asyan.org
добавить свой файл
1

Відокремлений підрозділ Національного університету біоресурсів і природокористування України

"Мукачівський аграрний коледж"


Літературно-музична композиція

«Поезія - це завжди неповторність...» (Життя і творчість Ліни Костенко)


Підготувала

викладач української

мови та літератури

Попович В. І.


Мукачево 2013

МЕТА: розглянути основні віхи життєвого і творчого шляху Ліни Костенко; спонукати студентів до роздумів про значення для людини її зв’язку зі своїм корінням; удосконалювати навички виразного читання поетичних творів; виховувати чесність, гідність, порядність, людяність, любов до поезії.

ОБЛАДНАННЯ: портрет Ліни Костенко, виставка її творів; аудіозапис пісні В. Висоцького «Идет охота на волков» та української народної пісні "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці"; інструментальна класична музика; мультимедійний комплекс.


^ Вступне слово викладача. Сьогодні ми відчиняємо двері в дивовижний і яскравий світ художнього слова видатної української поетеси Ліни Василівни Костенко. 19 березня 2013 року їй виповниться 83 роки. Такою людиною може пишатися будь-який народ, бо вона є спадкоємцем кращих традицій своєї нації.

* * *

Не треба думати мізерно.

Безсмертя є ще де-не-де.


Хтось перевіяний, як зерно,

у ґрунт поезії впаде.


Митцю не треба нагород,

його судьба нагородила.


Коли в людини є народ,

тоді вона уже людина.

Світ поезії Ліни Василівни особливий і дуже різноманітний, тут є і любов, і зачарування, і розчарування. Насамперед - це світ драми - чи то в людській душі, чи в історії, чи в природі. Енергія драми, а іноді й трагедії пульсує в її поезіях. Єдине, чого в них немає, так це нарікань на долю, хоча життя поетеси склалося досить нелегко.

Сьогодні ми матимемо змогу дізнатися більше про цю видатну людину. Запрошуємо до слова ведучих.

Ведучий 1. Вслухайтесь в слова Ліни Костенко, серцем доторкніться до них, вдумайтесь у їх глибокий зміст - і вам відкриється багато таємниць життєвих і поетичних. ЇЇ геній, незважаючи на всі негаразди і катастрофи, гоніння й замовчування, залишається могутнім олімпом сучасної поетичної думки.

Ведучий 2. Схильна до афористичного формулювання поетичної думки, вона один із віршів завершила гіркувато-лукавим висловом:

Щастя треба - на всякий випадок,

Сили треба - на цілий вік.

Ведучий 1. Безкомпромісність - ось пароль її поезії. Неповторність - ось друге з ключових понять волелюбної музи Ліни Костенко. Час, який дістався цій жінці для життя, теж потребував від неї самозреченості, віри й відваги. Своєю поезією за часів безмовності й стандарту вона рятувала честь української літератури.

Декламатор. * * *

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.


Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!


Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Ведучий 2. Народилася Ліна Костенко 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині в учительській сім'ї. У 1936 році родина переїхала до Києва. Батьки майбутньої поетеси, високоосвічені порядні люди. Батько знав дванадцять мов, був тямущим у багатьох галузях науки, тому й викладав різні шкільні дисципліни. У роки сталінських репресій він був заарештований і десять років провів у таборах ГУЛАГу, де побували мільйони українців, де загинув цвіт нації.

Ведучий 1. У дитинство дітей 30-х років шаленим шквалом увірвалася війна. Потрясіння, пережите Ліною і поколінням її ровесників у роки фашистської навали, довго мучило пам'ять, відтворившись у низці поетичних творів майстра пера. "Мій перший вірш написаний в окопі" - перший вірш, що його дівчинка з містечка над Дніпром написала "мало не осколком" на стіні окопу, не зберігся, не зберігся, упав снаряд і стіна з великими дитячими літерами осипалася. Але залишився спогад, болюче відчуття війни як чогось страхітливого, неприродного...

Декламатор. * * *


Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,

стояли в сивих кратерах сади.

І захлиналась наша переправа

шаленим шквалом полум'я й води.


Був білий світ не білий вже, а чорний.

Вогненна ніч присвічувала дню.

І той окопчик -

як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком -

кривавий світ, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,

в казки літать на крилах палітур.

А я писала вірші про фугаси,

а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах - як море в перископі,

і спомин той - як відсвіт на чолі...

Мій перший вірш написаний в окопі.

Він друкувався просто на землі.

