asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3 ... 8 9

Ентерична нервова система


Усередині шлунково-кишкового тракту є дві мережі нервових волокон: міентеричне сплетення (Ауербахівське сплетення) між зовнішнім поздовжнім і середнім циркуляторним м'язовими шарами, та підслизове сплетення (Мейснерівське сплетення) між середнім циркуляторним шаром і слизовою оболонкою. Разом ці нейрони утворюють ентеричну нервову систему. Така система у людей містить понад 100 мільйонів сенсорних нейронів, інтер- та мотонейронів, тобто більше, ніж є в цілому спинному мозку, тому, мабуть, найліпше її розгля­дати як "переміщену" частину ЦНС, що відповідає за регу­лювання функцій травного тракту. Ця система пов'язана з ЦНС за допомогою парасимпатичних та симпатичних волокон, однак може діяти автономно без цих зв'язків. Міентеричне сплетення іннервує поздовжній і цир-куляторний гладкі м'язові шари та відповідає головно за регулювання кишкової секреції. До нейротрансмітерів ентеричної нервової системи належать ацетилхолін, аміни - норадреналін та серотонін, амінокислоти - ГАМК, пурин АТФ, гази N0 й СО та багато інших пептидів і поліпептидів (табл. 26-1). Деякі з цих пептидів також впливають у паракринний спосіб, а інші потрапляють у кровоплин і діють як гормони. Відомо також, що більшість з них міститься і в головному мозку.
Зовнішня іннервація

Кишка забезпечена подвійною зовнішньою іннерва­цією: як парасимпатичною, холінергічною (зі збільшенням активності гладких м'язів кишки), так і симпатичною, норадренергічною (з протилежними ефектами і скороченнями сфінктерів травної системи). Прегангліонарні парасимпа­тичні волокна складаються з понад 2000 еферентних воло­кон блукаючого нерва та інших волокон, що є у складі кри­жових нервів. Назагал вони закінчуються в холінергічних нейронах міентеричних та підслизових сплетеннях. Сим­патичні волокна - це постгангліонарні, однак багато з них закінчується в постганліонарних холінергічних нейронах, де власний секретований норадреналін гальмує ацетилхолінову секрецію внаслідок активування ос2-пресинаптичних рецепторів. Деякі симпатичні волокна закінчуються без­посередньо на гладких м'язових клітинах кишки. Інші волокна іннервують кровоносні судини кишки і спричинюють їхню вазоконстрикцію. Вони харак­терні для тих кровоносних судин кишки, де є подвійна іннервація (зовнішня адренергічна та внутрішня іннервація ентеричною нервовою системою). ВІП та N0 належать до нейротрансмітерів внутрішньої іннервації та відповідають за появу гіперемії, що супроводжує перетравлення їжі. Досі остаточно не з'ясована локалізація додаткової холінергічної іннервації кровоносних судин.
Таблиця 26-1. Головні пептиди ентеричної нервової системи


СGRР

ХЦК

Ендотелін-2

Енкефаліни

Галанін

ГРП

Нейропептид Y

Нейротензин

Пептид YY

РАСАР

Речовина Р

ТРГ

ВІП



Перистальтика

Перистальтика це рефлекторна відповідь, що розпо­чинається після розтягнення стінки кишки її власним вміс­том і простежується уздовж усього шлунково-кишкового тракту — від стравоходу до прямої кишки. Розтягнення роз­починає циркуляторне скорочення м'язів вище від місця подразнення і в ділянці розслаблення перед ним. Хвиля скорочення, яка йде від ротової порожнини у каудальному напрямі, проштовхує вміст просвіту вперед зі швидкістю від 2 до 25 см/с. Перистальтичну активність кишки збіль­шують або зменшують автоматично вхідні імпульси, однак вона також залежить від зовнішньої іннервації. Крім того, прогресивний рух вмісту не блокований видаленням і повторним ушиванням сегмента кишки в її попередньому положенні, а гальмований лише тоді, коли сегмент у зво­ротному напрямі повернеться у попереднє положення. Перистальтика є прикладом інтегративної активності енте­ричної нервової системи. Вона виявляється у вивільненні серотоніну в разі місцевого розтягнення, що активує сен­сорні нейрони, які, відповідно, збуджують міентеричне сплетення. Холінергічні нейрони проходять у цих сплетен­нях у ретроградному напрямі й активують нейрони, що вивільняють речовину Р та ацетилхолін, спричинюючи скорочення гладких м'язів. У цей час холінергічні нейрони, що проходять в антеградному напрямі, активують нейрони, що секретують N0, ВІП і АТФ, зумовлюючи розслаблення розташованих вище ділянок від дії подразника.
Базальна електрична активність та регулювання моторики

