asyan.org
добавить свой файл
1



Матеріали

теоретичної конференції

"Проблема розвитку особистості у вітчизняній педагогічній думці"



  • Ідеї розвитку та самореалізації особистості в педагогічній думці часів Київської Русі

Аналіз історико-педагогічних праць дає підстави для висновку, що ідеї самореалізації особистості простежуються у вітчизняній педагогічній думці ще з часів Київської Русі, коли їх розглядали з позиції самовдосконалення духовних та фізичних сил людини: її самоосвіти, самовиховання, саморегуляції поведінки тощо. У педагогічних пам'ятках Київської Русі робилися спроби схарактеризувати особливості пам'яті у найпростішій класифікації. А звідси - прагнення зрозуміти і обґрунтувати особливості психофізичного розвитку дитини в той чи інший період її зростання, з'ясувати зв'язок між характером пам'яті дитини та її віковими особливостями з метою сприяння найбільш позитивному розвитку її особистості.

У проповідях, молитвах, повчаннях самобутнього просвітителя Київської Русі Кирила Туровського наголошувалося, що людина не буває злою чи доброю від народження, а має лише зародки своєї майбутньої особистості, що від природи людина самовладна, здатна до власного волевиявлення, тому реалізація її в майбутньому залежить від того як вона використає свій природний дар. Проповідник і вчитель наголошував, також, на значенні християнської моралі і розвитку розуму як засобів самовиховання і саморегуляції поведінки особистості [5].

У педагогічних поглядах українських просвітителів ХV-ХVII ст. М.Русина, Ю.Дрогобича cформульовано настанови молоді вивчати науки, щоб прогнозувати cвоє майбутнє та знайти своє місце у житті. Найефективнішим напрямом у вдосконаленні рис характеру дитини вони вважали самопізнання. У багатьох творах українських просвітителів наголошувалось на потребі готувати молодь до майбутнього і підкреслювалась важливість у цій підготовці таких чинників, як спрямоване виховання, навчання, приклад батьків, врахування національних особливостей, утвердження взаємозв'язку між морально-етичною поведінкою людини та її розумовим розвитком. Українські просвітителі висловлювали думки про природовідповідність виховання як одного з головних чинників підготовки людини до її активної участі на благо держави, розробили основи вікової періодизації розвитку дитини, наголошували на потребі формування з раннього віку позитивних звичок як підґрунтя доброчинності, розуміння психології дитини через «прочитання» її, дитини, емоційного стану й коригування особливостей характеру [8].

Найбільше уваги цьому питанню приділив Кирило Ставровецький (Транквіліон). Він підкреслював, що «гострота розуму дитини залежить від природних здібностей», але людина сама має реалізувати природжене, піднести його до належного рівня, бо «глибина і обширність розуму залежить від виховання». Тобто сам «ум» - природжена якість, а «розум» - якість, придбана людиною у процесі навчання і виховання. Без цієї роботи над собою, вважав Ставровецький, людина не може повністю само реалізуватися [5].

Таким чином, ми бачимо, що в основі тверджень К.Ставровецького домінує поняття самовдосконалення молодої людини її самоосвіта, самовиховання. Ці напрями співзвучні з ідеями сучасних вітчизняних психологів і педагогів. І, на мою думку, виховання і самовиховання є особливо актуальними, взаємопов'язаними аспектами процесу формування особистості на сучасному етапі. Самовиховання - свідома діяльність людини, спрямована на вироблення в себе позитивних рис і подолання негативних.

Примітивна проблема в самовихованні виявляється в дошкільному, молодшому шкільному віці, усвідомлювано - у підлітковому, що є наслідком певного рівня свідомості. Результативність самовиховання засвідчують реальна поведінка і вчинки людини. Самовиховання вимагає, передусім, від людини знання самої себе, вміння оцінювати власні позитивні і негативні риси. Для цього необхідно мати уявлення про особливості психічної діяльності людини, розуміти сутність самовиховання, методи і прийоми роботи над собою [11]. Самовиховання потребує постійних вольових зусиль, уміння керувати собою, аналізувати свої вчинки, оцінювати поведінку, досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач. Підвищує ефективність самовиховання й наявність у людини ідеалу. Немалу роль відіграє рівень розвитку колективу: якщо він згуртований, у ньому панує здорова громадська думка, доброзичливість, взаємовимогливість, то людині значно легше працювати над собою. Самовиховання є далеко не простим процесом, який охоплює кілька етапів, серед яких визначальним є той, коли вихованець починає систематично працювати над собою, реалізуючи програму самовиховання.