Ведучий 2. Ліна Костенко увійшла в царину поезії шістнадцятирічною. Та вже тоді стає зрозумілим, що в неї рідкісне обдарування, що вона - діамант, який потребує тільки обрамлення.

Ведучий 1. Ліна Костенко здобула педагогічну освіту, але творче обдарування привело її до Московського літературного інституту - єдиного на той час вищого навчального закладу, в якому здобували освіту майбутні майстри художнього слова, і закінчила його в 1956 році з відзнакою.

Ведучий 2. Поява перших поетичних збірок Ліни Василівни - "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961) - викликали великий інтерес у суспільстві.

Ведучий 1. Відомий російський письменник і рецензент дипломної роботи студентки Ліни Костенко (дипломною її роботою стала перша рукописна збірка віршів "Проміння землі") відзначив: "Це дуже талановитий поет з великим майбутнім. Вірші Ліни Костенко вражають своєю задушевністю, теплотою і дивовижною щирістю, тою високою щирістю, яка розкриває душу людини без надривності, цинізму... Я відчуваю, що вірші її досконалі..."

Ведучий 2. Ліна Костенко прийшла в українську літературу в плеяді поетів, які називалися "шістдесятниками". Її ім'я стало поруч з іменами таких відомих поетів, як Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Віталій Коротич, Дмитро Павличко, Василь Стус.

Ведучий 1. Поетеса присвятила своє життя служінню народові:

...Народ не вибирають.

І сам ти - тільки брунька

В нього на гіллі.

Для нього і живуть,

За нього і вмирають,

Ох, не тому, що він -

Найкращий на землі!

Ведучий 2. "Я в людей не проситиму сили...

Я в людей попрошу тільки вірш", - писала ще в юності Ліна Костенко, немовби передбачаючи і життєві випробування, і неминучі розчарування, і довгі роки вимушеного мовчання.

Ведучий 1. Свого часу Ліна Василівна стала легендою. Це тоді, коли в літературі її ніби не існувало, ім'я її було заборонено, вірші не друкувалися, про вихід книжок і не мріялося.

Ведучий 2. Безкомпромісна Ліна Костенко не дозволила потоптати своєї гідності як людини, як митця. Майже 16 років її твори за часів радянського режиму не видавалися. Наступна збірка "Над берегами вічної ріки" побачила світ у 1977 році. Кінець 60-х - початок 70-х рр. позначився новою хвилею репресій проти митців, найбільше - проти письменників. Заборонялося розумне, самостійне слово, панувала слухняна, але агресивна сірість. Тюрми, табори і "психушки" чекали нових жертв. І знову пішла етапом українська культура: Іван Світличний, Василь Стус, Микола Руденко...

Пропонуємо Вашій увазі пісню "Идет охота на волков" у виконанні Володимира Висоцького, слова і музика В. Висоцького.

Ведучий 1. У найстрашніші періоди, коли все тісніше змикалось круг неї коло переслідувань, цькувань і заборон - вона писала. Ліна Костенко не нарікала на свою долю, яку обрала раз на все життя.

^ Декламатор. Доля

Наснився мені чудернацький базар:

під небом, у чистому полі,

для різних людей,

для щедрих і скнар,

продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш,

а другі - як бідні Міньйони.

Хто купляв собі долю за гріш.

А хто - і за мільйони.


Дехто щастям своїм платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто - золотом золотим.

А дехто - вельми сумнівним.


Долі-ворожки, тасуючи дні,

до покупців горнулись.

Долі самі набивались мені.

І тільки одна відвернулась.


Я глянула їй в обличчя смутне,

душею покликала очі.

- Ти все одно не візьмеш мене, -

сказала вона неохоче.


- А може, візьму?

- Ти собі затям, -

сказала вона суворо. -

За мене треба платити життям,

а я принесу тобі горе.

- То хто ж ти така?

Як твоє ім'я?

Чи варта такої плати?

- Поезія - рідна сестра моя.

Правда людська - наша мати.


І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось:

минула ніч. І скінчився сон.

А Доля мені зосталась.


Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться -

у мене жодних претензій нема

до Долі - моєї обраниці.

Ведучий 2. На початку 80-х років з-під пера поетеси з'являється історичний роман у віршах "Маруся Чурай", який згодом був названий українською енциклопедією ХVІІ століття. Ліна Костенко написала історію свого народу, його трагедії й прозріння, повернула українській нації гідність.

