asyan.org
добавить свой файл
1
Онкович Г.В. Часописи національних культурологічних товариств у розширенні обріїв світобачення//Українська журналістика: умови формування та перспективи розвитку/Відп. ред. С.М.Квіт, Т.Г.Бондаренко. Черкаси, 2007. С.49-52.
Ганна Онкович

ЧАСОПИСИ НАЦІОНАЛЬНИХ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ ТОВАРИСТВ

У РОЗШИРЕННІ ОБРІЇВ СВІТОБАЧЕННЯ
Цікаво навести такий факт. За даними перепису населення СРСР 1989 року в Україні проживали представники понад 130 націй і народностей (журн. ”Вітчизна”. – 1996. – № 11-12. – С. 104). У 1996 р. в Україні діяло понад 250 культурологічних товариств. Найчисленніші з них – єврейські, німецькі, грецькі, вірменські (там же, с. 102 – 103). Багатонаціональна палітра української держави тоді ж збагачувалась діяльністю товариств болгарської, татарської, циганської, румунської, дагестанської, кримськотатарської, білоруської, осетинської, киргизької, казахської та інших спільнот. Того ж року в Україні виходило 49 газет і 3 журнали, кілька тематичних полос в україномовних та російськомовних виданнях. Деякі національні товариства видавали свої часописи, завозили газети та журнали з етнічної батьківщини. Ті ж процеси відбуваються й нині.

Із перших років незалежності України, виходили у світ додатки до парламентської газети “Голос України”: болгарською мовою “Роден край”, вірменською – “Арагац” та ін., спостерігалась тенденція переходу періодичних видань на національну мову. Часописи національних меншин, зазвичай, оздоблені національною символікою, в них як гасла використовуються вислови видатних діячів свого народу.

Що знає про них представник іншого етносу, що живе поруч? Чи розуміє він ці символи, чи вміє їх читати? Чи з повагою ставиться до них?

Наприклад, «Арагац», газета Київського вірменського товариства, додаток до газети Верховної Ради України «Голос України», видається українською та вірменською мовами з вересня 1994 року кількатисячним накладом. Її засновники – держкомітет України у справах національностей та міграції, редакція газети “Голос України” та редакція газети “Арагац”.

Один із авторів “Арагацу” і член редколегії Вазген Балаян зауважує: “Є такий вираз “дарунок долі”. Зазвичай його вживають, коли треба охарактеризувати щось несподіване, неповторне, безцінне. Гадаю не помилюся, якщо скажу, що саме таким дарунком долі для вірменського населення України є газета “Арагац” [1, 1].

Нині до складу редакційної колегії входять В.Балаян, Г.Вартанов, М.Нестерчук, Л.Підлужний, Ж.Церунян. Редактор двомовної вірменсько-української газети “Арагац” Женя Церунян відзначалася своїми науковими дослідженнями на сторінках академічних журналів Вірменії.





На паспорті видання – Вірменське нагір’я й найвища гора Вірменії – згаслий вулкан Арагац (Алагез), висота якого 4090 м, схили, вкриті високогірними луками й снігами. Тут же пояснення: «Арагац – велична гора в серці Вірменії та її народу», Герб Вірменії, насичений різноманітною символікою, зрозуміти яку людині, не обізнаній з культурою давнього народу, неможливо. Шрифт, яким написано назву видання, стилізований під вірменську графіку. За гасло слугують слова Мовсеса Хоренаці: «Хоча народ ми невеликий..., однак гідні того, щоб нас внесли в літописи».

Мовсес Хоренаці (роки народження й смерті невідомі) – вірменський історіограф У – початку УІ ст., прозваний батьком вірменської історії. Навчався в Єгипті, в Александрії. Учень Месропа Маштоца – вірменського просвітителя, творця вірменської писемності. Був засновником «школи перекладачів», організатором шкіл Східної та Західної Вірменії. Мовсес Хоренаці, його учень, автор «Історії Вірменії» – першої систематизованої історії вірменського народу (із найдавніших часів до 428 р.) Написана на підставі вірменських, а також сірійських, грецьких та інших джерел, пам’яток народної творчості, ця праця вірменського мислителя перекладена багатьма мовами світу. (І як знати, чи не відкриють чимало нового для себе українські дослідники, прочитавши цю працю вірменського ученого, про події, що відбувалися в давні часи, і на терені сучасної України?)

Ми прокоментували «паспорт» часопису «Арагац» українською мовою. Зазначимо, що ці ж знаки вірменської національної культури – й на вірменомовному виданні. Для того щоб «прочитати» їх, довелося звернутися до низки наукових джерел, енциклопедій.

Згідно з переписом 1989 року в Україні проживало понад 54200 вірмен, за кількістю ця нацменшина посідала 12 місце. За короткий проміжок часу часопис перетворився на виразника дум і сподівань вірмен, які мешкають в Україні. Арагац – мовний знак національної культури вірменського народу, - напевно ж, для кожного вірменина те саме, що для українця – Дніпро: національна святиня, символ духовності нації.

