asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 17 18
http://www.ukrlit.vn.ua/biography/ulas.jpg

Улас Самчук

(1905 — 1987)


Я не тому письменник українського народу, що вмію писати. Я тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом. Бог вложив в мої руки перо. Хай буде дозволено мені використати його для доброго, для потрібного."                                         

       Улас Самчук

 

Улас Олексійович Самчук (20.2.1905 – 9.7.1987) – визначний український письменник, одна з найпомітніших постатей української прози ХХ століття. Він народився у с. Дермані Рівненської області у селянській родині. Закінчив гімназію у Кременці, продовжував навчання у Бреславському університеті та в Українському вільному університеті у Празі. Перше оповідання “На старих стежках” (1926) опублікував у варшавському журналі “Наша бесіда”. Письменник співпрацював з українськими періодичними виданнями – “Літературно-науковим вісником”, “Дзвонами” (Львів), “Самостійною думкою” (Чернівці), “Розбудовою нації” (Берлін), “Сурмою” (Берлін – Каунас). У 1941–1943 рр. – редагував газету “Волинь”, що виходила у Рівному.Улас Самчук протягом кількох десятиріч силою обставин знаходився в епіцентрі українського та європейського громадсько-політичних процесів.

http://korolenko.kharkov.com/images/sam2.jpg

 “Ось моя власна історія, – писав він 1 серпня 1945 р. – від 1905 до 1917 імперія Романових. 1918–20 – Українська Народна Республіка. 1920–1927 – Жеч Посполіта. 1927–1929 Німеччина Веймарська, 1929–1940 Чехословаччина. 1941–1944 – німецька окупація в Україні. 1944 – до цього дня Німеччина “п’ять по дванадцятій”. Маю сорок років життя. Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни і революції, п’ятнадцять років вигнання, чотирнадцять миру. Польська, німецька, мадярська в’язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок повстання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріяту України, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори. Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932–33, концентраційні табори…”   (Самчук У. П’ять по дванадцятій: Записки на бігу. – Буенос-Айрес, 1954. – С. 216-217)

 



“В 1917–1920 рр. У.Самчук навчався в Дерманській вищепочатковій школі, а в 1921–1925 рр. – в Українській мішаній приватній гімназії ім. Івана Стешенка в Крем’янці. В 1927 р., відбуваючи службу у польському війську (гарнізон міста Тарнава), дезертував до Німеччини. Після дворічного перебування у тодішній Веймарській республіці, що включило в себе епізодичні студії в Бреславському університеті, оселився з 1929 р. у Празі. “Празький період”, що тривав до 1941 р., виявився досить насиченим у творчій та громадсько-політичній біографії У.Самчука: студії в Українському Вільному Університеті, написання всіх значних довоєних творів, початок серйозної роботи в УВО-ОУН. В 1938–1939 рр. У.Самчук бере участь у подіях на Закарпатті, а з початком в 1941 р. німецько-радянської війни опиняється в Україні. Тут він редагує газету “Волинь” (1941–1942), згодом працює в Німецькому іформаційному бюро – ДНБ (1942–1943). Пройшовши в 1945–1948 рр. через табори переміщених осіб – Ді-Пі, У.Самчук переїжджає до Канади (Торонто), де проводить другу половину життя (1948–1987) і створює більшість своїх повоєнних творів.” (Улас Самчук: До 90-річчя від дня народж. письм.: Ювіл. зб. – Рівне, 1994. – С.6).

http://korolenko.kharkov.com/images/sam3.jpg


Самчук У. Плянета Ді-Пі: Нотатки і листи. – Вінніпег-Канада: Накладом т-ва “Волинь”. 1979. – 355 с.

 

http://korolenko.kharkov.com/images/sam4.jpg

Восени 1945 р. Самчук спільно з І.Багряним, В.Домонтовичем, Ю.Косачем, І.Майстренком, Ю.Шерехом виступив ініціатором створення Літературно-мистецького об’єднання українських письменників еміграції – Мистецького українського руху і був обраний його першим головою. МУР об’єднав кращі інтелектуальні, в першу чергу письменницькі, українські сили на еміграції. Завдання МУРу визначено коротко: “Час ставив і ставить перед українським мистецтвом те завдання, до якого воно покликане: у високо-мистецькій, досконалій формі служити своєму народові і тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві…”     (МУР: Мистецький український рух. – Мюнхен-Карльсфельд, 1946. - Зб.1. – С.3).

http://korolenko.kharkov.com/images/sam5.jpg

Самчук з Багряним.

