asyan.org
добавить свой файл
1 2 3

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ТЕХНІКУМ

ДЕРЖАВНОГО ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ

«КРИВОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»


ЗМАЛЮВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛЬНИХ

ЗВИЧАЇВ ТА ОБРЯДІВ”

(на матеріалі творів І.С.Нечуя-Левицького)


Науково - дослідницька робота


Виконала

викладач філологічних дисциплін

Олійник Ірина Геннадіївна


Кривий Ріг, 2007

ЗМІСТ


ВСТУП………………………………………………………………………….3

Розділ І. ОБРЯДОВІСТЬ. ОБРЯД. ЗВИЧАЇ………………………….........8

    1. Звичаї та обряди українського народу……………………………………….……8

1.2. Розуміння поняття «обрядовість», «обряд» та «звичай» у науковій літературі............................................................................................................................11

1.3 Засоби нарощення духовно - інтелектуального потенціалу…………………….14

Розділ ІІ. ^ ЗМАЛЮВАННЯ НА СТОРІНКАХ ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ І.С. НЕЧУЯ - ЛЕВИЦЬКОГО РІЗНИХ ВЕРСТВ НАСЕЛЕННЯ З УСІМА ОСОБЛИВОСТЯМИ ЗВИЧАЇВ ТА ОБРЯДІВ………….……..18

2.1. Звичаї та обряди матеріального етнобуття українців…………………………....18


2.2. Народно-календарні звичаї та обряди…………………………………………….33

ВИСНОВКИ…………………………………………...……………………... 36

^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………...……..47

ДОДАТКИ:

Додаток А……………………………………..………………………………..48

Додаток Б…………………………………………………………..…………..77


ВСТУП

Національна українська культура плекалась впродовж століть, примножувалась багатьма віками і була стимулом для громадянського становлення власне українця. Особливу увагу вона привертає на сучасному етапі, оскільки проблеми утвердження нашої державності, переоцінка національних звичаїв, традицій українського народу, подальший їх розвиток вимагають переосмислення нашого минулого. Йде активне повернення скарбів культурних надбань, призабутих видів народно-художніх промислів та ремесел, засобів виховання та само актуалізації [1, 276].

Духовну культуру й побут українського суспільства неможливо уявити без звичаїв та різноманітних обрядів.

Нині майже нічого невідомо про звичаї людей кам'яного віку (палеоліту, мезоліту). Але це не означає, що жодної обрядовості в них не було. Побут тих народів, чий спосіб життя до недавнього часу відповідав первісній стадії, яку давним-давно пройшли наші предки, засвідчує, що звичаї і обряди були і в них. У цьому переконує ближче знайомство з обрядовими циклами.

Минали тисячоліття, поки давні люди приручили звірів, навчилися вирощувати хліб. Перехід від привласнювальної до відтворювальної форми господарювання спричинив зміну способу життя. Полювання на звірів змінюється на тваринництво. Збиральництво поступово переростає у хліборобство; замість мандрівного способу життя настає відносна осілість, тривале проживання на певній території. Але первісні форми життя не зникають безслідно, а доповнюють новий господарський устрій. Ця закономірність властива і обрядовості, у якій давні обрядові дійства постійно доповнюються новими.

Паралельно зі зміною способу життя наші предки набували все нових і нових знань. На їх базі формувався певний світогляд як система поглядів на утворення світу, розуміння в ньому місця людини, її взаємин з іншими людьми та навколишньою природою [ 15, 67 ].

Виділяють три типи обрядовості: трудова, сімейна та календарна.

Трудові свята й обряди - органічна складова святково-обрядової культури українського народу. Взаємозв'язок свят і праці має традиції, що сягають доісторичних часів.

Традиційна трудова обрядовість тісно пов'язана з календарним циклом сільськогосподарських робіт. Обряди неодмінно супроводжували початок оранки, сівби, вигін худоби на пасовище, закінчення жнив тощо. У селянській сім'ї трудові традиції та обряди були справжньою школою для підростаючого покоління. У процесі виконання ритуальних дій дитина здобувала перші трудові навички. Усім розмаїттям своїх художніх, емоційних, атрибутивних, пісенно-музичних засобів трудові свята сприяли вихованню у молоді любові до нелегкої хліборобської праці, до землі, прищеплювали своєрідний "кодекс хліборобської честі".

