asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 5 6

ЛІТОПИС РУСЬКИЙ З БОГОМ ПОЧИНАЄМ. ОТЧЕ, БЛАГОСЛОВИ.


Повість минулих літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки

пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала.

Тож почнемо повість оцю.

Після потопу, отже, три сини Ноєві розділили Землю — Сим, Хам і Яфет. І дістався

схід Симові: Персіда, Бактрія і аж до Індії в довготу, а в широту ж до Рінокорури,— як

ото сказати, від сходу і аж до півдня,— і Сірія, і Мідія, і Євфрат-ріка, і Вавілонія, і

Кордуена, і Ассірія, і Месопотамія, Аравія Старіша. Елимаіс, Індія, Аравія Сильна, Колія,

Коммагина, Фінікія вся. Хамові ж дісталась південна частина: Єгипет, Ефіопія,

прилегла до Індії, і друга Ефіопія, з якої витікає ріка ефіопська Червона, та, що плине на

схід, Фіви, Лівія, прилегла аж до Кірінії, Мармарія, Сірт, Лівія друга, Нумідія, Масурія,

Маврітанія, котра є навпроти міста Гадіра. А з країв, що є на схід, він узяв Кілікію,

Памфілію, Пісідію, Місію, Лікаонію, Фрігію, Кавалію, Лікію, Карію, Лідію, Місію другу,

Троаду, Еоліду, Віфінію, Стару Фрігію. І острови також він узяв: Сардінію, Кріт, Кіпр, і

ріку Гіону, яку називають Нілом. Яфетові ж дісталась північна сторона і західна: Мідія,

Албанія, Арменія Мала і Велика, Каппадокія, Пафлагонія, Галатія, Колхіда, Боспорій,

Меотія, місто Дервія, Сарматія, Тавріанія, Скіфія, Фракія, Македонія, Далматія, Молоссія,

Фессалія, Локрія, Пеленія, котра й Пелопоннесом зветься, Аркадія, Іпіротія, Іллірія,

Слов'яни, Ліхнітія, Адріакія, Адріатичне море. Узяв же він і острови: Британію, Сіцілію,

Евбею, Родос, Хіос, Лесбос, Кіферу, Закінф, Кефаллінію, Ітаку, Керкіру і частину

азійської сторони, яку називають Іонією, і ріку Тігр, що тече межи Мідією і Вавілонією.

Узяв він також краї до Понтійського моря на північних сторонах: Дунай, Дністер і

Кавкасійські гори, себто Угорські, а звідти, отже, й до самого Дніпра. Дісталися йому й

інші ріки: Десна, Прип'ять, Двіна, Волхов, Волга, що йде на схід у частину Симову. В

Яфетовій же частині сидить русь, чудь і всякі народи: меря, мурома, весь, мордва,

заволоцька чудь, перм, печера, ям, угра, литва, зимигола, корсь, летьгола, ліб. Ляхи ж, і

прусси, і чудь сидять поблизу моря Варязького. По сьому ж морю сидять варяги: сюди,

на схід,— до наділу Симового; по тому ж морю сидять вони на захід — до землі

Англійської і до Волоської. Яфетове бо коліно й це: варяги, свеї, нормани, готи, русь,

англи, галичани, волохи, римляни, німці, корляги, венедиці, фряги та інші. Вони сидять

одні коло одних од заходу до півдня і сусідять з племенем Хамовим. Сим же, Хам та

Яфет, розділивши землю і метавши жереб, поклали не переступати ані кому в братній

уділ, і жили кожен у своїй частині. І був тоді один народ. А коли намножилося людей

на Землі, то намислили вони у дні Іоктана й Фалека спорудити башту до неба. І,

зібравшись на містині поля Сенаар зводити башту до небес і місто навколо неї Вавілон,

будували вони башту сорок років. І не була завершена, бо зійшов Господь Бог глянути

на місто і на башту, і сказав господь: «Се народ один і мова одна». І змішав Бог народи,

і розділив на сімдесят і на дві мови, і розсіяв їх по всій Землі. По змішанні ж народів Бог

вітром великим розвалив башту, однак є останок її межи Ассірією і Вавілоном; і є він у

висоту [?], а в ширину 5433 лікті. Багато років держиться останок той. Після того ж, як

було розвалено башту і розділено народи, взяли сини Симові східні краї, а Хамові сини

— південні краї; Яфетові ж сини захід узяли і північні краї. Від цих ото сімдесяти і двох

народів, од племені таки Яфетового, постав народ слов'янський — так звані норики,

які є слов'янами. По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині Угорська

земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами

своїми,— од того, де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення

Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А це — ті самі слов'яни: білі

хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли

між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися

ляхами. А від тих ляхів пішли одні, що прозвалися полянами, другі ляхи прозвалися

лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами. Так само й ті ж слов'яни,

прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в

лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на

Двіні і назвалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од цієї

річки вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, що сіли довкола озера Ільменя,

прозвалися своїм іменем — словенами; і зробили вони місто, і назвали його

Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами.

І так розійшовся слов'янський народ, а від його імені й дістали свою назву слов'янські

письмена.

Коли ж поляни жили осібно по горах цих київських, то була тут путь із Варягів у

Греки, а із Греків у Варяги: по Дніпру, а у верхів'ї Дніпра — волок до ріки Ловоті, а по

Ловоті можна увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає

в озеро велике Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю можна

дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від

Цесарограда прийти в Понтморе, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з

Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і

входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма

гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і

на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні — у Варяги, а з Варягів — і до Риму, од Риму ж —

і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це

зовуть Руським. Побіля нього ж учив святий апостол Андрій, брат Петрів. Як ото

говорили, коли Андрій учив у Синопі і прийшов у місто Корсунь, він довідався, що од

Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і

звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням божим прийшов і став під горами на

березі.

А на другий день, втомившись, сказав він учням своїм, які були з ним: «Бачите ви гори

сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде місто велике, і церков багато

воздвигне Бог». І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І,

поклонившись Богу, він спустився з гори сеЇ, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру

вгору.

І прибув він до словен, де ото нині Новгород, і, побачивши людей, тут сущих,— який

їхній звичай, і як вони миються і хвощуть ся,— здивувався їм. І пішов він у Варяги, і

прибув у Рим, і повідав, скільки навчив і скільки бачив, і розказав їм: «Дивне бачив я в

землі Словенській. Коли йшов я сюди, бачив лазні дерев'яні. І розпалять вони їх

вельми, і роздягнуться, і стануть нагими, і обіллються мителем, і візьмуть віники, і

почнуть хвостатись, і до того себе доб'ють, що вилізуть ледве живі. А обіллються

водою студеною — і тоді оживуть. І так творять вони по-всякдень. Ніхто ж їх не

мучить, а самі вони себе мучать, і творять не миття собі, а мучення». І, це чувши,

римляни дивувалися. Андрій же, побувши в Римі прийшов у Синоп.


Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, бо й до сих братів існували

поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм,—

то було між них три брати: одному ім'я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив, і

сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка

нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона

Хоривицею. Зробили вони містечко і на честь брата їх найстаршого назвали його

Києвом. І був довкола міста ліс і бір великий, і ловили вони тут звірину. Були ж вони

мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й

до сьогодні. Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло

Києва перевіз був з того берега Дніпра. Тому й казали: "На перевіз на Київ». Коли б

Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда.

А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, щоправда, до якого , а

тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од того

цесаря,— котрого я не знаю, як не знаю і при котрім він цесарі приходив.

А коли він вертався назад, то прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок

невеликий, і хотів тут сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що

й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город

Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь

тут скончалися.

А по сих братах, почав рід їхній держати княжіння у полян. А в деревлян було

княжіння своє, а дреговичі мали своє, а словени — своє в Новгороді, а другі сиділи на

ріці Полоті, котрі й називаються полочанами. Од сих же полочан на схід є і кривичі, що

сидять у верхів'ї Волги, і в верхів'ї Двіни, і в верхів'ї Дніпра; їхнє ж й місто є —

Смоленськ, бо там сидять кривичі. Також сіверяни сидять на схід од них. На Білім озері

сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по

Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, сидить окремий народ — мурома. І черемиси окремий

народ, і мордва окремий народ. Бо се тільки слов'янський народ на Русі: поляни,

деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани,— бо сидять вони по

ріці Бугу,— а потім же волиняни. А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь,

меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, діб.

Ці мають свою мову, походять від коліна Яфетового, бо живуть у північних краях.

Коли ж слов'янський народ, як ото ми сказали, жив на Дунаї, то прийшли од землі

скіфів, себто від хозар, так звані болгари, і сіли вони по Дунаєві, і були насильники

слов'ян.