МУР: Мистецький український рух. - Мюнхен, 1946. – 110

По переїзді до Канади (1948) У.Самчук став засновником Організації українських письменників “Слово” (1954)

 http://korolenko.kharkov.com/images/sam6.jpg

На виставці представлена книжка “Втеча від себе” У.Самчука з дарчим надписом автора: “Дорогенькій славненькій Ліді Палій. Улас Самчук. 28. 06.83.”

http://korolenko.kharkov.com/images/sam81.jpg

http://korolenko.kharkov.com/images/sam8.jpg




Самчук У. Втеча від себе: Роман.- Вінніпег: Накладом Т-ва "Волинь", 1982.- 429 с. - (Ін-т дослідів Волині; Чис. 49)

У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття. Понад 20 книжок, серед яких дві трилогії – “Волинь”, “Ост”, і факт висунення його в 1982 р. на здобуття Нобелівської премії ставлять Уласа Самчука в ряд найзначніших українських прозаїків. “Найвизначнішим творчим досягненням Самчука став роман-епопея “Волинь”. У цьому творі Самчук відтворив психологію українського господаря, його сімейний уклад, гуманні принципи взаємовідносин та життєствердний оптимізм селянської вдачі.” (Самчук У.: [Корот. біогр. довідка] // Довідник з історії України. – К., 2001. –С.717. )

 http://korolenko.kharkov.com/images/sam7.jpg

 Самчук У. Волинь: Роман-хроніка у 3-ох частинах / У. Самчук. – 3-тє вид. – Торонто, 1952.  

Ідейним продовженням “Волині” є повість “Кулак” (1932). 

У “Марії” (1934) відтворена трагедія голодомору 1932-33 рр.

http://korolenko.kharkov.com/images/sam9.jpg

Самчук У. Марія: Хроніка одного життя. – Буенос- Айрес: Вид-во Миколи Денисюка, 1952. – 280 с.

         У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням “Волині” є його роман-хроніка “Юність Василя Шеремети”. У незакінченій трилогії “Ост”: “Морозів хутір” (1948) і “Темнота” (1957), зображена українська людина і її роль в незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної і сучасної дійсності.

Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині і життя українських емігрантів у Канаді. Переживанням Другої світової війни присвячені спогади У.Самчука “П’ять по дванацятій” (1954) і “На білому коні” (1956)”. (К4-11443 Енциклопедія українознавства. – Л., 1998. –С.2704)

Зацікавить читачів також стаття В.Борового “Гість Харкова – Улас Самчук” (Березіль. – 1996. – №1-2. – С. 182-183), де висвітлюється діяльність У.Самчука у роки Другої cвітової війни.

Уласу Самчуку “доручили створити монографію про кобзарство України, до 50-річчя капели бандуристів ім.Т.Г.Шевченка укласти літопис цього мистецького колективу, який утверджував і пропагує кобзарство у всьому світі. 1976 р. у Детройті була видана унікальна монографія “Живі струни. Бандура і бандуристи”.

http://korolenko.kharkov.com/images/sam10.jpg

У.Самчук згадує про Волинь, відтворює епізоди перебування капели бандуристів ім.Т.Шевченка у період німецької окупації в Рівному, Луцьку, Клевані, Ківерцях, Ковелі. Саме з цієї книжки довідуємося, наскільки небезпечні були бандуристи для фашистської ідеології. Після виступів ансамблю на Волині бандуристів назавжди виселили за межі України, відправили до німецьких таборів… Звідти простягнувся їх шлях до американського континенту.” (Шевчук С. Народна культура Волині у спадщині Уласа Самчука / С.Шевчук // Нар. творчість та етнографія. – 2001. – №1-2. – С. 6).

