asyan.org
добавить свой файл
1
ВСТУПНЕ СЛОВО,

в якому йдеться про життя і творчість “українського Жюля Верна”, автора багатьох фантастичних творів, та робиться спроба зав’язати розмову з юним читачем про наукову фантастику, її принади, особливості й проблеми.

Якби існував символічний читацький формуляр найпопулярніших науково-фантастичних книг, то до нього неодмінно були б записані твори Володимира Владка — одного з родоначальників ук­раїнської радянської наукової фантастики.

“Habent sua fata a libelli”, — гласить відоме латинське прислів’я: “Книги мають свою долю”. У цих словах закладено глибокий зміст. До речі, крилатий вислів римського граматика III століття нашої ери Теренціана Мавра повністю звучить так: “Книги мають свою долю залежно від того, як їх приймає читач”.

Факт незаперечний — доля книг В.Владка, особливо “Аргонав­тів Всесвіту”, щаслива саме завдяки прихильності й любові вже не одного покоління читачів.

“Я вчився у восьмому класі середньої школи, коли цей твір надійшов до нашої бібліотеки, — згадував відомий український письменник-фантаст Микола Дашкієв про передвоєнний, 1938 року, дебют “Аргонавтів Всесвіту”. — Книжку вмить зачитали до дірок: найзавзятіші претенденти на звання зоряних капітанів негайно за­снували астрономічний гурток, а майбутні будівники зорельотів заходилися майструвати незграбні — і досить-таки небезпечні! — діючі моделі ракет, де в ролі пального використовували страшенно горючу тодішню кіноплівку. Я ж потай від усіх почав писати “про­довження” роману, щоб зазнати своєї першої поразки на літератур­ній ниві…”

Як представник уже іншого, повоєнного покоління, можу засвід­чити, що наші уявлення про техніку, зорельоти були якимись викривлено-химерними. Ми, сільські діти, що зазнали воєнного ли­холіття, чорних нестатків, голоду, сирітства, не бачили ще “живого” поїзда, радіоприймача, піаніно. Але в той же час познайомилися чи не з усім арсеналом військової техніки, що прийшла на нашу зем­лю з “цивілізованого” Заходу. Найбільш відважні і допитливі серед нас ставали каліками чи й гинули, розбираючи німецькі міни і снаряди. Поганяли запряжену в плуга корову, потайки збирали на колгоспному полі (при світлі далеких зірок) колоски, аби закропити душу баландою, яка називалася забутим сьогодні словом “заті­рка”. Тоді, правду кажучи, ми не мріяли про космічні польоти. Але в чарівній книжці про аргонавтів ми шукали і знаходили якийсь новий, небачений і такий жаданий світ добра й радості, благород­них і сильних людей. І лише десь на денці наших змучених дитячих душ поволі, але впевнено проростала тендітна й несмілива мрія…

Саме про це зайшлося якось у розмові з відомим нашим земля­ком, льотчиком-космонавтом СРСР Павлом Романовичем Попови­чем. “Книги, прочитані в дитинстві, пам’ятаються довго, якщо не все життя, — згадував Павло Романович. — І як важливо, щоб це були добрі, мудрі, душевні книги! Для мене “Аргонавти Всесві­ту” — буквар космонавтики. Вже коли побував у космосі, просто вразився, як письменник точно спрогнозував ситуацію, пов’язану з невагомістю. Було таке відчуття, ніби я познайомився з невагоміс­тю… ще на Землі. Під час телевізійного зв’язку ми з Андріаном Ніколаєвим демонстрували глядачам, що відбувається в кабіні з предметами. Інколи мені самому здавалося, що ми показуємо цирко­ві фокуси. І лише яскраві зірки в ілюмінаторі — на фоні чорного неба — засвідчували, що я не сплю і не марю… Про це я розпові­даю як очевидець, але як це вдалося письменникові — досі для мене загадка. І ще подумалося мені тоді, в космосі, про народ наш відроджений, про наш родовід: ми, нащадки скіфів (так і хочеться процитувати Олександра Блока: “Да, скифы — мы! Да, азиаты — мы, — с раскосыми и жадными очами!”), стали першопрохідцями космосу, аргонавтами Всесвіту!”

