asyan.org
добавить свой файл
1 2 3
Case History SW74
Hryhorii Samiilenko, b. 1915 in Tulyholovy, Krolevets' district, Sumy region. Narrator's father died in 1916 in the war, his mother died in 1920 from typhus. Narrator raised by his paternal grandfather, who was a well-to-do peasant with 30-35 desiatynas of land before the revolution, 15 after redistribution. The village had over 700 households, a population of about 4,000, 2 four-year schools, and 2 Ukrainian Autocephalous churches. Narrator describes the closing of these churches in 1929, the famine of 1921, and the suppression of Ukrainian culture in the 1930s. He intelligently analyzes official and the peasantry's reaction to it, giving an account of meetings at which "kulaks" made logical objections and counterarguments in response to official propaganda for collectivization. Two main groups opposed to collectivization were poor peasants, who had obtained land after the revolution, and the religious, who saw collectivization as a diabolical scheme. Narrator's family was dekulakized in 1930, and his grandfather was arrested, held for 3 months in Hlukhiv, and sent to the Urals to cut trees. Narrator escaped and went to work on a state farms in Donbas. In 1932 narrator was in Shostka (district seat, Sumy region), where he was fired because of his kulak background, whereupon he returned to his native village, working on nearby state farms until he was arrested. People started dying in 1932, with the famine culminating in 1933. Narrator gives vivid accounts of harassment of children of those dekulakized as well deaths from starvation which he witnessed. He states that in 1932-33 teachers asked children in school who had eaten bread on any given day, and, if anyone raised their hand, activists were sent to search their parents' house. Narrator heard of cases of cannibalism but did not witness any. Narrator attributes famine to state's determination to break Ukrainian peasantry's resistance and mentions partisans existing up to 1930 and the organized assault on an activist in his village.
Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.

Відповідь: Григорій Самійленко.

Пит.: В коли Ви народилися?

Від.: В 15-му.

Пит.: А де саме?

Від.: Село Тулиголови. Тепер Кролевецький район, Сумської області.

Пит.: А чим займалися Ваші батьки?

Від.: Мій батько був син хлібороба. Але мій батько в 22 роки помер на військовій службі. Мій батько жив разом з своїм батьком - з моїм дідусем. Батько помер у 16-му році в місті Черкасах. Мама прожила йще п'ять років. Коли була епідемія на тиф, та віспу, так мама в 20-му році померла - так. Я остався в дідуся, так як жили, так і остався жити. Дідусь мав іще два сина й дві доньки. Ну й так я жив аж до 30-го року з дідусем.

Пит.: Скільки десятин землі він мав?

Від.: Дідусь до революції мав, десь, може, 30-35 десятин, це ораної землі, лісу й лугу - сінокосів. А після революції, як уже більшовики - Москва -захватала владу на Україні, то поділили й дали дідусю стільки на родину, як кожному давали на душу, так. Так, що тоді осталося, може, 15 десятин.

Пит.: А чи Ви можете описати Ваше село?

Від.: Село мало більше 700 дворів - так. Населення було яких 4.000 людей.

Пит.: Чи була церква в Вашому селі?

Від.: Так, було дві церкви. Було дві церкви. Так. Була це церква відродженої 21-го року церкви.

Голос іншої особи: Автокефальної?

Від.: Так, яку очоловав Липківський, києвський митрополит.

Пит.: А як довго йснувала церква в Вашому селі?

Від.: Церква йснувала, чи обидві ті церкви йснували, десь, до 29-го року.

Пит.: І коли закрили церкви, і хто закрив?

Від.: Церкви закрили, бачите, комуністична влада, бо йще за революції було проголошено Леніном, що релігія в опіюм народу - так. Це в буржуазні предразсудки, так - і церкву переслідували взагалі, а українську зокрема, бо українська церква наголошувала свою окремішність від Москви, так. І вона два рази була ворогом для Москви, спеціяльно так. Бо раз вона була національна, а другий раз - була опіюмом народу - так. Церкву ліквідували в той спосіб накладали на церкву грошову, ну, податок. Ви мусите заплатити, от ви мусите заплатити - так. Наклали. Виплатили. Як виплатили, зараз накладають другий. Як виплатили той, накладають третій. Коли були люди активні які, то тих підбирали, тих заарештовували – так - і засуджували. Люди збиралися - платили - так же знову наклали - платили. А потім, розумієте, доходило до того, що немає сил платить - так. Вони замикали церкву, клали свій замок. Не пускали священика правити. Як заплатите, вони відмикають церкву - так - але як ту заплатили, то їм казали: - Це вже є вам кара за те, що невчасно заплатили - нате знов!