У.Самчук “Живі струни. Бандура і бандуристи”. – Детройт,1976. – 468 с.

 

УЛАС САМЧУК
НАРІД ЧИ ЧЕРНЬ?


(Стаття надрукована у Києві 9 листопада 1941 року в газеті «Українське слово»)

«На кожному кроці наших трагічних буднів у першу чергу бачимо чорним по білому писане: Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса? Організована, свідома, вигранена збірна одиниця чи юрба без'язикових і безликих постатей?»

Що ж таке народ? Чому Улас Самчук не відповідає одразу на поставлені питання? Тому що вважає: не всяка людська маса заслуговує називатися народом. «Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і, з потрясаючим душу жалем, стверджуємо, що величезна маса живих людиноподібних істот 1941 року по народженні Христа не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних елементів: людську гідність і національну свідомість». Що ж таке національна свідомість? Чи не можна обійтися без неї? Адже це «не мішок картоплі чи порвані чоботи», за словами автора статті. Існують же людські громади, які живуть споконвіку первісним життям, існує ж, наприклад, суспільність, що складається з рабської раси. «Наша душа приготовлена для сприйняття лише таких суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність. Почувати себе людиною, почувати

себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках — ось основна заповідь людини—європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя». Здавалося б, більшовики так багато говорили про свідомість. Але йшлося про свідомість класову, а це далеко не те саме: «Основою життя є не клас, а людина... Неважно, до якого класу належить порядна творча людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський чи буржуазний — він сам по собі не має найменшої вартості. Не в пролетаріаті і не в буржуазії справа. А в людині. І тільки в людині».

Питання про національну свідомість видається для багатьох справою туманною. Це й не дивно: «Не торкати національної свідомості.., бути національною протоплазмою — ось ідеал національного несвідомого осібняка». Народ наш пережив процес денаціоналізації. «І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі,— російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас». Диктували все, навіть, як нам вимовляти букви, як ставитися до того, що нам вороже. І в результаті — «величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — чернь, це — безлика, без'язика юрба». Відчувати це принизливо для національної гордості, це принижує націю, особливо в очах чужинців. «Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно...

А коли все одно, то це значить, що все одно для нас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна збірна історична сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена, без всяких ідеалів чернь».

Марія

Матерям,

що загинули голодною смертю

на Україні в роках 1932—1933

Книга про народження Марії

I

Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі.

Тих пару днів, що прожила з заплющеними очима по народженню, не входять у рахунок. Це не значить, що вона не бачила неба й землі. Вона вже чула їх, бо була єством, яке ворушилося, чуло голод і голосно про це нагадувало. Коли ж її тепла і радісна мати селянка Оксана виймала з довгої пазухи груди, Марія здалека відчувала їх, моргала усточками й намагалася продерти свої майбутні оченята. Оксана, розуміється, допомагала їй, прикладаючи груди до того місця, яке пізніше звалося устами, й дві ніжні теплі рожеві пелюсточки дружно обнімали їх.

Прорвалося і полилося молоко. Оксана, з Марією у пелені, сиділа трохи нахилившись, лівою рукою притримувала крихітну людинку, правою допомагала грудям виконувати їх призначення. Голова її похилена направо, очі спущені й закриті довгими повіками, а уста стулені у легку й прозору усмішку.

Оксана з побожним здивуванням подивляла свою першу мрію, яка ось — дивіться, жива репетлива дійсність, і ім'я їй Марія. У неї личко справжнє, рожевеньке, з білим мачком на крихітному носику й червоними плямками на щічках. У неї будуть оченята. Так. Будуть оченята, і вони бачитимуть. У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розів'ється, розцвіте й пізнає добро і зло.

З нутра рветься й затримується на половині зітхання радості і разом остраху, що груди їй ще не досить прибули.

Але боятися зовсім не було причини. Груди їй, повірте, вже давно прибули. Вони повні, набряклі, задавакуваті. Коли пелюстки Маріїних уст торкалися їх ягідок, вони проривалися джерелом молока, і Марія пила з насолодою та щирим завзяттям, властивим справжньому борцеві за існування.



следующая страница >>