Сімейне життя українців традиційно супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні етапи життя людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім'ї, народження дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось із членів сім'ї. Основні елементи сімейної обрядовості - родильні, весільні та поховальні й поминальні обряди. Крім них, у сім'ї нерідко відзначалися події менш важливого значення: входини, пострижини, вступ до парубоцтва і дівоцтва, повноліття, срібне та золоте весілля [ 4, 67 ].

Календар свят визначався аграрним устроєм життя. Селяни нерідко замовляли хресний хід і молебень у полі до початку оранки, сівби, перед початком жнив. Відмічали день святого, ім'ям якого був названий місцевий храм.

Відлік часу за Сонцем послужив основою сонячних календарів. Певний час обидві ці системи співіснували. На території України вже у IV тис. до н.е. користувалися місячно-сонячним календарем, за яким вираховували періоди настання весняних і літніх свят. Така практика дійшла до наших днів. Якщо свята Різдва і Купала, які ділять річне коло на дві рівні частини, визначають за сонячним календарем, то Великодень і Зелені свята — за місячним [ 10, 98 ].

Різні за формою елементи обліку часу пізніше отримали теперішню назву — «календар», яка походить від латинського слова "саlеndаrium", дослівно — «боргова книжка». З пізніших часів дійшли до нас декілька календарів, які називають аграрними. На них звичайними зарубками позначали будні; косими хрестами, фігурками коней чи вершників — святкові дні; косими і хвилястими лініями — періоди дощів; стилізованими знаками рала, серпа — періоди польових робіт. Одним з таких календарів був керамічний глечик, знайдений у 1899 р. під час розкопок поблизу с. Ромашки на Київщині. Майже через 70 років археологи віднайшли ще два подібні календарі — глечик у с. Малаєшти (Молдова) та чашу в с. Лепесівка на Волині. Усі три знахідки належать до II—IV ст. н. е. Але такими календарями користувалися далеко не всі.

Астрономічні підрахунки настання того чи іншого сезону здійснювались елітарною частиною населення. До прийняття християнства на території України це були жерці, служителі язичницьких храмів,— так звані «волхви», «відуни», тобто особи, які володіли певними знаннями, але тримали їх у таємниці. Вони й вираховували періоди настання праних сезонів, визначали пов'язані з ними календарні свята — терміни вшанування язичницьких божеств, яким поклонялися наші предки [ 14, 108].

На обидві системи обліку часу — елітарну і народну, що взаємодіяли і взаємодоповнювали одна одну, істотно вплинула християнізація наших предків-язичників. З прийняттям християнства на Русі складається новий календар, упроваджуються нові святкові дати. Частково вони співпадали зі старими язичницькими святами, частково витісняли їх.

Відходили в небуття колишні служителі язичницьких храмів і культів, проти яких, у першу чергу, була спрямована боротьба християнської церкви. Забувалися назви божеств, на честь яких влаштовували свята наші предки. Та залишалася народна обрядова основа, яка впродовж наступних століть взаємодіяла з християнською обрядовістю. Так складався сучасний народний календар з християнськими датами і обрядами, доповненими прадавніми обрядовими елементами. Таке поєднання називають двоєвір'ям, але у світоглядній системі це вищий ступінь людського розвитку. Поєднання різновидових обрядових компонентів увійшло в плоть і кров українців. Ось чому ми сьогодні не уявляємо собі зими без Різдва Христового, перерядження і куті, весни — без Великодня і писанок, літа — без Зелених свят і клечання чи без купальських обрядів. Уособленням осені для нас залишаються святкування пам'яті Маккавеїв, Успення Богородиці, Спаса, поєднані з обжинковими обрядами [ 15, 77 ].

