asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 19 20



Ирена Карпа

Фройд би плакав


OCR Busya

«Ірена Карпа "Фройд би плакав"»: "Фолио"; Харків; 2004
Аннотация
Париж — Франкфурт — Джокджакарта — Джакарта — Бангкок-Джакарта — Джокджакарта — Київ — Яремча — Київ — Джакарта — Плі Айр — Убуд — Джокджакарта — Берлін — Мюнхен — Київ — Делі — Агра — Катманду — Тхімпху — Київ — Яремча — Лімасол — Київ — Ярославль — Київ — Прага Такий шлях зробив цей роман, перш ніж стати книжкою «Фройд би плакав». Кемпінги і дорогі отелі, помешкання українських заробітчан і західних дипломатів, шведський коханець зі шляхетною місією покращити світ і російський коханець з купою проблем, світ шоу-бізнесу і буддійські храми, а ще — багато-багато коротких притч і анекдотів, сумних і не дуже історій. Все це з відвертістю, якої ще не знала українська література. Ця книжка може приголомшити, але не відпустить до останньої сторінки, залишаючи відчуття довгої і виснажливої подорожі, після якої стаєш іншою людиною.
Ирена Карпа
Фройд би плакав

Художник— оформлювач Л Д. Киркач-Остова

© I. Карпа, 2004

© I. В. Осипов, художні оформлення, 2004

© Видавництво «Фоліо», марка серн, 2004
Передмова
Ну от, дочекалися й ми першого в історії української літератури колоніального роману. НІ, ірена Карпа — не Ловренс Аравійський, неДжозеф Конрад і не Редьярд Кіплінґ. У неї інше призначення й інше доручення. У неї навіть стать інша. Не думайте, що вона просто жінка. Це андрогінний монстр, який не знає, яку дурницю йому витворити кожної наступної миті. Це надмісткий твердий диск із безмежною пам'яттю, здатною перетравити і засвоїти всі ці азійські чунга-чанґи, шіви, брабхупади і пропани з бутанами. Це королева неполіткоректності і безсоромності, яка топче традиційну українську цнотливість, із загальноєвропейською за компанію, босими ніжками невиліковної Лолітки. Це вразлива і надчутлива дівчинка, яка хотіла вдочерити носоріжку. Це дівчинка, яка курить і не затягується. Це дівчинка, якій, у принципі, і не треба курити, її і без того пре. Це перша українська письменниця, котра потрапила у саме серце Азії і розповіла нам про незвіданий світ нашою літературною мовою з вкрапленнями всіх можливих іноземних мов, мови жестів, мови рухів, мови матів, мови крові, мови любові. Не знаю я, від чого тут плакати Фройду. А от Шевченко з Франком точно б заплакали. Кривавими слізьми щастя і звільнення. Ну, був Кобзар, був Каменяр, була Дочка Прометея, був Буковинський Менестрель (чи як його там називали), була Третя і Четверта Лесі, а тепер маємо Божевільно-Безжально-Вразливу Дівчинку Без Даху. Нам так її бракувало. А тепер ми маємо її. Точніше, вона має нас — від світання до смеркання, має з усією своєю карпатською ніжністю, має нас в Індонезії і Тайланді, в Сінгапурі і Куала-Лумпурі, має нас у Києві й Аґрі, має нас у Катманду і в Тхімпху. Тьху! Одне слово: «Ґод сейвз зе Квін Марла форева енд ева!»

Андрій Бондар
Фройд би плакав

(Мар-о-Мар)
БОГДАН

(бо чому завжди РОМАН?!)
To Martti

You can go anywhere

wandering freely

throughout the free words.

The dull-hued body

will mellow

and shine.

All impurities

will be removed

and the six chakras

will become visible

to the eye.

The gold-colored alchemy

will heed your every word.

In the Sleepless Sleep

all subtlety

can be perceived

Look and See.

(St Bogar, і І I A.D.)
Сівши до потягу «Париж — Франкфурт» і проспавши сидячи якихось три години, Марла не без подиву збагнула, що:

— Туга за батьківщиною безслідно випарувалася. і навряд чи конденсується назад.