А по сьому прийшли білі угри і успадкували землю Слов'янську, прогнавши волохів, які

раніш захопили були Слов'янську землю. Бо ці угри з'явилися за Іраклія, цесаря

грецького, які ходили з ним на Хоздроя, цесаря перського.

У ті самі часи існували й обри, що воювали проти цесаря Іраклія і мало його не

схопили. Ці ж обри воювали проти слов'ян і примучили дулібів, що теж були

сло'вянами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати треба було

обринові, то не давав він запрягти ні коня, ні вола, а волів упрягти три, або чотири, або

п'ять жінок у телігу і повезти обрина, - і так мучили вони дулібів. Були ж обри тілом

великі, а позумом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один

обрин. І є приказка в Русі й до сьогодні: "Погинули вони, як обри", - бо нема їхнього ні

племені, ні потомства.

Після цих же прийшли печеніги, а потім ішли чорні угри мимо Києва, - але опісля, за

часів Олега.

Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов'янського і називалися

полянами, а деревляни теж пішли од слов'ян і називалися деревлянами. Радимичі ж і

в'ятичі походять від ляхів. Бо було в ляхів два брати - один Радим, другий В'ятко. І,

прийшовши, сіли вони: Радим на ріці Сожі, од якого й прозвалися радимичі, а В'ятко

сів своїм родом по Оці; од нього прозвалися в'ятичі. І жили в мирі поляни, і деревляни,

і сіверяни, і радимичі, і в'ятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни,

а уличі й тиверці сиділи по другому Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу

Дунаю і було безліч їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і є міста їх і до

сьогодні. Через те називали їх греки "Велика Скіфія".

Усі племена мали ж свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне - свій норов.

Так, поляни мали звичай своїх предків - тихий і лагідний, і поштивість до невісток

своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику

пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили її

ввечері; а на завтра при-носили для її родини те, що за неї дадуть. А деревляни жили

подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, і їли все нечисте, і

весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і в'ятичі, і сіверяни

один звичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів'я

було в них перед батьками і перед невістками. І весіль не було в них, а ігрища межи

селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали

жінок собі, - з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто

вмирав - чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши

на вогонь мерця, спалювали його. А після цього, зібравши кістки, вкладали їх у

невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як це роблять в'ятичі й нині.

Цей же звичай був і у кривичів та іншої погані, не відаючи закону божого, творили

вони самі собі закон.

Говорить Георгій Амартол у літопису, що "кожному народові дано закон. В одних є

писаний, а у других - звичай, який ті, що не мають писаного закону, вважають отчим

законом. Серед них же - це насамперед сіри, які живуть на краю Землі. Вони мають

закон батьків своїх і звичай: не розпутствувати, не перелюбствувати, не красти, не

обмовляти, чи убивати, чи загалом усім діяти зло.

Такий же закон і в бактріян, - яких називають брахманами й островичами, - котрі за

настановами прадідів і з благочестя м'яса не їдять, вина не п'ють, блуду не чинять і

ніякого зла не коять через страх великий перед богом. Бо ж явно інакше в прилеглих

до них індів - убивців, негідників, гнівливих надприродно: адже у внутрішній частині

країни їхньої людей їдять і подорожних убивають, та ще й одні одних вони їдять, яко

пси.

А інший закон у халдеїв і вавілонян: брати за себе матерів і з дітьми братів блуд

чинити, і вбивати. Усяке безстидне діло вони діють, вважаючи його за доброчесне,

навіть якщо й далеко від землі своєї вони будуть.

Інший же закон у гелів: жінки в них орють, і доми зводять, і мужські діла роблять. Але

й розпутствує кожна, скільки хоче, бо мужі їхні зовсім їх не здержують і не ревнують. У

них же є і хоробрі жінки, здатні ловити звірів. Володіють ці жінки мужами своїми і

володарюють над ними.

У Британії багато мужів з однією жінкою сплять і так само багато жінок з одним

чоловіком задовільняють похіть, і беззаконня як закон отчий чинять вони щедро і

нездержливо.

Амазонки ж мужа не мають, яко скот безсловесний, а один раз на рік, під весняні дні,

ідуть вони із землі своєї і злягаються з навколишніми чоловіками, вважаючи цей час за

якесь для них велике святкування. Коли ж вони од них заплідніють у чреві, то знову

розбіжаться звідси всі. А як прийде пора родити і якщо народиться хлопча - погублять

його, якщо ж дівочої статі - то вигодують і дбайливо її виростять."

Так само це й нині, при нас, половці мають закон предків своїх: кров проливати і

вихвалятися цим. І їдять вони мертвечину і всяку нечисть, хом'яків і ховрахів. А за

себе беруть вони мачух своїх і ятрівок, і інші сповняють звичаї батьків своїх. А ми ж,

християни, скільки є земель, що вірують у святую трійцю і в єдине хрещення, і в єдину

віру, - закон маємо один, оскільки ми в Христа охрестилися і в Христа втілилися.

По цих же літах, по смерті братів сих, Кия, Щека і Хорива, утискувалися поляни

деревлянами та іншими навколишніми племенами. І знайшли їх хозари, коли вони

сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: "Платіть нам данину." Поляни тоді,

порадившись, дали їм від дому по мечу. І понесли це хозари князеві своєму і

старійшинам своїм, і сказали їм: "Ось, знайшли ми данину нову." А ті запитали їх: "

Звідки?" І вони сказали їм: "В лісі на горах, над рікою Дніпровською". А ті запитали:

"Що вони дали?" І вони показали меч, і мовили старці хозарські: "Недобра се данина,

княже. Ми здобули її однобічною зброєю, себто шаблями, а ця зброя обоюдогостра,

тобто мечі. Ці будуть брати данину і з нас, і з інших земель". І все це збулося, бо

говорили вони не з своєї волі, а за божим повелінням.

Так було й за фараона Рамзеса, цесаря єгипетського, коли привели перед фараона

Мойсея, і мовили старці фараонові: "Сей усмирить землю Єгипетську". Як воно й

сталося: погинули єгиптяни од Мойсея, а спершу євреї були в рабстві у них. Отак і ці

хозари: спершу вони володіли, а опісля ними самими володіють. Як ото воно й

сталося: володіють бо хозарами руські князі й до сьогоднішнього дня.

У рік 6360 (852), індикта 15, коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися

наша земля - Руська земля. А про се ми довідалися з того, що за цього цесаря

приходила Русь на Цесароград, як ото писав Георгій у літописанні грецькому. Тим-то і

звідси почнемо, і числа покладемо.

Отже, від Адама до потопу 2242 роки, а від потопу до Авраама 1082 роки; від Авраама

до виходу Моісеєвого із Єгипту 430 років, од виходу Моісеєвого до Давида 601 рік. Від

смерті Давида і од початку цісарювання Соломонового до полонення Єрусалима 448

років; од полонення до початку цесарювання Олександра Македонського 313 років, од

смерті Олександра до різдва Христового 333 роки. Од різдва Христового до початку

цесарювання Константина Великого 318 років, а од початку цесарювання

Констянтина до смерті Михайла цього 542 роки.

Од першого року цесарювання Михайла цього до першого року княжіння в Києві

Олега, руського князя, 29 років; од першого року Олегового, відтоді, як він сів у Києві,

до першого року княжіння Ігоревого 31 рік; од першого року княжіння Ігоревого до

першого року княжіння Святославового 33 роки; од першого року життя

Святославового до першого року княжіння Ярополкового 28 років. Ярополк

Святославович княжив 8 років, Володимир Святославович княжив 37 років, Ярослав

Володимирович княжив 40 років. Тому-то від смерті Святославової до смерті

Ярославової 85 років, од смерті Ярославової до смерті Святополкової 60 років.

Та ми до попереднього повернемося і розкажемо, що вдіялося в ці літа, як ото ми раніш

почали були у перший рік цесарювання Михайла і по порядку положимо числа літ.

У рік 6366 (858). Михайло-цесар з військом рушив берегом і морем на болгар.

Болгари ж, побачивши, що не могли вони стати насупроти, просили охрестити їх і

дали згоду покорятися грекам. Цесар, отож, охрестив князя їхнього Бориса і бояр усіх, і

мир учинив з болгарами.

У рік 6367 (859). Варяги, приходячи із замор'я, брали данину з чудів, і з словен, і з мері,

і з весі, і з кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в'ятичів, брали вони по білій

вивірці (зимовий горностай) - стільки від дому.

У рік 6370 (862). Вигнали чудь, словени, кривичі і весь вірягів за море і не дали їм

данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були

усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: "Пошукаємо самі собі

князя, який би володів нами і радив за угодою, по праву".

Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів - русь, як ото одні

звуться свеями, і другі - норманами, англами, інші готами, - так і ці. Сказали русі чудь,

словени, кривичі і весь: "Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но

княжити і володіти нами." І вибралося троє братів із родами своїми, із собою всю узяли

русь. І прийшли вони спершу до словен, і поставили місто Ладогу. І сів у Ладозі

найстарший брат Рюрик, а другий, Синеус, - на Білім озері, а третій, Трувор, - в місті

Ізборську. І од тих варягів дістала свою назву Руська Земля.

А по двох літах помер Синеус і брат його Трувор, і взяв волость Рюрик один. І,

прийшовши до озера Ільменя, поставив він місто над Волховом, і назвали його

Новгородом. І сів він тут, князюючи і роздаючи мужам своїм волості, звелівши їм міста

ставити: тому - Полоцьк, тому - Ростов, другому - Білоозеро. А варяги по тих містах є

приходні. Перші насельники в Новгороді - словени, а в Полоцьку - кривичі, в Ростові -

меря, у Білоозері - весь, в Муромі - мурома. І тими всіма володіє Рюрик.

І було у нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, бояри. І відпросилися вони в

Рюрика піти до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо,

узріли вони на горі містечко і запитали вони кажучи: "Чий се город?" А вони, тамтешні

жителі, сказали: "Було троє братів, Кий, Щек і Хорив, які зробили місто це і згинули. А

ми сидимо в місті їхньому і платимо данину хозарам". Аскольд, отож, і Дір зостались

удвох у місті цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А

Рюрик княжив у Новгороді.

У рік 6374 (866). Рушив Аскольд і Дір на греків, і прийшли туди в чотирнадцятий рік

після першого походу русі на Михайла-цесаря. А цесар Михайло тоді був у поході на

агарян. І коли дійшов він до Чорної ріки, єпарх Орифа послав йому вість, що русь іде на

Цесароград. І вернувся цесар. А ці, руси, всередину Суда увійшовши вчинили

убивство багатьох християн і Цесароград двостами кораблів оточили. Цесар же ледве в

місто увійшов і з патріархом Фотієм у церкві святої Богородиці, що є у Влахернах, всю

ніч молитву творили. А тоді, божественну ризу святої Богородиці зі співами винісши, у

море вмочили її полу. Була тиша. І море заспокоїлось. А тут одразу знялася буря з

вітром, і знову встали великі хвилі і кораблі безбожної русі порозметало, і до берега

пригнало, і побило їх так, що мало їх вибралося з такої біди і до себе повернулося.


У рік 6375 (867). Почав цесарювати в Греках Василій.

У рік 6377 (869). Охрещена була вся земля болгарська.

У рік 6387 (879). Помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові. що був він із його

роду, віддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий.

У рік 6390 (882). Вирушив Олег у похід, узявши багато своїх воїнів - варягів, чудь,

словен, мерю, весь, кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв город

Смоленськ, і посадив у ньому мужа свого. Звідти рушив він униз по Дніпру і,

прийшовши, узяв город Любеч і посадив мужа свого.

І прибули Олег та Ігор до гір київських, і довідався Олег, що тут Аскольд і Дір удвох

княжать. І сховав він воїнів своїх у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов на

берег Дніпра, несучи Ігора малого. А підступивши під Угорське і сховавши воїнів своїх,

він послав посла до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: "Ми - купі єсмо, ідемо в

Греки від Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но оба до рідні своєї, до нас".

Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші воїни з човнів, і мовив Олег

Аскольдові й Дірові: "Ви оба не є князі, ні з роду княжого. А я єсмь роду княжого. - І тут

винесли Ігоря. - А се - син Рюриків".

І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погребли Аскольда на горі, яка нині

зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. На тій могилі поставив боярин Ольма

церкву святого Миколи Мирлікійського. А Дірова могила - за святою Ориною.

І сів Олег, князюючи, в Києві і мовив Олег: "Хай буде се мати містам руським". І були

в нього словени, і варяги й інші, що прозвалися руссю.

Сей же Олег почав міста ставити і встановив данину словенам, і кривичам, і мерям. І

встановив він варягам данину давати від Новгорода, - триста гривен на рік заради

миру, що до смерті Ярославової давали новгородці варягам.

У рік 6391 (883). Почав Олег воювати проти деревлян і, примучивши їх, став із них

данину брати по чорній куниці.

У рік 6392 (884). Пішов Олег на сіверян, і переміг сіверян, і наклав на них данину

легку. І не велів він хозарам данину давати, казавши: "Я їм противник, і вам нічого

давати".

У рік 6393 (885). Послав Олег послів до радимичів, питаючи: "Кому ви данину

даєте?". Вони ж сказали: "Хозарам". І мовив їм Олег: "Не давайте хозарам, а мені

давайте". І дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали. І володів Олег

деревлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами й тиверцями мав рать.

У рік 6395 (887). У Греках Леон цесарствував, син Василіїв, який також Левом

прозвався і брат його Олександр. Вони цесарствували двадцять і шість літ.

У рік 6406 (898). Ішли угри мимо Києва горою, що зветься нині Угорське. І,

прийшовши до Дніпра, стали вежами, бо ходили вони так, як і половці. І приішовши із

сходу, ринулись вони через гори великі, що прозвалися горами Угорськими, і стали

вони воювати проти слов'ян і волохів, які тут жили. Бо сиділи тут раніше слов'яни, і

волохи забрали землю Слов'янську. А потім угри прогнали волохів і унаслідували

землю ту. І сиділи вони зі слов'янами, підкоривши їх собі, і відтоді прозвалася земля ця

Угорською. І стали воювати угри проти греків, і захопили вони землю Фракійську і

Македонську, аж до міста Солуня, і стали воювати проти моравів і проти чехів.

Був же народ слов'янський: слов'яни, що сиділи по Дунаю і яких захопили угри, і

морави, і чехи, і ляхи, і поляни, яких нині звуть русь. Сим же моравам найперше було

створено письмена, які й дістали назву - азбука слов'янська; ця азбука є в Русі і в

Болгарах дунайських.

Бо коли слов'яни вже жили охрещеними, то князі їхні - Ростислав, і Святополк, і Коцел

- послали послів до цесаря Михайла, кажучи: "Земля наша охрещена, а нема в нас

учителя, який би нас учив, і повчав, і витлумачував святії книги. Не розуміємо бо ми ні

грецької мови ні латинської. Ті ж нас учать так, а інші - інак, тому-то ми не розуміємо

написання букв, ані значення їх. Пришліть-но нам учителів, які можуть нам розказати

про книжні слова і їх суть".

Це почувши, Михайло-цесар скликав філософів усіх і переказав їм усі речі слов'янських

князів. І мовили філософи: "Є муж у Солуні, на ім'я Лев, і є в нього сини, що розуміють

мову слов'янську, - і вчені два сини в нього, і філософи". Це почувши, цесар послав

посланця по них у Солунь до Льва, кажучи: "Пошли до нас негайно обох синів своїх,

Мефодія і Костянтина".

Це почувши, Лев негайно послав їх. І прийшли вони оба до цесаря, і сказав їм цесар:

"Осе прислала до мене Слов'янська земля, просячи учителя собі, який би міг

витолковувати їм святії книги. Бо сього вони хочуть". І умовлені вони були цесарем, і

послали їх у Слов'янську землю до Ростислава, і Святополка, і Коцела.

Коли ж ці оба прийшли, то почали вони створювати письмена азбуковні слов'янські і

переклали Апостол і Євангеліє. І раді були слов'яни, що почули слова про велич Божу

своєю мовою. А після цього переклали вони Псалтир і Октаїх, і інші книги.

Деякі тоді почали хулити слов'янські письмена, кажучи: "Не належить бо нікотрому

народові мати свою азбуку, окрім євреїв, і греків, і латин, - згідно з Пілатовим написом,

що він на хресті господньому написав".

Коли ж почув це папа римський Адріан, він осудив тих, що ропщуть Дна слов'янські

письмена, кажучи: "Нехай сповниться слово Писання, що "восхвалять Бога всі народи",

і друге: "Возглаголять усі мовами різними про велич Божу, оскільки бо дав їм святий дух

говорити". А якщо хто хулить слов'янську грамоту - хай будуть відлучені вони од

церкви, допоки виправляться. Бо вони - вовки, а не вівці, так що треба за ділами

впізнати їх і берегтися їх. Ви ж, чада, Божого послухайте учення і не відкиньте

повчання церковного, як ото поучив вас Мефодій, учитель ваш".

Констянтин тим часом повернувся назад і пішов навчати болгарський народ, а

Мефодій зостався в Моравії. Після цього ж князь Коцел поставив Мефодія за єпископа

в Паннонії, на місці святого апостола Андроника, одного з сімдесяти учнів святого

апостола Павла. А Мефодій посадив двох попів, гарних скорописців, і повністю

переклав усі книги Святого письма з грецької мови слов'янською за шість місяців,

почавши з березня місяця і до двадцять і шостого дня жовтня місяця. Закінчивши ж,

воздав він достойну хвалу і славу Богові, який дав таку благодать єпископові Мефодію,

наступнику Андрониковому, тому що учителем слов'янського народу є

Андроник-апостол.

