asyan.org
добавить свой файл
1



Педагогічне читання

на тему:


«Творчість педагогічного колективу невіддільна

від наукового дослідження власної праці

і глибокого вивчення дитини»


План педагогічного читання


1. Відношення до дитини.


2. До прекрасного через прекрасне.


3. Наукові знання і знання людські.


4. Педагогічна спадщина В. О. Сухомлинського в сучасній освітньо-виховній теорії та практиці.


1. Відношення до дитини.


Педагогічна спадщина В.А. Сухомлинського різнобічна і багатопланова. Уся система діяльності павлиського вчителя перейнята високими принципами гуманізму, глибокою повагою до особистості дитини.


Коли його запитували: ”Що саме головне було в його житті? ”, він відповідав: ”Любов до дітей!”

Щира любов до дітей і справжня педагогічна культура, по Сухомлинському, поняття нерозривні. Він вважав, що вчитель зобов'язаний уміти дорожити дитячою довірою, щадити беззахисність дітей, бути для нього втіленням добра і справедливості. Без цих якостей не може бути вчителя.


"Якщо вчитель став другом для дитини, якщо ця дружба осяяна шляхетним потягом, поривом до чого світлому, розумному, у серце дитини ніколи не з'явиться зло. І якщо в школах є що насторожилися, що наїжилися, недовірливі, а іноді і злі діти, те лише тому, що вчителя не довідалися їх, не знайшли підходу до них, не зуміли стати їх товаришами. Виховання без дружби з дитиною можна порівняти з блуканням у потемках.” [13, стор. - 21]


В.О. Сухомлинський - гідний спадкоємець гуманістичної традиції. У Павлиській середній школі виховання без покарань було педагогічним принципом усього педагогічного колективу. У підході до проблеми покарань у школі мала місце визначена еволюція його поглядів. Спочатку він визнавав у принципі доцільність покарань, був переконаний, що вони у визначених випадках можуть бути ефективним методом виховного впливу, а в останні роки своєї діяльності рішуче відстоював наступну тезу: виховання несумісне з покараннями учнів. Він мав на увазі такі види покарань, як грубе відчитування, висміювання, виставляння з класу, залишення провиненого після уроків для виконання якої-небудь роботи, спеціальні скарги в щоденнику вчителя.


Покарання Сухомлинський на відміну від його попередників розумів набагато глибше. «У середовищі педагогів, - відзначав Сухомлинський, - можна нерідко почути розмови про заохочення і покарання. А тим часом, саме головне заохочення і найдужче покарання в педагогічній праці - це оцінка». [14, стор. - 12]

"Лихо багатьох вчителів у тім, що вони вимірюють і оцінюють духовний світ дитини тільки оцінками і балами, поділяють всіх учнів на дві категорії у залежності від того, чи вчать, чи не вчать діти уроки”. [14, стор. 9]

В.О. Сухомлинський вважав, що правом користатися госторим інсторументом оцінки має тільки той педагог, що любить дітей. Учитель повинний бути для дитини такою же дорогою людиною, як мати.

Віра школяра у вчителя, взаємну довіру між ними, людяність і доброта - от те, що необхідно вихователю, те що хочуть бачити діти у своєму наставнику. Одне із самих коштовних його якостей - людяність, у якій сполучається серцева доброта з мудрою сторогістю батьків.

Говорячи про оцінку як інсторументі покарання, Сухомлинський вважав припустимим її застосування тільки для школярів старших класів. Тому що в початкових класах покарання незадовільною оцінкою особливо боляче ранить, ображає і принижує гідність дитини. Не можна допускати, щоб дитина на самому початку свого шляху з «допомогою» учителя, що поставив двійку, зневірився в собі. Діти приходять у школу самі різні: зібрані і незібрані, уважні і розсіяні, ті що швидко схоплюють і тугодуми, неохайні й акуратні. Єдині вони в одному: усі діти без винятку приходять у перший клас із щирим бажанням добре вчитися. Красиве людське бажання - гарно вчитися - осяює весь зміст шкільного життя дітей.