Процес організації самовиховання передбачає опанування спеціальних прийомів роботи над собою. В історії людства вироблено чимало різних прийомів самовиховання. Ще Кирило Ставровецький виділив самопереконання, самопідбадьорування, самозаохочення, самонаказ, самоаналіз [5], які зараз займають чільне місце серед новітніх засобів та прийомів. А ще хотілося б провести паралель, кинути невидиму світлу нитку Аріадни і нею пов'язати українську світоглядну думку Київської Русі з практикою видатного українського педагога початку ХХ ст. Костянтини Малицької. Вона вважала, що «самовиховання потребує дуже важливого могутнього стимулу - почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був вчора. Самовиховання можливе тільки за умови коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто людських засобів впливу - доброго слова, поради, ласкавого чи докірливого погляду». А ще, щодо ідеалу зразка виховання, то К.Малицька стверджувала, що «особистий приклад вчителя є найкращим засобом виховання» [6].



  • ^ Козацька педагогіка: актуальність поглядів на формування особистості

Традиції виховання фізичної й психофізичної культури, започатковані в часи Київської Русі, перейняло українське козацтво. Умовно хронологічні рамки козацької педагогіки окреслено ХVІ – поч. ХVПІ ст.

Насамперед зауважимо, що українське козацтво - явище не тільки військове, а й політичне, державне, культурно-історичне і педагогічне. Образно кажучи, козаки були високоморальною елітою своєї нації, а козацька педагогіка-частиною народної педагогіки. Постійна готовність оборонятися вимагала від козаків систематично розвивати свої природні задатки, вдосконалювати тіло і душу, а, отже, однаково турбуватися про свій інтелектуальний, моральний, духовний і фізичний розвиток, що створювало в них настрій внутрішньої гармонії, сприяло єдності слова і діла, думки і вчинку. Для цього козаки створили специфічні фізичні і психофізичні вправи, що становили цілу систему, спрямовану на самопізнання й саморозвиток, своє тілесне психофізичне і моральне задоволення. Мистецтво сучасного бойового гопака ілюструє нам елементи цих вправ, а за одно долучає молодь до самовдосконалення. У центрі козацької педагогіки - ідеал вільної й незламної у своїх прагненнях до свободи людини, яка на вітчизняних традиціях громадського політичного життя розвиває рідну культуру й економіку, будує незалежну державу. Ідея волі - найулюбленіша серед козацтва. За словами мандрівника Гійома де Боплана «без свободи козаки не уявляють собі життя» [6].

У світобаченні представників вітчизняного просвітництва ХVIII ст. переважав ідеал особистості, що гармонійно поєднує «благо індивіда» з суспільним благом. Формуючи таку особистість, вони спиралися на активізацію її саморозвитку, стимулювання її самопізнання, самооцінки й самовизначення як чинників найефективнішого застосування всіх своїх внутрішніх сил, здібностей, можливостей.

Зокрема Ф.Прокопович, С.Яворський та інші у вимогах до вчителя, як безпосереднього суб’єкта цього процесу, акцентували увагу на здатності педагога до вивчення закономірностей людської природи з тим, щоб врахувати психічні особливості учнів у навчальному виховному процесі; наголошували на перевазі морального виховання над інтелектуальним; стверджували, що тільки поєднання «двох чеснот» - науки і моралі – є справжньою освіченістю, яка «наповнить життя особистості славою й дасть користь суспільству» [8].

Тут, на нашу думку, доречно провести паралель із сучасними поглядами вітчизняних вчених, які стверджують, що дитина народжується як індивід. Завдяки спілкуванню з дорослими вона поступово засвоює соціальний досвід людства і включається в систему суспільних відносин, що формують її потреби, інтереси, світогляд, переконання, тобто розвивають її як особистість [7].

Особистість – системна соціальна якість, якої набуває індивід у предметній діяльності та спілкуванні, що характеризує рівень і якість вияву в нього суспільних відносин [12].

Як індивід, людина має такі ознаки, як вік, стать, освіта, професія, інтереси. Особистістю вона стає в системі відносин з іншими людьми. Особистість – категорія суспільно-історична. В її характеристиці головними ознаками є суспільна сутність та соціальні функції. Особистість – це якість індивіда.

Природно можуть виникнути запитання: чи може існувати індивід, який не став особистістю, і чи може бути особистість без її конкретного носія, тобто без індивіда. Ряд вчених на них відповідають ствердно і для підтвердження своїх міркувань вони посилаються на ряд випадків, коли дітей виховують тварини. Ці незвичайні ситуації з індійськими дівчатами Амалою і Камалою, що виростали у вовчій зграї та з хлопчиком з Полтавщини Іваном Пономаренком, який виростав з дворовою собакою описувалися в пресі. У них були лише індивідуальні особливості. Жодних особистісних рис вони не мали. Це було спричинено відсутністю людського оточення.