До Моравії ж доходив і апостол Павло й учив тут. Тут бо є Іллірія, до якої доходив

апостол Павло, і тут спершу були слов'яни. Тому-то вчителем слов'янського народу є

Павло. Він того ж народу і ми єсмо, русь; тим-то й нам, русі, учителем є Павло

апостол, оскільки учив він народ слов'янський і поставив по собі слов'янському

народові за єпископа і намісника Андроника.

А слов'янський народ і руський - один; од варягів бо прозвалися вони руссю, а спершу

були слов'янами; хоча вони й полянами звалися, але мова у них слов'янська була.

Полянами ж вони прозвалися тому, що в полі сиділи, а мова у них була одна -

слов'янська.

У рік 6410 (902). Леон, цесар грецький, найняв угрів проти болгар, і угри, напавши,

всю землю Болгарську розоряли. Симеон же князь болгарський, довідавшись про це,

повернув на угрів. Угри насупроти пішли і перемогли болгар, так що Симеон ледве в

місто Дерестер утік.

У рік 6411 (903). Коли Ігор виріс, він ходив у походи вслід за Олегом, і кожен слухався

його. І привели йому жону із Пскова на ім'я Ольгу.

У рік 6415 (907). Пішов Олег на Греків, Ігоря зоставивши в Києві. Узяв же він

безліч варягів, і словен, і чуді, і кривичів, і мері, і полян, і сіверян, і деревлян, і

радимичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців, котрі є пособниками. Ці всі називалися

"Велика Скіфія". І з цими усіма вирушив Олег на конях і в кораблях, і було кораблів

числом дві тисячі.

І прибув він до Цесарограда, а греки замкнули Суд і місто заперли. І вийшов Олег на

берег і повелів воям виволокти кораблі на берег. І попустошив він довкола міста, і

вчинив убивства багатьох греків. І палат багато вони розбили, і церкви попалили, а

котрих же брали як полоне-них, то одних вони посікали, а других мучили, інших же

розстрілювали, а ще інших у море кидали. І багато іншого зла творили руси грекам, як

ото звичайно вороги творять.

І повелів Олег воям своїм колеса зробити і поставити кораблі на колеса. А коли настав

попутний вітер, напнули вони паруси, рушили з поля, і пішов Олег до міста.

Побачивши ж це, греки убоялися і сказали, виславши послів до Олега: "Не погубляй

місто. Ми згоджуємось на данину, як ти ото хочеш". І зупинив Олег воїв, і винесли

йому греки їжі і вина, і не взяв він його, бо було воно приготовано з отрутою. І

убоялися греки, і сказали:" Не Олег се, а святий Дмитрій, посланий на нас Богом".

І зажадав Олег, щоб вони данину дали на дві тисячі кораблів: по дванадцять гривень

на чоловіка, а на кораблі було по сорок мужів. І згодились греки на це, і стали греки

миру просити, щоб не пустошив він Грецької землі.

Олег тоді, трохи відступивши од міста, почав мир ладнати з обома цесарями

грецькими, з Леоном і Олександром. Він послав до них обох у місто Карла, Фарлофа,

Вермуда, Рулава і Стемида, кажучи: "Згоджуйтесь мені на данину". І сказали греки:

"Чого хочете - того ми й дамо тобі". І зажадав Олег дати воям на дві тисячі кораблів по

дванадять гривень на кочет, а потім давати углади (щорічна данина - перекл.) на руські

міста - спершу на Київ, а тоді й на Чернігів, і на Переяславль, і на Полоцьк, і на Ростов, і

на Любеч, і на інші міста, - бо на тих містах сиділи князі, під Олегом сущі.

"Коли приходять руси, нехай посольське беруть, скільки посли хотять. А якщо

прийдуть купці, хай беруть місячину на шість місяців: і хліб, і вино, і м'яса, і риби, і

овочів. І нехай їм дають митися, скільки вони хотять. А коли йтимуть руси додому,

нехай беруть у цесаря нашого на дорогу їжу, і якорі, і канати, і вітрила, і все, скільки

треба".

І згодилися греки, і сказали обидва цесарі і боярство все: "Якщо прийдуть руси не для

торгу - хай місячини не побирають. Хай заборонить князь людям своїм, русам, які

приходять сюди, щоб не творили вони капості в селах і в землі нашій. Руси, що

прибувають, нехай живуть коло церкви святого Мами (Маманта). А коли пошле

цесарство наше своїх мужів, хай ті перепишуть імена їхні , і тоді хай візьмуть місячину

свою: спершу ті, що від міста Києва, і тоді Чернігова, і з Переяславля, і з інших міст. І

нехaй входять вони в місто одними воротами, з цесаревим мужем, без зброї, по

п'ятдесят чоловік, і хай торгують, як ото їм треба, не платячи мита не від чого".

Отож, цесар Леон з Олександром мир обидва вчинили з Олегом, згодившись на

данину і присягнувши межи собою. Цілувавши самі хреста, Олега і мужів його вони до

присяги по руському закону. Клялися ті зброєю своєю, і Перуном, богом своїм, і

Волосом, богом худоби. І утвердили вони мир.


Цесар Леон з Олександром мир обидва вчинили з Олегом, згодившись на данину і

присягнувши межи собою. Цілувавши самі хреста, Олега і мужів його водили вони до

присяги по руському закону. Клялися ті зброєю своєю, і Перуном, богом своїм, і

Волосом, богом худоби. І утвердили вони мир.

І сказав Олег: "Ізшийте вітрила паволочані русам, а словенам - шовкові". Так і вчинили.

І повісив Олег щита свого на Золотих воротах, знаменуючи перемогу, і пішов від

Цареграда. І напнули руси вітрила паволочані, а словени - шовкові, і роздер їх вітер. І

сказали словени: "Візьмемось за свої грубі. Не дано словенам напинати вітрила

шовкові".

І прибув Олег до Києва, несучи золото, і паволоки, і овочі, і вина і всяке узороччя. І

прозвали кияни Олега - "Віщий", бо були люди ці поганами і невігласами.

У рік 6419 (911). З'явилась зірка вeлика на заході подібна до списа.

У рік 6420 (912). Послав Олег мужів своїх налагодити мир і укласти договір між

греками і Руссю. І послав він, мовлячи: "Згідно з угодою, що відбулась при тих же

цесарях, Леві і Олександрові, ми мужі від народу руського - Карл, Інгельд, Фарлоф,

Вермуд, Руслав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Руар, Актеву, Труан, Лідул, Фост, Стемид,

- послані від Олега, великого князя руського, і від всіх, що є під рукою його, світлих

бояр, до вас, Лева, і Олександра, і Констянтина, великих за волею божою самодержців,

цесарів грецьких, для збереження і на засвідчення дружби, яка від багатьох літ була між

християнами і руссю, за бажанням і за їхнім велінням, і від усіх, що є під рукою його,

Олега, сущих русів. Наша світлість більше від інших, за волею божою хотячи зберегти і

засвідчити таку дружбу, яка бувала між християнами і руссю, багато разів насправді

прагнули не лише просто на словах, а на письмі і з клятвою твердою клялись зброєю

своєю, дружбу таку засвідчити і утвердити на вірі і по закону нашому.

Глави угоди, які ми, отже, взяли на себе по божій вірі і дружбі, суть такі:

По першому слову замирімося з вами, греки, дружімо один з одним від усієї душі і

призволення, а ми не дамо, наскільки наша воля, статися ніякому обману чи злочинові

від тих, що перебувають під рукою наших світлих князів, і подбаємо, наскільки наша

сила, щоб зберегти з вами, греки, на подальші літа і назавжди дружбу немінливу й

бездоганну, яку ми засвідчуємо проголошенням і написанням з клятвою. Так само й ви,

греки, бережіте таку ж дружбу, незвабливу і непорушну, до князів світлих наших

руських і до всіх людей, що є під рукою світлого князя нашого, завжди і в усі літа.

А про справи щодо злочинів, які можуть статися, урядимося так:

Злочин нехай настільки явно буде доведений доказами, щоб судді мали віру до їх

доказів; а коли вони йому, доказові, будуть не йняти віри, нехай не клянеться та

сторона, яка прагне, щоб доказові не вірили; а коли поклянеться позивач по вірі своїй -

буде такою кара, якою й виявиться провина.

