asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 4 5
ФАСТІВСЬКИЙ РАЙОН
В е л и к а М о т о в и л і в к а, М о т о в и л і в с ь к а С л о б і д к а
Першою школою в селі Великій Мотовилівці XIX ст. стала церковнопарафіяльна школа. Вона з'явилася в селі у 1860 р. — в епоху масового поширення церковнопарафіяльних шкіл. Засновником даного навчального закладу був настоятель місцевої церкви Різдва Пресвятої Богородиці священик о. Спиридон Михайлович Калитинський. Фундатор школи був досвідченим і авторитетним священиком. Він служив у храмі Великої Мотовилівки довгих 43 роки − з 1832 по 1875рр. Протягом цього часу він здобув неабиякий авторитет у місцевих мирян. Якщо в роки селянських бунтів до сусідніх сіл вводили війська і гинули люди, то у Великій Мотовилівці було достатньо того, що о. Спиридон виходив до обуреного натовпу і пояснював ситуацію повсталим селянам. Вміння переконувати і впливати не залишилося без уваги начальства. Засновник місцевої школи мав унікальну для сільського пастиря відзнаку:

"За принятие благоразумных мер к удержанию своих прихожан в должном повиновении своим владельцам при введении инвентарных правил и поселения в них духа спокойствия удостоен синодальной благодарности". Це було у будь-якому випадку краще, ніж би до села вступили війська...

Чималим був у пастиря і досвід "домашньої педагогіки"— він був батьком чотирьох дітей. У заснованій ним школі навчалися десятки учнів — як хлопчиків, так і дівчаток. До даної школи ходили не лише діти з Великої Мотовилівки, але й з приселку великомотовилівської парафії — Мотовилівської Слобідки, населення якої відвідувало храм Різдва Богородиці. Священик і педагог за успішне виконання пастирських та вчительських обов'язків був у різний час нагороджений набедреником та скуфією від імені київських митрополитів.

У 1875 р. до Великої Мотовилівки прибув наступний настоятель місцевої парафії та наставник школи — священик о. Євстратій Несторович Григоренко. Він, на відміну від більшості пастирів свого часу, був вихідцем не з привілейованих духовних династій, а з селянського середовища. Крім того, цей священик мав досвід роботи в школі, оскільки до прийняття сану він кілька років працював вчителем церковнопарафіяльної школи на Черкащині. Отриманий досвід він ефективно впроваджував і в школі Великої Мотовилівки. За його наставництва відбулася стабілізація навчально-виховного процесу і остаточне становлення школи як закладу. Відповідно, прогрес в освіті місцевих дітей не пройшов непоміченим представниками церковної влади. Пастир і педагог неодноразово нагороджувався за старанне виконання покладених на нього обов'язків. Спочатку його було відзначено набедреником та скуфією від імені київських митрополитів. Згодом про о. Євстратія дізналися і в далекому Санкт-Петербурзі. Пастиреві Великої Мотовилівки було вручено письмове благословіння Священного Синоду Російської Православної Церкви. А в подальшому (вже після перетворення парафіяльної школи на державну, де о. Євстратій також викладав) на провінційного священика звернув увагу і російський імператор Ніколай II: "6 мая 1908 года согласно определению Святейшего Синода Государем императором Всемилостивейше удостоен он награждения золотым наперсным крестом". Така не зовсім провінційна історія у великомотовилівської школи.

Але в добре поставлених церковнопарафіяльних шкіл тогочасної Київщини була одна особливість — місцеві чиновники від освіти саме такі школи найчастіше перетворювали на державні (міністерські). Це був вагомий привід відрапортувати до Санкт-Петербурга про здійснену роботу. Такий кінець чекав і приходський навчальний заклад у Великій Мотовилівці. Місцеві мешканці на початку 80-х років XIX ст. з ініціативи влади прийняли постанову про необхідність заснування в селі державної школи, яка утримувалася б не лише населенням, але й міністерством народної освіти. І в 1883 р. таку школу було відкрито. Спочатку вона була однокласною. В 1906 р. її перетворили на двокласну. Викладали в ній як світські педагоги, так і місцеве духовенство. Станом на 1909 р. у двокласній школі с. Великої Мотовилівки навчалося 80 хлопчиків та 32 дівчинки. У 1914 р., коли вже розпочалася І світова війна, дану школу було передано земству і вона стала земською. Таку ж земську школу було відкрито і в приселку В. Мотовилівки — Мотовилівській Слобідці. Станом на 1914 р. в школі В. Мотовилівки навчалося 148 хлопчиків та 78 дівчаток, а в Мотовилівській Слобідці їх налічувалося відповідно 132 та 50. Подальшому розвитку шкіл завадили трагічні події війн та революцій.