Отже, природні умови створюють можливості для розвитку суспільних якостей особистості, а становлення їх відбувається тільки в умовах людського суспільства. З певним застереженням можна допустити і можливість появи особистості, поза структурою якої немає реального індивіда. Проте це буде квазіособистість. Наприклад: легендарна українка – Рокслолана, а заодно і героїня одноіменного телесеріалу, чи герой української народної казки «Котигорошко».



  • ^ Концепції Г.Сковороди про самопізнання і самовдосконалення людини

Найглибше та найплодотворніше концепцію особистості, вільної у своєму самовизначенні й самоздійсненні, здатної до продуктивного перетворення себе самої з метою найефективнішої самореалізації, у філософсько-педагогічній думці українського просвітництва ХVІІІ ст. розкрив Г.С. Сковорода. Саме ця проблема є найголовнішою в його творчості взагалі, а більш чіткіше він її розкрив у філософських діалогах: «Наркисс. Разглогол о том: Узнай себя», «Разговор, называемый алфавит, или Букварь мира»[10]. Без перебільшення можна сказати, що улюбленим висловом Г.С. Сковороди, який багатоваріантно вживається в його філософській, педагогічній, епістолярній спадщині є фраза «Пізнай себе».Його кінцевою метою є визначення «внутрішньої натури» кожного, як умови усвідомлення особистості своєї соціальної значущості в суспільстві, межі морального самовдосконалення, суспільного прозріння тощо. Філософ вважає, що лише розуміння і врахування внутрішнього потенціалу особистості в її формуванні та розвитку стане «вічним джерелом бажання» до знань, активізуватиме волю, «збуджуватиме до досвіду» і разом з цим, сприятиме «виробленню мистецтва та звички» до «сродної праці», до найвищого щастя особистості - поєднання своєї посади з громадською [10].

Як бачимо, йдеться про становлення особистості як активної та творчої сили суспільства, здатної до поєднання ініціативи й відповідальності, як умови самореалізації особистості. Зазначимо, що Г.С.Сковорода першим в українській педагогічній думці спрогнозував оптимальні умови для реалізації зазначеної мети, які багато в чому залежали від батьків, учителів, середовища та самої особистості. Орієнтація на розвиток індивідуальності дитини й категоричне відкидання від невластивих їй видів діяльності, згідно з настановами великого філософа, є головною підставою родинної педагогіки. При цьому мандрівний учитель підкреслював, що «мудрість» і «благость» природи завжди відкривається уважним батькам, оскільки «будь-яка таємниця має свою викривальну тінь» і робить очевидними навіть найпотаємніші речі «ніби прояснювальне скло» [10].

З погляду розвитку індивідуальності дитини розглядав Г.С.Сковорода й головну функцію вчителя - пізнати природні задатки свого учня, розкрити внутрішній світ дитини та спрямувати її діяльність відповідно до внутрішньої природи. Правда, як зазначав Григорій Сковорода, вчителеві не можна повністю відпускати на самоплив розвиток і становлення особистості згідно з її природою - він має заздалегідь передбачити й спрогнозувати труднощі на цьому шляху й створити оптимальні умови: не заважати, а «відвертати перешкоди». Філософ - педагог передавав свою думку через алегоричне зіставлення вчителя й учня з садівником та яблунею. «Яблуню не вчи родити яблука: вже сама натура її навчила. Огороди лише її від свиней, відріж пагінці, почисть від гусениць... Вчитель і лікар - не є вчителем і лікарем, а лише служителем природи...»

Найбільш емоційно й проникливо мандрівний учитель закликав кожного до глибокого самостійного аналізу своєї «внутрішньої природи», «внутрішньої сутності». Перш, ніж обрати для себе практичну діяльність («через різні природні нахили і шлях життя різний»), кожен має дати собі оцінку («навчаючись до чого ненароджений, є шлях до нещастя»). Мислитель учив своїх учнів «не хапатися за посаду без переконаності, що вона дасть тобі відчуття справжнього щастя, не жадати найсмачнішої їжі без упевненості, що вона буде корисною для шлунка», а самому аналізувати, навчати й виховувати себе і «в самому собі шукати справжніх благ». «Копай всередині себе колодязь тієї води, що зростить і твій дім і сусідські, яку Плутарх називає джерелом спокою... Хай не захоплює тебе юрба, що женеться за скороминущим... Чим тобі допоможе палац, золото, якщо ти загубиш і вб'єш найцінніше - душу свою, тобто самого себе?» [10]

Обґрунтовуючи проблему самопізнання, Г.С.Сковорода спирався на мудрість античних мислителів Епікура, Сенеки, Сократа, Піфагора, Плутарха. Але, розв'язуючи цю проблему через самореалізацію особистості, мислив самобутньо.