І.Нечуй-Левицький – “Великий епік” , за визначенням І.Франка, у літературно-естетичних деклараціях закликав українських письменників сміливо розкопувати “непочаті рудники” національного життя, змальовувати соціальний побут і різнобарвні характери українців в усій їхній національній і місцевій своєрідності “від Кавказу й Волги до самого лиману Дунаю, до Карпат і за Карпати”. Подібно до Гоголя, що мав на меті охопити творчістю “всю Русь”, український реаліст прагнув відобразити “ все, що захоплює етнографічна границя української народності “ [ 8 , 6 ].

Отже, дослідження українських національних звичаїв та обрядів у творах І.С.Нечуя-Левицького залишається і на сьогодні актуальним. Це і зумовило вибір теми данного дослідження.

^ Об’єктом дослідження є українське суспільство на сторінках художньої прози.

Предмет дослідження – народні звичаї та обряди.

Мета дослідження: дослідити процес надання соціальним зв’язкам нормативного характеру, що є позитивною умовою регуляції людської діяльності.

Для реалізації поставленої мети необхідно було розв’язати такі завдання:

  1. з’ясувати історико - краєзнавчий аспект, педагогіко-народознавчий та історичний поступ народу;

  2. проаналізувати потреби людей в гуманно-світоглядному й розумово-евристичному насиченні;

  3. здійснити аналіз звичаєвого та обрядового матеріалу;

  4. визначити структурні одиниці звичаєвості та обрядовості;

  5. одержати підтвердження, що обрядовість та звичаєвість є згустком народної мудрості, що віддзеркалено у сфері духовної культури нашої нації.

^ Науково-теоретичною основою дослідження стали праці вчених, що досліджували гуманно-етичне начало обрядів – В.Суразький, Г.Кониський, С.Єфименко, М.Сумцов, О.Маркевич, М.Яничук, Ф.Вовк, А.Лобода, П.Литвинов, В.Гнатюк, М.Грушевський, В.Ящуринський, М.Довнар, С.Качаров, С.Онацький.

Науковою базою дослідження стали праці науковців та літераторів, які досліджували українську етнографію – Й.Лозинський, Г.Калиновський, В.Рубан, Я.Маркевич, О.Павловський, І.Могильницький, М.Лучкай, І.Срезневський, А.Метлинський, М.Костомаров, В.Пассек, М.Шашкевич, І.Вагілевич, Я.Головацький; а також матеріали опису українських обрядів митрополита Ілларіона, Л.Іванникової, П.Куліша, Т.Рильського, О.Бодянського, О.Потебні, П.Чубинського, В.Гнатюка, О.Чужбинського, І.Калужського, М.Рильського, О.Склабовського.

Для вирішення поставлених завдань було використано систему методів дослідження.

1. Теоретичний аналіз та синтез наукової та етнографічної літератури.

^ 2. Статистичні методи – кількісний та якісний аналіз результатів, одержаних у ході дослідження.

Практичне застосування даної роботи полягає в тому, що основні положення, висновки та зібраний народознавчий матеріал можна використовувати не лише на заняттях з мови та літератури, а й у позакласній гуртковій та виховній роботі при підготовці тематичних класних годин.

Структура науково-дослідної роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел ( 15 найменувань) та додатків.


^ РОЗДІЛ І. ОБРЯДОВІСТЬ. ОБРЯД. ЗВИЧАЇ


    1. Звичаї та обряди українського народу

Кожна нація, кожен народ , навіть кожна соціальна група має свої звичаї , що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками . Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу, це - втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу , що у свою чергу впливає на процес постання народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв`язана зі звичаями народу.

Звичаї народу - це ті прикмети по яких розпізнається народ не тільки в сучасному , а і в його історичному минулому. Звичаї - це ті неписані закони , якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах . Звичаї , а також мова - це ті найміцніші елементи ,що об`єднують окремих людей в один народ ,в одну націю. Звичаї , як і мова ,виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу.

В усіх народів світу існує повір`я , що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом . Він блукає по світі , як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища , бо він загублений для свого народу.

Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає питає :

Чи ти рано до схід-сонця

Богу не молилась ?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

Ми , українці , нація дуже стара і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі . У нас на Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури.

Зустріч Візантії з Україною - це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних , то близьких потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня - без писанки, Святої Троїці - без клечання, навіть називаємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі ми відзначаємо свято Купала, на «Введення» закликаємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети (це великий корж із білого борошна) і яка дівчина не ворожила , чи вийде заміж цього року? Нарешті, діти, бавляться весною, співають :

«А ми просо сіяли , сіяли ,

Ой , дід-Ладо , сіяли , сіяли ...»

Співають подібне і дівчата , ведучи хоровід :

«Ой , дід , дід і Ладо ...».

Все це - наша дохристиянська культура , наша найстаріша традиція. Кутя - це символ урожаю , писанка - це символ народження сонця. Зеленим гіллям наші предки охороняли своє житло від нечистих духів, що прокидаються (так вони вірили) разом із воскресінням природи - від русалок, мавок, перелесників.

Купала - це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами. Ладо - це поганський бог кохання і плодючості .

На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, а колись, ще до християнства на Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік, а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий врожай у наступнім році, багатство і добробут у дім господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка- дружинника князя або й самого княжича. Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.

Про все це співається в колядках , що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україні це виявляється і у звичайних обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю морозу, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі.

Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом, який сповнює її могутньою силою.

Обряд означає порядок, ряд взаємопов'язаних дійств. У народних обрядах суспільство представлене індивідом, і навпаки: бо саме культура народу вимірюється через самореалізацію. А процес діяльнісного взаємообміну та взаємовідповідальності є фактором гуманізації соціуму. Діяльність в обряді є самореалізацією кожного через сприйняття досвіду всього народу і рух до своєї творчої потенції. Самореалізація є основним призначенням соціалізованої людини на землі, яке допомагає індивідові осмислити буття і сприяти його самовдосконаленню. Коли суспільство складається із самовдосконалених індивідів, то воно одержує право самовдосконалюватися. Самовдосконалення як процес передбачає безконечний шлях творення. Задоволення від процесу творення стимулює становлення з індивіда особистості.

В обряді від зразка через творчість індивід прямує до ідеалу. Саме ця спрямованість і викликає потребу самовияву. Ця потреба стимулює цілеспрямованість, яка направляє широкий процес діяльності кожного індивіда в загальній обрядовій дії. Задоволення потреби викликає емоції. Наявність емоцій народжує добродійство. Мрії про добродійство виражені в обрядових текстах, сценах, діях. Створити себе, зробити себе людянішим — в ім'я життя на землі - мета народної мудрості. Мета гуманізації-підняти людину над собою, що є найвищим ступенем розвитку особистості. Обряди несуть у собі емоції, почуття переживання. Це - складові повноцінного людського буття. Нерозвиненість цих складників тяжко виливається як на етап душі, так і на поведінку людини, на спосіб її життя, утруднює відносини зі світом, суспільством, породжує антигуманність, дезадаптацію. Тому обряди є рушійною силою, яка визначає життєдіяльність народних обрядів.

Емоційна насиченість народних обрядів підкреслює потребу індивідів у емоційному піднесенні, тобто — у щасті. Така загальна думка дослідників, що зверталися до вивчення української народної творчості (О. Кониський, О. Маркевич, Т. Рильський, І.Огієнко, Д Лазаревич, П. Кузьменко, П. Єфименко) та популяризаторів народної мудрості ( М. Драгоманова, В. Гнатюка, Г. Виноградова тощо).

В. Скуратівський акцентує увагу в книзі «Берегиня» на етично-естетичний сенс обрядового побуту в житті людини, який дійсно є і еталоном, і механізмом, і оберегом. Оберегом від знеціненого механізмом розвитку людяного в людині.


