asyan.org
добавить свой файл
1
Черепки посуду ІІ ст. до н.е. — І ст. н.е. свідчать про ранньо­слов’янські поселення в районі нинішнього Китаєва. Археолог Самойловський, досліджуючи Корчуватський могильник зарубинецької культури, виявив понад 100 поховань, у яких знайдено глиняний чорнолощений посуд, бронзові прикраси, залізні ножі, скляне та пастове намисто. Розкопки дали також багато знахідок майже з усіх епох існування людського суспільства: крем’яні знаряддя праці, скіфські поховання, римські монети, залізний лицарський панцир. Перше поселення на території Китаєва виявили в низині, у закруті на лівому березі струмка. Тут було знайдено кераміку VIII-IX ст.оліть

У княжі часи тут постав град Пересічен. Він двічі згаданий у «Повісті минулих літ». 1154 р.: «…прийшла вість Ростиславу: Гліб Юрійович із безліччю половців йдуть до Переяславля. Ростислав тоді зі Святославом виступили з Києва до града Пересічена і тут почали збирати дружину». Червень 1161 р.: щоб помститися новгородцям за полонення сина, київський князь Ростислав наказав схопити київських новгородців і кинути їх до «пересіченського льоху», де за одну ніч від задухи померло 14 чоловік.

За свідченнями археолога О. Д. Ертеля від 1910-12 рр., окрім підземелля під городищем існували ще й печери за 1 км південніше. Вхід до них знаходився на південному схилі глибокої балки, поряд з дорогою із Києва на Треполь, Вітечів і далі на південь.

Під час Батиєвого нашестя підземелля могли правити за схованки. Пересічен втратив свою стародавню назву, а урочище набуло назви Китаєве, що можна трактувати як тюркське „за стіною”. За свідченням Максима Берлінського, «пустинь ця, улюблене місце відпочинку князя Андрія Боголюбського, де був і заміський будинок його, отримала від нього свою назву, бо він прозивався серед простолюду Китаєм і досі ще вказують на вершині гори місце палацу князівського». Суздальський князь, разом зі своїм батечком Юрієм Долгоруким, мали підстави ховатися за стінами, адже вони заподіяли Києву чимало зла.

У Китаєві росте „патріарх” київських каштанів, якому понад 350 років. Його саджанець привіз з рідної Валахії і посадив митрополит київський Петро Могила (1596–1647). У деяких виданнях повідомлялося, що, заснувавши тут в 1631 р. монастир і свою заміську резиденцію, він „засівав” Голосіївський ліс. Але здебільшого цей поборник православ’я розводив фруктові сади.

Документально засвідчена історія обителі починається з 1716 р., коли коштом Дмитра Голіцина тут збудовано дерев'яну церкву в ім'я св. Сергія Радонєзького, трапезну і келії. Вже з XVIII ст. Китаїв зажив слави київського Афону, став місцем палом­ни­цтва, дозвіл на відвідання якого давала Лавра. Кожен старець мав багато духовних чад з мирян та духовних осіб. Довколишні схили були вкриті чудовими монастирськими виноградниками. Пустинь виконувала також роль сільськогосподарської економії і цвинтаря Лаври.

Найвідомішими з китаївських старців були Феофіл та Досифей (1720–76), які спочили на цвинтарі біля Троїцького храму. Ті, хто споряджали Досифея в останню путь, з неймовірним подивом виявили, що він був жінкою, яка в миру була Дарією Тяпкіною — донькою заможних рязанських дворян.

Формуванню її християнського світобачення сприяла бабуся — настоятелька московського Вознесенського монастиря. Подорослішавши, Дарія твердо вирішила присвятити життя Християнському вченню. В чоловічому одязі з'явилась вона у Троїце-Сер­гі­їв­ському монастирі, де назвалася селянином-втікачем Досифеєм. Однак там їй не дали дозволу на постриг у ченці. Тоді Дарія — вважаймо, вже Досифей — йде до Києво-Печерського монастиря, але й там одержує відмову. Мусив Досифей усамітнитися в одній з печер Китаївської пустині.