Ведучий 1. Головна героїня роману Маруся Чурай, як і Роксолана, і Євпраксія, стали легендою нашого народу. Маруся Чурай - душа нації, піснетворка, горда і мужня. Вона стала символом духовності нації і принесла всесвітню славу нашому народові. Маруся була голосом своєї нації, її душею.

Наші студенти - люди творчі, а тому підготували для Вас міні-виставу. Отже, пропонуємо подивитися інсценізацію фрагмента роману "Маруся Чурай".

Ведучий 2. Кажуть, що жила колись у Полтаві дівчина Маруся Чураївна, донька славного козака, лицаря Гордія Чурая. Бог наділив її красою, чудовим голосом, умінням складати пісні. Вся Україна співала тих пісень. Вони вели козаків у бій, матері ними оплакували загиблих на війні синів. Дівчата, співаючи, розкривали свої серця. Чи реальною є постать Марусі Чурай? Хто знає.

Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту. Горіли солом'яні стріхи над Ворсклою, плавилися бані дерев'яних церков. Вітер був сильний, полум'я гуготіло. І довго ще літав над руїнами магістрату легенький попілець спалених паперів - усіх отих книг міських полтавських, де знаходилися записи поточних судових справ. Мабуть, там була і справа Марусі Чурай. Може, тому й не дійшло до нас жодних свідчень про неї, що книги міські Полтавські "през войну, под час рабованя города, огнем спалени"?

Ведучий 1. ................................

Бобренчиха лишилася вдовою,

лютіша стала до роботи вдвоє.

Було, не вип'є, бідна, і не з'їсть, -

уся пішла в роботу і у злість.

Така уже зробилась, як Яга.

Все на курей накрикує: "Гай-га!"

Стару людину ганити негоже.

Та й, власне, що ж, відомо вже давно:

співає кожен, хто якої може.

І так співає, як йому дано.

Хто про калину, хто про джигуна.

А в неї завжди пісенька одна:


^ Бобренчиха до Гриця.

- Чого сидиш? Одвик хазяйнувати.

Мені б оце невістку молоду.

А то все мати, мати, мати, мати!

Чи я коли хоч помочі діжду?

От ти прийшов з великого походу,

а не приніс ні слави, ні добра.

Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду.

Та й не туди, що я уже стара.

Все дивишся, та якось наче здалеку.

Все думаєш, і лікоть на столі.

То все небесні, сину мій, мигдалики.

А треба жити, сину, на землі.

Тече повітка. Хата занехаяна.

Підмокло сіно. Поламався віз.

Все просить рук. Усе кричить хазяїна.

І грошей, грошей треба позаріз!


^ Гриць.

- Чого ви, мамо, є в нас, слава Богу,

хліб і до хліба, поле і воли.


Бобренчиха.

- Якби ти взяв ще дівчину не вбогу,

то, може б, якось ми і прожили.

В тії Марусі що не слово - насторч.

Таж там росте на хаті кропива.

Мені таку невістку ані на оч,

ні на оч, сину, поки я жива!


Гриць.

- А що покрив я дівчину неславою?

Не буде, мамо, доля нам сприять.

А гроші? Он, у горщику, під лавою,

ще й попелом притрушені, стоять.


Бобренчиха.

- А то твої? Чи ти доклав старунку?

Чи ти укинув таляр хоч туди?

Ну що ж, іди, бери свою чаклунку,

бо гроші є у матері, - веди!

Така мені від тебе, сину, дяка.

Живу, роблю, гарую цілий вік

Та все ж одна. Тягну, як шкапиняка.

Коли живий іще був чоловік,

то ми удвійко гарували з татом.

Ми працею вкладалися в ґрунти,

ставком себе примноживши і садом.

А чим примножив по хазяйству ти?

Що я ж тебе не тільки виглядала,

я ж у землі сиділа тут, мов кріт.

Я ж кождий гріш призбираний складала.

Та то ж не гроші, то ж кривавий піт!

Іди, женись, хай буде не по-людськи.

Але як пустка свисне у печі,

то, наплодивши злиднів, голопуцьків,

не посилай до баби по харчі.

Щоб так і знав: як сходитиму з світу,

то не лишу тобі і заповіту.

Все одпишу на церкву й монастир, -

на всю Полтаву будеш багатир!


^ Маруся до Гриця.

- Що воно за диво?

Під Берестечком бився ти сміливо.

Під Зборовом також і над Пилявою

своє ім'я ти не покрив неславою.

І тільки у домашньому бою

сміливість раптом втратив ти свою.


Гриць.

- Не смійся. Так воно і є.

Не так ті кулі козаку страшні,

як це щоденне пекло метушні.