Чому книги Володимира Владка живуть десятиріччями, перевида­ються? Насамперед тому, що вони сповнені світлого оптимізму, романтики, віри в людину, в добро і красу, яка, за словами Ф.М.Достоєвського, врятує світ. Справжній талант письменника-фантаста полягає в тому, що витворений його уявою світ зображе­ний так, ніби він існує насправді, немов він зримий, вагомий, відчут­ний на дотик і знайомий нам до найменших дрібниць.

Які неймовірні і несподівані картини малює нам письменник з життя рослинного і тваринного світу на далекій Венері!

“Ось оранжева, вкрита крупними бородавками жаба завбільшки з людську голову. Проте замість широкого жаб’ячого рота — в неї твердий дзьоб між великими виряченими очима. І це робить жабу подібною до сови. Жаба, не зсуваючись з місця, діловито клюнула якусь істоту, що пропливала повз неї, розтерла її кривим ротом і миттю проковтнула.

Коричнева змія з маленькими ніжками і високим гребенем уз­довж спини, звиваючись, вистрибнула з каламутної води, злетіла у повітря і стрілою впала на оранжеву жабу з совиним дзьобом…”

Навіть виписуючи останні рядки заключного розділу “Аргонав­тів”, сам В.Владко не міг без жалю і тихої печалі “розпрощатися” з вигаданим світом таємничої планети.

Лише недавно завдяки радянським і американським космічним станціям стало відомо, що Венера полишена органічного життя. її оточує щільна атмосфера, яка майже повністю складається з окси­ду вуглецю, а на самій поверхні панує справжнісіньке пекло — тем­пература сягає 450–470° за Цельсієм! Але герої Владка “застали” іншу планету. І трохи шкода, що тепер уже не помрієш про диво­вижно барвисте, “небесне” життя на оспіваній поетами ранковій й вранішній зорі…

Хто цікавиться життям і творчістю відомих письменників-фантастів, мабуть, помітив, що їхнє особисте життя, як правило, далеке від будь-яких неймовірних пригод. Більше того, скажімо, всесвітньовідомий американський майстер фантастичного жанру Рей Бредбері жодного разу не літав у літаку (тільки на дирижаблі), не вміє водити автомобіль, недолюблює телевізор і взагалі не дуже затишно почуває себе на людях.

Небагате на виняткові події і життя Володимира Миколайовича Владка. Ровесник віку, він народився 26 грудня 1900 року в тодіш­ньому Петербурзі, в родині службовця. Закінчив реальне училище. Про цей тип навчальних закладів сьогодні мало хто знає. Реальні училища утримувалися не за казенний кошт, а за рахунок місцевих асигнувань — міських самоуправлінь, пожертвувань купецьких то­вариств тощо — і за навчальним обладнанням та методами навчан­ня значно переважали гімназії, були ближчими до реального життя (тому, очевидно, й називалися реальними). Особливо багатими були навчальні кабінети, часто практикувалися екскурсії, викладачі не обмежувалися демонстрацією наочних посібників, а проводили до­сить складні лабораторні роботи. Велика увага приділялася вивчен­ню предметів гуманітарного циклу, іноземних мов — латинської, французької і німецької. Таким чином, якщо додати, що Володи­мир Миколайович закінчив згодом ще й Інститут народної освіти, то можна сказати, що він мав глибокі і всебічні знання, вільно володів англійською мовою і латинню, знав про найновітніші від­криття російських і зарубіжних вчених.

Майбутній письменник з дитинства мріяв стати інженером і ви­нахідником, але, рано залишившись без батька, змушений був піти на “власні хліби” — працював у газетах і журналах, виступав з фейлетонами, нарисами, рецензіями. Як письменник-фантаст дебю­тував повістю “Ідуть роботарі”, відзначеною 1929 року премією на Всеукраїнському конкурсі.