Про це: якщо хто уб'є - християнина русин чи християнин руса, - нехай умре там, де

вчинить убивство. Якщо ж утече той, що вчинив убивство, і якщо є він імущим, то ту

частину майна його, котра його буде по закону, хай візьме родич убитого; але й жона

убивці хай має стільки, скільки належить їй по закону; якщо ж той, що вчинив убивство

і втік, є не імущим, хай буде він під судом, поки не знайдеться, і тоді хай умре.

Якщо ж ударить хто кого мечем або поб'є яким-небудь знаряддям, то за удар або побої

нехай дасть п'ять літр (лібра, фунт - одиниця римської і візантійської монетної системи -

перекл.) срібла по закону руському; якщо ж той, хто так учинив буде не імущим, хай

дасть стільки, скільки може, і хай зніме із себе потерпілому навіть ту саму одежу свою, у

якій він ходить, а про решту суми нехай поклянеться по своїй вірі, що ніхто інший ніяк

не може допомогти йому; після цього за провину хай більше не стягують.

Про це: якщо украде русин що-небудь у християнина, чи навпаки християнин у

русина, і злодій буде спійманий у той час, коли вчинить крадіжку, тим, хто втратив

що-небудь, та якщо опиратиметься він, крадіжку чинячи, і буде вбитий, хай не карають

за смерть його ні християни, ні руси, але ще нехай забере своє той, який це втратить.

А якщо віддасться в руки крадій, нехай він буде в руки узятий тим же, у кого буде

украдено, і зв'язаний буде, і віддасть те, що посмів украсти, однак віддасть потрійно.

Про це: якщо ж хто, чи русин християнинові, чи християнин русинові, завдаючи

муки, вчинить грабіж або явно насильно візьме що-небудь у другого, хай поверне

потрійно.

Якщо викинутий буде човен вітром великим на чужу землю, і якщо буде знайдений

нами, русами, то якщо хто збереться спорядити човен з добром своїм і відіслати назад у

землю Християнську, ми проведемо його крізь усяке небезпечне місце, доки не

прибуде він у безпечне місце. Якщо ж такий човен, чи бурею, чи земною перепоною

затриманий, не може добратися до своїх місць, то ми, руси, допоможемо гребцям того

човна і допровадимо туди з куплею їх по-здорову. Якщо це станеться поблизу землі

Грецької і якщо приключиться така сама біда човну руському, то ми, греки, проведемо

його в Руську землю; і хай продають руси товар того човна; і якщо може хто продати

що з човна, то ми, греки, виволочимо їм товар. А коли ми, руси, прийдемо в Греки чи

для тогівлі, чи з посольством до цесаря вашого, то ми, греки, пропустимо з честю їх і

проданий товар човна їхнього. Якщо ж приключиться кому з того човна в ньому

убитим бути, або побитим бути нами, русами, або взято буде з човна що-небудь, то хай

ті, що це вчинили, зазнають названої раніш кари.

Про цих: якщо полоняник з обох країн затримується чи русами, чи греками, проданий

в ту їхню країну, і якщо знайдеться чи русин, чи гречин, що викуплять і повернуть

викуплену особу у свою країну, то хай візьмуть ті, які раніш його, полоняника, купили,

заплачену ціну його або те візьмуть за нього, що вважається на торзі на той день ціною

челядина. Так само, якщо з війська взятий буде русин у полон тими ж греками, то хай

же повернеться він у свою країну і хай віддана буде та ціна його, як уже сказано, що і

на торзі.

Коли ж потрібно цесареві вашому на війну іти і якщо виникне вам потреба в людях, а

ці руси, захотять віддати честь вашому цесареві, - то коли в будь-який час скільки їх не

прийде і схочуть вони залишитися на службі у цесаря вашого своєю волею, - нехай

вони будуть там.

Про полонення русами тих, які часто прибувають із якої-небудь країни в Русь і яких

продають у Християни, а також іще про полонених християн, які часто з якої-небудь

країни прибувають в Русь, - цих нехай продають по дванадять золотих і хай прибудуть

вони в Греки.

Про це: якщо украдений буде челядин руський, або втече, або насильно проданий буде

і жалітися стануть руси, - хай підтвердиться це челядином, і нехай заберуть вони його

в Русь; також і купці, якщо вони втратили челядина і жаліються, нехай позивають через

суд і, знайшовши його, нехай заберуть; якщо ж який-небудь місцевий житель не дасть

учинити цей розшук, - хай буде він винним.

Про русів, що служать у Греках у християнського цесаря. Якщо хто з них помре, не

розпорядившись своїм майном, чи також своїх тут не матиме, хай поверне цесар майно

його найближчим родичам в Русь. Якщо ж русин учинить заповіт, - той візьме спадок

його, кому він напише успадкувати майно; хай успадкує його хто-небудь із русів, що тут

торгують, чи хто із різних людей, що прибувають із Русі в Греки і надовго тут

залишаються.

Якщо злочинець не повернеться в Русь,- хай жаліються руси християнському цесареві і

нехай схоплять такого і повернуть насильно в Русь. Це ж усе нехай роблять і руси

грекам, якщо де-небудь станеться таке саме.

На підтвердження ж і непорушність миру, що має бути межи вами, християнами, і

нами, руссю, цей мирний договір учинили ми, руси, і ви оба цесарі, новим

написанням на двох хартіях, - цесаря вашого і своєю рукою, а цесар присягальним

чесним хрестом і святою єдиносущою трійцею єдиного істинного бога вашого

засвідчив свій договір і дав вашим послам. Ми ж клялися цесарю вашому, від бога

сущому, яко божому створінню, по закону і за звичаєм народу нашого не переступати ні

нам, ні іншому кому із країни нашої встановлених глав договору про мир і дружбу. І це

написання дали ми обом цесарям вашим для підтвердження, що договору цьому бути

на укріплення і на засвідчення існуючого між нами миру, місяця вересня в другий день,

в індикт п'ятнадцятий, у рік від сотворіння світу 6420".

Цесар же Леон, вшанувавши послів руських дарами - золотом, і паволоками, і

фофудіями (особлива грецька матерія - перекл.), - приставив до них мужів своїх

показати їм церковну красу, і палати золоті, і багатсво, що було у них: золота безліч, і

паволоки, і каміння дороге, і страждання господні - вінець, і гвоздіє, і багряницю, і мощі

святих, повчачи їх віри своєї і показуючи їм істинну віру. І тоді одпустив він їх усіх у

свою землю з честю великою.

Послані ж Олегом посли прийшли до Олега і повідали всі речі обох цесарів, як

учинили мир і уклали договір між грецькою землею і Руською і як дійшли згоди клятви

не переступати ні грекам, ні русі.

І жив Олег, мир маючи з усіма землями і князюючи в Києві.

І приспіла осінь, і спом'янув Олег коня свого, якого був поставив годувати, зарікшись

не сідати на нього. Бо колись запитував він був волхвів і віщунів: "Від чого мені

прийдеться померти?" І сказав йому один віщун: "Княже! Кінь що ти його любиш і

їздиш на ньому, - від нього тобі померти". Олег же, взявши це собі на думку, сказав:

"Ніколи не сяду на коня цього, ані гляну більше на нього". І повелів він годувати його,

але не водити його до нього. І проживши декілька літ, він не займав його, поки й на

Греки не пішов.

А коли повернувся він до Києва і минуло чотири роки, на п'ятий рік спoм'янув вiн

коня свого, що від нього, як прорекли були волхви, прийдеться померти Олегові. І

призвав він старшого над конюхами, запитуючи: "Де кінь мій, що його я поставив був

годувати і берегти його?" А він сказав: "Помер". Олег тоді посміявся і вкорив віщуна,

кажучи: "Неправдиво то говорять волхви, - і все те лжа єсть: кінь помер, а я живий". І

приїхав він на місце, де ото лежали його кістки голі і череп голий, і зліз він з коня, і

посміявся, мовлячи: "Чи від цього черепа смерть мені прийняти?" І наступив він ногою

на череп і, виповзши звідти, змія вжалила його в ногу.

І з того розболівшись, він помер. І плакали по ньому всі люди плачем великим, і

понесли і погребли його на горі, що зветься Щековицею. Тут же могила його й до

сьогодні, називається могила та Олеговою. А було всіх літ його княжіння тридцять і

три.

Це ж не дивно є, що від волхвування збуваєтья чародійство, як ото було в

цесарювання у Римі Доміціана. Відомо, що був тоді один волхв, на ім'я Аполлоній

Тіанський, який ходив і творив усюди в містах і селах бісівські чуда. Якось, коли він із

Риму прийшов у Візантію, упросили його тутешні жителі вчинити оті чуда: він вигнав

безліч зміїв і скорпіонів із міста, щоб не вадили людям, а коли зійшлися бояри,

приборкав роз'ярених коней. Так само, коли він і в Антіохію прийшов, і впросили його

вони, - бо антохійців мучили скорпіони і комашня, - він зробив мідного скорпіона і

закопав його в землі. І поставив він над ним невеликий мармуровий стовп, і звелів

людям узяти палиці і ходити по місту і кричати, потрясаючи палицями: "Без комашні

бути місту!" Так зникли із міста комашня і скорпіони.


