asyan.org
добавить свой файл
  1 ... 3 4 5 6
^

ПОЧАТОК КНЯЖІННЯ ВСЕВОЛОДОВОГО В КИЄВІ



Всеволод же сів у Києві на столі батька свого і брата свого, перейнявши всю волость Руську. І посадив він сина свого Володимира у Чернігові, а Ярополка Ізяславича у Володимирі, придавши йому Туров.
У рік 6587 (1079). Прийшов Роман Святославич із половцями до міста Воїня. Всеволод же, ставши коло Переяславля, вчинив мир із половцями. І повернувся Роман назад, і коли був він... (тут в оригіналі очевидний пропуск, і неясно, де був Роман - перекл.), убили його половці, Романа, місяця серпня у другий день. І є кості його, і донині вони там лежать, сина Святослава і внука Ярослава.
А Олега Святославича, схопивши, хозари вислали за море, до Цесарограда, і Всеволод посадив посадника Ратибора у Тмуторокані.
У рік 6588 (1080). Піднялися на рать торки переяславські проти Русі. Всеволод тоді послав на них сина свого Володимира, і Володимир, пішовши, переміг торків.
У рік 6589 (1081). Утік Ігоревич Давид із Турова з Володарем Ростиславичем місяця травня у вісімнадцятий день. І прийшли вони обидва до Тмутороканя, і схопили Ратибора, і сіли у Тмуторокані.
У рік 6590 (1082). Помер Осінь, половецький князь.
У рік 6591 (1083). Прийшов Олег із Греків до Тмутороканя, і схопив Давида Ігоревича і Володаря Ростиславича, і сів у Тмуторокані. І посік він хозар, які були радниками, щоб убити брата його Романа і його самого, а Давида і Володаря відпустив.
У рік 6592 (1084). Приходив Ярополк Ізяславич у Київ до Всеволода на Великдень.
У цей же час утекли два Ростиславичі, - Володар і Василько, - від Ярополка із міста Перемишля і, прийшовши до міста Володимира, прогнали Ярополка. І послав Всеволод сина свого Володимира, і вигнав він обох Ростиславичів, і посадив Ярополка у Володимирі.
У цей же рік Давид захопив гречників (купців, що користувалися Гречником (дніпровською частиною водної путі із Варягів у Греки), здійснюючи торгові операції між Києвом і Константинополем - перекл.) у місті Олешні і забрав у них все майно. Всеволод тоді, пославши мужів своїх, привів його і дав йому місто Дорогобуж.
У рік 6593 (1085). Ярополк збирався йти на Всеволода, бо послухав він злих дорадників. Довідавшись про це, Всеволод послав проти нього сина свого Володимира, і Ярополк тоді, залишивши матір свою і дружину свою (військо) в Луцьку, сам утік у Ляхи.
Коли ж Володимир прийшов до Луцька, лучани здалися. Володимир посадив тоді Давида в місті Володимирі замість Ярополка, а матір Ярополкову Олісаву, і жону його Ірину, і дружину його привів до Києва, майно його забравши.
У рік 6594 (1086). Всеволод заклав церкву святого Андрія Первозваного при Іоанні преподобнім, митрополиті. Він зробив у церкві тій монастир, і в ньому дівою постриглася дочка його, на ім’я Янка. Ця ж Янка, зібравши чорноризиць багатьох, пробувала з ними по монастирському правилу (за грецькими джерелами та науковими дослідженнями, Янка (Анна) була нареченою Константина, сина візантійського імператора, але шлюб не відбувся, бо нареченого силоміць постригли в ченці, а тоді постриглася в черниці і Янка - перекл.).
У рік 6595 (1087). Прийшов Ярополк із Ляхів і вчинив мир з Володимиром. І пішов Володимир назад до Чернігова, а Ярополк сів у місті Володимирі. І, пересидівши кілька днів, пішов він до Звенигорода. І не дійшов він до міста: простромив його проклятий убивця Нерядець, дияволом наущений і злими людьми. Князь же Ярополк лежав на санках, а він з коня шаблею проткнув його місяця листопада у двадцять і другий день. Тоді, підвівшись, Ярополк вирвав із себе шаблю і голосно заволав: "Ох, це ти мене, вороже, погубив!" І втік Нерядець проклятий у Перемишль до Рюрика Ростиславича. А Ярополка взяли перед собою на коня отроки Радко і Войкіна, і інші отроки і понесли його до Володимира, а звідти до Києва.
І вийшов назустріч йому благовірний князь Всеволод із двома синами своїми, Володимиром і Ростиславом, і всі бояри, і блаженний митрополит Іоанн, і чорноризці, і пресвітери, і всі кияни. Великий плач учинили вони над ним, із псалмами і співами провели його до монастиря святого Дмитрія Солунського і, опрятавши тіло його, з честю положили його в раці мармуровій у церкві святого апостола Петра, що її він сам почав був зводити, місяця грудня у п’ятий день. Багато бід зазнавши, без вини вигнаний братами своїми, кривджений і розграбований, вкінці він і смерть гірку прийняв, та вічного життя і покою сподобився.
Такий бо був блаженний князь Ярополк: кроткий, смирений, братолюбивий і убоголюбець, він десятину давав щорічно від усіх добр своїх і від хлібів святій Богородиці печерській і молив Бога завжди, говорячи: "Господи, Боже мій, Ісусе Христе! Прийми молитву мою і дай же мені смерть таку, яку ото дав ти брату моєму Борису і Глібові, від чужих рук, нехай омию я гріхи всі своєю кров’ю, ізбудуся суєтного світу і сіті ворожої". І того, що він просив, не позбавив його милостивий Бог. Він дістав ті блага, що їх ані око не бачило, ні вухо не чуло, ні на серце людині які не спадали, а які уготував Бог тим, що люблять Його.
У цей же рік ходив Всеволод до Перемишля.
У рік 6596 (1088). Освячена була церква святого Михайла Всеволодового монастиря митрополитом Іоанном і єпископами Лукою білгородським та Ісайєю ростовським. Ігуменство того монастиря тримав тоді Лазар.
У тім же році пішов Святополк Ізяславич із Новгорода до Турова на княжіння.
У цей же рік помер Никон, печерський ігумен.
У цей же рік узяли волзькі болгари місто Муром.
У рік 6597 (1089). Освячена була церква печерська святої Богородиці Феодосієвого монастиря Іоанном, митрополитом, і Лукою, білгородським єпископом, і єпископом ростовським Ісайєю, і Іоанном, чернігівським єпископом, і Антонієм, юр’євським єпископом, при Всеволоді, благовірному князеві державному Руської землі, і дітях обох його, Володимирові і Ростиславові, коли воєводство київської тисячі тримав Янь Вишатич, а ігуменство печерське - Іоанн.
У цей же рік преставився Іоанн, митрополит. Був же Іоанн цей муж знаючий у Письмі Святому і поученні, милостивий до убогих і вдовиць, і ласкавий до всякого, до багатого і до вбогого, і смирений душею, і кроткий, і мовчазний, але проречистий, коли Письмом Святим утішав він печальних. І не було такого раніше в Русі, ні по ньому не буде такого.
У цей же рік пішла в Греки Янка, дочка Всеволода, про яку сказано було раніше.
У рік 6598 (1090). Привела Янка митрополита Іоанна, скопця, і, побачивши його, люди всі сказали: "Це мертвець прийшов". І, пробувши від року до року, він помер. Був же цей муж не книжник, а простий на розум і просторіка.
У цей же рік освячена була церква святого Михайла переяславська Єфремом, тієї церкви митрополитом, який спорудив її великою, бо раніш була в Переяславлі митрополія, і спорядив у ній багате вбрання, оздобивши її всякими прикрасами і церковним начинням.
Цей Єфрем у ці роки багато звів споруд: докінчивши церкву святого Михайла, він заклав церкву святого Феодора Стратилата на Єпископських воротах міста, і святого Андрія Первозваного коло церкви святого Михайла біля воріт, і кам’яні стіни міста, і кам’яну споруду бані, - цього ж не було в Русі, - і прикрасив місто Переяславське спорудами церковними та іншими будовами.
