asyan.org
добавить свой файл
1 2 3

Зборівська районна адміністрація

ВІДДІЛ ОСВІТИ

ЗОШ І-ІІ ступенів с. Білоголів


На конкурс Всеукраїнської експедиції

учнів та студентської молоді


«Моя Батьківщина – Україна»


Напрям:


«Духовна спадщина мого роду»


Роботу виконала

Вчитель християнської етики

ЗОШ І-ІІ ступенів с. Білоголів

Беркита Ірина


2012

Члени експедиційного загону «ДЖЕРЕЛО»



  1. Ярошевський Михайло (8 клас) – заступник керівника

  2. Базан Ігор (9 клас) – журналіст

  3. Бербелицька Надія (8 клас) – журналіст

  4. Базан Марія (8 клас) – кореспондент

  5. Бохенко Іван (8 клас) – кореспондент

  6. Патриляк Оля (9 клас) – заступник кореспондента

  7. Бревус Назар (8 клас) – етнограф

  8. Бревус Христина (7 клас) – етнограф

  9. Патриляк Таня (8 клас) – етнограф

  10. Порплиця Степан (7 клас) – фотограф

  11. Лукянська Марія (7 клас) – фотограф

  12. Дробняк Іванка (8 клас) – фотограф



Керівник групи – Ірина Антонівна Беркита





Карта експедиційного маршруту




Масштаб 1:5000

(1 см – 50 м)


Школа

Церква Собору Пресвятої Богородиці (Костел)



Хресна Дорога

Нова церква

Міст

Умовні позначення

Кам. дорога

Грунт. дорога




ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Історія ішла життєвими стежками...

1.1 Походження назви села Білоголів

1.2 Перша та друга хвилі польських колоністів:

їхній вплив на життя села

1.3 Історія білоголівської школи

1.4 Білоголови у Другій світовій війні

1.5 Радянський режим

1.6 Повстанське минуле села:

героїчні спогади та видатні особистості

1.7 Відновлення державності та сучасне життя Білоголів


РОЗДІЛ 2. Скарбниця духовного життя

2.1 Найдавніша святиня села, її розбудова та зруйнування

2.2 Білоголівські священики та їхній вклад

у духовне та культурне життя білоголівчан

2.3 Спорудження білоголівського духовного центру:

Хресної Дороги, каплички, криниці

2.4. Духовне сьогодення: відновлення зруйнованої церкви Собору Пресвятої Богородиці


ВИСНОВОК

Використана література


^ ДОДАТКИ

Додаток А. Перелік священиків Білоголівської парафії та визначних осіб села

Додаток Б. Поезія, присвячена білоголівським святиням

Додаток В. Фотоматеріали

ВСТУП


Українське духовне та культурне життя творилося у складних політичних обставинах, тому часто об’єктивне висвітлення його історії було неможливим. Кожна нова інформація про місто, село, подію, людину – краплинка у течії історії Держави – віддзеркалення України в мініатюрі. То ж не можна забути її, як не можна викинути із життя свого роду та держави події, що відбувалися на теренах краю.

Об'єктом нашого дослідження є пам'ятки духовної культури.

Предметом – духовні святині села Білоголів.

Метою діяльності експедиційного загону «Джерело» є зібрати та зберегти якнайбільше відомостей про духовні пам'ятки рідного села Білоголови – красу і біль України, донести історію рідного краю до юних сердець, аби не заростала стежка багатьох поколінь чужорідним чортополохом, аби міцним був місток від минулого до майбутнього, аби не загубити цю історію серед бурхливого плину сучасного життя. Для нас важливо проаналізувати і усвідомити значення релігійної історії для сьогодення, минулих і придешніх поколінь. Адже духовні святині були і залишаються джерелом християнського виховання молоді, моральним фундаментом жителів села Білоголови


Під час експедиції було поставлено такі завдання:

  1. Зібрати краєзнавчий матеріал з релігії, історії, етнографії.

  2. Відновити історію і національних святинь рідної місцевості.

  3. Провести пошукові заходи для вивчення біографії релігійних діячів села.

  4. Сформувати почуття патріотизму та відповідальності за збереження духовних святинь рідного краю.