Байдуже споглядаючи невротичне розсаджену герань під червоними дахами німецьких бюргерів, Марла слайдами, ніби тасувала колоду карт, перекидала в голові картинки Києва. Тут же, у вікнах потяга, до неї блискавично моргав парк Шевченка з імпотентними гравцями в шахи і запахом пошуку пива, псевдокитайська забігайлівка з волоссям у зупі, жовто-сіре метро, модні магазини однакового шмаття, якісь уламки арматури й пурпурового мармуру. З'являлися також і люди. Вони поставали в темних дверних прорізах невеличких подорожніх станцій, і Марла не могла достеменно визначити, чи були це справжні люди, чи, як у більшості випадків, лише їх двомірні картонні шаблони. істину виявляв лише розтин.

Вчорашні дві цигарки гонорового гашишу і безсонна ніч пішли Марлі на користь: сприйняття дійсності розпарилось і поглибилось. Марла без особливих протестів з боку власного сумління ворушила ногами в проході між сидіннями, ліниво споглядаючи анемічне обурення жіночки у блузці кольору тюльпанів. Натрапивши на цей колір, Марла відразу ж пригадала Амстердам, торгівлю пластиковими квітками, справжніми тюльпановими цибулинами й автентичним, як сама природа (а випливало це з ціни € 70 за пакетик), насінням канабісу.

— Ну то й пес із ним… — (Марла все-таки зітхнула), — подумаєш — не вийде з мене плантатора, не розведу я сорт «Шіва-Шакті». Ну то й що? Все одно мене трава не впирає. Пішов на хуй весь цей мейнстрім разом узятий. і, бляха, щоб дійти цієї істини, мені треба було пертися аж в Амстердам!

Три дні тому, потрапивши до наркоманської мекки, Марла посеред вулиці збагнула, що не хочеться їй іти ні в який соїїее, і ніякої не хочеться їй дегустації канабісу, і ніякого кокаїну, екстазі) на останні гроші вона не куплятиме, бо А НАЩО?

Скучно, чи що…

Тоді вони з приятелем просто взяли по пиву і просто випили його, сидячи на асфальті. Зажовуючи те пиво дешевою піцою з тунцем, вони навіть не підозрювали, що над ними нависав штраф розміром у 6 євро, а це ж майже 10 бляшанок «Гайнекену»… Одне слово, Марла страшенно пишалася своєю абстиненцією від трави, аж поки не з'явився звідкись на зупинці, де вона проводжала свого приятеля на автобус до Берліну, чеський адвокат.

— Привіт, — звернувся він до них англійською (про те, що він адвокат і про те, що він чеський, Марла довідалася вже потім), — ви не знаєте, хлопці, де тут можна переночувати?

— Чого ж не знаємо? Там само, де й ми будемо… Тобто, де я буду… — Марла зиркнула на свого горе-приятеля, що втікав до Німеччини нічним автобусом, кидаючи її напризволяще без на-мета і права ночівлі в кемпінгу саму-самісіньку. Марлин автобус до Парижа відходив аж на наступний ранок, а оскільки нещодавно вона, замість того, щоби зготувати сніданок колезі, побігла фотографувати графіті «Слава Серби!», колега оголосив її феміністкою та поганою подругою, сказав, що слава Богу, він вже їде від неї геть до своєї мудрої і доброї ґьорл-френд, і що скоріше поїде, то краще, бо як же він, купивши квитка на автобус пізніше Марлиного, зовсім один тут вештатиметься в чужому місті з речами, і ніхто його на автобус не посадить?!! — Досить. — Видихнула Марла. — Вали Трохи забагато було в цьому жіночого істеричного синтаксису, навіть як на доволі молодого (19 років) хлопця. Всі ці нескінченні монологи юного літератора, перенасичені словами штибу «атмосферність», «митці», «енергетика», «символи», «духи», «містичний ірреалізм» (ха-ха-ха…), викликали у Марли банальну відрижку — таку, що буває після несвіжого київського торта вкупі зі свиними котлетами з цибулею грубої нарізки всередині.

