asyan.org
добавить свой файл
1







Багата Ніна


поетеса



Багата (Марущенко) Ніна Павлівна народилася

12 квітня 1943 р. в с. Високе Охтирського району

Сумської області. Закінчила Івано-Франківський

інститут нафти і газу. Тривалий час перебувала на

журналістській роботі. Член Національної спілки

письменників України. Автор поетичних збірок:

«Повінь» (1997), «1440 хвилин» (1998), «Канат життя» (1999), «Дванадцять місяців» (1999), «Пік тисячоліття» (2000), «Гелон». Лауреат обласної літературної премії ім. Пилипа Рудя.






ШАХ І МАТ


Ми живемо, ніби граємо в шахи.

Дошки не видно. І все ж воно є.

Повзаєм кволо по ній, як комахи…

Це коли доля за віщось поб’є.

Інколи пурхаєм, крила відчувши,

Дивимось зверхньо на тих, що внизу.

І позичаєм Нечистому душу.

Це як на слабшого маємо зуб.

Чорні клітинки і білі клітинки.

Строго по черзі – ні більш ані менш.

Жаль, що між ними нема перетинків.

Значить, всліпу не намацаєш меж.

Правда, не кожному мацать потрібно.

Можна начхать на порядок увесь,

Сміло ходити і косо, і рівно.

Це коли ти не хто інший, як ферзь.

А пішаки дріботять однобоко,

Завжди з оглядкою, тихі й малі,

Та претендують ураз на високість,

Як доплазують до ніг королів.

Хами й пани… Все так древньо й банально.

І не відразу узнать, хто є хто.

Різні фігури. Ворожі – безжальні.

Це коли раптом зажмуть у куток.

З жахом тримаємось на волосині,

Але як тільки загроза мине,

Міцно накручуєм власну пружину,

Щоб вже самим провернуть хід конем.

Часом багато кладеться на плаху.

Це коли іншого ходу нема…

Ми живемо, ніби граємо в шахи.

Й вірим, що скажем самі: шах і мат!

(«Повінь», 1997)


* * *


Сніг не йшов.

Сніг стояв і хитався.

І мовчав.

Загадково мовчав.

Він, здається, до нас придивлявся.

І думки наші також вивчав.

Я від нього своїх не ховала –

Хай на біле, як зерна, сійне,

Помудрує та ще й пошпаргалить:

Що не так, попередить мене.

(«Канат життя», 1999)


* * *


Пересіваю жменьку слів,

Пересіваю тихо-тихо.

Летять кришталики малі

І осідають в серці сміхом.

Колючий сміх, беззвучний сміх.

І все ж якимсь зернятком гріє.

Збираю скалочки німі

І знову ще тихіше сію.

Не може буть, щоб те зерня

Назавжди в сміхові згубилось.

Я жду. А раптом задзвенять

Слова, що в погляді світились.

(«Повінь», 1997)


^ ПЛАКУЧІ ВЕРБИ


Плакучі верби, ніби матері,

Могилу братську щільно обступили.

Мов бережуть її від гаму й пилу,
Від злого ока й від лихих вітрів.

Підтримують хоч так домашній лад.

Думками ж ходять в сорокових далях.

І все не зважиться з них листопад

Зелено-жовті познімати шалі…

(«Канат життя», 1999)


^ ПУЧЕЧОК М’ЯТИ


Жила бабуся. А тепер нема.

Про неї хата згадує і плаче,

Бо зовсім розхворалася, німа.

По іншому уже і зветься – дача.

Чия? З набігів досі не збагне.

А думи гіркнуть, нахабніє відчай.

І хата вкотре диво рятівне

Шукає в закапелочку за піччю.

Засохла м’ята – найдорожчий скарб –

З душі хоч ненадовго зніме камінь.

І ожива в пучечку врода фарб,

Що пахне й зараз рідними руками.

(«Канат життя», 1999)


ХЛІВЕЦЬ


Напівживий хлівець, неначе бомж,

Зимує в товаристві реп’яшиння.