Усяка історія, давня чи не дуже, може бути сухою і нецікавою, якщо оперуватиме лише фактами, іменами і датами, а може заструменіти живою енергією людей, коли буде перепущена через серця і долі конкретних осіб. Під час духовної експедиції загону «Джерело» ожили спогади учасників та очевидців, кривавих, жорстоких часів боротьби за рідні святині. Їхні розповіді – це доказ того, що героїчно пролита кров не зникає безслідно і допомагає нашому народові вистояти у важкі часи випробувань.

Хто не знає свого минулого – той не гідний свого майбутнього!


РОЗДІЛ І


Історичний екскурс


^ Запам’ятай: історія потрібна

Для тих, що після наших днів прийдуть.

Та їх шляхи змагань будуть щасливі

І ворог їх не зможе вже зігнуть.

Марія Потикевич-Заболотна


    1. Походження назви села Білоголів


Мальовниче село Білоголови розкинулося над річкою Лопушанкою. У центрі села височіє Ксьондзова гора. Поблизу – ліс. При в’їзді у село є став, викопаний 1987 року.

Перша письмова згадка про Білоголови датується 1785 роком. Точне походження назви села невідоме. Існує декілька легенд і, можливо, якась із них пояснить сучасникам, чому цю місцевість здавна називали Білоголовами. За переказами, під час татарської навали село було цілком спалене. Залишились лише дві сивоволосі (білоголові) жінки, а прохожі, зустріши їх, назвали місцевість Білоголовами... Можливо, назва звідси? Чи то від “білоголовок”, як колись називали білоголівських дівчат, а були тут дівчата найкращі на всю околицю. Має право на життя також і та версія, яка пов’язує назву села з географічними особливостями – адже лежить воно біля білого крейдяного пагорба, Ксьондзової гори.

Віддаль від Білоголов до районного центру, Зборова – ^ 22 км, до Тернополя, обласного центру – 37 км.

Сусідні села: Нетерпинці, Ренів, Бзовиця, Оліїв, Білокриниця, Носівці, Старі Залізці.

Топонімічні назви села:

Поля: Закамінь, Тростянецьке, Ополяне, Середня Гора, Підлипина, Темне, Копані, Лан, Семенове.

Урочища: Прокопів Гай, Дубина, Рудніцького, Шеремети, Підкульчин Гай, Мельників Гай, Панський Гайок, Сіножаття, Береги.

^ Гори: Ксьондзова гора.

***

Землі Білоголов належали до Оліївського ключа маєтностей графа Водзіцького. В селі вирощували багато овець, корів, займались землеробством, бджільництвом, ткацтвом, випалювали цеглу, вапно, був млин та олійня, де робили олію з конопель.

Річка Лопушанка ділить Білоголови на дві частини. Була у цих частин і різна історія.

^ 1.2 Перша та друга хвилі польських колоністів:

їхній вплив на життя села


Села Залозеччини страждали від польського гніту. Ще у XIV столітті подільський воєвода Мартин Кам’янецькій, будуючи замок у Залізцях, силою забирав зі сіл молодих красунь – на потіху, а чоловіків– до важкої праці на будівництво фортеці. Поляки вихваля-лися, що споруджений ними Залозецький замок, оточений ровом з водою, не зможе зруйнувати жодна сила. Проте історія вирішила інакше. 1655 року, під час походу Богдана Хмельницького на Львів, козацькі війська зруйнували замок з допомогою селян з Ренева, Чистопад і Білоголов.

Існує цікава легенда про славного білоголівського столяра-фортифікатора. Він брав участь у будівництві Залозецького замку. Під час козацького нападу столяр “заплішив” навічно машинерію шлюзів. Поляки не змогли відкрити шлюз, а тому з південного боку не було захисту водою. Козаки скористалися цим дарунком від майстра і дощенту зруйнували замок. Відбудував його наступник князя Вишневецького, коронний гетьман Потоцький 1670 року.

У той час переселилися на Залозеччину колоністи із центральної Польщі. Білоголови здавна лежали на лівому березі Лопушанки, правий берег якої не був заселений. Там і замешкали польські колоністи. Відтоді цю частину села почали називати польською, “польським боком”. Притягували поляків сюди родючі грунти, великі масиви мішаних лісів, багата на рибу Лопушанка, а також близькість польських військових загонів. Польська адміністрація надавала їм великі привілеї: вони задарма отримували землю, частину лісу для будівельного матеріалу, грошову допомогу, звільнялися від оплати повинностей.