Треба сказати, що в українській літературі фантастичному жан­рові тривалий час не таланило — насамперед, очевидно, в силу того, що в дожовтневу епоху українська література, українська думка всіляко утискувалися, та й не було своєї, національної, наукової школи. Жюль Верн, наприклад, прийшов до широкого читацького загалу в російських перекладах (до речі, здійснених вперше Мар­ком Вовчком). І тільки нове покоління українських радянських прозаїків — Іван Сенченко, Дмитро Бузько, Олекса Слісаренко, а пізніше Юрій Смолич, Семен Скляренко, Володимир Владко, Мико­ла Трублаїні — дало читачам перші фантастичні оповідання, повіс­ті та й романи. Завдяки епосі демократизації і гласності укра­їнській літературі нині повернуто блискучий науково-фантастич­ний роман Володимира Винниченка “Сонячна машина”.

За обставин, що склалися історично, українські автори не могли, звичайно, обійтися без певних запозичень — адже на Заході науко­ва фантастика вже мала свою “школу”, насамперед завдяки твор­чості Жюля Верна, Герберта Уеллса, Артура Конан Дойля, Х’юго Гернсбека та багатьох інших. Тому цілком виправданий перегук повісті В.Владка “Ідуть роботарі”, де йдеться про роботів, створе­них капіталістами для упокорення робітничого класу, з п’єсою “К. II. К.” Карела Чапека чи “Бунтом машин” Олексія Толстого. Українська радянська фантастика прагнула знайти свій стиль, своє обличчя. Найпліднішим на цій новій для неї царині виявився пошук Юрія Смолича, автора “Господарства доктора Гальванеску” і “Пре­красних катастроф”, та Володимира Владка, який, власне кажучи, пов’язав з науковою фантастикою всю свою творчість. Одна за одною виходять його книги: “Чудесний генератор” (1936 р.), вже згадувані “Аргонавти Всесвіту” (1938 р.), “12 оповідань” (1938 р.), “Нащадки скіфів” (1939 р.). У “Чудесному генераторі” письменник, полишивши космічні світи, вдається до земних проблем, ніби перед­бачаючи епоху радіолокації і телебачення, велике майбутнє хвиль ультракороткого діапазону.

Зовсім в іншому, на перший погляд, навіть несподіваному плані написано роман “Нащадки скіфів”. Письменник спрямовує свій по­гляд не у майбутнє, як то притаманно науковій фантастиці, а в минуле. “Мене свого часу дуже зацікавив світ давніх скіфів, — по­яснював пізніше Володимир Миколайович, — котрі з незапам’ятних часів населяли Україну і широкі степи на південному сході Радян­ського Союзу. З’явилися вони невідомо звідки і так само загадково зникли, не залишивши ніяких писемних пам’яток. Все те, що є у розпорядженні сучасної науки, грунтується на матеріальних зна­хідках під час археологічних розкопок у курганах і ще на нечислен­них записах давніх грецьких і римських істориків. Тривалий час я вивчав ці матеріали і вирішив написати роман про життя і побут цих загадкових племен. Я не зумів би, зізнаюсь, написати історич­ний роман у повному розумінні цього слова. І після довгих роздумів зупинився на своєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої явно фантастично, але в рамках літературної вірогідності, опиняться в світі давніх скіфів…”

За свідченням дослідників творчості письменника, був ще один мотив написання роману. Над світом нависла коричнева примара фашизму. Його ідеологи галасували про віковічну вищість арій­ської раси, про неповноцінність інших народів, зокрема слов’ян­ських. Треба було дати відсіч апологетам фашизму, розповісти читачам, особливо юним, про наші витоки, про наше історичне коріння. Так з’явилися “Нащадки скіфів”, над якими автор працю­вав з 1937 по 1939 рік. Варто зауважити, що цей твір перегукуєть­ся з відомим романом А.Конан Дойля “Загублений світ”, хоча і несе зовсім інше ідейне навантаження — розповідаючи про мину­ле, він звернений до сучасності.

Антифашистське, антивоєнне спрямування мали й наступні тво­ри В.Владка — “Аероторпеди повертають назад” (1936 р.) та “Си­вий Капітан”.