    1. ^ Розуміння поняття «обрядовість», «обряд» та «звичай» у науковій літературі

Обряд — узвичаєне, обов'язкове символічне дійство, що складається із системи традицій, приурочених до відзначення найбільш важливих подій у житті окремої особи, родини, людського колективу, з орієнтацією на творчість на евристику.

Обрядовість — сукупність обрядів, усталених символічних дійств, якими супроводжується господарське, громадське чи сімейно-побутове життя.

Обрядовість - це джерело формування народного світогляду, основа народної культури як вияв саморозвитку, засіб саморегуляції людського життя, умови для вияву духовної зрілості людини, система обрядів та зміст осмислення зрілості людини через обряд.

Наукові дослідження дають можливість стверджувати, що обрядовість виступає одним із засобів народної педагогіки. Увага до етнопедагогічного надбання нині дає змогу змінити самосвідомість індивіда, сприяти олюдненню його, а значить, заперечувати егоїзм, споживацтво, бездушність, агресивність.

Виходячи з аналізу етнопедагогічної літератури (О.Духнович, Г.Сковорода, К. Ушинський та інші), ми можемо твердити, що народна педагогіка знаходить своє відображення в мові, фольклорі, легендах, казках, міфах, оповіданнях, традиціях, звичаях, святах, обрядах, ритуалах, танцювально-хореографічному мистецтві, образотворчому тощо, що разом позначають обрядовість.

Можемо назвати цілий ряд імен учених, що досліджували гуманно-етичне начало весільних обрядів; це - Г. Кониський, С. Єфименко, М. Сумцов, О. Маркевич, М. Яничук, Н. Копцуняк, Ф. Вовк, А. Лобода, П. Литвинов, В. Гнатюк, М. Грушевський, В. Ящуринський, М. Довпар, С. Качаров, С. Опацький.

До опису українських обрядів зверталися митрополит Ілларіон, Л. Іванникова, П. Куліш, Т. Рильський, О. Бодянський, О. Потебня, П. Чубинський, В.Гнатюк, Д.Бантиш-Каменський, О. Чужбинський, І. Калужський, М. Рильський, О. Склабовський.

Отже, обряд та обрядовість є способами відтворення знань через пошукову діяльність, що спрямована на світорозуміння.

Видатною рисою українського народу є історизм. Високий рівень традиційної звичаєвості споконвіків охоплював на Україні усі сфери родинного та суспільного життя. Витворені до потреб часу духовні обряд оформи регулювали і контролювали увесь спектр людських взаємин. Українців упродовж століть, - зазначає В. Скуратівський, - гуртували і єднали народні звичаєві традиції. Саме вони допомогли не тільки зберегти національну своєрідність, але й самовідновитися.

Вчити звичаїв. Ось той загадковий ключ, за допомогою якого ми можемо розгадати феномен української нації. Що ж таке звичай?

Найлаконічнішим щодо поняття “звичай” є на сьогодні словник Б.Грінченка: “Звичай – 1. Обычай, обыкновение. 2. Приличие. 3. Нрав”. Короткий тлумачний словник української мови дає таке визначення поняття “звичай” : “Звичай” – 1. Загальноприйнятий порядок, традиційно встановлені правила суспільної поведінки. 2. Манера поведінки, прийнятий спосіб дії “.

“Толковый словарь русского языка” Д.Ушакова теж дає тлумачення поняття “звичай”, але дорівнює його до поняття “звичка”: “Звичай – загальноприйнятий, усталений, традиційний порядок, що вкоренився в побуті того чи іншого класу з давніх пір. Або Звичка, звичний спосіб дії”. У зв’язку з цим виникла потреба звернутися до філософського словника, який розглядає поняття “звичка” досить розгорнуто: “Звичка – особлива форма поведінки людини, яка виявляється у схильності до повторення однотипних дій у подібних ситуаціях. Психологічною особливістю звичних дій є те, що внаслідок багаторазового повторення вони поступово автоматизуються, відбуваються майже механічно, без роздумів і вольового напруження. Звички дають можливість економити психонервову енергію, полегшують і спрощують виконання часто повторюваних дій. Фізіологічною основою звичок є утворення в корі головного мозку стійкої системи нервових зв’язків – динамічного стереотипу. Звички є елементом моральних відносин, одним із способів регулювання поведінки людей”.