— А за «феміністку» атвєтіш…

Як би там не було, а попри відчуття звільнення від цього 70-ти кілограмового памперса, Марлу не полишало й відчуття легкого стрьому. Вона, щоправда, переправила дату виїзду на купоні кемпінгу з 14-го на 15-те серпня, але при мінімально прискіпливому погляді вся липовість купону проростала буйним цвітом.

— То шо — пішли зі мною в Ґаасперпляц? — бадьоро спитала Марла у Павела, — в мене навіть пропуски є. Два.

— Та я й заплатити не проти… — почав було він.

— А там вже нікому платити. Приймальня зачиняється о десятій, а стороннім вхід заборонено. Так що ми, типу, там живемо. ОК?

— Ну, ОК…

— Все, давай, Люшка! — Марла потяглася до прощального поцілунку з колегою, — бережи там себе, в барабани голосно не лупи. З компанією тобі пощастило… — (В цьому ж автобусі їхали симпатичні німецькі хлопчик і дівчинка, що пригощали їх пивом і рожевими пампушками).

— Ага! Ги-ги… Кльово! Оргію влаштуємо в туалеті! — переступав з ноги на ногу в нетерплячці «люшка».

— Та ги там і посцяти по-людськи не можеш, бо як вилізаєш верхи на той калічний унітаз, то голова вже не вміщається. Чоловікам у цьому плані легше… — Марла скривилася, пригадавши туалет з поламаним зливом у попередньому автобусі. Завжди відчуваєш відповідальність за все гівно світу, коли полишаєш туалет, до засрання якого ти й сам долучився.

— А можна інтимне питання? — відізвалася німкеня Ану.

— Ну, можна…

— Ви сцяєте в душі?

— Так…

— Буває…

— Ага., а хто ж ні?

— Ну то треба собі стати так само, — продовжувала Ану, — як і в душі, тільки трохи під іншим кутом. Ну і… і все красиво!

— Дякую, — сказала Марла, — наступного разу стопудове спробую. Таке. Ну, хев фан там, у Берліні. Всьо, папа, чуваки! Ми пішли воювати!

І Марла притоптала щойно викурений косячок середньої гребучості трави, привезеної Павелом аж із самої Праги автостопом і розданої першим людям, які йому трапилися в Амстердамі…

У місті— вечірці навіть контролери в метро були обкуреними й добрими. Вони весело пояснили Марлі, який квиток їй купувати на яку зону, весело «не помітили», як вона їх намахала із кількістю зон, а відтак ще й весело купили їй удвічі дешевшого квитка, ніж треба було. Мовляв, їдьте, гості дорогі, більше вам контролю на шляху не трапиться.

Павел запропонував Марлі свого светра — температуру нічного Амстердама було не порівняти з температурою клятого Парижу, де хотілося просто здерти з себе шкіру й нафаршируватися льодом.

— Ага, дякую… — Марла похапцем загорталася у теплу вовну, — все, кінцева. Ґаасперпляц. Ми зараз просто зайдемо в кемпінг, скажемо охоронцям, що тут живемо. Мої речі однаково там, в наметі австріяків. У тебе ж є намет?

— Нема, — засміявся Павел, — я ж думав, що в готелі спатиму.

— Гм, ну добре, якось та й спатимеш Упс, кажись, ми попали.

З неба тихо накрапало

— Що ж, давай трохи почекаємо Холера, хоч би ненадовго, бо вже метро закривається

— Це нічо', якщо ми ще покуримо? — спитався Павел, порпаючись у наплічнику

— А я знаю? Може, й не можна тут курити

— Ну, тоді — звичайну цигарку — Керуючись незрозуміле якою логікою, Павел, чеський адвокат, котрий щойно втратив роботу й тепер їхав стопом із Праги до Рима, дістав свою звичайну цигарку і підкурив й у місті з легалізованим вживанням незвичайних цигарок. На щастя, дощ виявився коротким.

— Ходімо?

Охоронці біля воріт були зайняті пропусканням на територію кемпінгу легкового автомобіля. Однак, попри Марлине перелякане «Гелло», їх з Павелом таки зупинили:

— Пробачте, ви куди?