Самопізнання для нього - не мета, а єдиний шлях до «духовності людини», яка переборола свої рабські звички й пристрасті і знайшла шлях до щастя. Самопізнання, як вважав філософ, це засіб і знаряддя морального самовдосконалення, яке в кінцевому підсумку дає змогу кожному визначити, в чому ж полягає його найпотрібніше, і що є для нього «межа, смуга, край усіх на світі бажань та намірів». Тоді щастя стане для кожного досяжним, бо людина усвідомить своє значення й місце в природі й суспільстві.

Слід зазначити, що більшість байок Г.С.Сковороди, підмурівком яких є народна педагогіка, через алегоричні образи доносять його впевненість і переконаність у тому, що неспоріднена праця шкідлива для самої людини, бо без самопізнання неможливе досягнення повної гармонії свого внутрішнього духовного світу з макрокосмосом, макроприродою. Тому смішний Вовк, що взявся за сопілку, смішний хвалькуватий Тулуб, який величався перед Головою, трагічно закінчилося бажання Черепахи навчитися літати, як Сокіл. Єдина можливість стати щасливим, на думку філософа, - жити загальнолюдськими законами, працювати за схильностями і здібностями. Він підкреслював, що ця істина - «не закон нашого тваринного бажання», а «блаженне існування в сродній собі часті», про яке ще Епікур сказав: «Дякуємо блаженній природі за те, що потрібне зробила неважким, а важке – непотрібним» [10].



  • ^ Духовне творення особистості у педагогічному просторі О. Духновича, Б. Грінченка

Співзвучні з концепціями «сродної» праці Г. С. Сковороди погляди І. Котляревського, М.Максимовича, Т.Шевченка, К.Ушинського та інших діячів української культури, літератури, педагогіки. Вони обстоювали додержання принципу природовідповідності навчання врахування індивідуальних особливостей учнів, розвитку їхніх природних сил і здібностей «розумними заходами», «терпінням, тактом та наполегливістю», «стимулювання їх до ґрунтовного засвоєння знань». Спонукання до самоосвіти й самовиховання вони вважали обов'язковою умовою майбутньої самореалізації.

Освітній ідеал Т.Шевченка - це людина багатогранних знань та інтересів, людина широкої розумової культури, всебічно розвинута, зокрема естетично. В основі такого освітнього ідеалу, на думку Т.Шевченка - працьовитість: тільки в труді можна знайти справжнє задоволення, і тому він має займати головне місце в житті кожної людини.

Вбачаючи суть виховання в реалізації принципу природовідповідності, О.Духнович підкреслював важливість розвитку пізнавальних можливостей дитини з огляду на її вікові періоди. Педагог вважав, що вона стає особистістю, людиною тільки тоді, коли є освіченою і вихованою. Людина без виховання, на його думку, «подібна до землі, на якій зростає бур'ян" [4].

Джерелами й засобами морального вдосконалення О.Духнович називав вітчизняну історію, народні пісні, звичаї, гідні для наслідування приклади дорослих. На його думку, одним із таких засобів здобуття реальних знань і виховання є залучення дітей до праці, що відповідає їхнім можливостям (робота в саду, на городі, у дворі тощо).

Щодо участі батьків, вихователів усіх виховних і навчальних закладів, то О.Духнович підкреслював, що їхньою головною метою має стати розвиток природних нахилів і творчих сил кожної дитини. Важливого значення у вихованні громадянина педагог надавав народному вчителеві, який має всебічно знати і розвивати особистість учня, його «природну схильність», «натуру», бо «від природи деякі діти схильні суто на певні мистецтва, наприклад, на різьбярство, другі на малярство, треті до музики, четверті до слова та інше, і так кожному за схильністю подавати спосіб, щоб пристрасті розвивав... примножував». Педагог наголошував, що саме така зацікавленість людською долею вихованця чи власної дитини сприятиме визначенню її майбутнього шляху в житті, вибору своєї праці згідно з «внутрішніми нахилами», а також допоможе знайти своє щастя [4].

Ідеї самореалізації особистості розвивав і Б.Грінченко. З іменем цього видатного педагога-просвітителя пов'язано остаточне формування української національної педагогіки як науки. У працях «На безпросвітному шляху», «Якої нам треба школи» та деяких інших Б.Грінченко виклав своє бачення способів і засобів виховання людини-особистості, «лицаря святого духу». Зокрема, педагог наголошував на тому, що навчання має бути рідною мовою, бо освіта чужою мовою - не освіта, а «псування дитини». Розвиток дитини має будуватися на «єдиному родючому ґрунті - на рідній мові та відбитому в ній народному почутті» [3].