Невдовзі стала поширюватися слава про самітника, який має дар передбачення і безвідмовно допомагає всім. У 1744 р. імператриця Єли­за­ве­та Петрівна, перебуваючи у Китаєві, приходила в його печеру. За її сприяння Досифею нарешті дозволили постриг у ченці. Цариця залишила велику суму грошей, на які було споруджено нову дерев'яну трапезну, з церквою в ім'я трьох руських святителів — Петра, Олексія та Іони, а також дерев'яну церкву в селі Пирогів, неподалік Китаєва.

У 1775 р. Досифея відвідав 16-річний уродженець Курська Прохор Мошнін. Благословенням китаївського пустельника він почав служіння великого християнського подвижника: під іменем Серафима Саровського заснував на периферії Нижегородської губернії Саровську пустинь (нині на її місці Федеральний центр ядерних досліджень Росії).

1757 р. в обителі сталася велика пожежа, після якої Синод дозволив спорудження нової, цегляної п’ятибанної церкви в ім'я святої Трійці. Коштом ієромонаха Тихона її звів у 1763–68 рр., в стилі українського бароко, лаврський будівничий Степан Ковнір.

У Китаївській пустині побувала імператриця Катерина ІІ в супроводі Григорія По­тьом­­кі­на та інших царедворців. Цариця виявила бажання далі з Києва плисти Дніпром. З цією метою у Смолен­ську було збудовано кілька десятків галер — великих весельних кораблів, а також сотні дрібніших суден. З весни 1786 р. цілий рік вони чекали у затоці поблизу Корчуватого, яку відтак назвали Галерною. Ескадра відпливла з Києва 22 квітня 1787 р., розтягнувшись мало не на три версти.

У 1830-х рр. було збудовано 45-метрову дзвіницю, трапезну з церквами Дванадцяти апостолів і Трьох святителів (дерев'яну церкву було перенесено до Голосіївської пустині), келії, будинок настоятеля, господарські споруди. За проектами Павла Спарро були збудовані братський корпус ("старий дім", 1843) і цегляна огорожа з економічною брамою (1851). Після того, як до цих споруд додалися три келійні корпуси і лазня (1870-і рр.) та двоповерховий "новий дім" для старих священнослужителів (1894, інженер О. П. Середа), подвір'я отримало форму ше­стикутника, оточеного з усіх боків будівлями.

У другій половині XIX ст. було засноване окреме господарське подвір'я, де збудовано старий і новий корпуси богодільні (1867, 1871), житловий корпус (арх. Володимир Ніколаєв, 1898). До нового корпусу 1904 р. прибудовано церкву св. Серафима Саровського. З 1898 р. діяв лаврський свічний завод.

За огорожею обителі знаходилися три фруктові сади (Великий Китаївський на 22 десятини, Китаївський виноградний на 3 десятини і Китаївський пасічний на 1 дес.), дві дачі, які Лавра здавала в оренду приватним особам, і готель для прочан, які щороку прибували сюди тисячами.

Околиці Китаєва здавна стали улюбленим місцем відпочинку. До китаївського помешкання колишнього друкаря Києво-Печер­ської лаври Іустина Звіряки вчащав Григорій Сковорода (1722– 94). У сусідньому селі Лісники оселився священик Федір Грушевський, дід майбутнього голови Центральної Ради. Відтак Михайло Грушевський згодом придбав дачу по сусідству, в Пирогові, а пізніше цей будинок було перенесено до Китаєва.

В Китаєві бували Микола Гоголь і Микола Лєсков, жив Михайло Драгоманов, а у тихій церкві села Пирогове вінчалася його сестра Ольга (письменниця Олена Пчілка) з Петром Косачем — батьки Лесі Українки. З цими місцями пов’язані імена композитора Миколи Лисенка, співака Івана Козловського, поета Максима Рильського та багатьох інших славетних діячів культури. Очевидець згадував: «Великий ярмарок щорічно збирався тут у серпні на Спаса. В ці дні Китаїв вирував”... Близько 1914 р. повз Китаїв до Віти-Литовської (нині Чапаївки) пролягла залізниця, по якій двічі на добу курсував поїзд до Володимирського базару.