Гладкі м'язи шлунково-кишкової системи, крім стра­воходу та проксимальної ділянки шлунка, мають спонтанну біоелектричну активність. Коливання мембранного потен­ціалу сягають від -65 до -46 мВ. Цей вихідний базальний електричний ритм (БЕР) спричинюють інтестинальні клітини Кажала, зіркоподібні пейсмейкерні клітини мезенхіми з властивостями гладких м'язів, які простягають довгі множинно-розгалужені відростки до гладких м'язів кишки. У шлунку та тонкій кишці ці клітини містяться у зовнішньому циркуляторному м'язовому шарі біля міентеричного сплетення, у товстій кишці — біля підслизового краю циркулярного м'язового шару. У шлунку та тонкій кишці простежується низхідний градієнт пейсмейкерної частоти, тоді як у серці пейсмейкер домінує, звичайно, з більшою частотою.

Сам по собі БЕР зрідка спричинює м'язові скорочення, розряди пікових потенціалів (або спайків, з англ. кріке) нашаровуються над більшістю деполяризаційних частин хвиль БЕР, що збільшують м'язове напруження. Деполяризаційна частина кожного пікового потенціалу відповідає надходженню Са2+, а реполяризаційна - виді­ленню К+. На БЕР впливають численні поліпептиди та нейротрансмітери. Наприклад, ацетилхолін збільшує кіль­кість пікових потенціалів та напруження гладких м'язів, тоді як адреналін - зменшує як кількість спайків, так і напруження гладких м'язів. У шлунку рівень БЕР становить 4/хв, у дванадцятипалій кишці - 12/хв, у дистальній частині клубової кишки знижується до 8/хв. У товстій кишці БЕР збільшується від 9/хв для сліпої кишки до 16/хв для сигмоподібної. БЕР координує перистальтику та інші види моторної активності, і скорочення відбува­ються лише під час деполяризаційної частини хвиль. Наприклад, після ваготомії або перетинання стінки шлунка перистальтика в шлунку стає іррегулярною та хаотичною.
Міґрувальний моторний комплекс

У міжтравний період відбувається модифікація елект­ричної та моторної активності гладких м'язів шлунково-кишкової системи. Це призводить до того, що цикли мотор­ної активності мігрують від шлунка до дистальної частини клубової частини. Кожний цикл, або міґрувальний мотор­ний комплекс (ММК), починається періодом спокою (фаза І), що переходить у період іррегулярної та механічної активності (фаза II) і закінчується "вибухом" регулярної активності (фаза III). Міграція ММК в аборальному напрямі відбувається зі швидкістю близько 5 см/хв і настає через кожні 90 хв. їхня функція остаточно не з'ясо­вана, однак відомо, що шлункова секреція, жовчевиділення та панкреатична секреція збільшуються під час кожного ММС. Можливо, вони сприяють евакуації вмісту зі шлунка і тонкої кишки, готуючи їх до наступного приймання їжі. Під час їди ці комплекси негайно припиняють активність і повертаються до перистальтики й інших форм БЕР та пікових потенціалів.

Інші аспекти м'язових скорочень кишки є високоспецифічними в кожному відділі й описані у частинах, при­свячених цим відділам.
ГАСТРОІНТЕСТИНАЛЬНІ ГОРМОНИ

Біологічно активні поліпептиди, що їх секретують нейрони та залозисті клітини слизової оболонки, впливають як паракринним способом, так і гуморальним, бо одночасно потрапляють у кровообіг. Експериментальні дослідження ефектів та вимірювання їхньої концентрації в крові за допомогою радіоімунологічного методу ідентифікують роль цих гастроінтестинальних гормонів у регулюванні секреції та моторики шлунково-кишкового тракту. В разі введення великих доз цих гормонів їхні ефекти перекриваються. Крім того, їхні фізіологічні ефекти з'являються досить дискретно (відокремлено). На підставі структурної подібності (табл. 26-2) і залежно від ступеня тотожного функціювання частина гормонів належить до однієї з двох родин гастринів, головними представниками яких є гастрин та холецистокінін (ХЦК), і до секретинів, головними представниками яких є секретин, глюкагон, гліцентин (GLI - від англ. glicentyn), ВІП та шлунковий інгібувальний по.) поліпептид (ШІП). Крім того, є ще інші гомони, які не належать до цих двох родин.
Ентероендокринні клітини