У рік 6599 (1091). Ігумен Іоанн і чорноризці, раду вчинивши, сказали: "Недобре є лежати нашому отцю Феодосію поза монастирем і церквою своєю, тому що він заснував церкву і чорноризців зібрав". І, вчинивши раду, звеліли вони приготувати місце, де ото положити мощі його.
А оскільки за три дні приспівало свято Успіння Богородиці, то повелів ігумен копати там, де лежать мощі отця нашого Феодосія. Його-таки повелінню був я, грішний, першим самовидцем, і те, що розкажу, я не із слуху чував, а сам-один був його зачинателем.
Прийшов отож, ігумен до мене і сказав мені: "Підьмо обидва в печеру до Феодосія". І я, прийшовши з ігуменом, так щоб же не знав ніхто, і роздивившись, куди копати, визначив місце, де копати - збоку від входу. Сказав тоді до мене ігумен: "Не смій розповідати нікому ж із братії, щоб ніхто ж не довідався, а візьми того, кого хочеш, хай він тобі допоможе".
Я ж приготував того дня мотику, щоб нею копати, і в вівторок присмерком узяв із собою другого брата Марка, так щоб ніхто не не знав, прийшов у печеру...

У рік 6599 (1091). Ігумен Іоанн і чорноризці, раду вчинивши, сказали: "Недобре є лежати нашому отцю Феодосію поза монастирем і церквою своєю, тому що він заснував церкву і чорноризців зібрав". І, вчинивши раду, звеліли вони приготувати місце, де ото положити мощі його.
А оскільки за три дні приспівало свято Успіння Богородиці, то повелів ігумен копати там, де лежать мощі отця нашого Феодосія. Його-таки повелінню був я, грішний, першим самовидцем, і те, що розкажу, я не із слуху чував, а сам-один був його зачинателем.
Прийшов отож, ігумен до мене і сказав мені: "Підьмо обидва в печеру до Феодосія". І я, прийшовши з ігуменом, так щоб же не знав ніхто, і роздивившись, куди копати, визначив місце, де копати - збоку від входу. Сказав тоді до мене ігумен: "Не смій розповідати нікому ж із братії, щоб ніхто ж не довідався, а візьми того, кого хочеш, хай він тобі допоможе".
Я ж приготував того дня мотику, щоб нею копати, і у вівторок присмерком узяв із собою другого брата Марка, так щоб ніхто не знав, прийшов у печеру і, одспівавши псалми, почав копати, а втомившись, дав мотику другому брату. І копали ми до полуночі, і втомилися, та не могли докопатися. І став я журитися, чи не вбік ми якось копаємо. Тоді я, взявши мотику, почав копати із запалом, а друг мій відпочивав перед печерою. І сказав він мені: "Ударили в било", - і я в той час протяв до мощей Феодосієвих. І коли він говорив до мене: "Ударили в било", - то я сказав: "Я прокопав уже". Та коли я прокопав, обняв мене страх, і став я волати: "Господи, помилуй!"
У той же час сиділи два брати в монастирі, стережучи, коли ігумен, утаївшись, з кимось перенесе його потай, і дивилися в бік печери. І коли ударили в било, побачили вони обидва три стовпи, яко дуги осяйні, що, постоявши, перейшли на верх церкви, де ото потім похований був святий Феодосій.
У цю саму пору Стефан, - що був замість нього, Феодосія, ігуменом, а на цей час став уже єпископом володимирським, - дивлячись у своєму монастирі на Клові через поле, побачив зорю велику над печерою. Подумавши, що це несуть Феодосія, - бо йому було сповіщено про це раніш за один день, - і пожалкувавши, що без нього переносять його, він, сівши на коня, швидко поїхав, узявши з собою Климента, якого він поставив на Клові ігуменом після себе. Їхали вони собі, і бачили зорю велику, а коли прибули близько - побачили багато свічей над печерою. Та прийшли вони до печери - і не побачили анічого.
І прийшли вони всередину печери, а ми сиділи коло мощей його. Бо коли я прокопав, то послав Марка до ігумена Іоанна: "Приходь, та візьмемо його". Ігумен тоді прийшов із двома братами, а я прокопав багато і вліз. І ми побачили мощі його, які лежали, але суглоби його не розпалися і волосся на голові присохло. І, поклавши його на варимантію та взявши на плече, винесли вони його перед печерою.
А на другий день зібралися єпископи - Єфрем переяславський, Стефан володимирський, Іоанн чернігівський, Марин юр’євський. І ігумени всі від усіх монастирів із чорноризьцями прийшли, і люди благочестиві. І взяли вони мощі Феодосієві, зі свічами і з фіміамом, і принесли, і положили його у власній його церкві, у притворі на правій стороні, місяця серпня в чотирнадцятий день, у четвер, о першій годині дня, індикта чотирнадцятого року. І святкували світло в той день.
Тепер же трохи розповім дещо, як збулося пророцтво Феодосієве. Коли ото за живоття свого Феодосій тримав ігуменство і правив стадом, порученим йому Богом, - чорноризьцями, то не лише цими одними, але й мирськими душами опікувався він, щоб вони спаслися. Особливо ж дбав він про синів своїх духовних, утішаючи і поучаючи тих, хто приходив до нього, а іноді в доми їхні приходячи і благословення їм даючи.
Так, одного разу, коли він прийшов у дім Янів до Яня Вишатича, воєводи київського і до жінки його Марії, - бо Феодосій любив їх за те, що вони жили обоє по заповіді Господній і в любові жили, - так от, коли він якось прийшов до них обох, то поучав він їх про милість до убогих, і про царство небесне, що його прийняти праведникам, а грішним - муку, і про смертний час. Та коли він це говорив, і про покладення тіл обох у гробі, то сказала їм, Феодосієві та Яневі, жінка Янева: "Хто зна, де ото мене положать?" Сказав тоді Феодосій: "Воістину, де ото я ляжу, там і ти похована будеш".
І це збулося. Хоча ігумен преставився на вісімнадцять років раніш, а це збулося, бо цей рік преставилася жінка Янева, на ім’я Марія, місяця серпня в шістнадцятий день. І, прийшовши та співавши належні співи, чорноризьці принесли і положили її в церкві святої Богородиці навпроти гробу Феодосія, на лівій стороні. Феодосій же покладений був у чотирнадцятий день, а ця - у шістнадцятий.
Так збулося пророцтво блаженного отця нашого Феодосія, доброго пастиря, що пас словесні вівці нелицемірно, кротко і розважливо, дивлячись за ними, і дбаючи за них, і молячись за поручене йому стадо, і за люди християнськії, і за землю Руську.
Отож по зішестю своїм ти молишся, Феодосію, за віруючих людей і за своїх учнів, які, дивлячись на раку твою, згадують учення твоє, і стриманість твою, і прославляють Бога, а я, грішний твій раб та учень, не знаю, чим вихвалити тебе, добре твоє життя і стриманість. Так скажу оце лише небагато: "Радуйся, отче наш і наставниче, Феодосію! Мирський гамір одкинувши, мовчання возлюбивши, Богу послужив ти єси у монашім житті. Всяке божественне приношення ти приніс єси собі, пощенням превозвисившись, плотські насолоди зненавидівши, і мирську красу і бажання віку цього одлинувши, ідучи вслід за стопами високодумних отців і ревно наслідуючи їх, мовчанням возносячись, смиренням прикрашаючись!Радуйся, преподобниче, бо укріпився ти надією і вічні блага дістав, умертвивши плотське бажання - джерело беззаконня і неспокою. І підступів бісівських уникнувши, і сітей його, із праведними, отче, ти почив єси, діставши за труди свої нагороду, бо був ти послідовником отців святих, наслідувавши учення їх, і звичай їх, і стриманість їх, і правила їх дотримуючи.
Особливо ж ти ревно наслідував Великого Феодосія - життям, і звичаєм, і стриманістю. Ревно наслідуючи його, і дотримуючи звичаю його, і переходячи від справи доброї до справи кращої, належні Богові молитви воздаючи і гарні пахощі приносячи - кадило молитовне, фіміам запашний, - перемігши мирське бажання і миродержця-князя віку цього, супротивника подолавши - диявола і його підступи, ти переможцем став, ворожим його стрілам і гордим помислам ставши супротивно, укріпившись зброєю хресною, і вірою непоборною, і Божою допомогою.