Оцінка у В.О. Сухомлинського завжди оптимістична, ця винагорода за працю, а не покарання за лінь. Він поважав «дитяче незнання». Місяць, півроку, рік у дитини «може щось не виходити, але прийде час - навчитися». Свідомість дитини - могутня, але повільна ріка, і в кожного вона має свою швидкість.

Сухомлинський наполегливо рекомендував батькам не жадати від дітей обов'язково тільки відмінних оцінок, щоб відмінники «не почували себе щасливчиками, а встигаючих на трійки не гнітило почуття неповноцінності».

Сухомлинський рекомендує педагогам викликати в школу батьків не з приводу поганої успішності чи дисципліни їхньої дитини, а тоді, коли він робить щось гарне. Нехай незначний на перший погляд, але добрий вчинок. У присутності дитини потрібно похвалити, підтримати і неодмінно написати в щоденнику.

Система виховання, в основі якої лежить оцінка тільки позитивних результатів, приводить надзвичайно рідко до психічних зривів, до появи «важких» підлітків.

В.О. Сухомлинський, як А.С. Макаренко й інші радянські педагоги, розглядав колектив як могутній засіб виховання. Сухомлинський вважав, що колектив – це завжди ідейне об'єднання, що має визначену організаційну сторуктуру, чітку систему взаємозалежностей, співробітництва, взаємодопомоги, вимогливості, дисципліни і відповідальності кожного за всіх і всіх за кожного. "Дитячий колектив – найсильніший засіб виховання, такий могутній, що ним потрібно користуватись з відомою обережністю. Діти – не дорослі, вони легко збудливі, легко піддаються вселянню, і ніяка крайність для них не крайність. Вихователь ніколи не повинний випускати з-під контролю дитячі присторасті. І колективна думка, що серед дорослих справедливості, може стати причиною непоправних щиросердечних травм у дітей”. [13, стор. - 190]


Як видно з цього висловлення Сухомлинського, він справедливо побоювався сили суспільної думки в осуді особистості колективом, протиставляв колективному осуду, тим більше покаранню - прояв чуйності, дбайливості, щоб дитина переживала почуття подяки колективу, здобував у цьому моральний досвід підтримки і допомоги тим, хто в них бідує.

"Вплив на не устояну, легко раниму психіку дитини силою морального осуду колективу найчастіше приводить до того, що дитина «ламається», стає лицеміром і пристосуванцем, або, що не менш сторашно, озлобляється в сліпій ненависті проти усіх.” [13, стор. - 199]

На цій підставі було б невірним робити висновок про те, що В.О. Сухомлинський узагалі заперечував виховну роль колективу. «Колектив може стати середовищем, що виховує, лише в тому випадку, - вважав Сухомлинський, - коли він створюється в спільній творчій діяльності, у праці, що доставляє кожному радість, що збагачує духовно й інтелектуально, що розвиває інтереси і здібності. І при цьому треба пам'ятати, що справжній колектив формується лише там, де є досвідчений, люблячий дітей педагог. В атмосфері сердечності, доброзичливості в дітей росте прагнення стати краще не на показ, не для того, щоб тебе похвалили, а з внутрішньої потреби почувати повагу навколишніх, не упустити в їхніх очах своєї гідності.” [12, стор. 15].

Породжена в живому досвіді Павлиської школи методика виховання колективу ґрунтувалася не на «організаційних залежностях», а на розвитку духовних багатств особистості, потреби в людині, готовності привносити в колектив плоди своєї «індивідуальної духовної діяльності» і збагачуватися в духовному спілкуванні. Як закономірність виховання особистості в колективі сприймається висновок теоретика-експериментатора: «Чим вище інтелектуальний рівень і глибше, чистіше моральні переконання вихованця, тим... багатше повинно бути духовне життя колективу, щоб особистість знайшла в ньому джерело свого подальшого розвитку». [12, стор. - 17]

«Виховання без покарання - це не вузько шкільна справа, - говорив В.О. Сухомлинський. - Це одна з найважливіших проблем... перебудови суспільства, його найтонших і найскладніших сфер - людської свідомості, поводження, взаємин” [13,стор. - 196]

