asyan.org
добавить свой файл
1






Село Глибочок розташоване в мальовничому куточку нашої Української землі. Його природний світ зачаровує своєю різноманітністю та красою. Річка Гірський Тікич розділяє село навпіл і протікає поміж скелястими берегами, а верби миють своє гілля в прохолодній воді. Милуєшся цією красою і не перестаєш дивуватися витворам природи.

Мені хотілося б розповісти ще й про чудові ліси, які оточують наше село з різних сторін. Та хоча ліси і не дуже великі. Вони прекрасні і загадкові. Кожен ліс має свою назву і свою історію. Та існує легенда про ліс, який в селі називають Злодійчик. Він з’єднаний з іншим лісом Заруднє. Один ліс є продовженням іншого. Заруднє багатий на гриби і грибники полюбляють часто бувати там, та глибоко в ліс заходити наважуються не всі, бо, розповідають, що «нападає блуд». Ніби і знаєш куди ідеш, а заблукаєш і виходиш зовсім в іншому місці.

«Злодійчик» значно менший за розмірами і розкинувся по обидва боки глибокого яру. Та назву він отримав таку через злодіїв-втікачів, що часто переховувались там. Іноді злодії крали в людей коні, воли і теж переховували в цьому лісі.

Цікава історія трапилася давно в нашому селі. Одного разу злодії вкрали воли у діда Івана Загороднього. Дід був дуженький і хазяйновитий, і коли викрали воли, пішов слідом за злодіями шукати їх. Приходить до лісу під вечір, а четверо чоловіків п’ють та вечеряють, а дідові воли прив’язані біля дерева.

  • Добрий вечір, хлопці.

  • Добрий вечір, діду. Чого вам?

  • Віддайте мої воли.

  • Ану заберіть, діду. - Сміються злодії.

Тоді дід Іван скрутив їх усіх, прив’язав до дерева, та й повів воли додому. Під ранок повернувся дід до злодіїв – прив’язані і комарі закусали. Відв’язав їх і дав четвертину горілки.

  • Спасибі, діду, спасибі!

На тому і розійшлися.

Та цікавий Злодійчик ще тим, що береже таємницю про схований у ньому скарб, про який переказували старі люди один одному і дітям своїм, і внукам. І всі вірили в його існування.

В певний час сонце світить на дерево від якого падає тінь і вказує на камінь. Від каменя в певному напрямку треба відрахувати кроки і на тому місці знаходиться скарб. Та ніхто не знає часу, кількість кроків і в якому напрямку їх відраховувати. Кажуть, багато людей шукали його, та все марно. От і лежить той скарб сьогодні залишений і забутий людьми, роками, а, може, вже і століттями. І є він там, чи немає – це вже ніхто не підтвердить, та чи вірити в його існування, чи ні – справа кожного із нас. Нам переказували і ми будемо переказувати, адже так і народжуються легенди.






Робота учениці Антоненко Інни