Тож помолися за мене, чесний отче, щоб позбавитись мені від сіті ворожої, і від ворога-противника убережи мене твоїми молитвами".
У цей же рік було знамення в сонці: воно зникло і мало його зосталося; було воно, як місяць, о другій годині дня місяця травня у двадцять і перший день (у 1091 році сонячне затемнення було справді о другій годині після сходу сонця 21 травня - перекл.).
У цей же рік, коли Всеволод діяв лови на звірів за Вишгородом, і коли розкинули тенета, і люди зняли крик, упав превеликий змій з неба. І перелякалися всі люди, бо в цей час загула земля, - багато хто чув (ідеться про падіння на землю великого метеорита, вогнений слід якого вважали за небесного змія - перекл.).
У цей же рік волхв об’явився у Ростові і пропав.
У рік 6600 (1092). Предивне було чудо в Полоцьку. У навожденні диявольському, серед ночі був тупіт, стогнало опівночі, бігали, як люди, біси по вулиці. Якщо хто виходив із дому, хотячи подивитись, то його відразу невидимо вражали біси. І від того люди вмирали, і не сміли вони виходити з домів. Потім же стали біси вдень з’являтися на конях, але не було видно їх самих, а було видно коней їхніх копита. І так уражали вони людей у Полоцьку і його область. Тому й говорили люди: "Мертв’яки б’ють полочан". А з’явисько це почалося із міста Друцька.
У ці ж часи було знамення в небі: наче коло превелике було посеред неба.
У це ж літо була засуха, так що вигорала земля, і багато гаїв загоралися самі, і болота. Багато знамень бувало на землі, і рать велика була від половців звідусіль, і взяли вони три міста: Пісочен, Переволоку, Прилук, і багато сіл спустошили.
У цей же рік половці з Васильком Ростиславичем пустошили Ляхів.
У цей же рік помер Рюрик, син Ростиславів.
У ці ж часи багато людей вмирало від різних недуг, так що говорили ті, які продають гроби: "Продали ми гробів від Пилипового дня до м’ясопусту сім тисяч". А це сталося за гріхи наші, бо умножилися гріхи наші і неправди. Це ж навів на нас Бог, велячи нам мати покарання, і стримуватися від гріха, і заздрості, і ненависті, і від інших злих справ диявольських.

У рік 6601 (1093), індикта перший рік. Преставився великий князь Всеволод, син Ярославів, онук Володимирів, місяця квітня в тринадцятий день, а похований був у чотирнадцятий день; тиждень тоді був страсний, а день тоді був великий четвер, коли його положили в гробі у великій церкві святої Софії.
Цей благовірний князь Всеволод змалку любив правду, і дбав він про убогих, і воздавав честь єпископам і пресвітерам, а над усе любив чорноризців і давав їм те, чого вони потребували. І сам же він стримувався від пияцтва і похоті, тому й любив його батько його, так що бувало говорив батько його до нього: "Сину мій! Добре тобі, що чую я про твою сумирність, і радію я, бо ти заспокоюєш старість мою. Якщо тобі Бог дасть прийняти волость стола мого після братів своїх по праву, а не насильством, то коли відведе тебе Бог від живоття твого, тут теж ти ляжеш, де ото я, коло гробу мого, тому що люблю я тебе більше, ніж братів твоїх".
Отож і збулося слово батька його, яке він говорив був, бо цей Всеволод прийняв-таки після братів стіл батька свого, і по смерті брата свого Ізяслава сів у Києві, князюючи, хоча були йому тут прикрості більші, гірші, ніж тоді, коли сидів він у Переяславі. Бо коли він сів у Києві, прикрість була йому від синів своїх, тому що стали вони дозоляти йому, хотячи волостей, - той цієї, а той іншої. І він, мирячи їх, роздавав волості їм, а через них же прикрощі настали йому і недуги. І надходила до нього старість, і стали йому подобатися думки молодих, і раду він чинив із ними. А ці й почали його підбивати, і став він невдоволений дружиною своєю першою, а людям не можна було знайти княжої справедливості. І стали тіуни (управителі княжого господарства - перекл.) його грабувати людей і обкладати податками, а він цього не знав у недугах своїх.
І коли він розболівся вельми, то послав гінця по сина свого Володимира до Чернігова. І прийшов Володимир, і, побачивши батька недужим, плакав вельми. І сиділи біля Всеволода Володимир і Ростислав, син його менший, а коли ж прийшов час, преставився він тихо і спокійно, і прилучився до предків своїх, княживши у Києві п’ятнадцять років, а в Переяславлі - рік, і в Чернігові рік.
Володимир же, оплакавши з Ростиславом, братом своїм, батька свого, опрятали тіло його. І зібралися єпископи, і ігумени з чорноризьцями, і попи, і бояри, і прості люди, і, взявши тіло його, з належними співами положили його у святій Софії, як ото ми сказали раніш.
Володимир тим часом став роздумувати, кажучи: "Якщо я сяду на столі батька свого, то матиму війну зі Святополком, бо то стіл його батька раніше був". І, так розміркувавши, послав він послів до Святополка до Турова, а сам пішов до Чернігова, а Ростислав - до Переяславля.
А коли минув Великдень і пройшла Світла неділя, в день антипасхи, місяця квітня у двадцять і четвертий день, був початком Святополкового у Києві княжіння.

^ ПОЧАТОК КНЯЖІННЯ СВЯТОПОЛКОВОГО У КИЄВІ

Прийшов Святополк до Києва, і вийшли назустріч йому кияни з поклоном. І прийняли вони його з радістю, і сів він на столі батька свого і стрия свого.
У цей же час пішли половці на Руську землю. Почувши, що вже помер Всеволод, послали вони послів до Святополка вимагати викуп за мир. Святополк же не порадився зі старшою дружиною батька і стрия свого, а вчинив раду з тими, які прийшли з ним, і, схопивши послів, всадив їх у погреб. Почувши ж це, половці почали воювати.
І прийшло половців багато, і обступили вони місто Торчський. І Святополк, почувши це, відіслав послів-половців, просячи миру. Та не захотіли половці миру і пустилися по землі, розоряючи її. Святополк тоді став збирати воїв, маючи намір іти проти них.
І сказали йому мужі розважливі: "Не пробуй іти проти них, бо мало ти маєш воїв". Він же сказав їм: "Я маю отроків своїх вісімсот, що можуть проти їх стати" І почали інші, нерозважливі, мовити: "Піди, княже!" Розважливі ж говорили: "Коли б спорядив ти їх вісім тисяч, було б це не зле, але наша земля збідніла вже від воєн і продаж. Пошли-но до брата свого Володимира, хай би він допоміг тобі". Святополк, отож, послухав їх і послав послів до Володимира, щоб він допоміг йому.
Володимир тоді зібрав воїв своїх і послав гінця до Ростислава, брата свого, до Переяславля, велячи йому допомагати Святополку. Та коли Володимир прийшов до Києва і зустрівся з Святополком у монастирі святого Михайла, то затіяли вони межи собою чвари та свари, але, владившись, цілували хреста один одному.
А половці пустошили по землі. І сказали їм обом мужі розважливі: "Чого ви чвари маєте межи собою? Погані ж гублять землю Руську. Потім помиритесь обидва, а нині підіть супроти них - або з миром, або війною". І Володимир хотів миру, а Святополк хотів піти війною.
І пішов Святополк, і Володимир, і Ростислав до міста Треполя, і прийшли вони до ріки Стугни. При цім Святополк, і Володимир, і Ростислав скликали дружину свою на раду, маючи намір перейти через ріку. І стали вони радитися, і говорив Володимир: "Стоячи тут, через ріку коло загрози цієї, ми вчинимо мир із ними". І пристали до цієї поради розважливі мужі, Янь Вишатич та інші. Кияни ж не захотіли поради цієї, а сказали: "Ми волимо битися. Перейдімо на ту сторону ріки". І уподобали всі пораду цю, і перейшли Стугну-ріку, а вона тоді вельми наводнилася була.