І ще один актуальний висновок повинні ми засвоїти, розглядаючи питання про свідому дисципліну. Для В.О. Сухомлинського не було дилеми: особистість чи колектив. "Це дві грані, дві сторони єдиного людського буття. Немає і не може бути виховання особистості поза колективом, так само, як не може бути «абсторактного» колективу без особистостей”. [13, стор. - 202]

Василь Олександрович писав: «Мене здивував погляд мого опонента на покарання як на необхідну, неминучу річ у системі виховної роботи... Я не з пальця висмоктав ту істину, що наших дітей можна виховувати тільки добром, тільки ласкою, без покарань... І якщо в масовому масштабі, у всіх школах зробити це неможливо, те не тому, що виховання без покарань неможливо, а тому, що багато вчителів не уміють виховувати без покарань. Якщо ви хочете, щоб у нашій країні не було злочинців... - виховуйте дітей без покарань».

^ 2. До прекрасного через прекрасне.


«У світі є не тільки потрібне, корисне, але і красиве. Відтоді, як людина стала людиною, з тієї миті, коли він задивився на пелюстки квітки і вечірню зорю, він став вдивлятися в самого себе. Людина осягла красу... Краса існує незалежно від нашої свідомості і волі, але вона відкривається людиною, їм осягається, живе в його душі...». [13, стор. - 165] Світ, що оточує людину, - це, насамперед, світ природи з безмежним багатством явищ, з невичерпною красою. У природі вічне джерело прекрасного. Природа – благодатне джерело виховання людини.


Серед різних засобів виховання виховання краса в Сухомлинського на першому місці. Саме звертання до краси, облагороджування душі, переживання краси і знімає " товстошкірість”, стоншує почуття дитини настільки, що він стає сприйнятливий до слова, а значить стає що виховується.


Сухомлинський спочатку учить почувати красу природи, потім красу мистецтва і нарешті підводить вихованців до розуміння вищої краси: краси людини, його праці, його вчинків і життя.

Ні в чому вчителю не приходиться бути таким терплячої, як у вихованні почуття краси. Виховання почуттів – саме важке в роботі педагога.

"Привести дітей на луг, сказати їм: "Подивиться, як красиво!” діти можуть відповісти, що так, красиво, але це зовсім не означає, що їх вразила ця краса. Сухомлинський розповідає, що іноді доводиться чекати роками, поки раптом, у якийсь день, у якусь мить, при якихось обставинах і настороях серце дитини розмерзнеться, переповниться щастям... Треба чекати, вірити в дитину і тоді віна полюбить прекрасне.” [13, стор. - 153]


Відоме прислів'я: "Навчання і праця поруч йдуть”, але і навчання, і праця недалеко підуть, якщо поруч з ними не йде краса – третій з найважливіших елементів виховання.


Від краси природи – до краси слова, музики і живопису. Слово і книга – головний засіб естетичного виховання в школі.


Сухомлинський не агітує за естетичне виховання. Він показує, що без естетичного виховання взагалі ніякого виховання немає.


Свій ідеал естетичного виховання талановитий педагог вбачав у тому, щоб кожна дитина, побачивши прекрасне, зупинився перед ним у здивуванні, зробила його часткою свого життя. Пізнання прекрасного, переживання радості в зв'язку з його створенням збагачують людину, множать її сили, цементують світогляд. Адже світогляд базується не тільки на сумі знань, але і на морально - естетичному, емоційному світі людини, у тому числі і на почутті прекрасного.


Входження мистецтва в духовний світ дитини починається з пізнання краси слова. Пізнання краси слова є найважливішим кроком у світ прекрасного. Слово – могутній спосіб відточування, виховання витончених почуттів.


Сухомлинський згадував: ”З дітьми ми подорожували до джерел рідного слова. Ми йшли дивитися ранкову зорю, слухати пісню жайворонка і гудіння бджіл, щоб проникнути в найбагатший, доступний світ – мир слова. І тоді слово ставало в моїх руках знаряддям, за допомогою якого я відкривав дітям очі на багатство навколишнього світу. Почуваючи, переживаючи красу побачені і почутого, діти сприймали найтонші відтінки слова, і через слово краса входила в їхню душу”.