Так. І таким чином ішла боротьба - так. Тих активних засуджували, але знеможеш - так доходило до того, що вже не було сил, розумієте, чого - так. Вони ліквідували. Але перед тим, як опіюм релігії, так, то вони що робили? Наприклад, на моїй пам'яті є такий момент: мусять люди паски святити - так. У нас переважно вночі це відбувалося, десь, перед ранком. Але з вечора йшли на Службу Божу, називали всеночна, і разом несли, розумієте, свої пасочки - так. То активісти місцеві - комсомольці, комуністи - так - комнезам називали - то вони зустрічали цих людей - так - і, розумієте, віднімали це все й розкидали по дорозі: пасочка спечена там, було покладено ковбаска, розумієте, чи яїчка - так. Все це, розумієте, розкидали на дороги. На ранок люди йшли до сільради пожалітися, що от, що робили. А вони кажуть: - Ви мусите зрозуміти, що це опіюм народа, так. А ви цього не слухаєте, то демократія наша позволяє ж це робити. Ви йдете, а вони не хочуть.

Ну, і в такий спосіб, розумієте, це нищилося і дійшло до того, що позамикали церкви - так. І з цієї церкви, до якої мої родичі належали, зробили клюб - так, а друга церква то зерноховище було.

Пит.: Чи була школа в Вашому селі?

Від.: Так. Була школа, було двоє шкіл - так - по чотири роки.

Пит.: А на якій мові викладали в школі?

Від.: Тепер на українській мові виклади приходилося. Але, мені здається, що треба було б указати, що чому це так, мов, зроблено. Така моя думка, й так свідчить, розумієте, історія, що українська мова лише була, розумієте, потрібна їм для того, щоб комуністичну пропаганду народові ширити - так - про, як вони кажуть, передову систему в світі - комунізм. Але вони казали завжди, що комунізм попереджає соціалізм, бо це перша стадія комунізму. І тому в них, розумієте, була постанова від влади вищих - так - що кожна чи система СССР мусить, розумієте, будуватися, бо, як відомо, там є СРСР - це Союз Радянських, як кажуть, Соціялістичних Республік - так - то зміст життя мусить бути соціалістичний, а форма - національна. Отже, територія є українська, а зміст мусить, розумієте, бути соціялістичний. Тому, розумієте, й йшло весь час, що тільки наповнити змістом треба соціалістичним. Крім того, мало було, розумієте, народу грамотного. Наш нарід, розумієте, імперіалістична Москва царів обрізала й зробила. Школа за царя, розумієте, була тільки церковно-приходська - так. А тепер вони зробили, я вважаю, що тільки було для того зроблено, аби ширити, розумієте, комуністичну програму - так - а не український нарід, так би мовити, робити його духово, щоб він був український. Ні. Це тільки була, розумієте, пропагандивна система, щоб умовляти людей через грамотність, розумієте, у школах, і газети, журнали українською мовою, бо якраз я кажу, що була духовість уся соціалістична. І коли попадав хто не в лад із цією програмою, системою, розумієте, соціалістичною, так, тих уважали буржуазними націоналістами й тяжко карали. Візміть явно процес СВУ 30-го року. Там засів цвіт української науки: 50 було, розумієте, людей - професорів. Це ті, які в системі радянській, так, робили - зміст свій вкладали. І це, розумієте, такі великі наші, як кажуть, тузи-комуністи, як Скрипник і другі, добре розуміли, і вони, як кажуть, те проаналізували, так, і знайшли, що якраз, розумієте, ці "нам мішають у нашій програмі," й їх 50 - цвіт, мізок України - їх, розумієте, всіх засудили. Такі, як Єфремов був, розумієте - так - академік. Це було, як казали - совість України, так, а з нього зробили, розумієте, ворогом народу. Фактично, він не був ворогом народу, він був ворогом комунізму, комуністичної системи. Бо це я хотів сказати Вам за школи, що, ж школи.

