвичай визначаються окремими нормативними актами. Кількість нормативних актів, що встановлюють соціальний захист певних осіб, враховуючи природні, екологічні, соціально-демографічні та інші причини, постійно зростає, що створює перешкоди для роботодавця щодо належного дотримання та застосування всіх нормативних актів.

На думку вчених, термін «соціальне забезпечення» означає форму соціального захисту громадян [6, с. 9].

Для реалізації права на соціальний захист велике значення має поінформованість працівників про наявність цього права та зміст його складових [8, с. 20]. Що стосується трудових правовідносин, соціальний захист буде тоді належно реалізованим, коли обов’язок щодо поінформованості, по-перше бере на себе держава шляхом правотворчості та правового всеобучу; по-друге, держава покладає обов’язок поінформувати про умови праці, суб’єктивні права працівника та гарантії їх забезпечення на роботодавця. Щоб обов’язок роботодавця не був лише декларативним, потрібно розробити чіткий механізм інформування з боку роботодавця шляхом встановлення певної форми інформування (в письмовому трудовому договорі, контракті або в самостійній письмовій формі) з визначенням конкретних часових меж інформування.

Отже, основними критеріями оцінки тенденцій розвитку соціально-трудових відносин є: наявність і ступінь розвитку ринку праці із врахуванням застосування державного регулювання щодо скорочення рівня безробіття до допустимої межі (враховуючи порівняльну статистику зарубіжних країн); виконання норм трудового законодавства в контексті забезпечення основних прав працівників та власників, у реалізації соціального партнерства; вплив індивідуальних та колективних договорів у регулюванні соціально-трудових відносин [1, с. 67]; ефективність врегулювання трудових спорів та захист трудових і соціальних прав працівників; відповідність заробітної плати та диференціація залежно від співвідношення попиту та пропозиції робочої сили на ринку праці; рівень продуктивності праці із врахуванням ефективності витрат на освіту та професійну підготовку працівників, забезпечення їх охорони здоров’я, розроблення та впровадження прогресивних технологій, організація нових технологічних процесів, стимулювання високоефективної творчої праці [7, с.9] ; забезпечення належного рівня умов праці зі врахуванням рівня виробничого травматизму та професійних захворювань працівників, розроблення нормативних вимог щодо охорони праці; спрямованість соціальної політики із врахуванням пенсій та соціального страхування; суспільно-правовим полем, де людина реалізує цінності правової культури та свої соціально-економічні права.


Список використаних джерел

  1. Андріїв В. В. Природний характер трудових прав працівників / В. В. Андріїв // Право України. – 2007. – № 4. – С. 67-70.

  2. Болотіна Н. Б. Трудове право України : підручник / Н. Б. Болотіна. – 4-те вид., стер. – К. : Вікар, 2006. – 725 с

  3. Лазор Л. И. Актуальные проблеми кодификации трудового законодательства / Л. И. Лазор // Актуальні проблеми права: теорія і практика : зб. наук. праць. – 2005. – № 6. – С. 3-8.

  4. Патюлин В. А. Субьективные права граждан: основные черты, стадии, гарантии реализации / В. А. Патюлин // Советское государство и право. – 1971. – № 6. – С. 24-32.

  5. Прилипко С. Проект трудового кодексу України важливий етап реформування трудового законодавства / С. Прилипко, О. Ярошенко // Право України. – 2009. – № 3. – С. 14-21.

  6. Приходько С. Здійснення громадянами права на соціальний захист та гарантії його забезпечення. Право України, 2000, № 2. – С. 20.

  7. Сабо И. Социалистическое право / И. Сабо. – М. : Прогресс, 1964. – 396 с.

  8. Сирота И.М. Право социального обеспечения в Украине: Учебник. Изд. Третье, переработанное и дополненное. – Х.: Одиссей, 2002. – С. 9.

УДК 342.97:342.518(477)

Проблематика правового статусу Кабінету Міністрів України

Котруца Ю.


Одним з найактуальніших завдань реформи системи державного управління в Україні залишається вдосконалення організації та діяльності Кабінету Міністрів України. Основа цього - визначення правового статусу уряду , який є вищим органом у системі органів виконавчої влади" (ст. 113 Конституції України). Процес правового врегулювання статусу уряду затягнувся, і надзвичайно велика кількість відносин у цій сфері або не врегульовані зовсім, або регулюються актами глави держави чи навіть самого уряду.

Важливе значення мали наукові розробки таких учених – теоретиків держави і права та фахівців як В.Б. Авер’янов, М.Н. Марченко, В.Ф. Погорілко, В.Є. Чиркін, М.К. Якимчук.

Закон України "Про Кабінет Міністрів України" протягом п'яти років приймався Верховною Радою України сім разів, востаннє 17 січня 2002 p., але стільки ж раз до нього застосовувалося право вето Президента України. Серед причин складного процесу законодавчого врегулювання статусу Кабінету Міністрів України, безумовно, є те, що Конституція України залишила на розсуд законодавця вирішення багатьох принципових елементів статусу уряду, що і викликало тривале політичне протистояння між парламентом та главою держави.