Найповніше визначення поняття “звичай” дає “Філософський словник” за редакцією В.І.Шинкарука. саме від цього визначення відштовхувалася, досліджуючи тексти художньої прози.

“Звичаї – стандартизовані норми поведінки, яких дотримується велика кількість людей за певних обставин в силу усталеної звички і які зберігаються в незмінному вигляді протягом тривалого історичного періоду. Звичаї відображають моральний досвід, що історично склався і переходить від покоління до покоління. На відміну від моральних норм звичаї характеризують не спосіб дотримання суспільної дисципліни (тобто не моральні вимоги), а зміст поведінки людей, притаманної даному суспільству, соціальної спільності. Оскільки різними є буття класів, соціальних верств, їхнє місце в системі суспільного виробництва, їхній рівень культури, різними є і звичаї.

На відміну від норм поведінки, які завжди спрямовані на здійснення тих чи інших моральних цілей, звичаї мають більш описовий характер. Фіксуючи ті норми поведінки людей, що мають місце лише в даному суспільстві звичаї неофіційно “узаконені” громадською думкою. Звичаї, які підтримуються моральними відносинами, називають нравами. Звичаї фіксують елементи прийнятого в суспільстві способу життя, тому формування, закріплення і успадкування їх від покоління до покоління є важливою стороною функціонування суспільства. Звичаї виконують прогресивну роль доти, доки вони відповідають історичним потребам. Звичаї стають гальмом суспільного розвитку, коли вони культивують віджилий уклад життя ”. Але звичаї самі по собі не народжуються. “На їх формування роблять вплив кілька факторів, і насамперед природно-географічні. Зручне розташування, сприятливий клімат створили всі умови не тільки для формування характеру та психіки, але й витворення різноманітної обрядової сфери. Домінуючим чинником феномену української нації, - зазначає В.Скуратівський, - є духовна повноцінність, а відтак і потенційність національного самоусвідомлення і самозбереження. Саме ці риси, що переходили з покоління в покоління, допомогли зберегти свій етнокод ”.

Важливу в цьому плані думку висловила і С.Я.Єрмоленко, зазначивши, що “земля, на якій живуть українці, зазнала багато культур, на ній відбувалися великі міграційні процеси. Це не могло позначитися і на мові етносу, що жив на цій території. Хоч різні етнічні об’єднання мали різні назви (поляни, сіверяни, деревляни), їхня мовна близькість відбилася на характері наддіалектного фольклору, на спільності народних вірувань, звичаїв ”.

Саме тому так важливо дослідити відображення давньої звичаєвості наших предків, що так чи інакше відбилася в художній прозі І.С.Нечуя-Левицького.


    1. ^ Засоби нарощення духовно-інтелектуального потенціалу

Існують дієві етнозасоби, що акумулюють у собі позитивне життєве явище, сприяють соціалізації індивіда, його становленню та самоутвердженню. Вони, крім соціально-гуманних завдань, сприяють виявленню художньо-розумових здібностей підростаючого покоління. Звичаї, обряди та обрядовість - то процес надання соціальним зв'язкам нормативного характеру, що є позитивною умовою регуляції людської діяльності.

Структурні одиниці обрядовості - звичаї та обряди. Серед останніх виділяються ритуал, пісню, символіку слово, обрядову дію, ремесла, прикмети, усну народну творчість, міф, атрибутику, персонаж.

  1. Ритуал братства, громади, громадської оцінки, господарознавства,
    гостинності, ліризму, свободолюбства, ритуал збереження моральної чистоти, праці, жарту; козацькі ритуали вшанування надприродних сил,прогнозування долі, життя сприяють пізнанню істинного діяльного життя людини на землі та поєднанню таких життєдайних чинників,як корисне і красиве,тобто духовне і матеріальне, організоване й упорядковане, запобігають відчуженості Людини від Природи, Людини від Людини.