Запитали волхва також і про землетрус, що загрожував місту. Він зітхнув і написав на

дощечці оці слова: "Горе тобі, нещасне місто, бо потрусить тебе багато, охопить тебе

вогонь, оплачуть же тебе й при березі Оронта!"

Про нього ж і великий Анастасій із божого міста Єрусалима сказав: "Зображення,

зроблені Аполлонієм, навіть і донині в деяких місцях існують. Стоять, виковані ним

зображення, що виганяють четвероногих і птахів, які можуть вадити людям, другі ж -

щоб удержувати потоки річок, які ринуть нестримно, а деякі інші стоять, щоб запобігати

людській згубі і каліцтву. Бо ж не тільки за життя його таке й подібне вчинили біси

завдяки йому, але й по смерті його, перебуваючи коло гробу його, вони чудо творили

на його честь і на спокусу нещасним людям, яких особливо на таке ловить диявол".

А хто що скаже про спрямовані проти Нерона чаклунські діла, який сам таким

умілим був на чародійську облуду? Він завжди явно глузував з Аполлонія, що той не

мав властивого чародіям філософського досвіду. "Треба було б йому, - говорив Нерон, -

як ото і я, словом тільки творити те, чого він хотів, а не чаклунством досягати того, що

він здійснював".

А все те за допустом божим і дією бісівською буває. Такими речами має

випробуватися наша православна віра: чи тверда вона є і кріпка, пробуваючи в

господеві, чи не зваблює її ворог оманливих ради чудес і сатанинських справ, які

чинять раби і слуги зла.

А ще бувало, що іменем господнім пророкували декотрі, як Валаам, і Саул, і Каіафа, і

бісів навіть вигнали, як Іуда і сини Скева. Бо й на недостойних часто діє благодать

божа, щоб іншим учинити благодать. Хоча Валаам далекий був від обох, - від

праведного життя і віри, - а проте проявилася в ньому благодать заради дбання про

інших. І фараон таким був, але й тому бог майбутнє показав. І Навуходоносор

законопереступником був, але й цьому також відкрив бог, що станеться через багато

поколінь, являючи цим, що ті, котрі мають хибні думки, ще до пришестя Христа чинять

знамення іншим способом на спокусу людям, які не розуміють добра. Такими ж були

Симон Волхв, і Менандр, і інші, з приводу яких істинно сказано: "Не чудесами

спокушати..."

У рік 6421 (913). Почав княжити Ігор після Олега.

У сей же час почав цесарствувати в Греках Констянтин, син Леонтів, зять Романів.

А древляни заперлися в місті Іскоростені від Ігоря після Олегової смерті.

У рік 6422 (914). Пішов Ігор на деревлян і, перемігши, наклав на них данину, більшу

від Олегової.

У цей же рік прийшов Симеон, князь болгарський, на Цесароград і, вчинивши мир,

пішов до себе.

У рік 6423 (915). Уперше прийшли печеніги на Руську землю і, вчинивши мир з

Ігорем, пішли до Дунаю.

У ці самі часи прийшов Симеон на Греків, грабуючи Фракію. Греки тоді послали по

печенігів. Та коли печеніги прийшли і хотіли рушити на Симеона, то розсварилися

грецькі воєводи. Печеніги, побачивши, що вони самі між собою воюють, пішли назад

до себе, а болгари з греками зступились, і посічені були греки.

Симеон узяв також місто Адріанів, яке спочатку називалося містом Ореста, сина

Агамемнонового, бо він, колись у трьох ріках купавшись, позбувся тут недуги і це місто

назвав так на свою честь. Пізніше ж кесар Адріан, який обновив місто, назвав його на

свою честь Адріановим; а ми звемо його Адріанградом.

У рік 6428 (920). Поставлено Романа цесарем у Греках. Ігор же воював проти

печенігів.

У рік 6437 (929). Прийшов Симеон, цар болгарський, на Цесароград. І захопив він

Фракію й Македонію, і прийшов до Цесарограда з силою великою і з гордістю, і вчинив

мир із Романом-цесарем, і повернувся до себе.

У рік 6442 (934). Уперше прийшли угри на Цесароград, і грабували вони всю Фракію.

Роман же учинив мир із уграми.

У рік 6449 (941). Пішов Ігор на Греків. І хоча послали болгари вість цареві Роману,

що йдуть руси на Цесароград - десять тисяч суден, - вони і прийшли, і припливли, і

стали пустошити Віфінську землю. І грабували вони по узбережжі Понту до міста

Іраклії і до Пафлагонської землі, і всю землю Нікомідійську пограбували, і обабіч затоки

Суд усе попалили. А їх, греків, полоненими взявши, - тих розтинали, а других же

ставлячи як мішені, стрілами розстрілювали. А скільки ратників грецьких схоплювали,

руки назад зв'язавши, гвіздки залізні посеред голів вбивали їм. Багато ж і святих церков

вони вогневі віддали, і майна немало по обох сторонах Босфору взяли, і монастирі ж і

села всі вогневі віддали.

Потім же, коли прийшли війська зі сходу, - Панфір-Доместик із чотирма десятками

тисяч, і Варда Фока-патрикій з македонянами, і Феодор Спонгарій-стратилат із

фракійцями, а з ними також і сановники боярські, - обійшли вони русів довкола. І

порадилися руси, і вийшли, озброївшись, проти греків, і битва між ними обома була

люта, і заледве одоліли греки. Руси ж повернулися до дружини своєї під вечір і на ніч,

сівши в човни, утекли. Але Феофан, сановник Романа, зустрів їх у човнах з вогнем і

став пускати вогонь трубами на човни руські, і було видно страшне диво. Руси ж,

бачивши полум'я, кидались у воду морську і намагалися подалі відгрести. І таким

чином рештки їх повернулися до себе.

Ті ж, які прибули в землю свою, розповідали кожен своїм про те, що сталося, і про

вогонь із човнів. "Таке, як ото блискавка, що на небесах,- казали вони,- греки мають у

себе, і, її пускаючи, палили вони нас. І через це не подолали ми їх".

Ігор же, прийшовши, став збирати численних воїв. І послав він послів по варягів за

море, закликаючи їх проти греків і маючи намір піти на них.

У рік 640 (942). Симеон, цар болгарський, пішов на Хорватів. І переможений він був

хорватами, і помер, зоставивши Петра, сина свого княжити.

У цей же рік народився Святослав у Ігоря.

У рік 641 (943). Знову прийшли угри на Цесароград і, мир учинивши з Романом,

повернулись до себе.

У рік 6452 (944). Ігор зібрав багато воїв - варягів, і русів, і полян, і словен, і кривичів, і

тиверців. І печенігів він найняв, і, заручників у них взявши, рушив на Греків у човнах і

на конях, прагнучи помститись за себе.

Коли почули це корсунці, вони послали гінців до Романа, кажучи: "Тут ідуть руси,

покрили вже море кораблями, без числа кораблів". Так само і болгари послали вість,

кажучи: "Ідуть руси, і печенігів вони найняли собі".

Це почувши, цесар послав до Ігоря ліпших бояр, прохаючи і кажучи: "Не ходи, а візьми

данину, що її брав Олег, і я придам до тієї данини". Так само і печенігам послали вони

паволок і золота багато.

Ігор же, дійшовши до Дунаю, скликав дружину, і став радитися, і повідав їм річ

цесареву. Сказала тоді дружина Ігорева: "Якщо так говорить цесар, то чого нам більше

від цього хотіти - не бившись, узяти золото, і срібло, і паволоки? Бо хто відає, хто

подолає - чи ми, чи вони? Чи з морем хто в згоді? Це ж не по землі ми ходимо, а по

глибині морській, і спільна смерть усім". І послухав їх Ігор, і повелів печенігам

пустошити Болгарську землю. А сам, узявши у греків золото і паволоки на всіх воїв,

повернувся назад і прийшов до Києва, до себе.