Це сприятиме й духовному становленню дитини.Іншим важливим чинником формування гармонійної особистості, на думку педагога, є трудова діяльність. У трудових заняттях з дітьми слід задіювати ті види праці, які не лише сприяють їхньому єднанню з довкіллям, а й такі, що можуть прищеплювати конкретні навички трудової діяльності (ткацтво, малярство, гончарство, садівництво, бджільництво та ін.).

У багатьох працях Б.Грінченка червоною ниткою проходить думка про зв'язок навчання з трудовим вихованням, про політехнічний характер навчання і формування на цій основі самосвідомості особистості. Школа, на думку педагога, має не лише дбати про розумовий розвиток дитини, а й систематично розвивати її мислення. Великою підмогою в успішному виконанні цього завдання є книга, що містить ідеї добра, правди, краси й гуманізму, оскільки всяка ідея, як тільки доторкнулася до почуттів дитини, спроможна глибше проникнути в її душу, бо ж діти у своїх вчинках керуються переважно почуттями, а не розумом [3].

У духовному творенні особистості учнів Б.Грінченко, як і О.Духнович, особливе місце відводив особі вчителя, адже успіх у справі навчання та виховання дітей залежить від рівня знань та умінь учителя, його моральних якостей.

  • ^ Соціально-психологічний механізм розвитку особистості у педагогічних поглядах С. Русової

За Біблією творіння людини починається з духу, тож духовне в людині має стати рушійною силою її розвитку. Цю думку Г.Сковороди поділяла С.Русова – видатний педагог і психолог, автор концепції національної освіти, нової школи. Від 1871 року, разом із сестрою Марією, вона вела в Києві перший дитячий садок і позашкільну освіту для дорослих, а з 1917 р. – член Української Центральної Ради. У Міністерстві освіти (за Гетьманату) очолювала департамент шкільної та позашкільної освіти, активна у дерусифікації шкіл, у влаштовуванні курсів українознавства, підготовці українських шкільних підручників і укладанні плану й програми єдиної діяльної (трудової) школи, яка мала мати національний характер.

С.Русова – співробітник численних наукових і популярних журналів – українських і російських, автор праць з педагогічних питань формування і розвитку особистості, а також з літератури і мистецтва. У фундаментальній праці «Значення соціальної психології для виховання» учений-психолог досліджувала особистість у контексті діяльнісного підходу, головним критерієм якого є значущість мети діяльності і сенсу життя. Відносно до їхньої соціальної значущості можна окреслити рівні самовираження особистості. С.Русова розкриває і соціально-психологічний механізм творення особистості, відзначає безпосередню взаємозалежність соціуму та індивідуальності, їх взаємовплив і співтворчість, що є діалектичною закономірністю поступу цивілізації [9].

У працях : «Дидактика», «Сучасні течії в новій педагогіці», «Моральні завдання сучасної школи» С.Русова окреслює найважливіші принципи педагогічної концепції формування особистості, а саме:

  • гуманізм;

  • демократизм;

  • народність;

  • природовідповідність.

Цей принцип втілюється у сприйманні дитиною образу матері, згодом – батька, братів, родичів, навколишніх, героїв казок. Звідси завданням виховання є допомогти дитині уникнути дисгармонії між зразком і дiйсністю.

Наступними принципами є:

  • культуро відповідність;

  • особистісно орієнтований підхід;

  • соціальна обумовленість виховання;

  • загальнолюдські цінності.

Саме на їх основі може реалізуватись особистість. Центральне місце в багатогранній педагогічній спадщині вченої займає концепція української національної системи освіти національного виховання, в центрі якого перебуває дитина: підліток, старшокласник, студент з природженими задатками, здібностями, можливостями, талантами. Головне завдання виховання – забезпечення розвитку талантів та здібностей , а також національної самосвідомості і загальнолюдської моралі; формування соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості, здатної до свідомого суспільного вибору і збагачення інтелектуального, духовного, економічного, соціально-політичного і культурного потенціалу свого народу [9].

Успішно вирішувати ці завдання покликана рідна українська школа – школа рідної мови, гуманна й демократична, в якій вся структура, мета й завдання, методи і форми, сам дух наповнений ідеєю українства, забезпечення всебічного і гармонійного розвитку. Система освіти, школа, виховання, за С.Русовою, повинні здійснюватися, насамперед, згідно з принципом природовідповідності виховання, який передбачає, що виховання повинно ґрунтуватися на науковому розумінні природних і соціальних процесів, узгоджуватися з загальними законами розвитку природи і людини.