Святополк, отож, і Володимир, і Ростислав, приготувавшись до бою, рушили. На правій стороні йшов Святополк, а на лівій - Володимир, а посередині - Ростислав, і минувши Треполь, пройшли вони вал. А тут половці вийшли на супроти, і стрільці їхні вийшли насупроти перед ними. Наші тоді стали межи двома валами, і поставили стяги свої, і вийшли стрільці із-за валу. А половці, прийшовши до валу, поставили стяги свої, налягли спершу на Святополка і проламали полк його. Святополк же стояв міцно, та побігли люди, не витримуючи натиску ворогів, а потім побіг і Святополк.
І налягли вони на Володимира, і була битва люта, і побіг і Володимир з Ростиславом, і вої його. І прибігли вони до ріки Стугни, і коли вбрів Володимир з Ростиславом, то став утопати Ростислав перед очима Володимировими, і хотів він підхопити брата свого, і мало не втонув сам. І так утопився Ростислав, син Всеволодів.
Володимир же, перебрівши ріку з невеликою дружиною, - бо багато хто впали із полку його і бояри його тут же полягли, - і прийшовши на ту сторону Дніпра, плакав за братом своїм і за дружиною своєю. І пішов він до Чернігова сумний вельми.
Святополк же вбіг у Треполь, і заперся тут, і був до вечора, і в ту ніч прийшов до Києва.
Половці ж, побачивши що вони перемогли, пустилися по землі, розоряючи, а інші повернулися до Торчського.
Це ж лихо приключилося в день святого Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа, місяця травня у двядцять і шостий день.
А Ростислава, шукавши, знайшли в ріці. І, взявши його, принесли його до Києва. І плакала за ним мати його княгиня Анна, і всі люди плакали за ним сильно, юності його заради. І зібралися єпископи, і попи, і чорноризці, і, співи належні співавши, положили його в церкві святої Софії, біля батька його.
Половці тим часом облягли Торчський, а торки чинили опір, і завзято боролися з місцевих стін, і вбивали багатьох із ворогів. Половці тоді стали налягати і забирати воду. І знемагати почали люди в місті від спраги на безводді й голоду. І прислали торки посланців до Святополка, говорячи: "Якщо ти не пришлеш харчів, ми здамося". І Святополк послав їм, та не можна було прокрастися в місто через безліч ворогів.
І стояли половці навколо міста Торчського дев’ять тижнів, і розділилися надвоє: одні стали біля міста, раттю борючись, а другі рушили до Києва і пустилися в напад межи Києвом і Вишгородом.
Святополк же вийшов на річку Желянь, і пішли обоє одні проти одних, і зступилися, і покріпшала битва. І побігли наші перед іноплемінниками, і падали поранені перед ворогами нашими, і багато загинуло, і було мертвих більше, ніж коло Треполя. Святополк же прийшов до Києва з двома мужами, а половці повернулися до Торчського.
І сталося ж це лихо місяця липня у двадцять і третій день. А назавтра, у двадцять і четвертий день, у день святих мучеників Бориса і Гліба, був плач великий у місті Києві за гріхи наші великі, за помноження беззаконь наших.
Напустив же Бог на нас поганих, не їх милуючи, а нас караючи, щоб утрималися ми від злих справ. Тому карає Він нас навалою поганих, що це ж є бич Божий, щоб коли-небудь, смирившись, ми опам’яталися, відійшли від злого шляху. Через це в свята Бог насилає нам тужбу, як воно сталося в це літо: перше лихо - на Вознесіння коло Треполя, друге - на свято Бориса і Гліба, яке є новим святом руським.
Тому-то пророк Амос говорив про слова Господні: "І оберну я свята ваші у плач, а пісні ваші - у ридання". Учинився бо плач великий у землі нашій, і опустіли села наші і міста наші, і стали ми утікати перед ворогами нашими. Як ото і пророк Мойсей говорив: "Упадете ви перед ворогами вашими, і поженуть вас ті, що ненавидять вас, і побіжите ви тоді, коли ніхто не женеться за вами. І сокрушу Я зухвалість гордині вашої, і буде даремною сила ваша, і уб’є вас меч, що прийде, і буде земля ваша спустошеною, і двори ваші спустошеними будуть, бо ви лихі є і лукаві, і Я піду на вас із гнівом лютим", - так говорить Господь Бог. І що лукаві сини Ізмаїлові палили села й стодоли, і багато церков запалили вогнем, - хай ніхто ж не дивується цьому, бо "де ото багато гріхів, там бачимо ми всякі кари". Через це весь світ був відданий на покару, через це гнів Божий розпростерся, через це мучать народ: тих ведуть полоненими, а других рубають, інших віддають на помсту, і гірку вони приймають смерть, другі тремтять, дивлячись на тих, яких убивають, інших уморюють голодом і спрагою, - одна покута, одна кара, що багатоманітні несе нещастя, і різні печалі, і страшні муки. Тих в’яжуть, і ногами пхають, і на морозі тримають, і знущаються, та це найгірше і найстрашніше, що в християнському роді страх, і неспокій, і біда розпросторилася.
Справедливо і належно це є. Хай нас так покарають, і тоді ми віру в собі матимемо, карані будучи, бо належить нам "в руки відданим бути народу чужому, і беззаконному, і найлукавішому з усіх на землі".
Половці пустошили багато і повернулися до Торчського. І знемогли люди в місті від голоду, і здались ворогам. Половці ж, узявши місто, запалили його вогнем, а людей роздягнули і повели їх у вежі до ближніх своїх і родичів своїх. Мучені холодом і виснажені, у голоді, і в спразі, і в біді, поблідлі обличчями і почорнілі тілами, ходячи невідомою землею голі й босі, ноги маючи поколоті терням, вони запаленим язиком, зі сльозами відповідали один одному, говорячи: "Я був із цього міста", а другий :"Я із цього села". І так розпитували вони зі сльозами, рід свій називаючи, а очі підносячи до неба до Всевишнього, який відає всім потаємним.

Половці пустошили багато і повернулися до Торчського. І знемогли люди в місті від голоду, і здались ворогам. Половці ж, узявши місто, запалили його вогнем, а людей роздягнули і повели їх у вежі до ближніх своїх і родичів своїх. Мучені холодом і виснажені, у голоді, і в спразі, і в біді, поблідлі обличчями і почорнілі тілами, ходячи невідомою землею голі й босі, ноги маючи поколоті терням, вони запаленим язиком, зі сльозами відповідали один одному, говорячи: "Я був із цього міста", а другий: "Я із цього села". І так розпитували вони зі сльозами, рід свій називаючи, а очі підносячи до неба до Всевишнього, який відає всім потаємним.
Та нехай не посміє ніхто сказати, що ми ненавидимі Богом єсмо! Бо кого Бог так любить, як ото нас возлюбив? Кого бо так Він ушанував, як ото нас, прославив і возніс? А нікого! І тим більше гнів Свій він підняв на нас, що, більше від усіх вшановані бувши, ми гірше від усіх накоїли гріхів. Тому, що ми, більше від усіх просвітлені бувши і волю Владики відаючи, зневажили її, - ми слушно дужче від інших карані єсмо! Так і я, грішний, багато і часто Бога прогнівив, і живу, часто согрішаючи повсякдень.
У цей же рік преставився Ростислав, син Мстиславів, онук Ізяславів, місяця жовтня у перший день. А похований був він місяця листопада у шістнадцятий день у церкві святої Богородиці Десятинній.
У рік 6602 (1094). Учинив Святополк Ізяславич мир із половцями і взяв собі за жону дочку Тугоркана, князя половецького.
Того ж року прийшов Олег Святославич з половцями із Тмутороканя і підійшов до Чернігова. Володимир же Всеволодович заперся в місті, а Олег підступив до міста, і попалив навколо міста, і монастирі спалив. Володимир уладнав тоді мир із Олегом і пішов з міста на отчий стіл до Переяславля, а Олег увійшов у місто батька свого. Половці ж стали пустошити навколо Чернігова, і Олег їм не боронив, бо сам повелів їм пустошити.
Це вже втретє навів Олег поганих на Руську землю. Його ж гріх хай би йому хоч Бог простив, тому що багато християн погублено було, а інших забрано в полон і розточено по землях.
У цей же рік прийшла сарана на Руську землю, місяця серпня у шістнадцятий день, і поїла всяку траву і багато хліба. І не було цього чувано у дні давні в землі Руській, що ото побачили очі наші за гріхи наші.