— Ми… я тут живу! — випалила Марла.

— А він?

— і він тут живе

— Гм… А чого він з речами? — (Як мінімум 70-літровий наплічник Павела мало чим скидався на міський рюкзачок).

— А я збирався місце поміняти! — блискавично бреханув адвокат.

— А перепустки є у вас?

— Аякже! — Марла тремтячими пальцями витягла з нагрудної кишені благенького папірця із нагло переправленою датою.

— А його перепустка де?

— Та тут же, — і Марла досягла з кишені ще одного папірця, на якому навіть не потрудилася виправити число.

— Ну добре. На добраніч!

О диво! Чи то була ніч, чи Марла надто інтенсивно махала перепустками, чи охоронець, як і всі в цьому місті, був просто накуреним і добрим, але їх пропустили до кемпінгу!

— Ну, ти — молоток! — похвалила Марла Павела, — роздуплився моментально Дивно, що я так протупила — зазвичай же брешу професійно. Але таке. Головне, що ми тут — вітаю! і ми щойно зекономили 20 євро, яких у мене, власне, і не було

— Ух ти! — тішився чеський екс-адвокат, переступаючи через стропи тентів, розбитих на галявині з максимальною щільністю, — я тут буду спати! Просто під відкритим небом, та ще й яким!

Ніч і насправді видалася зоряною. Запихаючись у спальний мішок, Марла думала про те, що вже зовсім скоро, за якихось там п'ять днів, вона вже не бачитиме звичної Великої Ведмедиці, а натомість споглядатиме якийсь гам незнайомий Південний Хрест. Павел запропонував їй послухати добірку чеських і не зовсім гуртів На жаль, майже всі вони виявилися стовідсотковим лайном солодкоголосі віршики кшталту «for ever — together», пришоколаджені тягучим саксофоном Врешті-решт, якимось дивом Марла натрапила на Девща Бові, під якого собі мирно й закуняла Тієї ночі їй снилася їжа А Павелу секс Речі, безумовно, рівноцінні
2. Ebbelwoi на ім'я Х'ялмар.
Тепер, коли до прибуття потяга у Франкфурт зоставалося 6 хвилин, Марлина голова скидалась на порожню і веселу карабайку в якій щасливо дзеленчали всі ті дротяні хрестики, що ними вона закреслювала прожиті у Парижі дні. Рівно 23 чорних хрестики. Як у тюрмі. Пустопорожні шматки нестерпної легкості буття.

— Кундера сакс… — скривилася Марла — Але це вже й так усім відомо.

За 6 хвилин до зустрічі з коханим (якщо, звісно, його літак з Дубаї не запізнився і якщо коханий не спізнився на літак у Ду в Марлиній голові-карабайці теренділо ще багато чого. Починаючи від мідних труб Майлза Дейвіса, закінчуючи бавовняними віршами Тома Вейтса, злегка розквашеними Марлиними слізьми Довершували комплект десять пігулок від проносу, бо, як правильно співає той самий Том Вейтс, we sail tonight to Sihgapure 1. А це вже Азія.

— Оце і все, хлопці, — промимрила Марла, тягнучи з полиці свого велетенського наплічника. — Ну ясен пень, дєвучка, що ніхто тебе не стрічає.

Платформа була геть порожньою Чогось взагалі тут ніхто нікого не зустрічав Підволочивши наплічника до найближчої ремонтної тумби, Марла, витягаючи голову, мов страус, все ще сподівалася видивитися Х'ялмара.

— Холера, все життя мріяла отак-во терлиґати це рюкзачище до банкомата, а з банкомата до телефона, а з телефона до гандона… хоча, в принципі, просто до метро Якщо воно тут є. Тьху!

Перш ніж згадати, куди вона запхала телефонну книжку, Марла заходилася розмірковувати над дивним іменем свого обранця.

— Бранця-обранця… — криво посміхнулася вона, а втім, зметикувавши, що й насправді любить Х'ялмара, прибрала свої кпини геть.