Колоністи стали жити у згоді з місцевим населенням. Українці навіть допомагали їм у розбудові їхніх господарств. Приїжджі поляки

навчились говорити по-українськи, а оскільки не мали свого костела, ходили до української церкви на Ксьондзовій горі.

Із свідчень старожилів відомо, що у Білоголовах на “українському боці” (лівому березі Лопушанки – Прим. ред.) проживали “жиди” Гершко та Лейба. Мали поле, машину-молотарку, тримали коней, овець, корів. Біля сучасної школи був фільварок. Гершко мав своїх форналів (наймитів). Люди із села працювали у нього “за десятий сніп” (нажавши дев’ять снопів панові, отримували десятий, як заробіток)... Гершко об’їжджав конем поля: пильнував, аби ніхто не крав.

На “польськім боці” села жили Мошко та Мендель. Мендель жив під горою (зараз через дорогу до господи Шимків Марії – Прим. ред.), де мав “склеп” (магазин). Досі цю місцевість називають “Мендлівкою”.

Мошко і його жінка займалися торгівлею: скуповували у людей яйця, молоко і возили на продаж до Львова. Жінка також сушила гарбузове насіння і продавала школярам. “Жиди” мали свої зібрання-моління на фільварку.

Свого часу власницею земель у Білоголовах була полька пані Вержинська. Вона здавала в оренду поля євреям. Коли вони почали покидати село (в часи Другої світової війни – Прим. ред.), селяни купували землю у Вержинської.

Українські господарі, які мали пасіку, гай, сад, поле на Йорданські свята виїжджали туди і окроплювали їх водою, щоб Бог благословив на урожай.

***

Політичне та адміністративне життя Залозеччини змінювалось. Усі загарбники намагалися якнайбільше використати місцеве населення, тримаючи його в темноті. Українців примушували переходити на римо-католицьку віру, закладали школи з польською мовою навчання, по селах будували костели. Влада робила все для того, щоб асимілювати їх з польськими колоністами.

В свою чергу, українці стали об’єднуватися у різні організації, спілки і партії, які ставили собі за мету розбудити у населення

аціональну свідомість, захистити знедолений люд від знищення і асиміляції.

^ 1899 року в містечку Олеську (Золочівський р-н., Львівська обл.) заходами священиків Томи (він і голова товариства до 1908) і Юліяна Дуткевичів з метою покращення добробуту селян було засноване найважливіше українське хліборобське товариство селян в Галичині– “Сільський Господар”. Інтенсивний розвиток товариства розпочався з 1909, коли воно поширило діяльність на весь край. Ділянки праці “Сільського Господаря”: правовий захист інтересів селян перед державою і крайовою владою та самоврядуванням; влаштування курсів і доповідей, що поширювали с.-г. знання; заснування дослідних полів, шкіл, овочевих дерев, зразкових садів, пасік, стаєнь і курників, вівчарень; поширення найновіших с.-г. машин і знарядь, спільне користування машинами і реманентом тощо, землевпорядкування сіл, організація садівничо-городничої школи в Скнилові під Львовом, видавнича діяльність.

Згідно з докуметами, які зберігаються у Львівському державному історичному архіві, 1910 року десятеро представників білоголівської громади звернулися до Галицького намісництва з проханням дозволити їм “заложити в себе кружок краєвого господарського товариства “Сільський Господар”.

Тож 1 листопада 1910 року було заснований осередок товариства і у Білоголовах. Засновниками були: ^ Олекса Маланчук, Ілько Парій, Лука Стефанів, Лука Куць, Кирило Бербелицький, Йосиф Шеремета, Телемон Шеремета, Ілько Ґей, Іван Куць, Петро Моравський.

Відразу після окупації Галичини у 1920 році до Білоголов наїхала нова хвиля колоністів. Ці вже відкрито і агресивно стали виступати проти українців. Війтом став поляк. Колишні толерантні колоністи почали групуватися навколо них, називати себе поляками...

Українцям забороняли збиратися в читальні, ставити українські п’єси. Але попри всі труднощі вони організовували читальні “Просвіти”, видавали українські газети та журнали, домагались, щоби в школах навчання проводилось українською мовою.

Першопрохідцями у цій справі були українські греко-католицькі священики, учителі, студенти та громадські діячі.

У Білоголовах про збереження національної спадщини дбали о.  Микола Гулей з дружиною, о. Левко Білошкірка, якого поляки 1939 року заслали до концтабору Береза Картузька, а також новий управитель школи – українець Іван Рудий, батько відомої письменниці Лесі Тивонюк, яка трагічно загинула у Канаді . 1925 року у селі було засновано читальню “Просвіти”, яка діяла до 1939.