Пит.: А як Вам жилося при НЕПові?

Від.: Напевно, треба, може, попередити перед НЕПу - так. Коли Москва опанувала Україну, так, то вона довела її, розумієте, до великого знищення - так. Коли вона вступила, розумієте, в села, вона розставляла свої армії, розумієте - вона не мала забезпечення своїх армій, розумієте, харчами. Кормили люди тільки, місцеві, а зокрема дуже на оцих багатших, так званих кулаків. Вони розставляли штаби по цих дворах. І, розумієте, забирали все, що їм тільки потрібно було, їсти, розумієте, й пити - так. І вони довели до великого упадку. І коли заснували НЕП, то люди відчули, що це так би мовити, Тула-політика. І так Ленін казав: - "Шаг вперёд - два шага назад.”

Так. І цей НЕП дуже гарно відбився на людей, бо на трудовий елемент надзвичайно - селянина-хлібороба - дуже ці відбилося, бо землю поділили, розумієте, порівно, і той, хто був у час, розумієте, наприклад за царя, малоземельний, так, а мав родину, розумієте, велику, він землю отримав на душу уже більше тепер, як той куркуль - так. І трудівники, які були трудівники, хотів трудитися, так, той, розумієте, надзвичайно за цей час піднявся, надзвичайно. Я кажу тільки за хліборобську, я не говорю за там політику, а я тільки за хліборобів, що як я чую було від свого, розумієте, дідуся, від дядьків, що надзвичайно, НЕП надзвичайно підняв на дусі, розумієте, людей.

Пит.: Скільки десятин землі Ви мали?

Від.: Може 15, отак.

Пит.: Скільки осіб було в Вас?

Від.: Дідуся? Так?

Пит.: Так.

Від.: У дідуся було так: раз тепер уже не було мого тата і моєї мами, в нього було два сини, так, дві доньки, дві невістки, й в однієї двоє дітей, а в одніє - одне.

Пит.: Чи Ви щось пам'ятаєте про голод 21-го року?

Від.: Голод, як я сказав, що коли довели до того стану, то, наприклад в нашій родині, не хватало хліба, то дідусь було набере дерева, бо ми жили близько лісів, так і мали свої ділянки іще. То, було, візмуть зрубають дерево, попиляють на дошки такі й везли на Полтавщину так. І там вимінювали собі хліба, а було велике недоїдання; було так, що днями хліба немає в родині, картопля була. У нас не було голоду так, як я чув, що це їздили відтіля, були чутки, що навіть, розумієте, в других областях були - великий голод навіть.

Голос іншої особи: Ви говорите за 21-ий рік, не 32-ий?

Від.: Так, за 21-ий.

Пит.: А коли почалася колективізація?

Від.: У нашому селі вже в 28-му році був організований так "Червоний передовик." До цього колгоспу були записані комнезами, активісти. Значить, комнезам це є актив. Це той актив, розумієте, який був за царя бідний. І він ухватився, розумієте, за московські гасла дуже енергійно. І себе активізував, бо Ленін обіцяв у своїх гаслах: “Земля - селянам, фабрики й заводи - робітнкиам!"

І хлібороби дуже на це поклали, розумієте, вдоволення, бо вважали, що, значить, велика кляса зліквідована, і та земля поділиться між нами - буде добре. Так вони й зробили до деякої міри. Багато вони не тільки знищили маєтків під час революції, а й всі родини повбивали, розумієте. Я, наприклад, знаю, в нас село чотири кілометри; там був маєток одного землевласника, і він мав, розумієте, крім землі, він мав гарні коні плекав, і воли. Це село називалося Чорториї. То ці активісти, комнезами, як я вже сказав, пограбували не тільки маєток, а й його ліквідували, палили, розумієте, і спалили ті воли й коні. І так вони ті комнезами жили. Ото, в нашому селі організували колгосп. У 28-му році, називався “Червоний передовик," але вони в ньому не робили, їм найліпшу землю дали, найліпшу землю коло села - вигоди, але вони тієї землі не обробляли. Для того, щоб жити, вони ходили грабували куркулів, так званих, яких уже було Москвою приречено під гаслом “Ликвидация кулака как класса.". То вони користуючися цим наказом мали свою владу, не боячись, ішли до куркуля в село й забирали корову, свиню, й везли до цього “Червоного передовика." Там вони зібрали собі, вже побудували їдальню як тут ресторан - і готовили собі їсти. Але так вони довго не проіснували. Люди не вписувалися до того колгоспу, й нарікали люди, що: - Що ж ви забрали землю найліпшу з села. Самі не робите, ходите до людей забирати, розумієте, так живете. Що ж ви це таке за люди?