— Ім'ячко ж у нього, мамко рідна Відразу являється тобі якийсь двометровий Алі ібн Саід, неголений і з кривою (чи й кривавою?) шаблюкою. Та й хто би сказав, що воно таке миле і біле, з пухнасто-синіми очима?

На означення «пухнасто-синіми» до Марлиної голови зазирнула якась недороблена Мальвіна, що вже було явною ознакою близької відключки.

— І мало хто знає, — провадила Марла, ворушачи язиком у закритому роті, — що насправді те йменнячко у нього старо-шведське…

Тим часом білявчик зі старошведським іменем у паспорті і африканським (точніше, замбійським) начинням у наплічнику якраз вигулькнув на платформі. Марла гупнула своє майно на землю й велетенськими стрибками помчала йому назустріч.

— Гелло… — оце й усе, на що вистачило її спаралізованого емоціями вокабуляру. Далі йшли лункі й вологі поцілунки, за ними — довгі й тихі, по тому — глибокі й невидимі, а закінчили справу спільні дрижаки, як наслідок тривалого недоторкання. «Два місяці безплідних мастурбацій таки даються взнаки,» — підсумувала Марла. Краєм ока вона однак встигла роздивитися високого красунчика, що саме надійшов, і був, напевно, тим самим Франком із Франкфурта, Х'ялмаровим приятелем, у котрого вони мали тут заночувати. «Диви-диви на нього, — посміхалася Марла, — як в мериканському кіні… Бабів, певно, має, як гною».

— Знайомтеся, — відірвався від пестощів Х'ялмар, — Франк. Марла.

— Здоров, Франк.

— Привіт, Марло. Ну що — ходімо до машини?

Франк завдав собі на спину Марлиного наплічника (вона аж скривилася від співчуття) і бадьоро рушив у бік парк-майданчика.

— Ти це в Амстердамі? — Х'ялмар помацав одну з Марлиних червоних кісок, що весело бемкали їй по плечах і грудях дерев'яними намистинами на кінчиках.

— От, іще один… Ну чого всі думають, що як панківська дурнувата зачіска — то конче з Амстердаму? Не, в Парижі мені то щастя наплели. Станція така є — Шато д'О…

— Замок Води?

— Ага, молодець, правильно…

— Ну, вибач, продовжуй! і що на тій станції?

— Окрім того, що там працює моя ліпша подруга Надя в жахливому турецькому ресторані, на тій станції ще є сила-силенна африканських перукарень. Негри… тобто, чорношкірі… — (Марла знала, що в той момент Х'ялмар глипнув на неї з докором) — роздирають тебе навсібіч уже на самому виході з метро. А потім тягнуть кожен до волосяного представництва своєї країни. 20 євро — і камерунська дівчина на ім'я Амелі плете-вплітає тобі таке диво у волосяний покрив… Бач' — я не на всю голову зробила? — Марла покуйовдила свої власні коротші пасма, що боязко визирали з-поміж яскравих синтетичних кісок. — А що — не подобається?!

— Та ні, що ти, — злякався Х'ялмар, — це гарно…

— Бо як ні — то я відріжу!

— Не треба..

— Ну добре, не буду. — Марла вже задоволене посмикувала 14 себе за «волосся» — А мені сьогодні навіть африканська тьотя в туалеті Ґар де л'Ест сказала, що красиво дуже.

Х'ялмар ще раз міцно пригорнув Марлу до себе, і вони запакувалися у Франкове авто.

Помешкання Франка знаходилося на останньому поверсі п'ятиповерхівки. По всіх підвіконнях акуратного і дуже німецького Є під'їзду вишикувалися дерев'яні пуделка, керамічні коники і порцелянові свинки, а по кутках під стінами стояли величезні ковані скрині.

— Ви що тут — музей обікрали? — поцікавилася Марла.

Франк засміявся і, відчинивши двері, запросив їх увійти.

— А де ви познайомилися? — питала чиста й пахуча Марла, щойно вийшовши з ванни і попиваючи тепер каву з молоком. — Вчилися разом?

— Можна й так сказати, — посміхнувся Франк, — ми познайомилися під час виконання невійськової служби.