В е л и к а С н і т и н к а, Ф а с т і в е ц ь

У досліджуваний період єдиною школою села Великої Снітинки була церковнопарафіяльна школа. Вона з'явилася в селі у 1860 р. ще при першій Свято-Миколаївській церкві, спорудженій в козацьку епоху. (В 1862 р. стараннями Палати державних маєтностей тут постала нова церква св. Миколая, споруджена за типовим проектом). Засновником церковнопарафіяльного навчального закладу був настоятель місцевої парафії, котра складалася з кількох сіл — священик о. Василій Лукич Ільницький. Фундатор приходської освіти був досвідченим наставником — у великоснітинській церкві він служив з 1848 по 1872роки — тобто, майже чверть століття. Протягом свого довгочасного служіння пастир і педагог отримав чимало відзнак за сумлінне ставлення до своїх обов'язків. Заснована в 1860 р. школа спочатку розташовувалася у його власній оселі, проте незабаром місцеві прихожани надали для навчання своїх дітей одну з сільських хат. Станом на 1870 р. в цій школі навчалося 33 хлопчики та лише 1 дівчинка. З часом священик залишив за собою лише загальне керівництво школою та викладання в ній Закону Божого, а решту предметів стали викладати світські вчителі. Серед останніх відомий, наприклад, Фома Степанович Будзішевський.

В 1872 р. до села прибув новий наставник парафії та школи — священик о. Платон Ілліч Миронович. Він був заслуженим пастирем— серед його нагород були набедреник, скуфія, камілавка, золотий нагрудний хрест від імені Священного Синоду Російської Православної Церкви і навіть орден св. Анни III ступеня. Здавалось би, церковнопарафіяльна школа за такого наставника мала процвітати. Проте, Велику Снітинку не обійшла тенденція заміни кращих церковнопарафіяльних шкіл державними. І о. Платон завідував даною школою зовсім недовго — лише кілька років. Потім її було закрито і перетворено на міністерську, в якій священик викладав лише Закон Божий. Втім, пастиря не влаштовувало таке становище. І він в 1891 р. організовує місцевих прихожан для побудови у Великій Снітинці нової церковнопарафіяльної школи. Оскільки місцеві хлопчики відвідували державний навчальний заклад, то новоспоруджена приходська школа стала суто дівочою — станом на 1914 р. в ній навчалося 43 дівчинки, які крім традиційних для такої школи предметів (Закон Божий, читання, письмо, арифметика) опановували ще й рукоділля та церковний спів. Школа стала стрімко розвиватися і була прийнята на державне фінансування— на початку XXст. держбюджет Росії щороку виділяв на її утримання по 360 крб., а ще по 200 крб. збирали місцеві прихожани.

Але й на цьому пастир не зупинився. До великоснітинської парафії належали ще два приселки — Фастівець та Клехівка. У першому з них священиком Платаном Мироновичем в 1895 р. було відкрито змішану однокласну церковнопарафіяльну школу грамоти. (Незабаром тут під його керівництвом постав ще й храм і Фастівець мав усі підстави перетворитися на окрему парафію). Станом на 1914 р. в школі с. Фастівця налічувалося 65 першокласників та 41 першокласниця.

Згодом у Великій Снітинці поряд з однокласною міністерською школою було засновано і навчальний заклад вищого типу — двокласне земське училище. Воно з'явилося в селі напередодні І світової війни і проіснувало зовсім недовго.
В е л и к і Г у л я к и (історично — Г о л я к и)

Першою школою ХІХ ст. в селі Голяках була церковнопарафіяльна, котра виникла в 1861 р. і після короткочасного занепаду відроджена в 1870 р. Лише перед самою І світовою війною в селі з'явилася двокласна земська школа, котра проіснувала лише кілька років і не мала значного впливу на освітню історію села.

Засновником церковнопарафіяльної школи в даному селі був священик о. Ілля Феофанович Лопачевський. Він прибув сюди в 1861 р. і вже в перший рік свого настоятельства відкрив приходський навчальний заклад, оскільки в той час такі школи стали масово відкриватися по всій Київщині. Заснована ним школа певний час трималася виключно на ентузіазмі місцевого духовенства та приходського активу. Станом на 1864 р. в школі налічувалося лише 12 хлопчиків та 5 дівчаток.

Далі школою завідував о. Яків Петрович Завитовський. Відсутність вагомої та регулярної матеріальної підтримки мала наслідком те, що школа то занепадала і закривалася, то відкривалася знову. Остаточно, як безперервно діючий заклад, вона сформувалася у 1870 році. Наставник школи о. Яків Завитовський за плідну пастирську та педагогічну діяльність був нагороджений набедреником та скуфією. Під його керівництвом школа функціонувала кілька десятиліть. Один з його синів— Антоній Якович Зави­товський — працював у даній школі вчителем.

Станом на 1887 р. в школі налічувалося 40 першокласників та 5 першокласниць.