В 1920-му влада відібрала Китаїв у Києво-Печерської лаври. Монастир було закрито, його приміщення передані дитячій колонії, а хутір приєднаний до сільради сусідньої Мишоловки. Природа Голосієва з часів Громадянської вій­ни також зазнала значних втрат: у 1924 р. Академія наук УРСР звертала увагу громадськості на вирубки багаторічних дубів та зменшення площі лісу на 1000 га. В будівлях Китаївського монастиря облаштувався Всесоюзний дослідний інститут плодового і ягідного господарства (з 1954 р. — Український НДІ садівництва). В 1937-му неподалік відкрився Будинок інвалідів. Дзвіницю розібрали у 1932 р., інші споруди дуже постраждали під час жорстоких бойових дій при обороні Києва у 1941 р. Про це нагадує пам'ятник Марії Боровиченко, героїні книги генерала Олександра Родімцева "Машенька из Мышеловки".

По війні в Китаєві розміщувалися Республіканський навчально-виробничий комбінат бджільництва і Український НДІ захисту рослин.

У 1992 р. Троїцьку церкву після реставрації, разом з відремонтованою трапезною і келіями, було передано УПЦ як парафіяльну. У 1994 р. відродилося монастирське життя, першим начальником відновленого скиту став архімандрит Пафнутій (Россоха, у схимі Феофіл, 1929–96). Після археологічних досліджень 1993–94 рр. було впорядковано печери, де освячено храм в ім'я св. Досифея. З 1996 р. обитель має статус самостійного монастиря.
Головне монастирське подвір’я пустині

1. Свято-Троїцька церква, головний храм. XVIII–XIX ст. Нині — приходський храм.

2. Келії старшої братії пустині. XIX ст. В радянський період будівлю займала школа бджільництва. Нині — монастирський корпус, у якому розміщується недільна школа.

3. Житловий братський корпус. ХІХ ст. В радянський період — адмін. корпус комбінату бджільництва. Нині — настоятельський корпус та братські келії.

4-5. Церква Свв. Дванадцяти Апостолів. ХІХ ст. Первісно служила теплою трапезною. Під спільним залізним дахом з нею, при зовнішній огорожі знаходились:

  • з південної сторони, між дзвіницею і храмом — сторожка;

  • з північної сторони — одноповерхова хлібна та двоповерхова кухня.

В радянський період — виробничий комплекс комбінату бджільництва. Нині — Церква Свв. Дванадцяти Апостолів Свято-Тро­їцького монастиря “Китаївська пустинь” з житловими братськими корпусами.

6-13. Монастирські корпуси. ХІХ — поч. ХХ ст.

14. Колишні монастирські служби (льодник, квасоварня, дровник тощо). ХІХ — поч. ХХ ст. В радянський період — господарчі приміщення комбінату бджільництва.

15-16. Монастирська лазня ХІХ ст. Нині пристосована під гараж та вбиральню.

19. Надвратна дзвіниця ХІХ ст. Розібрана у 1932 р.

20. Нова дзвіниця. Кінець 1990-х років. Дерев’яна, триярусна.

21. Могила прп. Досифеї (†1776 р.)

22. Могила св. Феофіла (†1853 р.)

23. Могила схиархимандрита Феофіла (Россохи) (†1996 р.)

24. Первісно — кладовище в огорожі монастиря.
Господарчий двір

25. Старий госпіталь. 1867 р. Нині — корпус Науково-до­слід­ного інституту захисту рослин.

26. Церква во ім’я прп. Серафима Саровського, 1904 р. В радянський період — клуб. Нині — головний храм монастиря.


Використано матеріали офіційного сайту

Китаївської пустині kitaevo.kiev.ua




На обкладинці — вид наприкінці ХІХ ст.
© Валерій Лисенко, текст, макет, Київ 2008

Приватний Інтернет-проект “1000-ліття української культури” 1000years.uazone.net, V.Lysenko@i.ua, т. (067) 1795326



Китаїв




Київ 2008