У рік 6453 (945). Прислав Роман, і Констянтин, і Стефан до Ігоря послів налагодити

колишній мир. Ігор тоді, поговоривши про мир, послав мужів своїх до Романа. Роман

же зібрав бояр і сановників. І привели руських послів, і повеліли їм говорити, і стали

писати промови обох сторін на хартію: "Згідно з другою угодою, що відбулась при

цесареві Романові, і Констянтинові, і Стефанові, христолюбивих владиках, ми, від

народу руського посли й купці, Івор, посол Ігоря, великого князя руського, й інші посли:

Вуєфаст-Святослава, сина Ігоревого, Іскусев-Ольги-княгині, Слуди-Ігоря, племінника

Ігоревого, Уліб-Володиславів, Каніцар-Предславин; Шигоберн-Сфандри, жони

Улібової, Прастен-Туд-рів, Лібіар-Фостів, Грім-Сфірків, Прастен-Якуна, племінника

Ігоревого; Кари-Тудків, Каршев-Тудорів, Єгрі-Єрлісків, Воїст-Воїків, Істр-Яміндів,

Прастен-Бернів, Ятвях-Гунарів, Шібрід-Алданів, Кол-Клеків, Стеггі-Єтонів,

Сфірка-(......?), Алвад-Гудів, Фудрі-Тулбів, Мутор-Утінів; купці: Адун, Адолб, Ангівлад,

Уліб, Фрутан, Гомол, Куці, Єміг, Турбрід, Фурстен, Бруни, Роальд, Гунастр, Фрастен,

Інгельд, Турнберн і другий Турберн, Уліб, Турбен, Мони, Руальд, Свен, Стір, Алдан,

Тілій, Апубкар, Свен, Вузелів, і Сенько-бирич, послані Ігорем, великим князем руським,

і всім князівством, і всіма людьми Руської землі, і ними заповідано нам обновити давній

мир, розладнаний від багатьох літ ворожнечолюбцем-дияволом, який ненавидить

добро, і утвердити дружбу межи Греками і Руссю.

І великий наш князь Ігор, і бояри його, і всі люди руські послали нас до Романа, і

Стефана, і Костянтина, великих цесарів грецьких, учинити дружбу з самими цесарями,

і з усім боярством, і з усіма людьми грецькими на всі літа, допоки сонце сіяє і весь світ

стоїть. А якщо намислить хто із країни Руської розладнати цю дружбу, то ті, скільки їх

прийняло хрещення, хай дістануть відплату від бога-вседержителя - осудження їх на

погибель і в цей вік, і в майбутній, а ті, скільки їх не охрещено є, хай не мають помочі

від Бога, ані від Перуна, хай не захистяться вони щитами своїми, і хай посічені будуть

мечами своїми, і хай погинуть від стріл і від іншої зброї своєї, і хай будуть вони рабами і

в цей вік, і в майбутній.

Великий князь руський і бояри його хай посилають для того, для чого їм треба, у Греки

до великих цесарів грецьких стільки кораблів с послами своїми і купцями, скільки

хочуть.

Оскільки ж їм є так установлено, то носили посли печатки золоті, а купці - срібні; нині

ж домовився князь наш посилати грамоту до цесарства вашого. Коли від них, русів,

посилатимуть послів і купців, хай приносять вони грамоту, де написано так: "Я послав

стільки-то кораблів", і щоб із тих грамот узнали й ми, цесарі, що вони з миром

приходять. Якщо ж вони без грамоти прибудуть і передані будуть нам, ми будемо

тримати їх і стерегти доти, доки не сповістимо князеві вашому про них. Якщо ж вони

рук зв'язати не дадуть, а стануть противитись і будуть убиті, то хай не карається за

смерть їх князем вашим той, хто вбив. Якщо ж, утікши, прибудуть вони в Русь, а ми

напишемо про них до князя вашого, то нехай зроблять із ними так, як їм, властям,

угодно.

А якщо прийдуть руси не в торг, хай не побирають місячину. І хай заборонить князь

послам своїм та іншим русам, які приходять сюди, щоб не творили вони безчинства в

селах, ні в країні нашій. А коли вони приходять, хай живуть коло церкви святого

Мами. А коли пошле цесарство наше мужа свого, хай перепише він імена їхні, і тоді

хай візьмуть вони місячину свою - і посли посольське своє, і купці місячину свою, -

спершу ті, що від міста Києва, а тоді з Чернігова, і з Переяславля, із інших міст. І нехай

входять вони в місто через одну браму, з цесаревим мужем, без зброї, по п'ятдеcят

чоловік, і хай торгують, як ото їм треба; а тоді хай виходять із міста і муж цесарства

нашого хай оберігає їх; а якщо хто з русів чи з греків учинить що-небудь несправедливо,

хай він розсуджує.

Коли ж руси входять у місто, хай не творять вони капості і хай не мають права купити

паволок більше, ніж на п'ятдесят золотих; а якщо хто купить скільки-небудь із тих

паволок, нехай показує цесаревому мужеві, і той їх запечатає і віддасть їм...


...А відходячи від нас, руси нехай беруть від нас, що потрібно: їжу на дорогу і що треба

для човнів, як це вже встановлено раніш, і хай вертаються безпечно у свою сторону; і

хай не мають вони права зимувати коло церкви святого Мами.

А якщо втече челядин від русів, коли вони прийдуть у країну цесарства нашого, і від

церкви святого Мами, де вони живуть, то якщо він буде знайдений, - нехай вони

візьмуть його; а якщо не знайдеться, - нехай поклянуться наші руси-християни за своєю

вірою, а нехристияни по закону своєму, що він утік, і тоді беруть від нас, греків, ціну

свою, як це вже встановлено давніше: два паволоки за челядина.

Якщо ж від кого із людей цесарства нашого, чи з міста нашого, чи з інших міст утече

челядин до вас, русів, і принесе що-небудь, - нехай вони повернуть його назад, і якщо

те, що він приніс, буде ціле все, - нехай візьме той, хто його спіймав, від нього, того,

чий є челядин, два золотих за спіймання.

Якщо ж заміриться хто з русів узяти що-небудь у людей цесарства нашого, то той, що

це вчинить, покараний буде вельми; а якщо він візьме, - хай заплатить подвійно. А

якщо таке саме вчинить гречин русинові, нехай дістане ту ж кару, яку ото дістав він,

русин.

Якщо ж приключиться украсти що-небудь гречинові в русів, то належить, щоб крадій

повернув не лише одне вкрадене, але й ціну його; якщо виявиться, що вкрадене

продано,- нехай він віддасть подвійну ціну і хай він буде покараний по закону

грецькому, і за правилом грецьким, і по закону руському.

А скільки полонених християн, підвладних наших, приведуть руси сюди, в Греки, то

якщо буде це юнак чи дівчина добра, - хай дадуть греки десять золотих і візьмуть їх;

якщо ж він, полоняник, є середнього віку, - хай дасть покупець вісім золотих і візьме

його; якщо ж буде старий чи дитина, - нехай дасть п'ять золотих. Якщо ж виявляться

руси в рабстві у гре-ків, то коли є вони полоняниками, хай викуповують їх руси по

десять золотих; якщо ж його, русина, раніш купить гречин і поклянеться про це перед

хрестом, то належить йому взяти ту ціну, скільки він і дав за нього.

Про Корсунську сторону. Скільки ж є міст у тій частині землі Грецької, хай не мають

права на них князі руські. Хай воює князь руський у тих сторонах, - а та сторона не

покоряється нам, - і тоді, якщо попросить війська від нас, греків, князь руський, ми дамо

йому, скільки йому буде треба, - нехай він воює.

І про це: якщо знайдуть руси корабель грецький, викинутий на берег в якому-небудь

місці, - хай не завдадуть вони йому шкоди; якщо ж із нього візьме хто що-небудь чи

людину з нього забере в рабство, - хай буде той винуватий по закону руському і

грецькому.

А якщо виявлять руси корсунян, які рибу ловлять в усті Дніпра,- хай не чинять їм

ніякого зла.

І хай не мають руси права зимувати в усті Дніпра, Білобережжі, коло острова святого

Елевферія, а коли прийде осінь, хай ідуть вони у доми свої в Русь.

І про цих: оскільки ж приходять чорні болгари і пустошать в стороні Корсунській, то

ми поручаємо князю руському, хай їх не пускає, бо завдають шкоди і його стороні.

А якщо скоять злочин який-небудь греки, сущі під владою цесарства нашого, то не

майте ви, руси, права карати їх, але за велінням цесарства нашого хай дістане

злочинець так, як ото вчинить.

А якщо уб'є християнин русина чи русин християнина, - нехай затримають того, хто

вчинив убивство, і родичі вбитого хай уб'ють його.

Якщо ж утече той, хто вчинив убивство, і зникне, і якщо ж той, що вчинив убивство, є

неімущим і втече, - нехай шукають його, доки він не знайдеться, а якщо знайдеться, -

хай убитим буде.

А якщо ударить мечем, чи списом, чи яким іншим знаряддям русин гречина чи гречин

русина, - хай за цей злочин заплатить він п'ять літр (фунтів) срібла по закону руському;

якщо ж він є неімущим, - хай дасть, скільки може, і все те хай продане буде, навіть хай і

одежу, в якій він ходить, - і те з нього зняти, а про решту суми нехай поклянеться він по

своїй вірі, що не має більше нічого, і тоді хай відпущений буде.

