asyan.org
добавить свой файл
1


Моніка Топпіх
Outro – з перших кроків
Створюємо газету! Редакція має бути великою, складатися з людей, які живуть на території всієї країни і, найважливіше, повністю мультимедійною!
Дивакувата ідея починає діяти
Коли ми представляли нашу концепцію газети Outro, Маґда, моя подружка, з якою я знайома ще з гімназії і привикла до розмаїтих дивних ідей, скептично глянула на мене і лаконічно запитала: «То що?», водночас дивлячись на мене зарозумілим поглядом старшої сестри, яка дає молодшій ляльку, знаючи, що за хвильку та їй набридне і не буде проблеми. Щоб від неї відчепились, погодилась стати керівником відділу коректури, хоч могла командувати лише собою, бо нікого більше з коректорів, на разі, у нас не було. Наша велика мультимедійна редакція складалась поки що з трьох осіб, одна з яких, керівничка коректури, сиділа на канапі і дивилась на нас (на мене і Каміля) як на нешкідливих ідіотів.
Перші журналісти появились досить швидко – якийсь знайомий зі школи, що вміє добре писати, з інших редакцій, потім знайомі знайомих і їхні знайомі. Усі ці люди підійшли до справи, як до експерименту на уроці хімії – гарна ідея, побачимо що з цього вийде.
Над першим випуском ми працювали, мабуть, найдовше. Тиждень пішов нам на саму обкладинку. Мало бути 1.10. Не вийшло, не було достатньо добре. Ми погодились, що 10.10. також звучить непогано і Outro побачило денне світло. Відділ коректури вже нараховував декілька осіб, Маґда і решта дівчат витратили багато часу на текстами, а вона сама перестала дивитися на нас скептично. Ідея починала діяти. Щоправда, це ще не нагадувало редакцію, за всім треба було слідкувати самій – дзвонили журналісти, фотографи, дизайнери, кожен окремо, і його справа була найважливішою. Коли після кількох випусків я витрачала пів дня, відповідаючи на листи і телефонні дзвінки, ми вирішили, що дальше так тривати не може. Появились відділи, які починали бути не тільки групами, що мають писати тексти, а й пачками знайомих.
Ми інтенсивно шукали секретаря редакції. Коли Пьотрек, подальший секретар, прийшов на зустріч з мільйоном запитань і перетворив її практично на співбесіду, я була шокована. Інші почали трактувати справу поважніше від мене! Дивакувата ідея не тільки починала втілюватися, але вже потихеньку жила власним життям, а я змушена була пристосовуватись до неї і навчитися працювати у щораз більшій редакції, яка все більше від мене вимагала.
Період був дуже «зручний». Маґда, Каміль і я були у випускному класі, маючи безліч інших обов’язків і батьків над головою, які стверджували, що саме час зайнятися чимось «корисним» і навчанням. Як наслідок, чергові випуски найчастіше виходили вночі, а контактувати з редакцією вдавалось поміж іншим, як тільки появлялась вільна хвилинка.
Криза прийшла в січні – підсумкові оцінки, інтенсивна підготовка до випускних іспитів, додаткові заняття. «Нам вдалося», – вирішили ми. Довели собі, що можемо і на цьому час спинитись. Час зайнятися іншими справами. Однак, ми відтягували остаточне рішення і, що найважливіше, не поспішали повідомити його редакції. Бо що ми їм скажемо – що нам набридло?
Тоді в черговий раз бездумно переглядаючи редакційну пошту, я натрапила на листа від організаторів Форуму Писарів – загальнопольського конкурсу шкільних і молодіжних ЗМІ. Вони написали, що ми лауреати і нас запрошують на тренінги та вручення нагород. У квітні. Отож, ми відклали катастрофічні плани з закриттям редакції глибоко в шухляду і вирішили, що якщо вже маємо показатись перед іншими хорошими редакціями, то Outro має бути якнайкраще. І так, замість закривати газету, ми інтенсивно працювали над її рівнем.
Від тренінгів на Форумі Писарів були чудові враження. Ми мали сказати яку редакцію представляємо, деякі коротко описували те, чим займаються. Я розповіла, що є керівником, що редакція мультимедійна і складається з людей, які живуть по всій країні. У цей момент я говорила це вже з повною відповідальністю. Аніматор тільки підтакував і майже підтверджував, що я з газети Outro, інші учасники також знали щось про газету. До повноти вражень додалось здобуте перше місце.
Редакція, яка ніколи не спить
Виявилося, що варто було присвячувати довгі години обговоренню усіх деталей випусків, роботі над текстами і з журналістами. Не раз і не два траплялось, що фоторедактор «сидів на макетах» до четвертої ранку, а з 4:30 мали починати роботу коректори. Адже ще була школа, додаткові заняття, інші справи. Треба було знайти час на все. На тривалі дискусії під час редакційних колегій (які почали систематично відбуватися через Скайп), на розмови в GoogleGroups, Facebook, чи відповіді на мільйони смс-ок. Ми зав’язували нові знайомства, народжувалася дружба між людьми, які інакше ніколи б не зустрілись. Бо що пов’язує гімназиста з Ґданьська зі студенткою з Кракова? В принципі нічого, тільки маленька дрібничка – Outro. Одні писали іншим домашні завдання, інші допомагали готуватися до випускних з математики, ми видавали чергові номери, і, найважливіше, сформувалась майже стоособова група людей, яким подобається працювати разом.
Головний редактор – хто він?
До газет я писала, як завжди жартома зазначаю, відколи почала формулювати більш конструктивні речення. У початковій школі посада головного редактора була для мене просто гарною назвою, у гімназії стала відповідальністю, а в ліцеї я визнала, що є декілька принципів, яких слід дотримуватися, щоб бути шеф-редактором. І не йдеться про «дорослу» пресу. Я говорю про молодіжні і шкільні групи, волонтерів, яким ніхто не платить, але вимагає щось від них, і які разом роблять щось гарне. Перебування на посаді головного на цій нижчій сходинці зовсім не легше.
Як мобілізувати групу людей, щоб робила щось гарне, щоб присвятила свій час, нерви, а інколи й гроші на телефон? Що зробити, щоб їм хотілося? Як добитися того, чого від них вимагають? І як при цьому всьому не перетворитися на поліцая з кийком у руці?