Потріскалась упоперек і вздовж

Благесенька, із глини, кожушина.

А дах, як з очерету капелюх,

Прострелений сирітськими роками,

Чорніє незагойними дірками

Й заманює сюди із неба пух.

Не треба ані рук, ані мітли.

Всередину пух сам себе натрусить,

Аби внизу наметики росли.

Хлівцю здається, то біліють гуси.

Великі й теплі. Як колись.

(«Канат життя», 1999)


^ БІЛЯ ХВІРТКИ


Не спалось матері.

Пахтів бузок.

За хвіртку вийшла виглядати дочок.

А небо!..

Ніби в крапочку платок!..

І місяць!..

Наче зігнутий листок!

Не чути музики…

А їх нема…

То де ж?

Чи мислимо ходити поки?!

А небо!..

Незбагненний рій комах.

І місяць…

Як вареник гостробокий!..

Підстоюють?..

Ще ж надто молоді!

Ще не пора обом шукати пари!

А небо!..

Зовсім юне! Як тоді…

Невже давно?

І місяць не постарів!..

Чи прикипіли очі до зірок?

Авжеж!

Ось погляд теж у них запасся…

А місяць виставив сріблястий рот.

Стуливши губи, хитро посміхався.

(«Слобожанщина. Альманах

літераторів Сумщини», 2008)


КОВАЛЬ


Чом не козак!

В ладах – краса і сила.

Чеканить ноти

Спритний молоток.

Підхоплює цей спів

Луна на крила.

У такт ступа

Дівочий чобіток.

Для кожного в селі

Коваль, мов лицар.

Як іграшки, у нього лемеші.

Та й сапачки.

В них – небагато криці

І море –

Ковалевої душі.

(«Канат життя», 1999)


* * *


Слова солодкі.

Наче цукор з медом

І хміль

скачали в наркотичні кульки…

Є в деяких людей жагуче кредо –

Густіш їх сип – і житимеш не мулько,

І підсипають, стежачи недремно,

Що ліпше діє, хто до чого звик:

Чи мед, чи хміль, чи разом, чи окремо.

Неважко. Втоми ж бо не зна язик.

А той, кому в словах п’янких снувати,

Не відає чомусь. Що влип уже

І доведеться довго відмиватись,

Або ж знімати все оте коржем.

(«Канат життя», 1999)


* * *


Йдемо крізь час. Нерідко і – наосліп.

І під ногами часто не асфальт.

І почуттями не завжди дорослі.

Бува й таке, що кричимо на ґвалт.

І все-таки поля проходим «мінні».

Тримаємось. І усмиряєм путь.

Бо поруч – друзі. Вірні і надійні.

Якраз вони упасти не дадуть.

(«Канат життя», 1999)


* * *


Сумую за тобою, отча хато.

Моя ти скрине з лагідним теплом!

Ти вікнами уміла усміхатись,

Коли я поверталась у село.

Терпляча дошка на старенькім ґанку

Вискрипувала начебто слова.

Вчувалось: «Слава Богу, що жива!»..

І напливали ноти колисанки.

Отак завжди. Щось в грудях калатало

Дзвіночком.

Смачно у печі гуло.

І я з плечей не плащ – літа скидала.

Немовби зовсім їх і не було.

(«Канат життя», 1999)


* * *


П’янить черемухою ніч,

Розносить хміль по хатах.

І заодно велить мені

У тебе запитати,

Чи пам’ятаєш ту весну

В батистовому платті,

Що незбагненну таїну

Несла?

Чи розгадав ти

Ті чари ледь розкосих віч,

Що не давали спати?

П’янить черемухою ніч…

Чому б не запитати?

(«Канат життя», 1999)


ДИПТИХ


І


Бажане і можливе –

Це щось, немов дві жінки.

Перша, як цвіт, вродлива.

Друга – як хворостинка.

Правда, не кожен бачив

Ту, незрівнянну, першу.

Друга ж – худа й терпляча –

Всюди за нами чеше.