“Там, де зараз капличка, стояла читальня “Просвіти”, – розповідає ^ Шимків Марія Йосипівна, 1921 р.н. Люди читали, цікавилися політичним життям. Сходились туди старі і молодші, проводили “Католицькі акції”, фестини, вистави. На свята готували концерти. Керувала їмость о. Гулея. На Рудці (навпроти тогочасної читальні “Просвіти”) проводились ігри, веселощі, танці. Співали “Через балку летить галка”… Пам’ятаю і таку пісню із рухами:

Там у Совітах

^ Люд у кайданах,

Навіть молитись не дасть.

Боже єдиний, Боже всесильний,

Дай Україні силу, волю і власть.

Пригадую, як засудили нас поляки за ягілку приблизно такого змісту:

^ Заспіваймо, паняночки,

Веселої ягілочки.

Прийшла вістка невесела:

Колоністів насилають,

Наші землі забирають,

Наші діди і правнуки

За ту землю йшли на муки.

Йде з Кракова, із Жешова

Польська нендза тифусова”.

Миколу Яснія, Йосипа Липака, як передних, взяли у Зборівську тюрму, а потім всіх нас судив трибунал в Золочеві. Та сталося так, що нас відпустили, Бог

Ось як описує цю подію Василь Олексюк у своїй книзі “Залозецький край”:

“Великодні свята ^ 1936 року збіглися із 3 травня, днем польської конституції, який поляки помпезно тут святкували. Місце зборів було недалеко від фігури Свободи, поставленої українцями 1848 року. На третій день Великодніх свят українська молодь зібралась біля пам’ятника Свободи на гаївки. В Білоголовах уміли виводити ягілки. Студенти, які навчалися в Тернополі та Золочеві, приїжджали в село під час посту, вчили дівчат і хлопців нових ягілок і способів їх виводження. Ягілки перетворювались у масові хороводи “кривого танцю” із застосуванням вишитих хустинок та синьо-жовтих лєнт. Долина Лопушанки ніби перетворювалася на різнобарвну квітку, яка рухалася, розквітала вишивками та синьо-жовтими стрічками.

Поляки, йдучи зі свого зібрання, проходили неподалік і коли почули, що молодь масово співає, зупинились і стали слухати, чи нема тут чогось проти Польщі. А дівчата тим часом виводили:

^ Ми Великдень прославляймо,

Ягілочку заспіваймо!

Хай почують з могил тії

Наші стрільці січовії,

Щоб з могили нині встали,

З нами разом заспівали”.

Згадка про “стрільців січових” будила лють у поляків. Коли хлопці і дівчата побачили, що вони стали і прислуховуються до ягілок, дівчата підхопили нову ягілку, складену в Білоголовах, в якій насміхалися над поляками:

Із Мазурів і Кракова

Прийшла нендза тифусова.

^ Америка гроші має,

Колоністам помагає.

Хоч дає їм добрі гроші,

Колоністів їдять воші.

Ой не тішся, лютий враже,

Наша слава не поляже.

Хоч нас тиснеш до загину,

Ми збудуєм Україну.

Ми, дівчата, заспіваймо,

Україну звеселяймо.

Україну прославляймо,

Ще не вмерла” – заспіваймо.

Україна – наша мати,

Будеш, ляше, утікати

До Кракова, до Жешова,

Там, де нендза тифусова”.

Поляки приглядалися, хто ж виводить ягілку. Вони залишили співаків і пішли в село. Молодь далі продовжувала бавитися.

На другий день по святах до Білоголов наїхала польська поліція з Олієва. Вони викликали до “Кулка рольнічего” хлопців і дівчат, і стали допитувати, хто виводив ягілок і хто навчив їх. Молодь не признавалась, що вони співали проти поляків і доводила, що нікого там не було. Протягом тижня викликали до Олієва до 20 дівчат і хлопців, зокрема, Миколу Яснія та Йосипа Липака, звинувачуючи їх, що це вони є ініціаторами. Арештували їх, посадили в тюрму у Зборові, потім перевели у золочівську тюрму. Слідство велося шість місяців, і, нарешті, в Золочеві було призначено суд.