Краса слова яскравіше всього втілена в поезії. Захоплюючись віршем чи піснею, діти якби чують музику слова. У кращих віршах поетичне слово розкриває найтонші емоційні відтінки рідного слова.

"... У ці хвилини, коли душу дитини охоплює поетичне натхнення, слово – живими, повнокровними, граючими всіма квітами веселки входить у духовне життя дитини; діти шукають і знаходять у ньому засіб вираження своїх почуттів, думок, переживань.”


Дати дитині радість поетичного натхнення, розбудити в його серці живе джерело поетичної творчості – це така ж важлива справа, як навчити читати і розв’язувати задачі.

В.О. Сухомлинський поділяв думку про те, що успіх виховання багато в чому визначається розвитком емоційно-почуттєвої сфери.


Настільки ж велике значення в естетичному вихованні Сухомлинський давав живопису і музиці.

"Музика є самим чудодійним, самим тонким засобом залучення до добра, краси, людяності. Слухаючи музику, людина пізнає себе, і пізнає насамперед, що вона, людина, прекрасна, народжена для того, що б бути прекрасною, і якщо в ній є щось погане, те це погане треба перебороти; відчути погане в самому собі і допомагає музика.”


У школі Сухомлинського дуже багато уваги приділялося слуханню музики. Першою задачею, що при цьому ставилася, було викликати емоційну реакцію на мелодію і потім поступово переконати дітей, що краса музики має своїм джерелом красу навколишнього світу; музична мелодія як би призивало людини – зупинися, прислухайся до музики природи, насолоджуйся красою світу, бери цю красу і множ її.

Мистецтво, відкриває очі на світ рідної природи, якби настороює сторуни душі на ту хвилю, що передає звучання краси світу, будячи почуття прекрасного і доброго. «Як у живому, трепетному слові рідної мови, так і в музичній мелодії перед дитиною відкривається краса навколишнього світу. Але мелодія, - пише В.О. Сухомлинський, - доносить до дитячої душі не тільки красу світу. Вона відкриває перед людьми людську велич і достоїнство. У хвилини насолоди музикою дитина почуває, що вона дійсно людина».

Прилучаючи дітей до світу прекрасного, Сухомлинський завжди використовував ряд психологічних моментів і педагогічних заповідей. Насамперед, виховання прекрасним ґрунтувалося на позитивних емоціях. Там, де починається хоч найменший примус дитячої душі, про естетичне виховання не може бути і мови. Заплакана дитина чи розстороєний чимось школяр не сприймає вже нічого, навіть самого тричі розпрекрасного, котре його буде оточувати. Прекрасне тільки тоді може сприйматися і бути прекрасним, коли дитина емоційно підготовлена до цього з завмиранням серця, із трепетом душі чекає зусторічі з ним.

Світ прекрасного для дитини починається в родині. Тонкість відчуття людини, емоційна сприйнятливість, вразливість, чуйність, співпереживання, проникнення в духовний світ іншої людини - усе це осягається насамперед у родині.


Для дитини найбільш дорогою, близькою, прекрасною істотою є мати. Мати - це не тільки тепло, затишок, увага. Це - світ сонця, любові, добра, ласки, увесь світ у руках матері. І від того, який він, цей світ, залежить, якою виросте людина.


При недоліку материнської уваги розвиток дитини завжди затримується - психічно, фізично, інтелектуально, емоційно. Деякі психіатри думають, що кілька місяців позбавлення материнського впливу досить для того, щоб у психіці дитини відбулися зміни, що уже не можна цілком усунути в майбутньому. Для Сухомлинського культ матері - це результат серйозних роздумів про необхідність зв'язку поколінь, про передачу духовної культури.