Заслуговують на увагу погляди С.Русової на проблеми розумового, морального, естетичного, трудового, сімейного виховання. Моральне виховання, за її переконанням, може бути ефективним лише тоді, коли воно має цілеспрямований характер і здійснюється планомірно, починаючи з наймолодшого віку дитини, ґрунтуючись на національній основі [9].

Головним завданням морального виховання вчена вважала розвиток у дітей високих моральних почуттів. Їх вироблення можливе шляхом безпосередньої участі в добрих і корисних справах, а також через формування моральної свідомості, стійких моральних переконань. Надзвичайно цікавими і корисними для теорії і практики сучасної школи є пропоновані С.Русовою шляхи морального виховання [9]. За допомогою виховання вчена пропонувала поступово розширювати коло дитячої любові. Спочатку природжену любов до матері перенести на батька, потім на інших рідних, далі на вчителя, товаришів по групі і т.д. Так, поширюючи свою любов все далі й далі, людина на певному етапі свого розвитку починає відчувати любов до свого народу, своєї нації, врешті до всього людства. Намагання поширити любов до людей усього світу зайвий раз свідчать про гуманні й демократичні прагнення С.Русової.

Софія Русова справедливо вважається класиком вітчизняного морального виховання, про що красномовно свідчить той факт, що |вшановуючи внесок С.Русової у розвиток педагогічної науки та її роль у створенні національної системи освіти, 2005 року Міністерство освіти і науки України запровадило нагрудний знак «Софія Русова». Ним нагороджують наукових, науково-педагогічних працівників за значний внесок у розвиток вітчизняної педагогічної науки і практики.

  • ^ Концепції виховання особистості в працях Г.Ващенка

Видатний український педагог і психолог зі світовим ім'ям Григорій Ващенко залишив нащадкам велику педагогічну духовну спадщину. За кордоном, де вчений прожив двадцять два роки, його наукові твори добре відомі, а от в Україні їх почали відкривати лише на початку 90-их рр. ХХ ст. Перебуваючи в еміграції, дуже багато зробив учений для української педагогіки. Одне з підтверджень цього – ґрунтовна праця "Виховання волі і характеру". Це, по суті, хрестоматія з питань формування, розвитку і становлення особистості.

Формула «служіння Богові і Україні» у системі поглядів Г.Ващенка на формування особистості відіграє ключову роль. По-перше, вона вказує на ідеальну природу цінностей, які засвоюються людиною найперше з допомогою віри, бо ідеали і віра не існують окремо. По-друге, ідеал служіння Богові й Україні вказує на ієрархізм системи. Бог і мораль, що від Нього, – це те, з чого починається людина. Батьківщина – це те, що є другим після Бога. Місце цих понять у свідомості людини чітко визначене. Водночас, обидва вони, ці поняття, у системі розташовані над іншими ярусами піраміди цінностей і надають їм свого «звучання». Варто підкреслити, що педагогічний світогляд Г.Ващенка зорієнтований на християнську стратегію виховання, пріоритетною рисою його педагогічної творчості є орієнтація на духовне життя людини, а її виховання він трактує як розвиток душі. Як умову самореалізації особистості він бачить відродження моральності і прийняття людиною пріоритету духовного над матеріальним. Так, зрештою, він бачить взагалі шлях порятунку людства перед небезпекою вселюдської катастрофи, включаючи процеси екологічні.

До найважливіших цінностей особистості Г.Ващенко відносить моральність (сфера вселюдського життя), патріотизм (сфера національного життя), громадянськість (демократизм, сфера цивільних стосунків), родинність (сфера стосунків між членами сім’ї), характерність (сфера індивідуального життя ) і природосвідомість (ставлення людини до природи власної і довкілля) [1]. Г.Ващенко був прихильником таких форм і методів навчання, які передбачають самостійну творчу діяльність, як запоруку наступної самореалізації особистості.

У творчості Г. Ващенка помітна велика увага як до чинників, так і до інститутів виховання. До них він відносить родину, школу, церкву, мистецтво, працю, громадські організації, рідну мову, краєзнавство, засоби масової інформації тощо. «Всі вони є носіями та трансформаторами цінностей суспільства, і вихованець самостійно поза волею і увагою педагога взаємодіє з ними : сприймає, аналізує, дає їм моральну оцінку (виходячи з власного досвіду, своєї віри та запозичуючи й чужі погляди) і цим самим утверджує або заперечує щось у своєму власному світосприйманні. Цей процес займає у житті вільної людини чи не головне місце, значно більше, ніж часом ми думаємо, покладаючись на вплив родини і школи» [2]. І, власне тому, велика увага Г. Ващенка до них є цілком виправданою, а звідси і зрозумілою є його звичка говорити про виховання мистецтвом, працею, літературою, релігією, тощо. Торкаючись функції церкви як чинника виховання , Г. Ващенко не заперечує сенсу її відокремлення від держави, але наполягає на тісній її співпраці зі школою.