У слизовій оболонці шлунка, тонкої та товстої кишки містяться понад 15 типів гормонопродукувальних ентероендокринних клітин. Багато з них секретують тільки один гормон та ідентифіковані літерами (G-клітини, S-клітини тощо). Клітини, що виробляють серотонін (хоча не всі), відомі як ентерохромафінні клітини. Клітини, що про­дукують поліпептиди та аміни, інколи називають АРUD-клітинами (від англ. amine precursor uptake and decarboxylase - накопичення та декарбоксилювання попередників амінів), або нейроендокринними клітинами, які, крім шлунково-кишкового тракту, містяться в легенях та інших органах. Вони також є клітинами, з яких формуються карциноїдні пухлини.
Гастрин

Гастрин утворюють С-клітини в латеральних стінках залоз слизової оболонки в антральній частині шлунка. Ці С-клітини мають колбоподібну форму: широке дно містить багато гастринових гранул, а вузька верхівка відкривається на поверхню слизової оболонки. З апікаль­ного кінця у просвіт відходять мікроворсинки. На них міс­тяться гастринові рецептори, що реагують на зміну вмісту гастрину. Інші клітини шлунково-кишкового тракту, що секретують гормони, мають подібні морфологічні ознаки. Іншим типом гастринопродукувальних клітин є ТG-клітини, що містяться як у шлунку, так і в тонкій кишці. Вони мають G 34 і карбоксильне закінчення тетрапептиду гаст­рину, однак втратили GІ7.

Під час ембріонального життя гастрин також міститься в острівцях підшлункової залози. Гастриносекретувальні пухлини, які називають гастриноми, трапляються також у підшлунковій залозі, проте досі не з'ясовано, чи за нор­мальних умов будь-який гастрин наявний у підшлунковій залозі дорослих. Крім того, гастрин також виробляють передня та проміжна частки гіпофіза, гіпоталамус, дов­гастий мозок, а також блукаючий та сідничий нерви.

Гастрин є типовим представником поліпептидних гор­монів, які мають як макрогетерогенність, так і мікрогетерогенність. Макрогетерогенність стосується випадків появи у тканинах та тканинних рідинах організму пептидних ланцюгів різної довжини; мікрогетерогенність - від­мінностей у молекулярній будові залежно від походження окремих амінокислотних залишків. Унаслідок процесингу препрогастрину утворюються фрагменти різноманітних розмірів. Три головні фрагменти містять 34, 17 та 14 амі­нокислотних залишків. Усі вони мають однакову конфігу­рацію з карбоксильними кінцями. Ці форми часто називають, відповідно, G34-, G17-, G14- гастрини. Іншою формою є тетрапептид з карбоксильним залишком, який як велика форма збільшений завдяки амінозакінченню, що містить понад 45 залишків амінокислот. Ще одна похідна форма - сульфатація тирозину, який є шостим амінокислотним залишком на карбоксильному кінці. У крові й тканинах міститься однакова кількість несульфатованих та сульфатованих форм. Інші похідні утворені амінуванням карбоксильних кінців фенілаланіну.

Фізіологічне значення виявленої гетергенності таке. Є незначна відмінність в активності між різними компонен­тами, а також розбіжна пропорційність компонентів у різ­них тканинах, де міститься гастрин. Це підтверджене тим, що утворення різних форм гастрину зумовлене модифіко­ваним функційним впливом.

Отже, можна стверджувати, що G17 - головна форма, яка відповідає за секрецію соляної кислоти у шлунку. Тет­рапептид з карбоксильним залишком має всі активності гастрину, проте лише 10% від потужності G17. Період півжиття G14 та G17 у крові становить 2-3 хв, тоді як G34 - 15 хв. Інактивація гастринів відбувається головно в нирках і тонкій кишці.