У цей же рік преставився єпископ володимирський Стефан, місяця квітня у двадцять і сьомий день, о шостій годині ночі; він був раніш ігуменом Печерського монастиря.
У рік 6603 (1095). Пішли половці на Греків із Девгеневичем (насправді це був самозванець, що видавав себе за Константина, убитого ще 1073 р. сина візантійського імператора Романа IV Діогена від першого шлюбу - перекл.), і воювали проти Греків. А цесар грецький Олексій Комнин схопив Девгеневича і осліпив.
У цей же рік прийшли половці - хан Ітлар і хан Кітан - до Володимира вимагати викуп за мир. І прибув Ітлар до міста Переяславля, а Кітан став межи двома валами з воями. І віддав Володимир сина свого Святослава Кітанові у заручники, а Ітлар перебував у місті з ліпшою дружиною.
У цей же час прибув боярин Слав’ята з Києва від Святополка до Володимира за якимось ділом. І стала радитися дружина Ратиборова, його люди, з князем Володимиром, щоб погубити Ітларевих людей, хоча Володимир не хотів цього вчинити. Він говорив: "Чи я можу це вчинити, давши клятву?" Дружина ж, відповідавши, сказала Володимирові: "Княже! Нема тобі в тім гріха. Привів тобі їх Бог у руки твої. Чому вони, тобі завжди клянучись, гублять землю Руську і кров християнську проливають безперестану?" І послухав їх Володимир.
У ту ніч послав Володимир Слав’яту з декількома людьми дружини і з торками межи обидва вали. Викравши спершу Святослава, вони потім убили Кітана і дружину його перебили.
Вечір тоді був суботній. А Ітлар у ту ніч лежав на сінцях у дворі воєводи Ратибора, і не знав він, що над Кітаном скоїлося в ту ніч. А назавтра, в неділю, коли була вранішня година, приготував, отож, Ратибор отроків при зброї і повелів їм хату затопити. І прислав Володимир отрока свого Байдюка до Ітларевих людей, і сказав Байдюк Ітлареві: "Кличе вас князь Володимир, сказавши так: "Обувшись у теплій хаті і поснідавши у Ратибора, прийдіть же до мене". І сказав Ітлар: "Нехай буде так".
І коли увійшли вони в хату, то заперли їх, а вої, вилізши на хату, прокопали хату, верх її, і тоді Ольберг Ратиборич, узявши лук свій і наклавши стрілу, ударив Ітларя під серце. І дружину його всю постріляли. І так зле покинув живоття своє Ітлар із дружиною своєю в неділю Сиропусну, о першій годині дня, місяця лютого у двадцять і четвертий день.
Тим часом Святополк і Володимир послали послів до Олега, велячи йому іти із собою на половців. І Олег обіцявся йти з ними обома, та, виступивши, не пішов із ними в одну путь. Святополк же і Володимир пішли на вежі половецькі, і взяли вежі, і забрали худобу, і коней, і верблюдів, і челядь, і привели в землю свою.
І стали вони обидва гніватися на Олега, що не пішов він із ними на поганих. І послав Святополк і Володимир послів до Олега, говорячи так: "Ти ось не пішов з нами на поганих, що погубили землю Руську, а тепер у тебе є Ітларевич. Або його вбий, або дай нам. То є ворог нам обом і землі Руській". Олег же цього не послухав, і постала межи ними ненависть.
У цей же рік прийшли половці до міста Юр’єва і стояли навколо нього все літо, мало не взяли його, та Святополк викупом замирив їх. Половці, однак, прийшли за ріку Рось, а юр’євці вибігли із міста і прийшли до Києва. Святополк тоді повелів рубати місто на Вітечівському пагорбі, нарікши його своїм ім’ям - Святополчградом. І наказав він єпископу юр’євському Марину з юр’євцями сісти тут, і засаківцям (люди з околиць міста Сакова - перекл.), і іншим з інших міст. А пустий Юр’єв запалили половці.Цього ж року наприкінці пішов Давид Святославич із Новгорода до Смоленська. Новгородці тоді пішли до Ростова по Мстислава Володимировича і, взявши його, привели його до Новгорода, а Давидові сказали: "Не ходи до нас". І, пішовши, Давид повернувся і сів у Смоленську знову, а Мстислав сів у Новгороді.
У цей же час прийшов Ізяслав, син Володимирів, із Курська до Мурома. І прийняли його муромці, і схопив він посадника Олегового.
У це ж літо прийшла сарана, місяця серпня у двадцять і восьмий день, і покрила землю, і страшно було це бачити. Йшла вона до північних країв, поїдаючи траву або проса.
У рік 6604 (1096). Святополк і Володимир послали послів до Олега, говорячи так: "Піди до Києва. Хай урядимось ми про Руську землю перед єпископами, ігуменами, і перед мужами отців наших, і перед городянами, щоб оборонили ми землю Руську від поганих". Олег же, сповнившись зухвалого помислу і словес погірдливих, сказав так: "Не гоже мене судити єпископам і ченцям або смердам". І не схотів він іти до обох братів своїх, послухавши злих дорадників. Святополк тоді і Володимир сказали йому: "Якщо ти оце ні на поганих не йдеш із нами, ні на думу, то ти і зло замишляєш на нас обох, і допомагати хочеш поганим. Тож хай нас Бог розсудить".
Так що Святополк і Володимир пішли удвох на Олега до Чернігова. І вибіг Олег із Чернігова місяця травня у третій день, у суботу, а Святополк і Володимир гналися вслід за ним. Та Олег вбіг у місто Стародуб і заперся тут. Святополк же і Володимир обступили його в місті. І кріпко билися із місцевих стін оточені, а ці йшли приступом до міста, і багато було поранених довкола міста днів тридцять і три, і знемагали люди в місті.
І вийшов Олег із міста, прагнучи миру, і дали вони обидва йому мир, кажучи так: "Іди до брата свого Давида, і прийдіть обидва до Києва на стіл батьків наших і дідів наших. Бо то є найстарше місто у землі нашій - Київ, і тут належить нам зібратися і вкласти угоду". Олег же обіцявся так учинити, і на цьому вони цілували хреста.
У цей же час прийшов хан Боняк із половцями до Києва у неділю звечора. І спустошили вони навколо Києва, і спалив Боняк на селі Берестовім княжий двір.
У цей же час пустошив хан Куря з половцями коло Переяславля і місто Устя попалив, місяця травня у двадцять і четвертий день.
Олег же вийшов із Стародуба і прийшов до Смоленська. Та не прийняли його смольняни, і пішов він до Рязані. А Святополк і Володимир пішли обидва до себе.
Того ж місяця прийшов Тугоркан, тесть Святополків, до Переяславля місяця травня у тридцять і перший день і став довкола міста. А переяславці заперлися в місті. Святополк і Володимир пішли на нього по цій стороні Дніпра, і прийшли до міста Заруба, і тут перейшли ріку. І не провідали про них половці, - бо оберіг їх Бог, - і, приготувавшись до бою, рушили вони до міста. Городяни ж, узрівши їх, зраділи і вийшли до них. А половці стояли на тій стороні Трубежа, приготувавшись до бою.
Коли ж Святополк і Володимир вбрели у Трубіж до половців, то хотів Володимир почати ладнати дружину, але вони не послухалися його, а вдарили в коні до противника. І, це побачивши, половці кинулися втікати, а наші погналися вслід за ворогами, рубаючи противників.
Учинили в той день Господень спасіння велике: місяця червня у дев’ятнадцятий день переможені були іноплемінники. І князь їхній Тугоркан убитий був, і син його, і багато інших князів тут упали. А назавтра знайшли Тугоркана мертвого, і взяв його Святополк яко тестя свого і яко ворога. І, привізши його до Києва, погребли його на Берестовім на могилі, межи дорогою, що йде на Берестове, і другою, що йде на монастир Печерський.
У двадцятий день того ж місяця, у п’ятницю, о першій годині дня, прийшов удруге Боняк, безбожний, шолудивий, до Києва, потайки, хижак, зненацька, і мало у місто не ввірвалися половці. І запалили вони села довкола міста, і повернули на монастирі, і спалили монастир Стефанів і дерев’яний Германів.