Г. Ващенко також розглядає різні форми культури, мову, мистецтво тощо. Він постійно підкреслює факт, що вони можуть мати як позитивний, так і негативний вплив на людину.

Порівнюючи вплив мистецтва із впливом науки на поведінку людини, Г. Ващенко відзначає, що мистецтво діє на «цілу людину, на її почуття, мислення, волю» [2]. Його виховну вартість він бачить, найперше, в тій ідеї, яка в ньому закладена. Мистецтво – не самоціль, а засіб духовного вислову, духовного самовираження людини – такий же як і мова. Від змісту висловлених ідей і залежить, чи мистецтво підносить людину до висот духовності, чи заганяє у сферу дрібних інтересів і тваринних прагнень. Воно може бути носієм краси й огидності, може виражати високі моральні ідеали, або їх антиподи, слугувати злу. Характерні приклади цього дають сучасне кіномистецтво, естрада і навіть література.

Однією з провідних у творчості видатного педагога є проблема виховання характеру особистості. У своєму вченні він розвинув ідеї К.Ушинського. «Основне в людині не знання самі по собі, навіть не глибина і систематичність їх, а характер і добра воля, що визначаються спрямуванням людини до високої мети, поєднанням з енергійністю, великою наполегливістю і стійкістю у досягненні поставлених перед собою завдань. Концепція виховання характеру особистості ґрунтується на визнанні за людиною свободи волі. Характер є виявом свобідної волі людини. Тому вона за нього відповідає - чи він добрий чи злий. Але так само відповідає за свою безхарактерність, не використала можливостей своєї волі» [1]. Характер, за Ващенком пов’язує в один вузол усі риси людини, її мету, волю, творчі, інтелектуальні здібності,ціннісні орієнтації спрямовує в одному напрямку. Головною складовою характеру вчений вважав життєві прагнення, життєву стратегію, як стержень, навколо яких іде формування особистості з наступною її самореалізацією.

А ще вчений досліджував роль інтелектуального виховання, яке передбачає вироблення в індивіда наукового світогляду, розвиток творчої уяви та логічного мислення. Саме вони, стверджував педагог, забезпечують історичну пам’ять, яка «є нашим ресурсом на майбутнє, вона може мобілізувати кожного індивідуума до продуктивної праці. Спогади про падіння, невдачі і поразки не можуть паралізувати волю діяльних людей. Варто лише проаналізувати здобутки і помилки, виокремити проблеми і рухатись вперед. Кожен повинен зрештою нести свою частку моральної відповідальності за майбутнє своє і своєї держави» [2].



  • ^ Формування особистості у рецепціях В. Сухомлинського

В останні роки особливо відчутним став наголос на необхідності формування всебічно розвиненої особистості, здатної свідомо спрямувати особистісні сили та цінності на самореалізацію. Отож, з огляду на це, ключового теоретичного і практичного значення набувають сьогодні наукові здобутки Василя Сухомлинського.

Прожив В.Сухомлинський мало - всього 52 роки (1918 -1970 рр.). Жив недовго, але встиг зробити все-таки чимало. Написав 48 книжок, 500 статей, 1500 казок і оповідань для дітей. Праці педагога видано 53-ма мовами світу загальним тиражем понад 15 мільйонів примірників. Найбільш відома його книжка - «Серце віддаю дітям». Широко знані його праці: «Народження громадянина», «Павлиська середня школа», «Як виховати справжню людину», «Сто порад учителеві», «Розмова з молодим директором школи», «Книга про любов» та інші.

Педагогічна спадщина В.Сухомлинського різностороння і багатогранна. Вся його система виховання пройнята високими принципами гуманізму та глибокою пошаною до особистості. Коли його запитували про те, що найголовніше було в його житті, він відповідав: «Любов до дітей!». Він ставить особистість у центр виховного процесу, а саме виховання будує передусім на довірі й повазі до дитини, говорить про її унікальність.

Серед засобів формування всебічно розвиненої гармонійної особистості педагог вирізняв: рідне слово, навчання, рідну природу, працю, традиції, багате духовне життя вихованців. Згідно поглядів В. Сухомлинського, навчальний заклад стає осередком культури лише тоді, коли в ньому панують чотири культи: культ Батьківщини, культ Людини, культ Матері, культ Слова. Загалом, виховання гуманності, на думку педагога, починається з виховання любові до рідного слова, до всього живого, а запорукою успіху є свобода дитини. .