Особливо драматично склалася доля “Сивого Капітана”. Його перший варіант письменник завершив напередодні Великої Вітчиз­няної війни, а скорочений текст у січні — вересні 1941 року опублі­кував у журналі “Піонерія”. Повністю роман мав вийти у “Дитвидаві” — нинішній “Веселці”. До випуску готувала його одна з оде­ських друкарень, але вже готова верстка загинула під час війни — разом з оригіналом… Цей роман, відновлений і грунтовно перероб­лений аж наприкінці 50-х років, розповідає про долю талановитого вченого в умовах фашистського режиму. Молодий інженер і дослід­ник Ернан Раміро, запроторений кривавою клікою в концентрацій­ний табір, чудом уникає смерті і будь-що прагне помститися катам. І ось під час військового параду на центральній площі столиці з’являється дивовижний автомобіль “Люцифер”. “Світлоносець” — так розшифровує його назву талановитий винахідник. Чудо-автомобіль не боїться куль, могутнє силове поле навколо нього примушує заглохнути двигуни військової техніки. Він здатний підій­матися в небо, поринати в морські глибини. Сивий Капітан вихо­дить на двобій з диктатурою. Але всі його зусилля закінчуються трагічно. І не тільки тому, що він покладався лише на власні сили, не шукав підтримки серед народних мас. Приречена на поразку сама його філософія життя, яка будується на егоїзмі, жорстокості, зневазі до людей. Можливо, навіть підсвідомо, коли в нашій країні був у розпалі сталінський терор, В. Владко відтворює модель відчу­ження вождя від народу (“Капітан гордий, самовпевнений, холод­ний. І жорстокий! Для нього на світі є тільки одне: те, що він вирішив…”). Одначе, прочитайте самі цю захоплюючу книж­ку…

Треба сказати, що продуктивність праці письменника не була надто інтенсивною. Більше того, працюючи розважливо, після “Сивого Каштана” він, було, замовк аж… на 15 років. Причину трива­лої паузи зараз пояснити важко, але, очевидно, Володимир Мико­лайович не любив і не вмів “вичавлювати” з себе слова, не пропу­щені через серце і душу. А можливо, здійснитися творчим задумам письменника-фантаста не дозволила війна, яка спалахнула незаба­ром світовою пожежею…

Володимир Миколайович стає політичним коментатором укра­їнської радіостанції імені Т.Г.Шевченка в Саратові, згодом — спе­ціальним кореспондентом Радінформбюро, власним кореспондентом “Правди”, завідує українським відділенням “Литературной газеты”.

Лише по п’ятнадцяти роках повертається В.Владко до свого улюбленого жанру і в 1956 році публікує докорінно перероблений роман “Аргонавти Всесвіту”, дає друге життя “Сивому Капітанові”, лише повісті “Позичений час” (1961 р.), “Фіолетова загибель” (1963 р.), дарує читачам збірку “Чарівні оповідання” (1962 р.).

Слава “українського Жюля Верна” перетинає кордони нашої кра­їни. Досить сказати, що роман “Аргонавти Всесвіту” шість разів видавався у Японії, три — в Югославії. “Нащадки скіфів” двічі перевидавалися в Чехословаччині, “Фіолетову загибель” перекладе­но в НДР, Угорщині. З творами письменника знайомі болгарські й польські читачі.

Ще за життя Володимир Миколайович Владко здобув любов і визнання мільйонів прихильників науково-фантастичного жанру.

Помер письменник у 1974 році.

***

Світ фантастики прийшов до нас із глибини віків — разом з міфами Еллади, давньоіндійським епосом “Махабхарата”, сканді­навськими сагами, легендами слов’ян, пам’ятками усної народно-по­етичної творчості інших народів Землі.

Буває, кажуть: а чи потрібна фантастика в епоху науково-техніч­ної революції, в наш реалі стично-діловий вік, коли все вимірюється і підраховується, оцінюється з позицій тверезого розуму, полишено­го ілюзій і химер? Чи не краще стояти на твердому грунті дійснос­ті, ніж будувати повітряні замки?

Без уяви, фантазії неможливі не тільки польоти в космос, але й будь-яка творчість — і технічна, і тим паче художня. Широковідо­ме ставлення до мрії, фантазії В.І.Леніна. “Даремно думають, — писав він, — що вона потрібна тільки поетові. Це дурний забобон! Навіть у математиці вона потрібна, навіть відкриття диференціаль­ного і інтегрального числень неможливе було б без фантазії. Фанта­зія є якість найбільшої цінності…”1 Тут доречно буде згадати, що відомий англійський письменник-фантаст Герберт Уеллс називав самого Володимира Ілліча “кремлівським мрійником”, бо навіть уява майстра фантастичного жанру не могла осягнути величі тих соціальних і політичних планів, які витворив могутній ленінський геній.