У великих дозах гастрин впливає по-різному, однак головною фізіологічною дією є стимулювання шлункової кислотності та секреції пепсину, а також спонукання росту слизової оболонки в шлунку, тонкій та товстій кишці (тро­фічна дія). Стимулювання шлункової моторики - ще один наслідок впливу гастрину, який спричинює скорочення шлунково-стравохідних сфінктерів, однак зна­чення цього фізіологічного ефекту не з'ясоване. Гастрин також стимулює секрецію інсуліну, проте тільки після при­ймання білкової, а не вуглеводної їжі. Зі збільшенням рівня циркулювального ендогенного гастрину збільшується секреція інсуліну. Функції гастрину гіпофіза, інших частин головного мозку та периферійних нервів остаточно не з'ясовані.
Таблиця 26-2. Структура деяких гормональне активних поліпептидів, що їх секретують клітини шлунково-кишкові в людини1

1Гомологічні амінокислотні залишки оточені лініями, які переходять від одного поліпептиду до іншого. Туs -тирозинсульфат. Усі гастрини бувають у несульфатованих (гастрин I) та сульфатованих (гастрин II) формах. Гліцентин - додатковий член родини секретинів з С-закінченням, що простягається подібно до глюкагону.
Секреція гастрину залежить від спожитої їжі, рівня імпульсації блукаючого нерва та різних факторів, що міс­тяться в крові (табл. 26-3). Атропін не гальмує виділення гастрину в людей на пробний сніданок, оскільки трансмі­тером, який секретують постгангліонарні волокна блу­каючого нерва, що іннервують G-клітини, є швидше гастрин-рилізинг поліпептид (ГРП), ніж ацетил­холін. Секреція гастрину також збільшується за наявності перетравленої білкової їжі у шлунку, передусім амінокис­лот, які безпосередньо впливають на G-клітини. Особливо ефективні фенілаланін та триптофан.

Наявність кислоти в антральному відділі шлунка галь­мує секрецію гастрину частково завдяки безпосередній дії на О-клітини, а частково внаслідок вивільнення соматостатину, порівняно потужного інгібітора секреції гастрину. Вплив кислоти на секрецію гастрину - це основа для меха­нізмів регулювання за принципом зворотного зв'язку. Збільшення секреції гормонів спричинює зростання секре­ції хлористоводненої кислоти парієтальними клітинами.

Наростання кислотності шлункового середовища спри­чинює за механізмом зворотного зв'язку гальмування сек­реції гастрину.

Роль гастрину в патогенетичних механізмах виразкової хвороби дванадцятипалої кишки описана нижче. У ви­падку перніціозної анемії, коли уражені кислотопроду-кувальні клітини шлунка, секреція гастрину хронічно під­вищена.

Синонім гастрин-рилізинг поліпептиду — бомбезин.
Таблиця 26-3. Фактори, які впливають на секрецію гастрину
Фактори, які впливають на секрецію гастрину

Люмінальні

Пептиди й амінокислоти

Збільшення об'єму

Нейрональні

Збільшення вагусної імпульсації

Гуморальні

Кальцій

Адреналін

Фактори, які гальмують секрецію гастрину

Люмінальні

Кислота

Соматостатин

Гуморальні

Секретин, ГІП, ВІГІ, глюкагон, кальціотонін
Холецистокінін-панкреозимін

Раніше вважали, що гормон холецистокінін спричинює скорочення жовчного міхура, тоді як зовсім інший гормон - панкреозимін - збільшує секрецію панкреатичного соку, що багатий на ензими. Тепер відомо, що це єдиний гормон, який секретують клітини слизової оболонки проксимальної частини тонкої кишки, який виконує ці дві функції, тому його нова назва - холецистокінін-панкреозимін (ХЦК-ПЗ, тепер поширеніше ХЦК).

Подібно до гастрину ХЦК є сполукою, що відображає молекулярну як макро-, так і мікрогетерогенність. Під час процесингу пре-ХЦК утворює декілька фрагментів. Вели­кий ХЦК містить 58 амінокислотних залишків (ХЦК 58). Крім того, є декілька форм ХЦК з різною кількістю аміно­кислотних залишків: ХЦК 39-39 амінокислотних залиш­ків, ХЦК 33 - відповідно, 33, а також декілька форм, що містять 12 (ХЦК 12) або трохи менше амінокислотних залишків (ХЦК 8). Усі ці форми мають, як і гастрин, п'ять амінокислот на карбоксильному кінці (див. табл. 26-2). Тетрапептид з карбоксильним кінцем (ХЦК 4) також міс­титься в тканинах. Карбоксильні кінці амінуються, і тиро­зин, що є сьомим амінокислотним залишком у карбоксиль­ному закінченні, сульфатується. Відмінна від гастрину несульфатована форма ХЦК, якої нема в тканинах. Крім того, відомо, що утворюються ще інші похідні від решти амінокислотних залишків ХЦК. Період півжиття ХЦК у кровообігу 5 хв, однак мало що відомо про його метабо­лізм.