— Ага, — засміявся Х'ялмар, — ми старі «армійські» приятелі.

— А що ви там робили — у не-військовій армії?

— Нас там вчили правильно виконувати цей жест, — Х'ялмар відстовбурчив вказівний і середній палець на правій руці буквою «V», — піс, мен!

Всі зареготали.

Відтак був сніданок із чимось, що дуже нагадувало кабачкові оладки й було Франковою фірмовою стравою. Марла тішилася ними, як дикун вареною картоплею — ще б пак, після місяця кривавих непросмажених стейків і (в ліпшому випадку) поцуплених Надею в ресторані оливок і солоного сиру ХТОСЬ готує справжню їжу! «Втім, — міркувала Марла, — стейки — не найгірший варіант для ґетто, де ти жила ще вчора, і де за їдлом треба було пильнувати, як за золотом, щоб якийсь вічноголодний обкурений боров не забіг на кухню і не глитнув твоє м'ясо разом із пательнею».

Зрештою, згадки про паризьке передмістя поволі відступили на задній план Марла розповідала хлопцям, яка вона рада, що залишилася живою, і як співчуває тим двом наркоманам, що не отримали задоволення від споглядання її кончини.

— Та бо не вийшла би та кончина безболісною й бездоганною. А тим більше, мирною… Дякувати Богу, ніхто нікого не прибив. А ми уже збиралися Я навіть готова була їхні трупи пиляти і в сумки пакувати. Такі, знаєте, в клітинку сумки бувають. Громадяни з ними на торги їздять. В нас тільки питання з Надею поставало, хто заподіє їм власне кінець. Так і не вирішили. Тож ті два невдахи просто вкрали ще трохи наших грошей, вижерли наше їдло, прихопили половину моїх ліків (най ліпше вони їм знадобляться, ніж мені, хе-хе…) і, спустивши, певно, в унітаз мою книжку, таки забралися нелегалами в Англію. Шкода, якщо їх не пристрелили на кордоні…

— Ого, — тільки і сказав Франк.

— А я так і не зрозумів, що там у вас конкретно відбувалося, — Х'ялмар погладив Марлу по спині, — ти мене лише страшенно перелякала своїми короткими дзвінками. Так що там було?

— Це довга і дурна історія. Але розповім, якщо хочете. — і Марла налила собі ще кави. — Так от. Моя подруга Надя (дружимо 18 років, ще з дитячого садка) працює в Парижі. Нелегально, «як і всі українці» — не пам'ятаю, хто так сказав, але в більшості випадків то правда. Надя винаймає гарненький будиночок у Монтроі, паризькому передмісті. Райончик стрьомнуватий — купа арабів і ніге…

— Марло! — з докором шикнув Х'ялмар.

— Ну добре, просто купа сквотів довкола і все таке. Чорта з два вийдеш сама подихати вночі. Але будиночок чудовий. Навіть кавалок садка там є. Чи був.

— І?

— Якийсь час Надя жила сама, а потім підібрала десь на вулиці компатріотку із Західної України, що була ні жива ні мертва від голоду. Тій жіночці було 30 років, мала десь чоловіка в Україні і ніяк не могла знайти собі роботи.

— А де ж наркомани?

— Та чекай з наркоманами. Тут епос у дайджест не втиснеш, треба все по черзі.

— Ну і?…

— Надя ту кобіту одягнула, нагодувала, роботу їй шукала, аж тут приїздить кобітин чоловік і каже: «А я тоже буду жити тут!» і, не відходячи від каси, починає гамселити свою благовірну, що курварила в його відсутність.

— А як він знав?

— А відчув. На відстані, хе-хе. Або просто — про всяк випадок. Той їхній реслінґ закономірно перейшов у руйнацію Надиного майна, нажитого непосильною працею… (Шкода, що ви радянських фільмів не дивилися). і тоді Надя каже: забирайтеся звідси, гості дорогі, а гості вже й не проти і Надю побити Якимось робом вона викликала земляків-бандюків, які теж промишляли у Парижі…

— Українська мафія?!