Людина, що любить Пушкіна і Гейне, людина, якій хочеться сказати красиво про красу, що оточує його, людина, для якої пошуки потрібного слова стали такою же потребою, як потреба споглядати прекрасне, людина, для якої поняття про красу людську виражається, насамперед, у повазі людської гідності, у утвердженні самих справедливих відносин між людьми, - така людина не може стати грубіяном, циніком.

Краса – засіб виховання чуйної совісті. Вже в дитинстві людина повинна навчитися індивідуально освоювати естетичні цінності. Важливо, що б це освоєння продовжувалося все життя.


^ 3. Наукові знання і знання людські.


Праця і культура, уся життєдіяльність сучасної людини з кожним роком усе більше залежать від рівня його духовності, моральної позиції.

"Духовну повноту і насиченість життя може дати тільки широке, різнобічне утворення, допитливе пізнання світу, активне прагнення до знання, радість знання.”

Дитина не може бути щасливою, якщо в школі їй нудно і погано, якщо вона не почуває себе досить здатною, що б опанувати шкільну науку. Зробити дитину щасливою – значить насамперед допомогти їй вчитися.

Навчання не дає бажаних результатів, якщо вчитель ставить перед учнем на перше місце ціль: «Вивчити, запам'ятати!». Шкода зубріння величезна - вона мимоволі знищує основні ідеї навчального предмета. Учитель повинний точно розмежувати, що треба запам'ятати на все життя, а що треба тільки зрозуміти і засвоїти без зубріння – у вправах.

Одне за іншим робить Сухомлинський маленькі відкриття: виявляється, кожен учитель, який предмет би він не викладав, повинний бути викладачем словесності...Слово – от перший крок до думки учня. "Велике лихо, вважав Сухомлинський, якщо вихователь не уміє вибирати зі скарбниці мови саме ті слова, що необхідні, щоб знайти шлях до серця дитини. Якщо в процесі виховання норм моралі і моральності ми не викликаємо позитивних емоцій, подібних тим, що з'являються в людини від зіткнення з чимось близьким і дорогим. Слово повинно бути ємним, мати глибокий сенс, емоційний колір, воно повинно залишати слід у думках і душі вихованця. Адже якщо слова, нехай навіть самі потрібні і красиві, про високу мораль не викликають емоцій, не хвилюють, то вони так і залишаться порожніми звуками, благими побажаннями. В тому і полягає майстерність вихователя, щоб розмова з вихованцем викликала в останнього власні думки, переживання, спонукаючи до активної діяльності.” [14, 165]

У виховній роботі важливий і зміст матеріалу, і тон розмови, і час цієї розмови, і зовнішній вигляд учителя, і манери його поводження.

Слово вчителя знаходить відгук у серцях учнів і стає їхнім особистим надбанням лише тоді, коли «мудрість вихователя залучає, одухотворяє вихованців цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, морально-етичних принципів». Діти дуже добре почувають фальш слів, якщо вони не відповідають моральному переконанню вихователя. Вони нехтують того, хто намагається видати темне за світле, прикрити похмуре темними словами.


Десятки, сотні ниток, що духовно зв'язують вчителя і того хто вчиться, - це ті стежини, що ведуть до людського серця, ця найважливіша умова дружби, товариства вчителя й учнів. Вчителя й учнів повинна поєднувати духовна спільність, при якій забувається, що педагог - керівник і наставник. Виховання без дружби з дитиною, без духовної спільності з ним можна порівняти з блуканням у потемках.


"Інтерес підтримується успіхом, до успіху веде інтерес. А без успіху, без радісного переживання перемоги над труднощами немає інтересу, немає розвитку здібностей, немає навчання, немає знання.” [13, стор. 26]

Отже, Сухомлинський показує: діти повинні постійно переживати радість успіху, подолання труднощів. Не можна давати дитині відчути, начебто він гірший від інших, не здатний, відстає, не можна принижувати його гідність: він не винуватий в тому, що думає повільніше від інших. Постійно підтримувати дитину, не ставити їй поганих оцінок, не ставити їй ніяких оцінок, поки вона не досягне успіху. Оцінювати не знання саме по собі і не старанність, а саме просування вперед, цей результат з'єднання знання зі старанністю. "Навчання – праця, серйозна праця дитини, отже, воно повинно бути радістю, тому що праця, успіх у праці, подолання перешкод у праці, його результат – усе це надійні джерела людської радості.” [3, стор. 127]


^ 4. Педагогічна спадщина В. О. Сухомлинського в сучасній освітньо-виховній теорії та практиці.