З 1900 року парафією та школою с. Голяків завідував о. Феодосій Онисимович Левковцев, котрий до прийняття священного сану кілька років працював вчителем у різних церковнопарафіяльних школах на Черкащині — зокрема, в школі при цукрорафінадному заводі графів Бобринських у містечку Смілі. (Туди зазвичай відбирали кращих). Ставши священиком, пастир завідував різними приходським школами Черкащини, за що був нагороджений набедреником. Помітними були його успіхи і в даному селі. Станом на 1900 р. у школі с. Голяків налічувалося 67 першокласників та 8 першокласниць. У цей час миряни щороку збирали для потреб школи 120 карбованців "важкою" царською валютою.

Останнім дореволюційним наставником школи Голяків був священик о. Михаїл Прокопович Гримальський, котрий прибув до села в 1910 р. Цей керівник школи мав певний досвід роботи в навчальних закладах, оскільки ще у 80-х роках ХІХ століття він починав свій трудовий шлях звичайним сільським вчителем. Отриманий досвід роботи пастир і педагог активно реалізовував і в даному населеному пункті.

В цей час у межах парафії діяла ще й двокласна земська школа, до якої перейшла частина школярів з приходського навчального закладу. Втім, оскільки земська школа була двокласною, то церковнопарафі­яльна стала підготовчою ланкою для вступу до першої тих місцевих дітей, котрі бажали отримати кращу освіту. Вагомою обставиною існування приходського навчального закладу стало те, що з початку XX ст. парафіяльну школу с. Голяків став фінансувати державний бюджет Російської імперії, котрий щороку виділяв на потреби школи по 390 крб. Відповідно, в школі налічувалося чимало учнів. Станом на 1916 р., не зважаючи на воєнні дії, в школі навчалося 26 першокласників та 34 першокласниці. Таке співвідношення є вельми екзотичним для Київщини, оскільки в абсолютній більшості тогочасних шкіл регіону переважали учні чоловічої статі. Можливо, така картина пов'язана з функціонуванням в селі земської школи, де навчалися в основному хлопчики. Останнім дореволюційним вчителем школи був Іван Олександрович Дубісський.
В е п р и к

Першою Веприківською школою досліджуваного періоду була церковнопарафіяльна. Вона з'явилася в зелі у 1860 р. і за кількістю школярів вважалася однією з найбільших на Фастівщині. Засновником школи був настоятель Параскевського храму села Веприка — о. Лев Йосипович Погорецький. Він належав до відомих духовних династій Київщини і був сином священика. За його настоятельства у Веприку було не лише засновано парафіяльну школу, але й споруджено нову церкву святої мучениці Параскеви.

Фундатор парафіяльної ревіти даного села у 1845 році закінчив навчання в Київській духовній семінарії і того ж року київським митрополитом Філаретом (Амфітеатровим) був рукопокладений у священики до Параскевської церкви с. Веприка. Саме цей священик служив тут найдовше у XIX столітті— з 1845 по 1891 роки. Мабуть, ніхто Веприку не знав так добре своїх односельчан, як о. Лев — адже довгих 46 років всі вони сповідалися лише йому.

Протягом свого довгочасного служіння пастир кілька десятиліть виконував обов'язки благочинного — керівника невеликої церковної округи з півтора десятка парафій. Зокрема, в його обов'язки входило і наглядати за станом церковнопарафіяльних шкіл Фастівщини. За майже півстолітнє служіння Богу і Церкві отець Лев заслужив чимало нагород як від церковної, так і від державної влади Російської імперії. В 1865 році він отримав у якості нагороди набедреник, в 1869 р.— скуфію, в 1873 р.— камілавку. У подальшому на провінційного, але заслуженого священнослужителя звернули увагу і в далекому Санкт-Петербурзі. В 1884 році о. Лев був нагороджений золотим нагрудним хрестом від імені Священного Синоду Російської Православної Церкви.

Проте, навіть на цьому увага високопоставлених осіб до веприківського священика не припинилася — на о. Лева в свій час звертав увагу навіть російський імператор Александр II. В послужному списку цього священика зафіксовано унікальний запис, який можна було прочитати лише в кількох священнослужителів неозорої Київської митрополії:

"По всеподданнейшему докладу господина Министра Государственных Имуществ Государь Император Александр Вторый в 9-й день ноября 1872 года Высочайше разрешить соизволил на представление в собственность в виде награды за службу земельный участок пространством 51 десятина 38 квадратных сажень Васильковского уезда при селе Веприке, на котором имеется собственный деревянный дом".

Історичний документ зберіг для нас інформацію, що землю для о. Лева Погорецького було відведено в тому кутку села Веприка, який в XIX столітті іменувався "Могилами".

Численні турботи по парафії не завадили о. Леву стати ще й щасливим батьком. В його сім'ї зростало п'ятеро нащадків. При цьому пастир рано став удівцем і виховував дітей самотужки, здобувши таким чином неабиякий досвід у вихованні та навчанні підростаючого покоління.