При формуванні змісту правового статусу Кабінету Міністрів необхідно виходити з того, що головним завданням уряду є вироблення та проведення державної політики. Більшість повноважень уряду, які мають суто управлінський (адміністративний) характер, повинні бути делеговані Кабінетом Міністрів нижчим рівням виконавчої влади, із забезпеченням при цьому належного контролю за їх виконанням. На жаль, на сьогодні, уряд абсолютну більшість часу та інших ресурсів витрачає на розв'язання поточних проблем, часто навіть не загальнодержавного значення. Тому відповідно до Конституції України та міжнародного досвіду уряд має бути насамперед політичним органом, а члени уряду повинні бути політиками.[1, c. 32].

Враховуючи, що для реформування різних галузей життя України навіть існуючої кількості віце-прем'єр-міністрів може бути недостатньо, щоб приділити належну увагу кожному напряму реформування, доцільним є запровадження посади "міністра без портфеля". В більшості країн Європи такий інститут дозволяє виносити на урядовий рівень найактуальніші проблеми держави, пов'язані з окремими реформами, не створюючи при цьому громіздких управлінських структур.

Формування уряду і набуття ним повноважень. Порядок формування уряду залежить від форми державного правління, але, як правило, уряди в різних країнах формуються двома суб'єктами - парламентом і главою держави. Щодо безпосередніх процедур формування уряду, то, наприклад, у Греції чітко вказано, що президент призначає на посаду прем'єр-міністра лідера фракції, яка отримала більшість у парламенті. Якщо парламент не може сформувати уряд, то він призначає лідера іншої фракції і т.д. Це конституційна вимога, і президент не має іншого вибору [2, c. 82]. Відносини уряду з іншими керівними органами держави. Важливим для розуміння правового статусу Кабінету Міністрів є визначення становища уряду у відносинах з Президентом і Верховною Радою України.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України. Зокрема, "відповідальність" Кабінету Міністрів перед Президентом України має політичним характер, тобто зводиться до можливостей Президента України достроково припинити повноваження як усього Кабінету Міністрів, так і його окремих членів. Ознакою підконтрольності уряду Президентові є також право глави держави скасовувати акти Кабінету Міністрів (п. 16 частини першої ст. 106 Конституції України) [3, c. 75].

Отже, незважаючи на загальну норму ст. 113 Конституції України, можна зробити висновок, що стан "відповідальності", "підкон-трольності" і "підзвітності" іншими нормами Конституції передбачено у взаємовідносинах Кабінету Міністрів як з Президентом України, так і з Верховною Радою України.

Більшість науковців та політиків вважають, що обов'язок уряду звітувати перед парламентом не відповідає межам підзвітності і підконтрольності, встановленим Конституцією України, саме тому відповідні положення були виключені з проекту Закону "Про Кабінет Міністрів України". На нашу думку, періодичне, наприклад один раз на рік, звітування Кабінету Міністрів України про свою діяльність, у тому числі про реалізацію Програми уряду, лише сприяло б об'єктивній оцінці роботи уряду. Крім того, це цілком абсолютно відповідало б загальновизнаній світовій практиці здійснення парламентського контролю за діяльністю виконавчої влади [4, c. 289].

Суттєва особливість правового статусу Кабінету Міністрів полягає в тому, що будь-який його акт може бути скасований Президентом України на його вільний розсуд, тобто без обмеження мотивів такого скасування (п.16 частини першої ст. 106 Конституції), включаючи, природно, і мотиви невідповідності, порушення чи суперечності законам або актам Президента України.

Цікавою є думка, що при виданні Кабінетом Міністрів України акта, який, на думку Президента України, не відповідає Конституції України, він власне з цих мотивів не може скасувати даний акт, тому що питання про конституційність актів Кабінету Міністрів вирішується тільки Конституційним Судом України, в тому числі й за зверненням Президента України" . Але, з іншого боку, Президент є гарантом додержання Конституції і може скасовувати акти уряду без будь-якого обґрунтування цих рішень.

Дискусійним питанням щодо актів Кабінету Міністрів України, на жаль, залишається проблема оскарження цих актів до суду загальної юрисдикції. У своїх зауваженнях до Закону "Про Кабінет Міністрів України" стверджується, що така норма в законі суперечитиме Конституції України, яка встановила особливі процедури скасування актів уряду - главою держави та Конституційним Судом. Але, на наше переконання, така позиція є хибною. Адже вона, по-перше, ігнорує положення частини другої ст. 55 та частини другої ст. 124 Конституції' України; а по-друге, неправильно тлумачить положення п. 16 частини першої ст. 106 та статей 150 і 152 Конституції України.

З аналізу розглядуваної ситуації зводиться до того, що Кабінет Міністрів конституційно не уповноважений вичерпним чином формувати державну політику в сфері виконавчої влади, адже її дуалізм проявляється у тому, що ця функція поділяється між Президентом і урядом.


Список використаних джерел

1.Авер 'янов В.Б. Правовий статус Кабінету Міністрів України: конституційні засади // Правова держава. - Вип 8. - К., 2004. - С. 32.

2.Зіллер Жак. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівняльний аналіз / Пер. з фр. В. Ховхуна. - К.: Основи, 2006. - С. 82-92.

3. Битяк Ю. B.Конституційно-правові засади становлення та розвитку державної служби в Україні // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 2(13). — С. 75—83.

4. Харченко В. Ф. Теоретичні питання визначення функції органу виконавчої влади // Держава і право: 36. наук, праць. — Випуск 19. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2003. — С. 289—294.




следующая страница >>