Педагогічне сьогодення характе¬ризується інтенсивними пошуками нових технологій, що запроваджуються в навчально-виховний процес. Необхідність формування в учнів планетарного світогляду (на чому наголошують дослідники), інтегрованого, екологічного мислення потребує нового філософського усвідомлення мети і завдань виховання та навчання.

Нагальна потреба нових підходів до навчально-виховного процесу, з одного боку, і взаємопроникнення освітянських ідей Заходу і Сходу — з іншого, призвели до широкого втілення в практику загальноосвітніх шкіл України зарубіжних педагогічних технологій. За останні 10 років в Україні швидко поширюються ідеї вальдорфської педагогіки. Сьогодні вже працюють дві приватні школи вальдорфської орієнтації в Одесі, державна школа в Дніпропетровську, два експериментальних майданчики в Кривому Розі (класи загаль¬ноосвітніх шкіл з елементами вальдорфської педагогіки).

Проте, вальдорфська педагогіка має чимало спільних положень із поглядами й практичними наробками відомого педагога-мислителя XX століття В.Сухомлинського. Паралель, яка пропонується, невипадкова. В.Сухомлинського і Р.Штайнера поєднують чуйне ставлення до дітей, глибока повага до особистості кожної дитини і непохитна впевненість у дитячій об¬дарованості, моральній чистоті, духовному багатстві, праві на самовизначення.

Обидва відомі педагоги підходять до виховання дитини, усвідомлюючи, що шкільне учнівство — це лише період у формуванні і становленні особистості. Згідно з положеннями Штайнера, навчання в початковій школі визначає все наступне, життя: здоров'я, темперамент, світогляд. В.Сухомлинський підкреслював, що навчання та виховання в початкових класах сприяє самовизначенню, продовженню культурних традицій свого народу. Дитинство — це не тільки підго¬товка до майбутнього життя, це і яс¬краве, неповторне пізнання світу і себе. Від того, як проминуло дитинство, хто був поруч з дитиною, що ввійшло в її розум і серце з навколишнього світу, залежить, яка сформується людина.

Вальдорфська школа, започаткована Р.Штайнером, також намагається весь навчально-виховний процес наснажити духом творчості. Кожен учень цієї школи створює свій власний підручник, у якому по-своєму висловлює думку, що пропонує вчитель для самостійного творчого осмислення. Уроки математики стають калейдоскопами самостійно складених задач, прикладів, рівнянь. Вальдорфські вчителі культивують також творче ставлення до життя, праці, навчання.

Спільною рисою згаданих педагогічних систем є те, що одним з найбільш важких, довготривалих і значних аспектів роботи з учнями і В.Сухомлинський, і Р.Штайнер визначають формування моральних переконань вихованців, умінь керувати своїми бажаннями.

На одній з цих ідей хочеться зупинитись окремо. Йдеться про ідею успіху у навчанні дітей, яка набуває особливого значення в сучасних умовах трансформації суспільного усторою в Україні, інтеграції її у світовий культурний та економічний простір, коли відбувається докорінна ломка цивілізаційних основ життєусторою й об'єктивно загосторюється інтерес до питань про сенс і цілі діяльності, її світоглядні орієнтири та перспективи, переосмислюється людське буття в динаміці соціально¬го часу, зростає роль людини «як творця соціального світу і як архітектора свого індивідуального життєвого проекту».

Установка на життєвий успіх вписується у загальну сторатегію життя особистості, яка є «продуктом само-рефлексії людини, її роздумів над головними цілями і смислом життя, ключовими життєвими завданнями і прийнятими з цих позицій рішеннями» (10, 36).