І прийшли вони на монастир Печерський, коли ми були по келіях, спочиваючи після заутрені, і зняли крик навколо монастиря, і поставили два стяги перед воротами монастирськими. Ми тоді стали утікати задвірками монастиря, а інші вибігли на хори. Безбожні ж сини Ізмаїлові вирубали ворота монастиря і кинулися по келіях, вирубуючи двері, і виносили все, коли що знаходили в келії. А після цього запалили вони храм святої владичиці Богородиці: прийшли вони до церкви і підпалили двері, які були зроблені на південь, і другі, що на північ, і, вдершись у притвор коло гробу Феодосія і забравши ікони, підпалювали вівтарні двері, і зневажали Бога і закон наш.
Бог же терпів їх, бо ще не прийшов кінець гріхам їхнім і беззаконню їхньому. Тому-то й говорили вони: "Де є Бог їхній? Хай Він допоможе їм і збавить їх від нас". Й інші слова хули говорили вони на святі ікони, насміхаючись, а не знаючи, що Бог карає рабів своїх напастями і війнами, аби стали вони, як золото, випробуване в горнилі. Християнам бо через великі скорботи і печалі належить увійти в Царство небесне, а ці погані глумителі, що на цьому світі здобули веселощі і привілля, на тому світі дістануть муки з дияволом і вогонь вічний.
Запалили вони і двір Красний, що його поставив благовірний князь Всеволод Ярославич на тім пагорбі, який є над урочищем Видобич. Усе те окаянні половці запалили вогнем. Тому-то і ми, вслід за пророком Давидом, говоримо: "Боже мій! Зроби нам так, як вихор із пилюкою, як вогонь із соломою на вітрі. Як вогонь, що палить діброви, - так пожени їх бурею Твоєю, сповни обличчя їх безчестям", бо ж осквернили вони і спалили храм Твій, монастир Матері Твоєї і трупи рабів Твоїх; убили бо із братії нашої кількох зброєю безбожні сини Ізмаїлові, послані на кару християнам.
Вийшли ж вони із пустелі Єтривської, межи сходом і північчю, а число колін їхніх є чотири: торкмени і печеніги, торки, половці. Мефодій же Патарський свідчить про них, що вісім колін їх утекло, коли порубав їх Гедеон; вісім їх утекло в пустелю, а чотири він посік. Другі ж говорять: "Вони сини Амманові". Але це не так, бо сини Моавові - хваліси, а сини Амманові - болгари, а сарацини - від Ізмаїла, що видають себе за Сариних (за Біблією, Ізмаїл, син Авраама, був народжений не від безплідної тоді його жони Сари, а від Сариної рабині Агарі - перекл.) і прозвали себе ім’ям "сарацини", тобто "ми Сарині єсмо". Тому-то хваліси і болгари є від двох дочок Лотових, що зачали від батька свого, а через те нечисте є плем’я їхнє. А Ізмаїл народив двадцять синів. Від них і є торкмени, печеніги, і торки, і половці, що виходять із пустелі. А після цих восьми колін перед кінцем світу вийдуть заклепані в горі Олександром Македонським нечисті люди.
Тепер же я хочу розповісти, що чув я чотири роки перед цим, що розповів мені Гурята Рогович, новгородець, говорячи так: "Коли послав я отрока свого в Печору, - це люди, що дають данину Новгороду, - то прийшов отрок мій до них, а звідти пішов в Угри. Угри ж - це є люди, мова їхня незрозуміла, і сусідять вони з самоїддю на північних краях. Угри, отож, сказали отроку моєму: "Знаходили ми дивне нове чудо, що про нього ми не чували до сих пір. Нині ж оце третій рік, як воно почалося. Є гори, що заходять у лукомор’я, а висота їх - як до неба, і в горах тих - крик великий і говір, і січуть вони гору, хотячи прорубатися. І є в горі тій прорубане віконце невелике і туди вони мовлять. Але не зрозуміти мови їхньої, а показують вони залізо і махають рукою, просячи заліза. І якщо хто дасть їм залізо, або ножа, або сокиру, то вони дають хутро за це. А шлях до гір тих непроходимий є із-за пропастей, снігу і лісу, тому не завжди ми до них доходимо. Є він також і далі, ідучи на північ".
Я сказав тоді Гуряті: "Це ж є люди, заклепані Олександром, македонським царем. Адже ж розповів про них Мефодій Патарський, говорячи: "Олександр, цар македонський, пішов на східні краї до моря, до так званого Сонячного міста, і побачив там нечистих людей із племені Яфетового. Їхню ж нечистоту побачивши, - їли вони скверну всяку - комарів, мух, котів, зміїв, мерців не погребали, а поїдали як і жіночі викидні, і скотів усяких нечистих, - це побачивши, Олександр убоявся, що коли вони як-небудь помножаться, то осквернять Землю, і загнав їх у північні краї в гори високі. І за Божим велінням зступилися за ними гори північні; не зійшлися за ними гори тільки на дванадцять ліктів, але зробили тут ворота мідяні і помазали їх синліктом. І якщо схочуть вони їх узяти, то не зможуть, ні вогнем не зможуть спалити, бо природа синлікту є така: ні вогонь не може спалити його, ні залізо його не візьме. В останні ж дні після цих восьми колін, які вийдуть із пустелі Єтривської, вийдуть і ці нечисті народи, що пробувають в горах опівнічних за велінням Божим". Та ми до сказаного раніш повернемось, про що ми говорили були спершу.
Хоча Олег Святославич обіцявся піти до брата свого Давида у Смоленськ, і прийти з братом своїм до Києва, і укласти ряд, та не схотів цього Олег зробити. Він, прийшовши до Смоленська і взявши воїв, пішов до Мурома. У Муромі тоді пробував Ізяслав Володимирович і була вістка Ізяславові, що Олег іде до Мурома. І послав Ізяслав мужів по воїв до Ростова, і до Суздаля, і по білозерців, і зібрав багато воїв. Однак послав Олег послів своїх до Ізяслава, говорячи: "Іду у волость батька свого, до Ростова. А це є волость батька мого. І хочу я, тут сидячи, укласти ряд із батьком твоїм, бо це він мене вигнав із міста батька мого. Чи ти теж мені тут не хочеш мого-таки хліба дати?" І не послухав Ізяслав слів оцих, сподіваючись на велику кількість воїв, а Олег, сподіваючись на правоту свою, - бо він був прав у цьому, - пішов до міста з військом.
Ізяслав тим часом приготувався до бою перед містом на полі, а Олег пішов проти нього військом. І зійшлися вони обидва, і була битва люта, і вбили Ізяслава, сина Володимирового, внука Всеволодового, місяця вересня в шостий день. А інші вої побігли - ті через ліс, а інші до міста.
Олег тоді увійшов до міста, і прийняли його городяни. Ізяслава ж, узявши, положили в монастирі святого Спаса, а звідти перенесли його до Новгорода і положили його у святій Софії, на лівій стороні.
Олег же після взяття міста похватав ростовців, і білозерців, і суздальців і закував. І кинувся він на Суздаль, і коли прийшов до Суздаля, то суздальці здалися йому. А Олег, замиривши місто, тих похватав, інших розточив і майно їхнє забрав. І прийшов він до Ростова і ростовці здалися йому. І перебрав він собі всю землю Муромську і Ростовську, і посаджав посадників по містах і данини став брати.
І послав до нього Мстислав Володимирович посла свого з Новгорода, говорячи: "Іди назад до Мурома, а в чужій волості не сиди. І я з дружиною своєю пошлю до батька мого просити, і помирю тебе з ним. Хоча брата мого ти убив, це не дивно є, бо в ратях і цесарі, і мужі гинуть". Олег же не схотів цього послухати, а замишляв ще й новгородців узяти. І послав Олег брата свого Ярослава Святославича в сторожі, а сам стояв на полі коло Ростова. Мстислав тим часом порадився з новгородцями. І послали вони перед собою в сторожі посадника Добриню Рагуйловича, і Добриня насамперед похватав збирачів данини. Коли ж довідався про це Ярослав, що він похватав збирачів данини, - бо стояв тоді Ярослав на ріці Медведеці у сторожі, - то втік тієї ночі, і прибіг до Олега, і розповів йому, що йде Мстислав. Прийшла також вістка Олегові, що сторожів його похватано і рушив він до Ростова.