Мабуть, недарма саме йому випало стати фундатором церковнопарафіяльної освіти у Веприку. За його наставництв у школі навчалося до сотні першокласників.

З 1891 року у веприківської школи з'явився новий наставник— священик о.Тарас Феодотович Грушевський, котрий належав до тієї ж розгалуженої духовної династії, що й відомий український історик Михайло Сергійович Грушевський. До Веприка він прибув уже досвідченим пастирем — до переїзду на Фастівщину він два роки пропрацював вчителем в селі Тихий Хутір Таращанського повіту, а після цього викладав у Києво-Софіївському духовному училищі. Здобутий педагогічний досвід священика збагачувався ще й домашнім — він був батьком семи дітей.

За його наставництва церковнопарафіяльна школа перебувала в окремому приміщенні, спорудженому мирянами для навчання своїх дітей. Станом на 1897 р. під керівництвом о. Тараса Грушевського навчалося 75 першокласників та 25 першокласниць.

В 1898 році до веприківської парафії та школи призначили о. Якова Петровича Завитовського— випускника Полтавської духовної семінарії (1861 р). До призначення у Веприк отець Яків довгих тридцять сім років прослужив у парафії села Голяків Сквирського повіту, де заслужив чимало нагород за сумлінну службу— набедреник (1873р.), скуфію (1878р.), камілавку (1890р.) тощо. Крім того заслужений священик перебував у Голяках на кількох відповідальних посадах— зокрема, кілька десятиліть підряд він виконував обов'язки благочинного. Нагородою за службу Богу і Церкві стало призначення до багатої і щедрої веприківської парафії. Тут о. Яків, не зважаючи на більш, ніж поважний вік, зарекомендував себе з найкращої сторони. В благочинницькій характеристиці, зокрема, зазначено: "Слово Божие проповедует своим прихожанам с надлежащим усердием". Одним зі стратегічних напрямків діяльності священика стало завідування церковнопарафіяльною школою. За його наставництва з метою якіснішого забезпечення навчально-виховного процесу стали все регулярніше використовувати послуги світських вчителів, котрі мали відповідну освіту. Серед них, зокрема, відомою є Ольга Терлецька. Станом на 1902 р. в школі с. Веприка під керівництвом о. Якова навчалося 84 хлопчики та 34 дівчинки.

Оскільки веприківська школа вважалася однією з кращих в регіоні, то освітянське начальство на початку XX ст. вирішило перетворити її на державний навчальний заклад. У1904 р. директор народних училищ Київської губернії порушив питання про необхідність відкриття у даному селі державної школи. Один з місцевих чиновників від імені місцевих селян склав громадську угоду, в якій говорилося, що в селі функціонує церковнопарафіяльна школа, котра дає лише початкові знання, а їх "с течением времени становится недостаточно". В даній угоді, складеній з наказу волосного старшини Антона Никоненка, вказувалося, що миряни беруть на себе зобов'язання по побудові для школи нового приміщення та утримання школи в майбутньому. При цьому попечитель Київського навчального округу від імені селян уповноважувався клопотати про виділення для потреб майбутньої школи державної дотації. Але в селі було чимало прихильників церковнопарафіяльної школи, котрі не бажали її заміни міністерською. (Остання, крім того, громаді обходилася значно дорожче). Миряни звернулися до священика, а той, в свою чергу — до церковних ієрархів, котрі зуміли відстояти існування у Веприку церковнопарафіяльної школи, яка згідно постанови Київської єпархіальної училищної ради, ″в учебно-воспитательном отношении занимает место в ряду лучших церковноприходских школ уезда с окладом учительского жалования в 300 рублей в год — 156 руб. от обществ и 144 руб. от Совета". (На той час це виглядало дійсно солідно — сотні вчителів Київщини не мали деколи й четвертої частини таких прибутків).

Останнім дореволюційним настоятелем Параскевської парафії та наставником місцевої школи був о. Мойсей Олексійович Пашковський. Він після завершення навчання у Київській духовній семінарії (1877 р.) певний час вчителював у с. Салисі Таращанського повіту. Там він здобув певний досвід роботи з учнями, який впроваджував в життя у Веприку. (До села він прибув у 1907 р.) Напередодні І світової війни в селі було відкрито земську школу, котра проіснувала лічені роки, проте встигла призвести до скорочення чисельності дітей у церковнопарафіяльному навчальному закладі. Зокрема, станом на 1914 р. в приходській школі с. Веприка навчалося лише 45 хлопчиків та 25 дівчаток.

В якості нагород за сумлінну службу в парафії та школі о. Мойсей мав набедреник (1893 р.), скуфію (1907 р.), камілавку (1910 р.).


следующая страница >>