Газета увійшла в духовне життя вірменської громади, адже “будь-який вірменин, який за волею долі опинився за межами Батьківщини, завжди відчуває нездоланну тугу за рідним краєм. І він нестерпно шукає способи, щоб виразити свій біль за втраченою Батьківщиною”, - зазначає Вазен Балаян. Видання подає актуальну інформацію про події на етнічній Батьківщині, в Україні, світі. Переважають матеріали, котрі спрямовані на зближення й взаєморозуміння народів, на плекання взаємолюбові та взаємоповаги. І тому сьогодні “Арагац” – яскравий приклад реалізації державної етнонаціональної політики у нових суспільних умовах - стає предметом наукових досліджень із проблем, зокрема, національного ідеалу.

Читачі у своїх листах до газети називають її “оазисом вірменської душі”, “духовною ниткою, що єднає їх із Батьківщиною, “бальзамом на рани вірменської душі”, “зіркою надії”, “мостом дружби”. От кілька слів з листів вірменських читачів: “Щоразу, отримуючи газету, я переживаю таке почуття, наче одержую листа з Батьківщини, з дому. Приємно і радісно це мені, наче зменшується туга…” (Гагик Аванесян із Луганщини). “Кожен номер “Арагаца” нагадує мені Батьківщину, шматочок рідного дому. Для мене день одержання газети – свято душі, начебто зустрічаюся з рідною людиною “ (Каріне Саакян із Рівненщини). “Як мати-вірменка, вірменська читачка висловлюю глибоку вдячність за чудову газету. Щомісяця я чекаю її з нетерпінням” (Емма Макарян із Донецька).

Герб, гасло, персоналія, малюнок, шрифт. І якщо українським громадянам вірменського походження ці символи зрозумілі, то іншим громадянам України без спеціальної підготовки їх не прочитати, хоча словесні формули й подані зрозумілою – державною – мовою. Вочевидь, звертати увагу на символіку національних видань слід у школах, де вчаться діти представників різних етносів.

Тема дружби вірменського та українського народів – центральна в публікаціях газети. Витоки вірмено-українських відносин розкривають, зокрема, статті головного редактора Жені Церунян “Вірмено-українські історико-культурні зв'язки”, “Вірмени і вірменська церква в Україні”, “Вірменській громаді в Україні 900 років”, “Наш спільний дім – Україна”, котрі ілюструють унікальний характер цих стосунків і можуть прислужитися дослідникам так само, як і її публікації про поетів Єгіше Чаренца, Паруйра Севака, Ованеса Шираза і Сільву Капутікян, Геворга Еміна і Маро Маргарян, астронома Віктора Амбарцумяна, публіциста Зорія Балаяна та інших.

Часопис систематично знайомить свою читацьку аудиторію з кращими творами вірменських та українських письменників. Читачам добре відоме ім'я поета, доктора філологічних наук Левона Міріджаняна, який переклав вірменською твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Володимира Сосюри та інших українських поетів.

Водночас переклади творів вірменських класиків і сучасних поетів в Україні здійснює Мирон Нестерчук. І не тільки взаємопереклади на шпальтах газети засвідчують наявність теми дружби двох народів. Це – наскірзна тема часопису.

Формуванню духовного світу читачів сприяють теплі дописи про видатних громадських діячів і діячів культури, внесок яких у зміцнення дружніх зв'язків важко переоцінити. Йдеться про Павла Тичину, Віктора Кочевського, Максима Рильського, Івана Драча, Аветіка Ісаакяна, Гегама Сар”яна, Олександра Довженка, Сергія Параджанова, Романа Баляна, маршала Ованеса Баграмяна та ін. Ці приклади – яскрава ілюстрація до слів великого Ованеса Тумамняна: “Немає більш благодатного ґрунту для кращого зближення і взаєморозуміння народів, взаємної любові та поваги, як література, в якій виявляються їхні кращі почуття, їхній національний дух і геній”.

Від образу видання до його матеріалів, від розширення культурної пам’яті до збагачення словникового запасу, від шкільного порогу – на все життя – почуття дружби і взаємодопомоги. І, можливо, не “від – до”, а – одночасно: розширювати межі культурної пам’яті і збагачувати лексику, розвивати мовлення...

У формуванні та розширенні обріїв світобачення, культурної пам’яті значну роль відіграє кожен елемент, за допомогою якого не лише розширюються країнознавчі уявлення читачів, а й формується образ видання. Для представників іншої культури ці реалії потребують певного коментарю, доведення до свідомості. Це варто враховувати видавцям, журналістам, дизайнерам при створенні візуального образу видання. Це варто враховувати у процесі навчання, коли для розширення культурної пам’яті чи збільшення словникового запасу залучаються масовокомунікаційні джерела. Маємо на увазі не тільки аудиторію майбутніх журналістів…
Література:

Балаян Вазген. Арагацу – 11. Поборниця вірмено-української дружби // Арагац: газета вірменської національної меншини України, 2005. – № 9 (151, 152). – С. 1-2.

Онкович Ганна. Українознавство і лінгводидатика. – К.: Логос, – 108 с.