Педагог часто водив своїх вихованців на уроки до лісу, на берег річки чи до таємничої печери, де разом з ними складав оповідання про красу рідної природи, справедливість і перемогу добра над злом. Саме завдяки цим творам, у дітей виникала віра в себе, в добро та в те, що попереду - сповнене цікавих відкриттів життя.

Великий педагог через довіру формував у своїх вихованців віру у себе, у свої можливості, у те, що все людина зможе досягнути. Він любив повторювати, наче мантру, вислів Сенеки про те, що «дорогу осилює той, що йде». Сьогоднішньому молодому поколінню саме віри у свої можливості бракує.

Особливе місце посідають питання виховання любові, поваги і вірності рідним та близьким, потреби людини в людині, почуття жалю, співчуття, доброзичливості, повага до праці.

Так у школі в Павлиші малюки, ще з 3 класу вчилися водити мотоцикл, трактор. Усі третьокласники вирощували хліб своїми руками. Восени вихованці отримували ділянку, засівали її озимою пшеницею, а весною - чергували на ділянці, оберігали її від горобців. Влітку косили хліб, обмолочували його на маленькій молотилці, усім класом відвозили мішок зерна на млин та одержували муку, із якої пекли хліб до свята врожаю. При школі була оранжерея, кролеферма, пасіка, метеостанція, чотири майстерні, фруктовий сад, виноградник і голуб'ятня. Влучною є думка педагога про те що праця і тільки праця - основа всебічного розвитку особистості. Не може бути й мови про всебічний розвиток особистості, якщо людина не пізнала радості праці.

Отже, народжена в живому досвіді Павлиської школи методика виховання всебічно розвиненої особистості ґрунтувалася на врахуванні духовних багатств особистості, яка може привносити в колектив плоди своєї індивідуальної духовної діяльності та знаходити в ньому джерело свого подальшого розвитку.

І хоча нас від В.Сухомлинського відділяє більш, ніж півстоліття, хоча зараз вишукані технічні засоби навчання, карколомні методики і мозкові штурми, для формування особистості доцільно при найменшій можливості повертатися до педагогічної спадщини великого українського педагога В.Сухомлинського. Психологи стверджують, що позитивні думки притягують позитивні події, саме на позитив і на самореалізацію особистості В.Сухомлинський налаштовує.


Література

  1. Ващенко Г. Виховний ідеал: підручник для педагогів, виховників, молоді і батьків: Т.1 / Г. Ващенко. – Полтава : «Полтавський вісник», 1994. – 191 с.

  2. Ващенко Г. Свобода людини як філософсько-педагогічна і політична проблема / Г. Ващенко // Освіта. – 1996. - №73-74. – С. 5-12.

  3. Гринченко Б. На беспросветном пути / Б. Грінченко. – К. : Вік, 1912. – 95 с.

  4. Духнович О. Народная педагогіка в пользу училищ и учителей сельских. Ч.1. Педагогия общая / Духнович О. – Львів, 1857.

  5. Жуков С. М., Жукова Т. В. Історія психології / С. М. Жуков, Т. В. Жукова. – К.: Кондор, 2009. – 232 с.

  6. Левківський М. В. Історія педагогіки: Підручник / М. В. Левківський. – Київ : Центр навчальної літератури, 2003. – 360 с.

  7. Максименко С. Д. Психологічні засади взаємозв’язку професійного навчання і розвитку особистості майбутнього фахівця : Навч. Посібник / С. Д. Максименко. – К. : Либідь, 2003. – 334 с.

  8. Махній І.П., Скок М.А. Історія психологічної думки: Навч.посібник / І. П. Махній, М. А. Скок [ Електронний ресурс]. – Чернігів: Чернігівський національний університет ім. Т.Г. Шевченка, 2010: http //makhnii-history.blogspot.com/

  9. Русова С. Ф. Нова школа. Вибрані педагогічні твори / С.Ф. Русова. – К.: Освіта, 1996.– 419 с.

  10. Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові перекази. Листи / Г. Сковорода. – К.: Наук. думка, 1983. – 542 с.

  11.  Степанов О.М., Фіцула М.М. Основи психології і педагогіки: Посібник / О. М. Степанов, М. М. Фіцула. – К., Академвидав, 2003. – 504с. 

  12. Туркот Т. І. Педагогіка вищої школи : навч. посіб. / Т. І.Туркот. – К. : Кондор, 2011. - 628 с.