Секретують ХЦК ендокриноцити — І-клітини прокси­мального відділу тонкої кишки, нервові кінці дистальної частини клубової та ободової кишки. ХЦК міститься у нейронах головного мозку, особливо в його корі, нервових волокнах організму людини. У головному мозку цей гормон відповідає за регулювання споживання їжі, його поява пов'язана з почуттям страху, тривоги, знеболення. ХЦК, що секретується в дванадця­типалій та голодній кишці, представлений здебільшого ХЦК 8, ХЦК 12. Крім цих форм, у кишці та крові, що циркулює, у багатьох видах наявний ХЦК 58. Ентеричні та панкреатичні нервові волокна містять передусім ХЦК 4. У головному мозку є ХЦК 58 і ХЦК 8.

Крім описаних вище впливів, ХЦК посилює дію секретину, який стимулює секрецію лужного підшлункового соку, сповільнює випорожнення шлунка, впливає на трофіку підшлункової залози, збільшує секрецію ентерокінази і може підвищувати моторику тонкої та ободової кишки. У деяких випадках секретин посилює скорочення пілоричного сфінктера, попереджуючи рефлюкс дуоденального вмісту до шлунка. Гастрин і ХЦК стимулюють секрецію глюкагону в разі перетравлення білкових страв. Реалізовуючи свій вплив окремо або разом, ці гормони стають такими кишковими факторами, що стимулюють секрецію глюкагону. Сьогодні ідентифіковано два ХЦК-рецептори. На периферії головно розташовані ХЦК-А-рецептори, тоді як у головному мозку - ХЦК-А і ХЦК-В. Обоє активовані ФЛС продукують ІФ3 і ДАГ. Нещодавно клоновано гастриновий рецептор у шлунку, який хоча дуже подібний, проте не однаковий з ХЦК-В-рецептором. Незважаючи на це відмінності між впливом гастрину та ХЦК периферії та концентрацією ХЦК-В-рецепторів у головному мозку, не зрозумілі.

Збільшення секреції ХЦК відбувається в разі контакту перетравлених продуктів, особливо пептидів та амінокислот з інтестинальною слизовою оболонкою, а також за наявності в дванадцятипалій кишці жирних кислот, що містять понад десять атомів вуглецю. З моменту стимульованого ХЦК надходження жовчі та підшлункового соку у дванадцятипалу кишку, в ній утворюються нові порції продуктів перетравлення білків і жирів, які знову підвищують секрецію ХЦК: це регулювання за механізмом позитивного зворотного зв'язку. Воно завершується з надходженням перетравлених продуктів у дистальні відділи шлунково-кишкового тракту.
Секретин

В історії фізіології секретин посідає унікальне місце. В 1902 р. Бейлісс та Старлінг перші описали збуджувальний ефект дуоденального стимулювання панкреатичної секреції фактором, що міститься в крові. Виконані дослідження привели до відкриття секретину. Вчені також передбачили, що багато інших хімічних агентів повинні бути секретовані клітинами організму, які згодом потрапляють у кро­вообіг від органів афектів, що розташовані на значній відстані. Стралінг увів термін гормон, який означив як хімічний месенджер. Сучасна ендокринологія підтвердила правильність та коректність цієї гіпотези.

Секретин виділяють 8-клітини, які розміщені глибоко в залозах слизової оболонки проксимального відділу тонкої кишки. Секреція секретину (див. табл. 26-2) відрізняється від ХЦК і гастрину, та однакова з глюкагоном, GLI, ВІП і ШІП. Виділено тільки одну форму секретину і фрагменти молекули, які вивчено у дослідженнях як неактивні. Три­валість півжиття секретину близько 5 хв, мало що відомо про його метаболізм.