Навчання в школі — один із найважливіших періодів соціального становлення особистості. Пережитий саме в цей час успіх може суттєво вплинути на подальшу долю учня, стати свого роду пусковим механізмом подальшого руху особистості, особливо якщо це стосується навчання — найголовнішого сподівання дитини.

«Прагнення до знань, — відзначав В.Сухомлинський, — живиться тисячами невсипущих, невтомних корінців нелегкої, але радісної, привабливої, жаданої для дитини праці. А такою вона стає тільки тоді, коли напруження сил невіддільне від переживання власної гідності. Дитина повинна відчувати себе трудівником, пишатися наслідками своєї праці, які здобула власними зусиллями»

Людині потрібне піднесення у пошуках власного «Я» та сенсу життя, бо заряд оптимізму, отриманий ще в дитинстві, гартує характер, підвищує життєздатність. Почуття успіху змінює ставлення дитини до навчання, предмета, викликає нові інтереси, бажання, прагнення. Водночас пережите почуття захоплює особистість — воно переноситься на інші види діяльності, виявляється в усій різноманітності ставлень школяра до дійсності, дає йому усвідомлення власної компетентності, а це дуже важливий фактор позитивної Я — концепції.

Ідея успіху у навчанні дітей була пріоритетною у педагогічній концепції В.Сухомлинського. Маючи своїм корінням народну педагогіку, будучи творчим розвитком прогресивної педагогіки минулого і узагальненням сучасної йому психолого-педагогічної науки, вона стала сторижнем його «філософії дитячого щастя» (11, 37-38). Дати кожній дитині щастя ось у чому вбачав свою місію педагог і вчений Сухомлинський. Але дитина не може бути щасливою, якщо їй у школі нецікаво, погано, нудно, якщо вона не відчуває себе достатньо здібною, щоб оволодіти шкільною наукою. Щоб зробити дитину щасливою, педагог, перш за все, повинен допомогти їй вчитися, відчути «смак» успіху.

Висновок.

«На любові до дітей тримається світ». В усі епохи кращі педагоги саме цю думку вважали головною в справі виховання. Василь Олександрович Сухомлинський був з їхнього числа. «Що саме головне було в моєму житті? Без роздумів відповідаю: любов до дітей» - так писав він у головній книзі свого життя «Серце віддаю дітям». І назва її зовсім не красивий літературний оборот, а чиста правда.

Видатний педагог XX в. (1918—1970) виріс у селянському середовищі, на особистому досвіді навчався мудрості народної педагогіки, разом з народом переживав трагедію Вітчизняної війни, лікував її рані і повною мірою відчув велич, непохитність людського духу. Він воістину «соком мозку і кров'ю серця» творив себе як гуманіста, людину культури, різнобічної освіченості, ростив колектив педагогів-однодумців, будував і удосконалював життя школи, зробивши її вогнищем духовно-морального становлення особистості. Володіючи не тільки педагогічним, але і літературним талантом, Сухомлинський виклав свій найбагатший, унікальний досвід, свої педагогічно-філософські погляди в численних статтях, книгах, залишив велику рукописну спадщину.

У своєму останньому напутстві випускникам Павлиської середньої школи, уже смертельно хворий, В.О. Сухомлинський так говорив юнакам і дівчатам, що вступають у життя: «Людській силі духу немає межі. Немає труднощів і незгод, яких би не могла здолати людина. Не мовчазно перетерпіти, перестораждати, але здолати, вийти переможцем, стати сильніше. Більше всього бійтеся хвилини, коли труднощі покажуться вам нездоланними, коли з'явиться думка відступити, піти по легкому шляху.»

У цих словах весь В.О. Сухомлинський - гуманіст, мислитель, педагог.

Творчість Сухомлинського з кожним роком залучає все більше пильної уваги світової наукової і педагогічної громадськості, як у нашій країні, так і за рубежем. І це не випадково. Розроблена ним педагогічна система не тільки збагатила педагогічну науку новаторськими ідеями і положеннями, внесла вклад як у теорію, так і в практику утворення і виховання, але і склала значний, революційний етап у розвитку вітчизняної педагогічної думки.