А Мстислав пішов на Волгу, і розповіли йому, що Олег уже повернувся до Ростова. І Мстислав пішов услід за ним. Олег же прийшов до Суздаля, та почувши, що йде вслід за ним Мстислав, повелів тоді Олег запалити місто Суздаль; залишився лише двір монастирський Печерського монастиря і церква, що там є, святого Дмитрія Солунського, яку із селами дав був митрополит київський Єфрем монастирю. Олег тим часом побіг до Мурома, а Мстислав прийшов до Суздаля. І, сидячи тут, посилав він послів до Олега, миру просячи і говорячи: "Я менший є від тебе. Пошли ти до батька мого, а дружину поверни, яку ти захопив єси. А я тебе в усьому послухаюсь". Олег тоді послав до нього посла, обманливо хотячи миру, а Мстислав, не зрозумівши обман, розпустив дружину по селах.
І настав Федоровий тиждень, перший тиждень посту і приспіла Федорова субота. Коли Мстислав сидів на обіді, то прийшла йому вістка, що Олег на ріці Клязьмі, близько. Бо прийшов він був, не сповістивши, а Мстислав, зрозумівши, не поставив сторожів. Та відає Бог, як позбавити людей благочестивих своїх від обману! Олег бо зупинився на Клязьмі, гадаючи, що, убоявшись його, Мстислав і побіжить. А до Мстислава зібралася дружина, в той день і в другий, - новгородці, і ростовці, і білозерці.
Мстислав, отож, став перед містом Суздалем, приготувавши до бою дружину. Але не рушив він, Олег, на Мстислава, ні Мстислав на Олега, і стояли вони обидва один проти одного чотири дні. І прийшла Мстиславу вістка: "Послав тобі батько брата Вячеслава з половцями".
І прийшов Вячеслав Володимирович у четвер після Федорового тижня посту. А в п’ятницю вранці рушив Олег, приготувавшись до бою, до міста, а Мстислав пішов супроти нього з новгородцями. І дав Мстислав стяг Володимирів хану половчинові, на ім’я Куман, і, давши йому піших воїв, поставив його на правім крилі. І Куман, повівши піших воїв, нап’яв стяг Володимирів. І узрів Олег стяг Володимирів, і убоявся, і жах напав на нього і на воїв його.
І пішли вони до бою одні проти одних, і рушив Олег супроти Мстислава, а Ярослав пішов проти Вячеслава. І коли Мстислав перейшов пожарище з новгородцями, то зступилися вони на ріці Кулакші, і була битва сильна, і став одолівати Мстислав. А як побачив Олег, що пішов стяг Володимирів і почав заходити в тил його, то, убоявшись, побіг Олег, і одолів Мстислав.
Олег прибіг до Мурома і зачинив Ярослава в Муромі, а сам пішов до Рязані. Мстислав же прийшов до Мурома і вчинив мир з муромцями. Він узяв людей своїх, і ростовців, і суздальців, і рушив до Рязані вслід за Олегом. Олег тоді вибіг із Рязані, а Мстислав учинив мир з рязанцями, і забрав людей своїх, що їх ув’язнив був Олег і послав посла до Олега, говорячи: "Не тікай же ти нікуди, а пошли до братів своїх із благанням, щоб не позбавили вони тебе Руської землі. А я пошлю до батька просити за тебе". І Олег обіцявся так зробити.
Мстислав же повернувся назад до Суздаля і звідти прийшов до Новгорода, в місто своє, за молитвами преподобного єпископа Микити. А було це наприкінці року 6604, індикта четвертого, на половину п’ятого.
У рік 6605 (1097). Прибули Святополк Ізяславич, і Володимир Всеволодович, і Давид Ігоревич, і Василько Ростиславич, і Давид Святославич, і брат його Олег і зібралися в місті Любечі, щоб уладнати мир. І говорили вони один одному, кажучи: "Пощо ми губимо Руську землю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з’єднаймося в одне серце і обережімо Руську землю. Кожен хай тримає вотчину свою: Святополк - Київ Ізяславів; Володимир - Всеволодів уділ; Давид, Олег і Ярослав - Святославів уділ; іншим хай будуть міста, які їм роздав Всеволод: Давидові - Володимир; двом Ростиславичам: Перемишль - Володареві, а Теребовль - Василькові". І на цім вони цілували хреста: "А якщо відтепер хто на кого встане, то проти того будемо ми всі і чесний хрест". І сказали вони всі: "Хай буде проти нього хрест чесний і вся земля Руська". І, поцілувавшись, пішли вони до себе.
І прийшов Святополк до Києва з Давидом Ігоревичем, і раді були всі люди. Тільки диявола взяла досада через любов оцю. І вліз сатана в серце декотрим мужам, Василеві, Лазарю і Туряку, і стали вони говорити Давидові Ігоревичу, кажучи так: "Володимир уже поєднався з Васильком проти Святополка і проти тебе". Давид же, повіривши брехливим словам, став говорити Святополкові на Василька, мовлячи так: "Хто вже вбив брата твого Ярополка? А нині він замишляє на тебе і на мене, і поєднався вже із Володимиром. Тож подумай ти про свою голову!" І Святополк стривожився, кажучи: "А чи це правда буде, чи брехня?" Не відав він цього, і сказав Святополк Давидові: "Якщо ж ти правду мовиш - нехай Бог тобі буде свідком. А якщо ти із заздрості мовиш - нехай Бог буде за ним". Бо Святополк жалкував за братом своїм Ярополком і про себе став він помишляти: "А коли це правда буде?" І повірив він Давидові, і обманув Давид Святополка, і стали вони вдвох радитися про Василька. А Василько цього не відав і Володимир теж. І став Давид говорити: "Якщо ми обидва не візьмемо Василька, - то ні тобі княжіння в Києві, ні мені у Володимирі". І послухав його Святополк.

(Приблизно 10 сторінок не доступні)


Половці ж, почувши, що йдуть руси, зібралися без числа і стали радитися. І сказав хан Урусоба: "Просімо миру в русі, бо кріпко вони битимуться з нами. Ми бо багато зла вчинили Руській землі". І сказали молодші Урусобі: "Якщо ти боїшся русі, то ми не боїмось. Цих же побивши, ми підемо в землю їх, візьмемо всі міста їхні. І хто позбавить їх від нас?"
Руськії ж князі і вої молили Бога й обітниці воздавали Богові і Пречистій Матері його - той кутею, а той милостинею - убогим, а ті - пожертвами монастирям. І коли вони так молилися, рушили половці і послали перед собою в сторожі хана Алтунопу, що славився в них мужністю. Так само й руські князі послали сторожів своїх. І устерегли вони Алтунопу, і обступили Алтунопу, і вбили його і тих, що були з ним. І ні один не втік із них, а всіх побили.
І пішли полки половецькії, як бори, і не окинути було оком їх, а руси пішли супроти них. І великий Бог вложив боязнь велику в половців, і страх напав на них, і трепет перед лицем руських воїв. І умлівали вони самі, і коням їхнім не було спіху в ногах, а руси весело на конях і пішо побігли до них. Половці ж, побачивши, як руси кинулися на них, побігли, не зіступившись, перед руськими князями, а наші погнали, рубаючи їх, у четвертий день місяця квітня.
І велике спасіння вчинив Бог у той день благовірним князям руським і всім християнам, а над ворогами нашими дав перемогу велику. І вбили тут у бою двадцять князів: Урусобу, Кочія, Яросланопу, Кітанопу, Кумана, Асупа, Кутка, Ченегрепа, Сурбаря та інших князів їхніх, а Белдузя схопили.
Потім же сіли брати обідати, перемігши ворогів своїх. І привели Белдузя до Святополка, і став Белдузь давати за себе золото і срібло, і коней, і худобу. Святополк же послав його до Володимира, і коли він прийшов, запитав його Володимир: "Це, знай, схопила вас клятва! Бо багато разів, давши клятву, розоряли ви Руську землю! То чому ти не вчив синів своїх і рід свій не переступати клятви, і ви проливаєте кров християнську? Нехай тепер буде кров твоя на голові твоїй!" І повелів він убити його, і тоді розсікли його на куски.