Секретин збільшує секрецію бікарбонатів у клітинах проток підшлункової залози та біліарного тракту, а також спричинює секрецію водянистого лужного підшлункового соку. Його вплив на клітини проток опосередкований через цАМФ. Відомо, що секретин впливає на ХЦК, який відпо­відає за секрецію травних ензимів підшлунковою залозою. Водночас він зменшує секрецію соляної кислоти у шлунку, яка приводить до скорочення пілоричного сфінктера

Секреція секретину збільшується в разі утворення про­дуктів травлення білків i подразнення кислотним вмістом слизової проксимального відділу тонкої кишки Вивіль­нення секретину внаслідок впливу кислоти є ще одним прикладом регулювання за принципом зворотного зв'язку Секретин спричинює секрецію лужного підшлункового соку i потрапляння його до дванадцятипалої кишки, ней­тралізуючи кислотність у шлунку І припиняючи подальшу секрецію гормону.
Шлунковий інгібувальний поліпептид

Шлунковий інгібувальний поліпептид (ШІП) скла­дається з 43 амінокислотних залишків (див табл 26-2) і утворюється в К-клітинах слизової оболонки дванадцяти­палої та голодної кишки Секрецію ШІП стимулюють глю­коза i жири, що містяться у дванадцятипалій кишці. У ви­падку продукування великої кількості пептиду відбувається гальмування секреторної та моторної функцій шлунка Ця дія зумовила його назву - шлунковий iнгібувальний пеп­тид. Окрім того, сучасні дані свідчать, що ШІП не реалізує свого впливу - гальмування активності шлунка, якщо вивільнюється малими дозами у кровоплин після їди Водночас відомо, що ШІП стимулює секрецію інсуліну. Гастрин, ХЦК, секретин, глюкагон теж мають такий ефект, та лише один ШІП стимулює секрецію інсуліну, створюючи такий рівень у крові, що можна порівняти з аналогічним як після орального приймання глюкози 3 цього огляду ШІП часто називають інсулінотропічним глюкозозалеж-ним поліпептидом. Похідні глюкагону GLP-1 (7-36) також стимулюють секрецію інсуліну і є в цих випадках потужнішими, ніж ШІП. Отже, він може бути також фізіологічним В-клітинним стимулювальним гор­моном шлунково-кишкового тракту.

Інтеграція впливу гастрину, ХЦК, секретину та ШІП полягає в поліпшенні травлення й утилізації абсорбованих харчових продуктів.
Вазоактивний інтестинальний поліпептид

Вазоактивний інтестинальний поліпептид (ВІП) містить 28 амінокислотних залишків (див табл 26-2) Він містить­ся у волокнах, що іннервують шлунково-кишковий тракт. Препро-ВІП містить як ВІП, так і близькоспоріднений поліпептид (РНМ-27 у людей, РНІ-27 в інших видів). Період півжиття для ВІП становить 2 хв У кишці він сти­мулює інтестинальну секрецію електролітів та води. До інших впливів належить розслаблення гладких м'язів киш­ки, у тім числі сфінктерів, дилятація периферійних крово­носних судин і гальмування секреції соляної кислоти шлун­ком. ВІП також міститься в головному мозку та багатьох нервових волокнах автономної нервової системи, де часто простежується в тих нейронах, що й ацетил­холін. Він підсилює дію ацетилхоліну на слинні залози. Проте ВІП і ацетилхолін не можуть співіснувати в нейро­нах, що іннервують інші частини шлунково-кишкового тракту. ВІП-секретувальні пухлини (ВІПоми) описують у пацієнтів з тяжкими діареями Зв'язок ШІП І ВІП з ентерогастроном, несправжнім гормоном, який гальмує секре­цію кислоти у шлунку і моторику, досі остаточно не з'ясований. Крім того, пептид YY також можна вважати ентерогастроном/ Жири спричинюють його вивільнення в голодну кишку, і цей пептид є ефективним інгібітором гастриностимульованої секреції соляної кис­лоти.
Мотилін

Мотилін - поліпептид, що вміщує 22 амінокислотні залишки, секретований ентерохромафінними клітинами і Мо-клітинами шлунка, тонкої та ободової кишки. Він впливає на рецептори, що зв'язані з G-білком ентеричної системи дванадцятипалої та ободової кишки. У разі вве­дення мотиліну виникають скорочення гладких м'язів шлунка та кишки. Рівень мотиліну в крові збільшується періодично з інтервалами 100 хв у міжтравному періоді. Мотилін є головним регулятором ММК, який регулює шлунково-кишкову моторику в період між прийманням їжі. Антибіотик еритроміцин зв'язується з рецепторами моти­ліну, і похідні цих сполук мають значення для пацієнтів, оскільки на тлі приймання цього лікарського засобу про­стежується сповільнення шлунково-кишкової моторики.
Інші шлунково-кишкові гормони