Серед оскаржених були Марія Березівська, Софія Березівська, Романна Липак, Ганна Лук’янська, Параска Муравська, Марта Мороз, Ганна Розтецька, Романна Розтецька, Євдокія Мороз, Романна Муравська, Ганна Тарас, Марія Шимків та інші.

На суд до Золочева разом із молоддю їхали батьки, брати, сестри, навіть сусіди. Коні і вози (а було їх більше 15), були прибрані зеленню та квітами. На возах співали українських пісень: “Ми гайдамаки”, “Як з Бережан до Кадри”, “Зажурились галичанки” тощо. Поляки, серед яких були Петр Безпалько, Міхал Вегера, Янік Квятек, Міхал Бучний, Войтек Русіковський та інші виїхали до Золочева ще напередодні. Багато з них мали присягати на суді, тому їхній адвокат мав ще їх трохи “підучити”.

Коли по дорозі дізнавались, що то їде з піснями білоголівська молодь на суд з поляками до Золочева, люди виносили їм яблука,

грушки, молоко. Старенькі благословляли, дітвора проводжала далеко за село.

Оскаржуваних завели в залу суду, і розпочався процес. Поляки вже там сиділи по правім боці, веселі, задоволені і щось між собою шептали. Українці сиділи зліва. Їх було 20 дівчат, 4 хлопці і симпатики. Двох з них поліція привела на суд із тюрми. Розпочалась розправа. Дівчата не признавались, що вони співали антипольські ягілки, і що вони там були. Поляки доводили протилежне. Казали, що є люди, які це бачили і можуть присягнути про це на хрест. Справа білоголівських ягілок набрала широкого розголосу на всю околицю. Захищати українських дівчат безкоштовно зголосився відомий український адвокат д-р Я. Олесницький, який уславився своїм блискучим захистом українців на багатьох політичних процесах.

Війт, поліціянт Будзіховський разом з прокурором звинувачували молодь у злочині проти Польщі. Українці ж відмовлялися від цього: “Біля хреста не були, ягілок не виводили”. Оскільки українці заперечували їхнє оскарження, полякам треба було присягнути, що вони бачили тих дівчат, які співали під хрестом. Першим до присяги вийшов Міхал Вегера. Тремтячим голосом перед Розп’яттям, піднісши два пальці, сказав, що бачив тих дівчат 3 травня, як співали ягілки проти поляків. Другим присягати пішов Петр Безпалько. Та тут сталося щось непередбачене. Коли він ішов до присяги, раптово спіткнувся, і, падаючи, головою вдарився до дерев’яного підвищення. До нього кинулися поляки і ледве підняли. На чолі Петра з’явилася велика ґуля, яка відразу посиніла. В суді пройшло якесь несамовите замішання. Українці зашуміли з радості, а поляки з острахом стали перезиратися поміж собою. Безпалько з ґулею став перед суддями і заявив, що не буде присягати, бо він тих дітей не знає. Після цього ніхто з поляків вже не хотів присягати, а викручувались, що не можуть точно сказати, що саме ці дівчата співали. Дехто говорив, що нічого не бачив і цих дітей не знає.

Судова розправа схилиляся на користь українців. Адвокат Олесницький узявся за уневаження присяги Вегери. Він звернувся до нього:

– Як задалеко пан стояв від тих дівчат, що виводили ягілку?

– Приблизно сто метрів.

– А чи пан Міхал був на Вєльканоц у костелі?

– А, жеч ясна, що був.

– А хто коло пана стояв у костелі?

– Того я не можу пригадати.

– То як пан може присягнути, що тих дівчат він бачив на віддалі 100 метрів, коли не пам’ятає, хто коло нього стояв у костелі?– звернувся до судді та присутніх Олесницький.

Присяга була уневажнена. Суд закінчився, хлопців і дівчат виправдали. Звільнили і двох хлопців, що відсиділи вже 6 місяців в тюрмі.

Українці з великою радістю зустріли перемогу в суді. Про білоголівський процес говорила ціла округа, писали місцеві і львівські українські часописи. Та поляки й далі переслідували українців.

Після Другої світової війни, коли оголосили, що поляки можуть виїжджати в Польщу, всі, за винятком кількох змішаних родин, виїхали з села. У Польщі деякі з них разом із ксьондзом Баєром довго писали, як-то українці знущалися над ними у Білоголовах...

На цьому протистояння між українцями та поляками-колоністами в селі закінчилося.




следующая страница >>