Коли я йшов, Марусю, у повстання,

я твердо знав, що ти уже моя,

що це любов і перша, і остання,

що не знесе ніяка течія

мене убік. Що я уже нікому,

нікому в світі так не поклянусь.

Що з тих боїв, з таких боїв! -

додому

я вже навіки інший повернусь.

Бо вже таке підняв на свої плечі,

такою кров'ю в битвах освятивсь,

що всі оті домашні колотнечі

мене вже не засмокчуть, як колись.

Але ж вернувся у ту саму хатку.

І знов потоки материних сліз.

І почалося все спочатку.

Кінець ти знаєш. Я повіз.

Робив, як віл. Трудився без спочинку.

Все занепало, не моя вина.

Так ці нестатки в'їлися в печінку

і вся ця передержана війна!

Я поки міг, то якось відгризався.

А в неї ж, знаєш, не язик - жало.

Що я намучивсь, що я натерзався!

А потім здався, ради не було.

Отак і сталось. Вийшов я із хати.

Дядьків своїх узяв у старости.

І сам не знаю, - щоб одну кохати,

а другу в церкву до вінця вести!

Марусю! Я прийшов навіки.

Я на коліна стану, ти простиш?


Маруся.

- Я найдорожчі сплакала літа.

Чого вернувся до моєї хати?

Ми ж розлучились... Матінко свята!

Чи я ж тебе примушую кохати?!

Коли своїм коханням поступився

заради грошей і багацьких нив,

чи ти тоді од мене одступився,

чи сам себе навіки обманив?


Гриць.

- Я зрадив, так. Але це біль чи злочин?

Скажу всю правду, ми тепер одні.

Кому з нас гірше? Я одводжу очі,

а ти у вічі дивишся мені.

Я мучуся. я сам собі шуліка.

Є щось в мені так наче не моє.

Немов живе в мені два чоловіка,

і хтось когось в мені не впізнає.

Тобі дано і вірити, й кохати.

А що мені? Які такі куші?!

Нелегко, кажуть, жити на дві хати.

А ще нелегше - жить на дві душі!

Відступник я. Нікчемний я і ниций.

Але ти любиш і тому прости.

Життя - така велика ковзаниця.

Кому вдалось, не падавши, пройти?

Ти ж ніч моя і світло моє денне!

Вже тут брехать, - який мені хосен?

Прости за все, воно таке буденне.

А я ж не можу без твоїх пісень!

Коли я там і говорив, і клявся,

я знав одне: збрешу - не помилюсь.

Як хочеш знати, - так, я їм продався,

але в душі на тебе я молюсь!


^ Маруся (різко).

- Йди собі, іди!


Гриць.

- Мені ж нема куди.


Маруся.

- Іди до неї. Будеш між панами.

А я за тебе, Грицю, не піду.

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!


Звучить мелодія пісні "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці"


Маруся.

- Лежала тінь від столу і до печі.

Лампадка тріпотіла в божнику.

А він сидів, зіщуливши ті плечі

і звісивши ту голову тяжку.

Торкнувся шклянки білими вустами.

Повільно пив. І випив. І погас.

Ой сонце, сонце, промінь твій останній!

Оце і є вся правдонька про нас.

Не помста це була, не божевілля.

Людина спроста ближнього не вб'є.

Я не труїла. Те прокляте зілля

він випив сам. Воно було моє.

Я наварила м'яти, драголюбу.

Не пособило. Наварила ще.

Вже скоро день, що їм іти до шлюбу,

мене ж пече всередині, пече!

"Болить моя головонька від самого чола:

не бачила миленького ні тепер, ні вчора", -

отак собі заспіваю, наче й не журюся.

як вийду за ворота, од вітру валюся".

Любилися ж, кохалися, як голубів пара!

"Не дай Боже розійтися, як чорная хмара..."

А найстрашніше, що пече, як жога,

перевертає душу від жалю:

невірного, брехливого, чужого,

огидного, - а я його люблю!


Пісня звучить голосніше.


Ведучий 2. Митцю не треба нагород,

Його судьба нагородила...

Таке життєве кредо Ліни Костенко. Але нагорода знайшла поетесу аж у 1987 році. Вона була удостоєна Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка за історичний роман у віршах "Маруся Чурай" і збірку "Неповторність".

Ведучий 1. Це була вистраждана і заслужена винагорода. Слово поетеси завжди було на сторожі правди. "Література - писала вона, - це не змагання, а боротьба. Це одвічна боротьба добра і зла, справедливості і несправедливості. Хто знає, якби не така нелегка доля, чи змогла б я підняти свою поезію до таких висот".