Нейротензин - 13-амінокислотний поліпептид, що його утворюють нейрони та клітини, які містяться у слизовій

оболонці клубової кишки. Він вивільняється внаслідок подразнення жирними кислотами. Головний вплив нейротензину - гальмування шлунково-кишкової моторики і збільшення кровоплину у клубовій кишці. Речовина Р (див. табл. 26-1) міститься в ендокриноцитах і нейронах шлунково-кишкового тракту й може потрапляти у крово­обіг. Вона збільшує моторику тонкої кишки. ГРП (гастрин-рилізинг пептид) вміщує 27 амінокислотних залиш­ків, а 10 амінокислотних залишків на їхніх карбоксильних кінцях також ідентифіковані як двозначний бомбезин. Він наявний у нервових волокнах блукаючого нерва, що закін­чуються на О-клітинах. У разі їхнього подразнення вивіль­нюється бомбезин, що збільшує секрецію гастрину. У випадках значного збільшення секреції деяка частина гаст­рину потрапляє до кровообігу. Соматостатин, гормон-інгібітор виділення гормону росту, крім синтезу у гіпотала­мусі, секретують у кровообіг О-клітини острівців підшлун­кової залози і В-подібні клітини слизової оболонки шлунково-кишкового тракту. Як описано у Розді­лі 14, він наявний в тканинах у двох формах: Соматостатин 14 і соматостатин 28, які вивільняються одночасно. Соматостатин гальмує секрецію гастрину, ВІП, ШІП, секретину та мотиліну. Подібно до інших гастроінтестинальних гормонів, соматостатин секретується у великих кількостях у просвіт шлунка, а потім - у кров'яне русло. Його секреція збільшується з підвищенням рівня кислотності у шлунку і, вірогідно, паракринна дія через шлунковий сік спонукає до гальмування секреції гастрину, що спричинюване впливом кислоти. Соматостатин також гальмує екзокринну секрецію підшлункової кислоти, сек­рецію соляної кислоти та моторику шлунка, скорочення жовчного міхура, абсорбцію глюкози, амінокислот і тригліцеридів. Глюкагон зі шлунково-кишкового тракту відпо­відає (частково) за гіперглікемію після панкреатотомії.

Гуанілін - гастроінтестинальний поліпептид, що зв'язу­ється з С-типом гуанілатциклази. Він утворений з 15 амі­нокислотних залишків (див. табл. 26-2); секретований клі­тинами слизової оболонки кишки. У людини гуанілін також можуть виробляти клітини Пейнета, ендокриноцити, що містяться біля Люберкюнових крипт тонкої кишки. Стиму­лювання гуанілатциклази збільшує концентрацію внутріш­ньоклітинного цГМФ, який, вірогідно, спричинює поси­лення активності С1--регульованих каналів у разі кистозного фіброзу (муковісцидозу) і збільшує секрецію СІ- у киш­ковий просвіт. Гуанілін здебільшого діє паракринно й утво­рюється в клітинах від пілоричного відділу шлунка до пря­мої кишки. Цікавий приклад клітинної мімікрії: у термо­стійкого ентеротоксину зі штаму Е.соїі, що спричинює діарею, простежується однакова будова з гуаніліном і акти­вування гуанілінових рецепторів у кишці.

Гуанілінові рецептори також містяться в нирках, печінці, жіночій статевій системі. Гуанілін теж гуморальне впливає на регулювання руху рідин у тканинах.

ТРГ і АКТГ містяться у шлунково-кишковому тракті; очевидно, що ці гормони не потрапляють у систему кро­вообігу внаслідок специфічності місця продукування з моменту ураження гіпоталамуса або гіпофізектомії відбувається вплив на щитоподібну та надниркові залози за умови, що шлунково-кишковий тракт інтактний. Крім того, відомі випадки, коли місцеве утворені ТРГ або ТСГ залучені до регулювання секреторного імунітету в кишці. ТРГ також виявляють в острівцях підшлункової залози і, ймовірно, в В-клітинах. Речовина урогастрон (назва зумовлена тим, що її вперше виділили з сечі) належить до трансмітерів захисту і бере участь у загоєнні виразок; тепер відома як епідермальний фактор росту.