Якщо ж зажадає наше цесарство від воїв на тих, що нам противляться, то хай

напишуть мужі наші до великого князя вашого і хай пошле нам стільки, скільки ми

хочемо; і з цього довідаються інші країни, яку дружбу мають Греки з Руссю.

Ми ж договір цей виклали на двох хартіях, і одна хартія є у цесарства нашого і на ній є

хрест і імена наші написані, а на другій імена свої написали посли ваші і купці ваші. А

виходячи з послом цесарства нашого, хай вони допровадять їх до великого князя

руського Ігоря і до людей його, і ті, приймаючи хартію напишуть, хай поклянуться

дотримувати вірність тому, про що ми домовились і написали на хартії цій, на якій

написані суть імена наші.

Ми ж, руси, скільки нас охрестилося, клялися своєю церквою святого Іллі в соборній

церкві цесароградській Софії і присягальним чесним хрестом, і хартією цією

дотримувати ж усього, що є написано на ній, і не переступити з того анічого; а якщо

переступить це хто-небудь із країни нашої, чи князь, чи інший хто, чи охрещений, чи

нехрещений, - хай немає він від бога помочі, і хай він буде рабом у цей вік і в

майбутній, і хай заколений буде своєю зброєю. А нехрещені руси хай покладать щити

свої, і мечі свої оголені, і обручі свої, і іншу зброю і хай клянуться, що все написано на

хартії цій, буде додержано Ігорем, і всіма боярами, і всіма людьми, і землею Руською в

наступні літа і завжди. Якщо ж хто із князів чи із людей руських, чи християнин, чи

нехрещений, переступить це, що написано на хартії цій, - йому належить від зброї своєї

померти, і хай буде він проклят богом і Перуном за те, що переступив клятву.

А коли схвалить це Ігор, великий князь, хай береже він дружбу цю і весь світ стоїть, у

нинішні віки і в майбутні".

Послані ж Ігорем посли прийшли до Ігоря з послами грецькими і повідали всі речі

цесаря Романа. Ігор тоді призвав послів греьких і сказав: "Кажіть, що вам повелів

цесар!" І сказали посли цесареві: "Це послав нас цесар. Радий він є мирові і хоче мир

мати з князем руським і дружбу. А твої посли водили вже цесаря нашого до присяги, і

нас послали водити до присяги тебе і мужів твоїх". І обіцяв Ігор так учинити.

І на другий день призвав Ігор послів своїх і прийшов на пагорбок, де стояв Перун. І

поклали руси зброю свою, і щити, і золото, і присягнув Ігор, і мужі його, і скільки було

поган-русів. А християн-русів водили присягати в церкву святого Іллі, що є над

ручаєм кінець Пасинчої бесіди, бо це була соборна церква, а багато варягів і хозар були

християнами.

Ігор тим часом, утвердивши мир з Греками, відпустив послів, обдарувавши хутром, і

челяддю, і воском, він відпустив їх. А посли пішли до цесаря свого Романа і повідали

всі речі Ігореві і розповіли про дружбу, яку він виявляє до Греків.

Ігор же став княжити у Києві, мир маючи з усіма землями. І приспіла осінь, і став він

замишляти похід на деревлян, прагнучи добути більшу данину.

У рік 6453 (945). Сказала дружина Ігореві: "Отроки Свенельдові вирядилися зброєю і

одежою, а ми - голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти побудеш, і ми".

І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він собі ще до попередньої

данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у своє місто

Київ.

Та коли він повертався назад, він роздумував і сказав дружині своїй: "Ідіть ви з

даниною додому, а я повернусь і походжу ще". І відпустив він дружину свою додому, а

з невеликою дружиною повернувся, жадаючи більшого майна.

Коли ж почули деревляни, що він знову іде, порадилися вони з князем своїм Малом і

сказали: "Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не

уб'ють його. Так і цей: якщо не вб'ємо його, то він усіх нас погубить". І послали вони

до нього мужів своїх, кажучи: "Чого ти йдеш знову? Ти забрав уже всю данину". І не

послухав їх Ігор, і деревляни, вийшовши насупроти із міста Іскоростеня, вбили Ігоря і

дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і є могила його коло

Іскоростеня-міста в Деревлянах і до сьогодні.

Ольга ж перебувала у Києві з сином своїм, малим Святославом, і кормилець його тут

був Асмуд, і воєвода тут був Свенельд, той самий батько Мстишин (Мстиславів -

перекл.).

І сказали деревляни: "Оце князя руського ми вбили. Візьмемо жону його Ольгу за

князя свого Мала і Святослава візьмемо і зробимо йому, як ото схочем". І послали

деревляни ліпших мужів своїх, числом двадцять, у човні до Ольги, і пристали вони під

Боричевим узвозом у човні, бо тоді вода текла біля Гори Київської, і на Подолі не

сиділи люди, а на Горі.

Місто ж Київ було тут, де є нині двір Гордятин і Никифорів, і двір княжий був у місті,

де є нині двір Воротиславів і Чюдинів, а перевісище було за містом; поза містом був і

двір теремний другий, де є двір доместиків (керівник церковного хору - перекл.), - за

святою Богородицею над горою, - саме тут був терем кам'яний.

І розповіли Ользі, що деревляни прийшли, і покликала їх Ольга до себе, і мовила їм:

"Добрі гості прийшли". І сказали деревляни: "Прийшли, княгине". І мовила їм Ольга:

"Говоріть-но, заради чого ви прийшли сюди?" І сказали деревляни: "Послала нас

Деревлянська земля, кажучи так: "Мужа твойого ми вбили, бо був муж твій, як той

вовк, що обкрадав і грабував. А наші князі добрі є, бо пильно вони подбали про

Деревлянську землю. Іди-но за нашого князя, за Мала", бо ім'я йому було Мал, князю

деревлянському. Мовила тоді їм Ольга: "Люба мені є річ ваша. Мужа мені свого вже не

воскресити, а вас я хочу завтра вшанувати перед людьми своїми. Тож нині ідіть в

човен свій і ляжте в човні, величаючись. Завтра я пішлю по вас, а ви скажіть: "Не

поїдемо ми ні на конях, ні пішки не підемо, а понесіть нас у човні". І вознесуть вас у

човні". І відпустила вона їх у човен.

Ольга тим часом звеліла викопати яму велику й глибоку на дворі теремному, поза

містом. І назавтра Ольга, сидячі у теремі, послала по гостей. І прийшли до них кияни,

кажучи: "Кличе вас Ольга на честь велику". Вони ж казали: "Не поїдемо ми ні на конях,

ні пішки не підемо, а понесіть нас у човні". І сказали кияни: "Прийдеться нам нести.

Князь наш убитий, а княгиня наша хоче йти за вашого князя". І понесли їх у човні.

Вони ж сиділи, взявшись у боки, величаючись і вигорджуючись, у великих застібках. І

принесли їх на двір до Ольги, і, нісши їх, так і вкинули з човном у яму. І, приникнувши

до ями, Ольга мовила їм: "Чи добра вам честь?" Вони ж сказали: "Гірша нам смерть, ніж

Ігореві". І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх.

І пославши Ольга послів до деревлян, сказала: "Якщо ж ви мене щиро просите, то

пришліть до мене знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А то не

пустять мене люди київські". Це почувши, деревляни вибрали ліпших мужів, які

держать Деревлянську землю, і послали до неї.

Коли ж деревляни прийшли, звеліла Ольга приготовути мийню, кажучі їм так:

"Помившись, прийдете до мене". Вони, слуги, тоді розпалили мийню, і ввійшли

деревляни туди, і стали митися. І заперли мийню за ними, і повеліла Ольга запалити її

від дверей, і там згоріли всі вони.


...І послала Ольга послів до деревлян, кажучи так: "Се вже йду я до вас. Тож зготуйте

медів багато коло міста, де ото вбили ви мужа мойого. Хай поплачу я над гробом його

і вчиню тризну мужеві моєму". Вони ж, почувши це, звезли медів вельми багато. А

Ольга, взявши трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до гробу його і плакала по

мужеві своєму. І повеліла вона людям своїм насипати могилу велику, а як вони

насипали, звеліла тризну чинити. Після цього сіли деревляни пити, і звеліла Ольга

отрокам своїм прислужувати перед ними. І сказали деревляни Ользі: "Де є друзі наші,

що їх ми послали по тебе?" А вона відповіла: "Ідуть вслід за мною з дружиною мужа

мойого". І як упилися деревляни, звеліла вона отрокам своїм пити за них, а сама

відійшла звідти і потім наказала отрокам сікти їх. І посікли їх п'ять тисяч. А Ольга

повернулася до Києва і спорядила воїв на рештки їх.




следующая страница >>