ІІ


Бажане і можливе –

Це, як рідня далека,

Ніби сніжинка й злива,

Ніби відлига й спека.

Їх розділяє відстань

З наростами кордонів.

Пересилають вісті

В думах та, може, сонні.

Тягнуть назустріч руки,

Щоб знак рівняння склався.

Тільки важка ця штука –

Надто різняться класи.

Може звести лиш диво

Бажане і можливе.

(«Канат життя», 1999)


ЦЯ ЖІНКА


Ця жінка…

Їй давно вже за…

Між іншим,

Настільки «за» - не так уже й важливо.

Важливо, що вона завжди красива.

Здається, що стає іще миліша

І що її оберігає час,

Здуває пил і плавно обтікає,

Шліфує все, що в ній перетікає,

Що з легкістю підкреслює парча.

Розтанувши в літах, пора квітнева

Лишила по собі їй дублікати.

Доводить – хто колись був королевою,

Ніколи тої величі не втратить.

Нічого зайвого.

Ця чиста врода

Була б окрасою для всіх епох.

Усе, талановито, з насолодою,

До сантиметра в ній продумав Бог.

(«Слобожанщина. Альманах

літераторів Сумщини», 2008)


* * *


Мені завжди здавалось, що земля

У березні народжує нам Ворсклу.

І не знічев’я,

І не по-акторськи,

А так, як жінка-мати – немовля.

Нове життя – це чудо із чудес,

Та не бува безболісних пологів.

І шлях мольба долає аж до Бога,

Щоб зглянувся хоч трішки із небес.

Це таїнство стражденницьке, інтимне

Щораз переживає і земля,

Та ось прорвало лід,

І вже дитина

Нарешті синім шумом звеселя.

Вдихає світ, виборсується з криги.

І вже забуто дикий біль і жах.

Так легко!

І розквітнула душа,

Бо це дитя удатне зразу й бігать.

(«Слобожанщина. Альманах

літераторів Сумщини», 2008)


* * *


Оплакую все, що між нами було.

І – що не було. Й те, чого вже

не буде.

За це мене кожен, звичайно осудить,

Бо так не прощаються

з вицвілим злом.

Чому ж тоді знов для твоєї вини

Я схованку в серці своєму шукаю?

Не мусить так бути!» Чому ж так

буває?..

Сльозами займистими все обливаю.

І вже піднести зостається сірник.

(«Канат життя», 1999)


* * *


Я доводжусь пшениці дочкою.

А за батька мені – хвойний ліс.

Чом же море говорить зі мною,

Ніби з рідною: ніжно до сліз?

Я не чула раніш його мови.

А шепоче і серце сприйма.

Ніби ласку той голос шовковий.

Зачарована, прагну й сама

Щось пісенне, своє, слобожанське

Проказати. І нишком згадать,

Що солоність оцю і ворсклянська

Розбавляє солодка вода.

Чи почує думки? Я ж бо - нулик.

Як для нього. Але не хвалько…

Море слухало й раптом лизнуло

Мою руку м’яким язиком.

(«Канат життя», 1999)


* * *

Мої поля, мої ліси

І незрівнянна Ворскла –

Це злитки справжньої краси

Із Богом даним лоском.

Є і невидимі скарби:

Хоча б – охтирська нафта…

Я словом праведним якби

Уміла заклинати,

Людей благала б всім святим –

Краси первісну повінь,

Як діаманти, берегти

В оправі із любові.

(«Канат життя», 1999)


* * *


Озимина у травні – ще не хліб.

А лиш трава. Але яка красива!

У ній вітчутна богатирська сила,

Що струменить від матері-землі.

Ця сила, тільки дні весни злетять,

Траву оберне в молоду пшеницю

І їй у кожен колосок по вінця

Наллє нечутно крапелин життя.

І бережно триматиме цей дар.

Проситиме для нього в сонця гарту.

Ласкавого. І ніжності – у хмар.

І щоб, як батько, мудрим був

жнивар…

Ви бачили, як хліб наш визріва?

Уже для цього народитись варто.

(«Канат життя», 1999)