— Та їм ще до мафії вбивати і вбивати, вибачте…

— Ні, ну вони ж діють злагоджено? Значить мафія! — перезиралися Франк із Х'ялмаром.

— Ну, та вже хай буде мафія. Так от та мафія надавала бицюганові по писку і сказала вимітатися з Надиної хати Відтак сама Надя кудись на два тижні звалила, а подружжя нагло зависло в неї і надалі, а забралося вже аж перед самим Надиним поверненням, наробивши трьохсот'єврових боргів за світло-газ і прихопивши з собою недобиту апаратуру.

— М-да… А ти тут при чім?

— Ну слухайте далі. Серед тих бандюків-земляків було ще двоє красенів із ближніх земель — поляк і росіянин. Такі собі Роберт і Алекс. Останній вважав себе дуже сексі, працював проститутом у багатих кобіт на межі ліпосакції і відпочивав душею на безкоштовних зйомках для еротичного гей-журналу. (Наді взагалі щастило на меншини — перед тим вона жила з двома французькими діджеями-гомосексуалістами. Хороші були хлопці, але намагалися вчити її життю, то вона й пішла від них).

— Намастити тобі тост? — запитав Х'ялмар.

— А що — скучно?

— Ні-ні, зовсім! — Х'ялмар із Франком і справді слухали її, немов принишклі діти.

— Тож ті Роберт із Алексом зробилися Надиними новоспеченими друзяками і, посваривши її трохи за надмірну доброту й довіру людям, поселилися в її будиночку. Все по-чесному: ренту ділили на трьох, їли ледь не з однієї тарілки, гуляли вечорами в парку і розмовляли «про життя». Щаслива Надя дзвонила мені в Київ, казала, що, нарешті, знайшла нормальних друзів, з якими можна хоч трохи втриматися від невідворотньої деградації, що чигає на знедоленого студента, коли той кидає універ і їде на заробітки за кордон. Жили вони отако 6 місяців, а потім хлопаки вирішили пошукати ліпшої долі в Ірландії. Чи в Ісландії — Надя сама толком не збагнула. Позичили в неї грошей…

— І зникли, ясна річ? — підсумував Франк.

— Та ні, якраз віддали згодом… Але поки їх не було, мама-тереза-Надя пустила переночувати знову ж таки двох земляків, які, бідолашні, не годні були спати в машині. Не комфортно їм там було, «браткам» недоробленим… і того ж вечора зі свого походу за всіма грошима світу повернулися Роберт із Алексом. Змучені, брудні й розчаровані. Ну, якось повкладалися всі спати, а на ранок вже й не було того натовпу в хаті — поляк із росіянином знялися з місця ночівлі, «позичивши» авто тих двох бідолах

із Черкас і якусь неймовірну купу грошей власника будинку, що її Надя мала комусь там передати. Бр-р, як все заплутано! В тій машині «пацани» мали «все» — документи, «товар» (у, товар!) і “шмотки». А машина сама по собі була ніби комунальною власністю братківського колгоспу. — і що?

— Що-що… Ті два уроди напали на бідолашну шоковану Надю, мовляв: «То були твої друзі!!! Ти за них давала гарантію!!! (Ніби друзі — то телевізори). Ти взагалі з ними заодно!!! Віддавай наші дві… ні — ТРИ штуки баксі-і-ів!!!!!!»

— Нічого собі! і що — вона погодилась?!

— Уяви собі, так! Та ще й, порадившись із ліпшим другом — вже на той час у неї був інший ліпший» друг — єдина, певно, порядна людина з усіх тамтешніх українців — вирішила на ті гроші потерпілим винайняти помешкання. Турбувалася, що готівку на наркоту спустять. (Кокаїн, до речі, в Парижі дешевий). Дивне, звісно, рішення. Та й нехай би собі здихали, як розуму нема — по тридцятці бицюганам — чого про них турбуватися? Але тоді ще ніхто не знав, що вони Погані, всі просто думали, що вони Нещасні…

— Дуже часто ці два поняття синонімічні, — помітив Х'ялмар.