А після цього зібралися брати всі, і сказав Володимир: "Це - день, що сотворив його Господь. Возрадуймося і возвеселімся в день цей, тому що Бог позбавив нас від ворогів наших, і покорив ворогів наших, і сокрушив голови зміїні, і дав Господь пожиток їх нам". Взяли бо тоді вони худобу, і овець, і коней, і верблюдів, і вежі з набутком і з челяддю, і захопили печенігів і торків з вежами, і прийшли в Русь із полоном великим, і зі славою, і з перемогою великою.
Того ж року прийшла сарана, місяця серпня, в перший день.
У тім же році, того ж місяця, у вісімнадцятий день, пішов Святополк і поставив місто Юр’єв, що його спалили були половці.
Того ж року бився Ярослав Святославич з мордвою, місяця березня, в четвертий день, і переможений був Ярослав.
У рік 6612 (1104). Повели Ірину, дочку Володареву, за цесаревича Ісаака, за Олексинича, до Цесарограда місяця липня, у двадцятий день.
У тім же році повели Передславу, дочку Святополкову, в Угри за королевича Альмоша, місяця серпня, у двадцять і перший день.
Того ж року прийшов митрополит Никифор у Русь, місяця грудня, в шостий день.
У тім же році преставився Вячеслав Ярополчич, того ж місяця, у тринадцятий день.
Того ж місяця, у вісімнядцятий день, Никифора-митрополита посаджено в Києві на столі.
Цього ж року, наприкінці, послав Святополк воєводу Путяту Вишатича на Мінськ, а Володимир послав сина свого Ярополка, а Олег Святославич сам пішов на Гліба Всеславича, узявши Давида Всеславича. Та не досягли вони нічого і повернулися назад.
І народився у Святополка син, і нарекли його ім’ям Брячислав.
У цей же рік було знамення: стояло сонце в колі, а посередині кола - хрест, а посередині хреста - сонце, а поза колом обабіч - два сонця, над сонцем же, поза колом, дуга, обома рогами на північ. Таке ж знамення було і в місяці, такого самого вигляду, місяця лютого в четвертий, і п’ятий, і шостий день. Удень на сонці воно було протягом трьох днів, а вночі в місяці протягом трьох ночей.
У рік 6613 (1105). Увалився верх церкви святого Андрія Первозванного.
У цей же рік митрополит Никифор поставив Амфілохія єпископом у Володимирі, місяця серпня, у двадцять і сьомий день.
У тім же році поставив він Лазаря єпископом у Переяславлі, місяця листопада, у дванадцятий день.
У тім же році поставив він Мину єпископом у Полоцьку, місяця грудня, в третій день.
У тім же році з’явилася зірка з хвостом на заході і стояла місяць (йдеться про комету - перекл.).
Того ж року, прийшовши зимою, на броді Зарубі хан Боняк переміг торків і берендіїв.
У рік 6614 (1106). Спустошили половці навколо міста Зарічська. І послав Святополк услід за ними воєвод Яня Вишатича, і брата його Путяту, та Іванка Захаровича, хозарина. І, догнавши половців коло Дунаю, вони здобич відібрали, а половців посікли. У цей же рік преставився Янь Вишатич, старець добрий, проживши дев’яносто років, у старості поважній. Живши по закону Божому, він був не гірший від перших праведників. Від нього ж я, Нестор, чув багато розповідей, що їх вписав у літопис. Був бо він муж благий, і кроткий, і сумирний, що уникав усякої злої справи. Його ж і гроб у Печерському монастирі, у притворі, де й лежить його тіло, покладене місяця червня, у двадцять і четвертий день.
У той же рік постриглася Євпраксія, Всеволодова дочка, місяця грудня, в шостий день.
Того ж року затьмарення було на сонці, серпня місяця, в перший день.
Тоді ж постригся князь Святоша, син Давидів, онук Святославів, під ім’ям Миколай, місяця лютого, в сімнадцятий день.
У тім же році перемогла зимигола Рогволода-Бориса Всеславича, і всіх братів його, і дружину їхню вбили, дев’ять тисяч.
У рік 6615 (1107), кола місяця 3-й рік, а сонячного кола - 7-й рік.
У цей же час преставилася Володимирова княгиня Гіда (Гіта, її ім’я відоме з датських джерел; вона була дочкою останнього англосакського короля Гарольда ІІ Годвінсона - перекл.), місяця травня, в сьомий день.
Того ж місяця воював хан Боняк і зайняв коней коло Переяславля.
У тім же році прийшов Боняк, і Шарукань Старий, та інших князів багато, і стали вони навколо міста Лубна. Святополк же Ізяславич, і Володимир Всеволодович, і Олег Святославич, і син його Святослав, Мстислав Всеволодович, Вячеслав і Ярополк Володимировичи пішли на половців до Лубна, о шостій годині дня перебрели через Сулу і зняли клик на них. Половці ж перелякалися і від страху не змогли навіть стяга поставити, а побігли, хватаючи коней, й інші, піші, побігли. Наші ж стали сікти їх, а інших - руками хапати, і гнали їх до ріки Хорола. Вбили ж вони Тааза, Бонякового брата, а хана Сугра схопили і братів його, а Шарукань ледве втік. Покинули вони і обоз свій, і взяли його руські вої місяця серпня, у дванадцятий день, і повернулися до себе з перемогою великою.
Святополк тоді прийшов на заутреню в Печерський монастир на Успіння святої Богородиці, а братія цілували його з радістю великою, що вороги наші переможені були молитвами святої Богородиці і великого Феодосія, отця нашого. Бо такий ото звичай мав Святополк: коли він ішов на війну чи куди-інде, то тільки поклонившись перед гробом Феодосієвим і благословення взявши в ігумена Феоктиста, сущого тут, а тоді йшов у свою путь.
У той же рік преставилася княгиня Олісава, Святополкова мати, місяця січня, в четвертий день.
У тім же році і того ж місяця пішов Володимир Всеволодович, і Давид Святославич, і Олег Святославич до хана Аєпи і до другого Аєпи, і вчинили вони мир. І взяв Володимир за сина свого Юрія Аєпину дочку, Осіневу онуку, а Олег узяв за сина свого Святослава Аєпину дочку, Гіргеневу онуку, місяця січня, у дванадцятий день.
Місяця лютого, в п’ятнадцятий день трусилася земля перед зорями.
У рік 6616 (1108). Закладена була церква святого Михайла, Злотоверха, Святополком-князем, місяця липня, в одинадцятий день.
І скінчили трапезницю Печерського монастиря при Феоктисті-ігумені, яку він заклав за повелінням Гліба Всеславича, котрий і дав на неї засоби.
У цей же рік вода була велика в Дніпрі, і в Десні, і в Прип’яті.
Того ж року вложив Бог у серце архімандриту, ігумену печерському Феоктисту, добрий намір: став спонукувати Феоктист Святополка-князя вписати Феодосія в синодик. Оскільки Бог так зволив, то Святополк був рад і обіцявся вчинити це. І, отож, знаючи житіє його, став Святополк сповіщати про житіє Феодосія і звелів його вписати в синодик, що й зробив митрополит Никифор - вписав його в синодик. Митрополит повелів також по всіх єпископіях вписати Феодосія в синодик. І всі єпископи з радістю вписали і поминають його в усіх урочистих службах Божих.
У цей же рік преставилася Катерина, Всеволодова дочка, місяця липня, у двадцять і четвертий день.
У цей же рік скінчили верх церкви святої Богородиці Влахернської на Клові, закладеної Стефаном, єпископом володимирським, який був раніше ігуменом Печерського монастиря.
У рік 6617 (1109). Преставилася Євпраксія, Всеволодова дочка, місяця липня, у дев’ятий день. І покладено було тіло її в Печерському монастирі коло дверей, що на південь, і зробили над нею божницю, де ото лежить тіло її.
У той же рік місяця грудня, в другий день, воєвода Дмитро Іворович захопив вежі половецькі біля Дону.

Далі буде.


Джерело: Газета “Слово”, Торонто Канада. №№ 20-35, 37-48, 52


<< предыдущая страница