  2. Пісня (як індивідуального, так і ансамблевого або хорового
    виконання) розвиває художньо - етичні та розумові здібності, сприяє розвиткові елементів драматизації, самовиявові, самоутвердженню, підвищенню ефективності життєдіяльності, а отже доброзичливому поглядові на життя.

  3. Слово - це спочатку форма звертання (традиція обмінюватися вечерею, посипати і таке інше); далі — форма складання речитативів (для щедрівок, колядок, привітань на весіллях, на таких святах, як Пилипівка, Стрітіння, Ярівка, Сорок святих тощо). Ораторське мистецтво виявляє розумові та мовленнєві здібності, реалізовує вміння бачити, спостерігати, аналізувати, мислити, форму є почуття гумору, почуття етичних норм є процесом створення соціального інституту взаєморозуміння, уваги до іншого.

  4. Символіка вимагає концентрації думки та віднаходженні норм її реалізації, розвиває художньо-сенсорні та трудові навички, формує розумові, етичні та моральні якості, виконує роль заміни спонтанної презентації групи на передбачену.

  5. Обрядова дія сприяє світоглядній позиції індивіда через бувальщину, про життя предків тощо,осмисленню причетності до долі народу, розумінню таких понять, як зрада, віра, суверенність, честь, порядність, виправляє в доброчинстві, моделює з експериментальної поведінки очікувану.

  6. Ремесла сприяють самореалізації індивіда, бажанню зробити
    щось корисне,розвиткові художньої образності через види розписів (яворівський, петриківський, опішнянський), вишивку та інші види прикладної художньо-естетичної діяльності; регулюють рівень самовизначення в різних поведінкових ситуаціях.

  7. Ігри (взимку, навесні, влітку, восени з використанням таких природних явищ, як Сонце, роса, вітер, повітря, Земля тощо формують морально-етичні та фізичні якості,розвивають кмітливість, сенсорику, пластичність, естетичний смак, уміння взаємодіяти з іншими індивідами; це форма закріплення соціальних норм,статусів і ролей.

  8. Прикмети - фрази типу «не руйнуй, бо...», «прощай, бо...»,
    «підготуйся,бо...»,«віруй,бо...» - для чого сонечко купається, як саме випав сніг, що несуть вода ,вітер...- сприяють розвиткові спостережливості, асоціативного мислення, розвивають вміння аналізу вати, зіставляти, фантазувати, пам'ятати, що кожне живе створіння взаємопов’язане узами з природою і Всесвітом, учорашнім, сьогоднішнім і майбутнім; сприяють зведенню понять про життя в систему.

  9. Усна народна творчість - заклички (до весни, птахів, дощу і тому подібного), перебалакайки, скоромовки, чистомовки, приказки розвивають пам'ять,кмітливість,павички декламування, закладають основи правової культури, презентують основи розуміння гуманних стосунків у напрямі до задовільнення як
    суспільної потреби,так і індивідуальної.

  10. Міфи - легенди про Світила,Воду, Росу, Землю, Небо, Купалу
    тощо - є системою народознавчих уявлень про світ, світобуття і місце людини в ньому; орієнтують людину на кращі світоглядні позиції.

  11. Атрибутика - Різдвяна Зірка, весняне колесо, Марена, вінки на
    воді, коровай на весілля тощо - розширюють межі знань про взаємодію, сприяють соціальній мобільності, вихованню уваги до оточення.

  12. Персонаж сприяє активній діяльності індивіда в навмисне створених етноситуаціях; виступає самостійним компонентом для передавання суспільного досвіду. Кінцевий результат творчої діяльності персонажа з контрольним моментом самостійних пошуків індивіда - задовольнити свою потребу в досягненні мети, а також бути творцем й одухотворювати світ, при цьому отримувати оцінку й увагу з боку оточення. Персонаж спрямовує індивіда на ідеал,стимулює до вияву себе в оточенні. Тобто, удосконалюючись через персонаж, людина самоутверджується.






следующая страница >>