Що доля нелегка, - в цім користь своя є

Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.

Ведучий 2. Збірка "Інкрустації" - це розсип перлин мудрості. Вони ніби показують істинні шляхи добра, нагадують про втрачене почуття національної гідності, мобілізують волю, додають сили протистояти злу, спонукають замислитись над вічними цінностями.

Ведучий 1. У 1994 році за збірку поезій "Інкрустації", видану італійською мовою, їй присуджено премію Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності.

Ведучий 2. Ліна Костенко - прямий духовний нащадок Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. Поетів такого масштабу, такого таланту народжується один - два на століття.

Ведучий 1. Поетеса самобутня, самостійна в усьому. Всі найважливіші проблеми часу знаходять відображення в її творчості. Особливо її хвилює проблема ролі митця і мистецтва в сучасному світі, значимості та вагомості праці митця. Лише мистецтво, на думку Ліни Костенко, є вічним у часі. Концепція часу простежується у багатьох віршах філософської лірики поетеси, як-от, наприклад, у поезії "Вже почалось, мабуть, майбутнє".

Декламатор. * * *

Вже почалось, мабуть, майбутнє.

Оце, либонь, вже почалось...

Не забувайте незабутнє,

воно вже інеєм взялось!


І не знецінюйте коштовне,

не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне

на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди,

минає славне і гучне.

Шукайте посмішку Джоконди,

вона ніколи не мине.


Любіть травинку, і тваринку,

і сонце завтрашнього дня,

вечірню в попелі жаринку,

шляхетну інохідь коня.


Згадайте в поспіху вагона,

в невідворотності зникань,

як рафаелівська Мадонна

у вічі дивиться вікам!


В епоху спорту і синтетики

людей велика ряснота.

Нехай тендітні пальці етики

торкнуть вам серце і вуста.

Ведучий 2. Золоту сторінку творчості Ліни Василівни становить її духовний діалог з матінкою природою. Це особлива ніжна струна її поетичної ліри, напоєної любов'ю до всього живого, до неповторного світу навколо нас.

Декламатор. ***


Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! - та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче коник серед трав - нема мелодій.


Декламатор. ***


Мене ізмалку люблять всі дерева

І розуміє бузиновий Пан,

Чому верба від капель кришталева,

Мені сказала: "Здрастуй!" крізь туман.

Чому ліси чекають мене знову,

На щит піднявши сонце і зорю.

Я їх люблю. Я знаю їхню мову.

Я з ними теж мовчанням говорю.


Декламатор. ***


Буває, часом сліпну від краси,

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -

Оці степи, це небо, ці ліси,

Усе так гарно, чисто, незрадливо,

Усе як є - дорога, явори.

Усе моє, все зветься - Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

Що хоч спинись і з Богом говори.

Ведучий 1. Симфонія кохання творчої палітри Ліни Василівни - ніби золоте пташеня поетичного саду. Ці перлини інтимної лірики дають щасливу нагоду делікатно доторкнутися до найсокровеннішого в душі авторки. Читаючи її любовні вірші, ми поринаємо в дивовижний світ високих, чистих і святих почуттів.

Декламатор. ***


Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш, - тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни...

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.


Декламатор. ***


Розкажу тобі думку таємну,

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.


І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, -

на сьогодні, на завтра, назавжди! -

ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти - окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.


Декламатор. ***


Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

Але чому я думаю про Вас?

Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно - відстані і час.

Я вже забула. Не моя провина, -

то музика нагадує про Вас,

то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно - музика і час,

і Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина!

Ведучі 1 і 2. Поетичне слово Ліни Костенко пророче, наповнене філософською глибиною, високою духовністю, збагачене всіма барвами веселки. Вірші Ліни Василівни звеличують душу і серце благородними, шляхетними почуттями, виховують національні почуття, заворожують несказанною красою слова.

^ Заключне слово викладача. Говорити про поезію Ліни Костенко - означає говорити про святість людської душі, про ідеали добра, істини, краси, про нездоланність правди і необхідність боротьби за неї: не треба бути ані політиком, ані трибуном, щоб нести найвищу правду наших днів. Бо вона - ПОЕТ і цим усе сказано.

Ми щасливі з того, що талановита поетеса живе в наш час. То ж побажаймо Ліні Василівні міцного здоров'я, творчого натхнення і нових мистецьких звершень, а нам, читачам, - не розлучатися з неповторною, мудрою і пристрасною її поезією.