І вони розбіглися. Але тут, може, було вам відомий такий наказ Сталіна, що "головокружение от успехов." Бо й по других, розумієте, це по всій Україні, а може, ще й десь і в других республіках організовували. То розбіглися і почали знову в другий спосіб організовувать ці комнезами, як розбіглися. Але коли, розумієте, прийшло їм роз'яснення, що як воно буде, бо в нашому селі ні одного комуніста, тих організаторів-комнезамів не покарали за ті колгоспи. Але, їм там теж не мед пився; що вони там грабували, то люди бачили в людей, що вони тягнуть. То не в колгосп такий, який мусив би бути. То вони почали знову організовуватися, але вже тепер у той спосіб, що вже був, розумієте інший підхід. Уже вони не йшли до куркуля брати такечки, як вони хотіли самі, а вже зробили формальний порядок. Так до куркуля йти, то вони вже його яким способом? Формально накладали: ти мусиш здати зерна стільки там, м'яса стільки, яєць стільки, грошей стільки. І як куркуль заплатив, то вони те брали, ділили між собою, і існували, але вже й свою земельку почали обробляти. І так воно продовжувалося із цією колективізацією, що людей стали збирати на збори. В село приїжджали з району представники, чи з області, які говорили російською мовою ці представники й робили заклики, інформації, що система колективна в нас, розумієте, виручить і з тих, розумієте, буде приємна для людей, бо будуть мати багато, розумієте, всього, так. Але якраз куркулі, які ще не були притиснуті дуже, то йшли теж на збори, на цій, бо селянські збори збирали, так. І якраз цей куркульський елемент, це був прогресивний елемент, який розумівся на речах. І коли той пропагандист виступає й говорить, що система гарна, то йому куркулі кажуть: - Бачите, це ви говорите так, але практика, ось як наприклад, так: - У колгоспі я мушу йти, як ви організували вже, ми маємо передову практику. Треба приходити людям на розпорядження до бригади, що бригадир скаже, робити. Це й приходять люди на розпорядження в сьомій годині ранку. А господар уже в шість годин на поле поїхав, то подумайте, поки цей розпорядження тут дістане, так? А на поле він піде, то той уже наробиться.

І так наводили цілий ряд фактів, розумієте, які колгоспна система не дасть, розумієте того, що ви говорите. То тих куркулів позбавили права голосу й вступу на збори. І далі людей уговорювали, а люди не йшли, то вони до людей почали застосовувати, розумієте, насилля. Яке? Ось на тебе накладають, як на куркуля наклали. Так на куркуля більше, а на нього - хлібороба - розумієте, менше. Ну, і цей, розумієте, заплатив теж, але в колгосп не вступає. Вони на нього знову накладають. Біда в родині робиться. Як бути? Знаєте, непорозуміння в родині. Що робити? Як бути? Колгосп невигідний, але ж уже грабують родину. Грабують. Ну, й були такі, що щоб утриматися й зберегти, так би мовити, хоч родинне забезпечення, записувалися в колгосп. А другі були вперті. І ті не записувалися, і їх зараховували до підкуркупьників. На куркулів тиснули ще більше, й в 29-му році в нашому селі засудили якихсь двох, трьох людей по три, по п'ять років; це, як куркулів, і тоді відправили в Архнагельське. Люди бачуть, що виходу немає, розумієте; записувалися в колгосп в такий спосіб. Збори відбувалися щодня, вечером, по хатах, на вулицях. На вулиці, розумієте. І ось сьогодні на цій вулиці буде мітінґ, в когось у хаті селянина, завтра на другій вулиці, на третій. І так йшло систематично й настирливо: - Уписуйтеся!