Не вдаючись до перебільшень, можна сказати, що науково-фан­тастична література виступає своєрідним каталізатором людської творчості, будить думку, стимулює пошук. Наукова фантастика здатна йти попереду наукових і технічних відкрить, прогнозувати їх. Більше того, є цілий ряд творів, в яких ми знаходимо соціальні пророцтва. У рік запуску першого супутника Землі побачив світ роман Івана Єфремова “Туманність Андромеди”, що малює оптиміс­тичну панораму комуністичного майбутнього людства. Але вловлює­мо тут і тривожну ноту: автор починає розповідь з епізоду, коли зореліт “Тан­тра” кружляє навколо мертвої планети, мешканці якої самознищилися… Як суворе попередження людям Землі служать провідні ідеї десятків і сотень книжок, спрямованих проти атомного апокаліпсису. Процитуємо рядки лише однієї з них — роману Г. Уеллса “Звільнений світ”:

“Після атомних вибухів усі міжнародні суперечки немов утрати­ли будь-яке значення… Оскільки нам стало цілком очевидно, що ці бомби… можуть в одну мить знищити все, що створила людина, і порвати всі існуючі між людьми зв’язки”.

Ці слова написані задовго до вибуху першої ядерної бомби — в 1914 році, на зорі так званого атомного віку…

Чудовий письменник і літературний критик Кирило Андрєєв (ра­димо прочитати його книги “Три життя Жюля Верна”, “Шукачі пригод” і “На порозі нової ери” — про великих письменників-романтиків Ж.Верна, Стівенсона, Дюма, Хемінгуея) підкреслював, що основним критерієм для оцінки наукової фантастики і з художнього, і з наукового боку має бути її наукова і художня достовірність, внутрішня відповідність життєвій правді. Порушення цього принци­пу загрожує абстрактною лжефантастикою.

Фантастика і фантазія. Як це не парадоксально звучить, але ці схожі слова далеко не співмірні. Трапляються такі науково-фантас­тичні твори, в яких багато фантастики, але дуже мало фантазії, тобто гри художнього мислення: сюжет розвивається мляво, сторін­ки книжки перенасичені суто науковою, складною для сприйняття інформацією, рябіють вигаданими автором словами і термінами, чудернацькими іменами. Такого роду літературу важко назвати науково-фантастичною в повному розумінні слова.

Юний читач має щасливу нагоду познайомитися з книжками цілком протилежного характеру — двома романами Володимира Владка. Захоплюючі за своїм сюжетом, вони полонять щирістю, духовністю, чистотою, наснажують мрією про високе й прекрасне, вчать мужності і радості життя, показують поезію і романтику наукових досліджень. Хай окремі епізоди в них дещо спрощені, наївні, написані в дусі того часу, коли жив автор, хай не всі наукові передбачення письменника підтвердилися на практиці,— в цих книгах пульсує справжнє життя. Відштовхуючись від величез­ної кількості життєвих спостережень, володіючи енциклопедичними знаннями в різних галузях науки, Володимир Владко створив свій неповторний світ, вигаданий і реальний водночас. Бо це світ, де мрія і дійсність крокують поруч.

…Насамкінець хочемо сповістити нашим читачам факт, досі ма­ло відомий широкому загалу. Свої перші публікації майбутній ав­тор “Аргонавтів Всесвіту” і “Сивого Капітана”, працюючи спочат­ку в Ленінграді, а потім у Воронежі, підписував справжнім прізви­щем — “Владимир Еремченко”. Але якось у гранках чергової статті було допущено друкарський брак: від першого слова залишилося — “Влад”, а від другого — закінчення “ко”. Таким чином саме життя “сфантазувало” прізвище, під яким Володимир Миколайович Влад­ко назавжди увійшов в українську наукову фантастику.

Володимир Бурбан

1 Ленін В.І. Повне зібрання творів. — Т. 5. — С. 459–460.