  • Дивись уперед, плануй, але не на наступний тиждень, а на наступні місяці – редакція має рухатись вперед, досягати цілей. Ми маємо знати, усі, від керівника до журналіста, куди йдемо. А коли нам вдасться чогось досягнути, без огляду на те, чи це черговий випуск, гарна обкладинка, чи перехід з місячника на тижневик, треба цінувати інших, усіх, бо кожний вклав у це частину себе, кожен зробив якийсь елемент, необхідний для цілого.




  • Не будь чиновником, для цього маєш секретаря. Якщо шеф-редактор займатиметься усіма дрібницями, не буде часу на планування концепції, на контакт з людьми. Якщо головний редактор звертається до керівників відділів, чи, що ще гірше, до журналістів з кожною дрібницею, до нього не ставитимуться серйозно.




  • Ти журналіст, а не поліцейський. Не можна зводити свої контакти з редакцією до вимог та їх виконання. Так не вдасться працювати навіть у редакції, в якій тобі платитимуть за роботу, а що вже говорити про роботу серед знайомих. Атмосфера – це основа, може саме заради неї інші хочуть працювати в даній групі.




  • Саморозвиток. Навіщо щось робити, якщо не заради оцінок чи грошей? Щоб мати запис у CV, це важливо. Але, мабуть, важливіше – приємне навчання, розвиток умінь способом, який дуже відрізняється від шкільного, без контрольних робіт і відповідей біля дошки. Зате в колі знайомих, під час вільного спілкування.




  • Присвяти час іншим. Якщо ти обмежишся тільки тим, що є головним і «я тут керую!», тебе можуть сприймати як набундюченого індика, якому забагато видається. Будь партнером. Журналісти, фотографи, дизайнери і всі працівники редакції можуть мати цікаві ідеї. Щобільше, завдяки тому ти можеш вчасно зауважити різні проблеми і вчасно розв’язати їх.




  • Утримуй спокій. Навіть якщо керівники відділів проклинають необов’язковість своїх журналістів, якщо запізнюються коректори, недобре виправлені тексти, а у випусках є помилки, не підходь до справи емоційно. Ти зробиш тільки гірше. Не пробуй також розв’язувати усіх проблем за інших. Якщо хтось не в стані справитися зі своїми клопотами, не треба няньчити його. Це також елемент навчання і саморозвитку.


Світ – це замало
Хоч підзаголовок звучить дещо гучно, за деякий час виходу місячника ми почали нудитись. Не було вже трепету емоцій, коли залишалось декілька хвилин до дедлайну, не було гарячкових дзвінків, злості на себе, нервів… Одним словом, того, чого не оминути у журналістиці і молодіжних групах. Усе почало діяти підозріло справно і швидко. Потрібні були сильніші враження. Отож, на розпач частини керівників відділів, на якихсь чергових редакційних зборах ми кинули гасло: тижневик! Цим самим ми дали нагоду не тільки Маґді висловити чергову порцію скептичних коментарів: ми не є редакцією зі штатними журналістами, не маємо стільки часу, не матимемо змоги працювати над текстами тощо. Коли, однак, усі спокійно це обміркували, демократичним голосуванням ухвалили, що Outro стає тижневиком. Я й досі не знаю скільки у цьому було їх віри у можливості редакції, а скільки, в черговий раз, цікавості, чи нам вдасться втілити ідеї. На щастя, більша частина редакції взялася до роботи. Виявилось, що це зовсім не так страшно. Тепер, завдяки тижневику, ми швидко наближаємося до сотого випуску Outro.
А сам тижневик починає бути скучним і все починає працювати підозріло справно…