Не вписуєшся, зараз тобі накладають. Ну, куркулів до колгоспів не мають такого вступу ніякого, не дозволяли й вже їх позбавили права. Тепер куркулів обмежили, розумієте, крім накладу обмежили: на зборах не має права, розумієте, він мусить великі податки, які його заставляють платити. Прав позбавили всіх, гонять на працю "гужтруд" називався. Ти мусиш із конем поїхати, сам десь робити працю. Яку? До колгоспу мусиш дерево возити, там колгосп буде будуватися, так ти вози. Платні ніякої нема. Ну, і в такий спосіб куркулів у 29-му засудили в нас трьох в селі на три, на п'ять років, в Архангельське позасилали. А тоді в 30-му році зимою, в люту зиму, розумієте, десь, може, так у половині, або при кінці січня, яких 10 родин на Сибір. Вночі заскочили до їх хат вивезли на Сибір. Це дуже зворушило все населення.

Пит.: А як Вам жилося тоді з дідом?

Від.: Оце, нас давили так само, але до нас іще не дійшла ця черга. Це на Сибір, розумієте, їх забрали прямо з хат, із їхніх. Іще й господарство не було, розумієте, зліквідовано. І це дуже вплинуло на людей, і люди почали багато вписуваться до колгоспу. Але оті НЕПмани, із тих бідних, яка поділена земля була і попала порівно на трудівників, це їх так і називала Москва - НЕПмани. То ті були так, як куркулів. Вони не поступалися й їх розкуркупили. Тепер друга група була релігійна, й члени вважали, що оце колективна система, це якийсь диявол надумався, і це проти християнської віри. І вони не вписувалися. І їх порозкуркулювалии, повиганяли з хат. Це було з одним нашим зятем і з моєї бабусі двома братами. Тепер, коли вони поступили із насилля, то людей багато вписувалися, а вже більше пішли може, яких 80%. А були ще ті, які трималися. То вони в 31-му році зробили знов туру. Вони куркулів, які ще не були виселені до того часу. То вони зробили: повиганяли з хат. І як кого вигнали з хати, то виганяння можна сказати, що не так воно пройшло, що там, мов, прийшли, а вони робили такі наклади. Ось вам наклали, розумієте, так, як я казав за церкву. І тут наклали. Тільки, розумієте, людина цей куркуль виконав, що вони задали, йому зараз приносять друге. І так ішло до кінця, поки людина могла витримувати те все. Розпродували, не хватало коли заплати, приходили, розпродували худобу. Потім будову. Остається одна хата. І знову накладають на ту хату. Людина несе, що є з одежі. Несе продавати, аби тільки платити, але спастися не можна було, щоб куркуль міг усидіти в своїй хаті. Накладали до того часу на того куркуля, поки він не міг уже платити. Тоді приходили й кажуть: - Це вже, розумієш, не маєш щось зараз гроша, так зараз продаєм твою хату.

Пит.: А що бажали за неї?

Від.: Продавали хату, й хату продавали так, що за віз дров можна було купити в куркуля. Дров на базар повезти в місто продати, а в куркуля можна було купити любу будову чи навіть хату, яка є під залізом. Ясна річ, що ті кулаки противилися, не хотіли покидати своєї хати, не хотіли йти. Але вони находили, як каже, з того дуже простий вихід. Другі силою брали, викидали так спосіб. У нас якраз, як нас викидали в 30-му році, якраз перед Різдвом. То в нас зробили.

Пит.: Люди ще святкували Різдво навіть тоді?

Від.: Святкували, тільки це була внутрішня, хатнє святкування. Але в нас тільки було в душах святкування, а вже не було того, що прийнято в нас. Вже в нас хіба, може, тільки ще був кусочок хліба, що можна, як кажуть, з'їсти, а вже того яйця, чи масла кусочок, чи сальця в нас уже цього не було. Ми вже голодували. Рідко коли й хліб навіть був у хаті. То вони взяли й тих дітей, розумієте, винесли, бо противилися - моя тітка не виходила з хати. То вони винесли тих дітей, на двір поклали. Вона вийшла. Як тітка вийшла, замкнули двері, й вигнали нас на вулицю. Якраз і я в той час не був. Я поїхав на заробітки - заробляти треба, платити за хату ж, щоб не продали. І вигнали на вулицю і заборонили сусідам пускати до хати. Але одна сусідка - з бідних людей -наша сусідка навпроти нас жила, з бідних людей. Та жінка сказала: - Хоч мене зараз виганяйте, але я заберу. Я прожила тут довгі роки, вони для мене добрі. І я на вулиці замерзать їм не дам.