Клітини, які виділяють гастроінтестинальні поліпептиди, можуть утворювати пухлини. Гастриноми становлять 50%, глюкагономи - 25% від цих пухлин, у літературі описані також ВІПоми, нейротензиноми та ін.
РОТОВА ПОРОЖНИНА І СТРАВОХІД

У ротовій порожнині їжа змішується зі слиною, формується харчова грудка, яку проковтують у стравохід. Перистальтичні хвилі стравоходу рухають харчову грудку до шлунка.
Жування

Під час жування відбувається подрібнювання великих частинок їжі і перемішування зі слиною – секретом слинних залоз. Зволожену та однорідну їжу проковтують, а згодом вона піддається травленню. Великі частинки їжі інколи проковтують без повноцінного жування, що спричинює сильні та часто болючі скорочення м'язів стравоходу. Частинки, які є меншими і схильними до дисперсності, без слини теж можна проковтувати, проте з труднощами, оскільки вони не утворюють харчової грудки. Кількість жувальних рухів, яка є оптимальною для подрібнення їжі, звичайно повинна сягати 20-25.

У пацієнтів без зубного ряду, які назагал обмежують харчовий раціон тільки їжею м'ягкої консистенції, можуть виникати труднощі в разі харчування сухими продуктами.
Слинні залози і слина

У слинних залозах секреторні (зимогенні) гранули, що містять слинні ензими, вивільняються з ацинарних клітин у протоки. Характеристика кожної з трьох пар слинних залоз наведена у табл. 26-4.

Щодня секретується близько 1500 мл слини. У стані спокою залози секретують слину з рН дещо нижче під час активної секреції рН дещо нижче 7,0; а збільшується до 8,0. Слина вміщує два травні ензими: лінгвальну ліпазу, секретовану залозами язика, і слинну α-амілазу, яку секретують слинні залози. Слина також містить муцини, глікопротеїни, що змащують їжу і захищають слизову оболонку ротової порожнини. Крім цих компонентів, також є 1gА, який створює першу лінію імунологічного захисту проти бактерій і вірусів; лізозим, який руйнує стінки бактерій і вір лактоферин, що зв'язаний із залізом і має бактеріостатичну дію; білки, збагачені проліном, що захищають зубну емаль і зв'язують токсичні таніни.

Слина виконує декілька важливих функцій. Вона полегшує ковтання, зволожує ротову порожнину, забезпечує розчинення молекул речовин, що стимулюють смакові бруньки, полегшує рухи губ та язика під час вимовляння, очищає ротову порожнину і зуби. Слина має також певний антибактеріальний вплив, у пацієнтів з недостатністю слиновиділення (ксеростомія) більша схильність до каріє­су, ніж за нормальних умов. Буферні властивості слини підтримують рН у ротовій порожнині близько 7,0. Вони також нейтралізують кисле середовище шлунка, полегшу­ють печію у випадках, коли відбувається регургітація шлун­кового соку до стравоходу.
Ионний склад слини

Є виражена та значна відмінність йонного складу слини у кожного окремого виду, а також залежно від того, яка саме залоза виділяє секрет. Назагал слина, яку секретують ацини, майже ізотонічна - концентрація Nа+, СІ-, НСО3-, близька до їхньої концентрації у плазмі. Вивідні протоки і, вірогідно, вставні, що проходять у них, модифікують склад слини, видаляючи Nа+, СІ- s додаючи К+ та НСО3- . Протоки є порівняно непроникні для води, отже, в системі проток слина стає гіпотонічною. Тому в разі повільного слиновиділення вона потрапляє в ротову порожнину гіпо­тонічною, трохи кислою, багатою на К+, однак порівняно виснаженою на Nа+ i СІ-. Коли слиновиділення інтенсивне, то є мало часу для зміни йонного складу. Отже, все ще гіпотонічна слина у людини стає більш ізотонічною внас­лідок підвищення концентрації Nа+ i СІ-. Вплив альдо­стерону аналогічний до його дії в нирках - збільшує кон­центрацію К+ і зменшує концентрацію Nа+ у слині. Для хвороби Аддісона (альдостеронова недостатність) характерне високе співвідношення Nа+/K+ у слині.




<< предыдущая страница   следующая страница >>