— Ну то чо' би їх просто не відстрілювати? і наволочі менше на світі стає, і нещастя людські обриваються. Я проти мораторіїв на смертну кару, — Марла запхала до рота ложку з джемом і трохи її там потримала. Х'ялмар кашлянув і винувато подивився на Франка. Той посміхався.

— Тоді Надя поназичала грошей. Багато-пребагато…

— Три тисячі євро?

— Точно. Тільки от квартиру нелеґалові винайняти не так уже й просто. Та ще й якогось дідька їм забаглося те винай-мання провадити через агенцію. Чиясь знайома там працювала, чи що. і таке щось почало мутитися з тією агенцією, що вже з місяць квартира була винайнята, а наші нещасні потерпілі все ще проживали в Наді, ходячи вже з місяць в одних і тих самих еластичних трусах (їх не пралося, бо були дорогі і фірмові — ще з хороших часів). Цілісінькими днями ті розжирілі сколіозники лантухами вилежувалися на ліжку, тупо втикаючи в телевізор. (Варто зазначити, що французької вони не розуміли). «Сігарєти є?» — цією фразою щодня зустрічалося Надю з роботи. Потім додавалося. «Ми ше сьодні ні хуя не хавали!» і блискавично знищувався перелік куплених Надею продуктів Втім, інколи хлопці впроваджували собі й аутдор актівітіс. Для цього вони купили (сім євро п'ятдесят була ціна, здається… пам'ятаю, бо гроші на неї також вимагалися в Наді) чорну сумку, яку не пробирали датчики в магазинах, і, одягнувши найпристойніший (вибачте, дорогий і фірмовий ) одяг, ішли «погуляти». Поки один, пускаючи слину, валанцався магазином, відволікаючи увагу продавців, інший нагрібав у свій ящик пандори все, що погано лежало. Особливо добре лізли в чорну сумку окуляри марки «Тrussardi», «Аrmani» і «Guссі». Хоча ні, «Оиссі», здається, не було. Відтак, той крам із магазинною ціною 200 євро сплавлявся за сорок-п'ятдесят На ті гроші хлопчики купували собі шоколад і наркотики.

— Який милий вибір!

— А хлопчики які милі! Один собі купляв гашишику й сякого-такого кокаїну, а інший уже плотніше сидів на системі… у вас кажуть «сидіти на системі»?

— Не думаю.

— Ну, менше з тим. іншому, коротше, скоро тапки. Він сидів на якихось потужних колесах і, здається, ширявся. На додачу до всіх життєвих невдач тих двох поців, у них іще й були жінки та діти в Україні. Одна в Черкасах спускала останні копійки на дешеві наркотики (та бо що ще робити в Черкасах сиротині?), а друга працювала в якійсь задрипаній школі міста Надвірна задрипаною вчителькою задрипаної англійської.

— Так чого ж вони не їхали до своїх дружин, так тупо просиджуючи без діла? — логічне запитав Франк

— Ех, — зітхнула Марла, — я й сама про це питала. Знаєш, що сказав той, у котрого вчителька англійської? Сказав: «Поперше, ми не якісь василі із Західної України, щоби тут рабатягами бути, а по-друге, моя жінка привикла жити з шиком. Мені треба як мінімум двадцять штук баксов, шоби до неї чіста нормальна вернутися…» Отакі вони — захланні вчительки англійської, — сумно резюмувала Марла.

— Ну і що ж потім?

— А потім вони таки звалили. Придумали якось прив'язатися ковдрами до дна фур, що ідуть через Ла-Манш. Спершу їх попалили прикордонники — шкода, що не встрелили — то та погань іще разок до Наді повернулася (я, дурепа, сама їм двері відчинила, думала, що вікна повибивають), посушила джинси феном, загадила квартиру і, вкравши ще трохи грошей, відійшла з миром, ледь мене на останок не вбивши за те, що я спитала, чи не були б ви такі люб'язні to give me money back. А поміж тим, поки їх прикордонники шмонали, ми таку вечірищу бехнули в Надьки — гашишем хоч шпари у вікнах затикай, якби, звичайно, холодно було…


следующая страница >>