І взяла так. І так ми позбулися своєї хати, своєї садиби. І там ми переживали до 31-го року до липня місяця. А в липні місяці до нас прийшли і вдома заарештували - всю ту родину, яка в нас була. А яка в нас була? Значить, моя бабуся, тітка й двоє дітей. А перед тим вони хотіли дідуся і дядю позаарештовувати, то вони, розумієте, пішли собі іще на початку 30-го року, коли дійшло до того, що забрали ж вони все, нема нічого, тільки одна хата, так вони порозійшлися десь на підприємства й відтіля присилали гроші, та ми ще платили, розумієте за ту хату. Але тоді вже не було сили, то їх не зловили, не знайшли. Значить, тут вони в селі не були, а дядько один, цей, що був жонатий, мав двох діток, прийшов провідати вночі, до нас і своїх дітей. І його, розумієте, в ту ніч схватили й повезли в в'язницю в Глухів. І в Глухові, у тому місті, він сидів три місяці. А тепер, коли нас заарештували вдома, і сказали: - Давайте, збирайте, що ви маєте ще - вас будуть вивозити на Урал.

Ну, в нас нічого не було вже збирати - нічого. Добрі люди тільки знайшлися, так, як моя дружина казала, що дали, розумієте, і того, і того. Навіть і одежину таку. І через три дні нас привезли до сільради. Прислав такого возика з кучером, а то стояла ми, під арештом були. Всі ці ж комнезами нас охороняли, щоб ми не розходилися нікуди. Привезли до сільради. Прийшли нас перевіряти. Прийшли, перевірили, й що в нас було те, що дали люди дещо таке, як другі були добрі люди, так бачили, що в нас нема нічого, а розуміли, куди це повезуть, бо вже знали в селі, що куди будуть везти. Черевики дали більш-менш такі, що йще можна в них ходити, там, жакетика. То вони це позабирали. А потім мій дядько, то він мав годинник кишеньковий. І це знали ці ж наші активісти. І

вони стали домагатися від його жінки, вже мові тітки: - Де є годинник? – “часы" ж казали. А вона каже: - Я не знаю.

Але як його тоді вночі схватили, так годинник остався. А його забрали. І годинник цей бабуся покійна собі, як виїжджали, то заховала в кишені. Такі були запаски, а та кишеня під запаскою така на пасі була. І вони давай, ці активісти, домагатися: - Де "часы?"

Ну, тітка каже: - Я не знаю, я не маю.

- Як? Мусять буть "часы”

Бо це, знаєте, цей нарід не те, що ото. Там, розумієте, це як на село одні були, розумієте, в кого, то це куди. Ну, вони - це мужчини прийшли, там забрали наше, що їм ото подобалося. Тепер приходять дві активістки-комсомолки.

- Де "часи”? - домагаються в тітки і в бабусі.

Тітка каже: - Я не знаю.

Давай її обшукувати. То обшукання по кишенях нема, то підіймають, усе. То сором, бо ж люди теж стоять, дивляться там. Тітка туди-сюди, бо ж не хочеться, тіло своє показувати. Пошукали - в тітки нема. Тепер - до бабусі. І з бабусею це. Ну в бабусі знаходять годинник. І одна комсомолка, недалеко, на другій вулиці від нас, починає мою бабусю соромити. А моя бабуся вже на той час мала більш 60-ти років.

Каже: - Як тобі не соромно? Ти ж у Бога віруєш! А нащо ж ти брешеш, що немає в тебе "часів?"

А вона каже: - Дитино! Це "часи” мого сина. Він не заграбував, ні. Він заробив своєю працею. А ти мене соромиш. Хай буде Бог тобі судею.

Забрали той годинник.

Від.: Так. І нас повезли. Ну, в


следующая страница >>